Регулювання укладання міжнародних договорів купівлі-продажу
До основних джерел правового регулювання зовнішньоекономічних контрактів належать: міжнародні договори; національне законодавство; звичаї (рис. 4.3).
практиці міжнародної торгівлі використовуються такі джерела правового регулювання міжнародної купівлі-продажу: Конвенція ООН "Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів" (1980 р.); Конвенція ООН "Про давність позову в міжнародній купівлі-продажу товарів" (1974 р.); Конвенція "Про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів" (1985 р.) та ін.
Практично в усіх країнах прийняті законодавчі акти, що містять норми, які регулюють відносини міжнародної купівлі-продажу. В одних країнах - це торгові кодекси (Франція, Німеччина, США, Швейцарія і т. д.), в інших - спеціальні законодавчі акти про міжнародну купівлю-продаж (Велика Британія та ін.). В Україні порядок виконання ЗЕ контрактів регулюється Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність", Законом України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті", ЗУ «про операції з давальницькою сировиною в ЗЕ відносинах», Указ Президента України «Про застосування міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів», Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції «Про затвердження Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)» та ін.
Суттєво впливають на зміст зобов'язань сторін за контрактом купівлі-продажу прийняті
міжнародній практиці звичаї. Торговий звичай, торгова або ділова звичка (узанс) - це одноманітність, яка склалась у міжнародній торгівлі, загальновизнане правило, яке містить у собі ясне та визначене положення з питання, якого воно стосується, та яке не є нормою права і класифікується як умова договору, що мається на увазі ("ми завжди так робимо").
Звичай має відповідати таким вимогам: мати характер загального правила (використовуватись у всіх або у переважній більшості випадків, до яких він застосовується); бути достатньо відомим у відповідній галузі торгівлі, визначеним за своїм змістом та зрозумілим.
Найбільш широко в практиці міжнародної торгівлі використовується Віденська конвенція ООН "Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів", прийнята у Відні в 1980 р. Вона являє собою документ, що має практичне значення при підписанні і виконанні зовнішньоторгових контрактів. Віденська конвенція була розроблена комісією ООН з права
міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) з метою визначення єдиних норм, що регулювали б міжнародні торгові договори. Учасниками Віденської конвенції є понад 30 країн. На території України Конвенція набула чинності з 1 лютого 1991 р.
Загалом Віденська конвенція стосується таких питань: що потрібно для того, щоб угода вважалася укладеною; коли вважається, що сторона договору виконала усі свої зобов'язання, що виникли в результаті укладання договору; наслідки невиконання договору; неможливість виконання.
Згідно з Віденською конвенцією, договір міжнародної купівлі-продажу товарів має такі основні ознаки:
розташування комерційних підприємств (організацій) сторін на території різних держав. Так, договір купівлі-продажу, укладений між фірмами різної державної належності,
які розташовані на території однієї держави, згідно з Конвенцією не може бути визнаний міжнародним. Водночас договір купівлі-продажу, укладений фірмами однієї державної належності, комерційні підприємства яких географічно розташовані в різних державах, буде визнаний міжнародним; 2) при виконанні договору товар (продукція) переміщується через державні кордони.
Факультативними ознаками договору міжнародної купівлі-продажу товарів виступають:
різна державна належність партнерів (сторін договору);
використання іноземної валюти як платежу за товар.