16. Формальна соціологія г. Зиммеля.

Типологічний аналіз соціальних відносин і проблем розвитку аналітичної, формальної соціології були в значній мірі і предметом інтересів Г. Зіммеля (1858 - 1918 pp.) основоположника так званої формальної соціології. Зіммель намагався знайти наскрізне (основне) протиріччя в сучасній йому культурі — завдання майже нездійсненне, оскільки цей період у повному розумінні був періодом "розброду і хитань" у культурі й ідеології. Вихідною проблемою, від якої починає свої соціологічні побудови Зіммель, є проблема визначення предмету соціології. Як вважав Зіммель, соціологія повинна утвердити своє право на існування не за допомогою вибору особливого, не "зайнятого" іншими науками предмету, а як метод. Соціологія, за Зіммелем, не є наукою, що "володіє власним змістом", оскільки "вона не знаходить собі об'єкта, який не вивчався б якою-небудь із суспільних наук". Звідси, якщо соціологія не може визначити свій предмет шляхом простого вичленовування тих чи інших явищ соціального життя, вона повинна визначити його методологічно, знайшовши специфічну точку зору. Ця специфічна точка зору полягає в тому, що соціологія повинна досліджувати не зміст, а форми суспільного (соціального) життя, те загальне, що властиве всім соціальним явищам. Для пояснення своєї позиції він звертається до аналогії. До соціальних процесів відносять постійні, незалежні від конкретних обставин їхньої реалізації явища: підпорядкування, панування, змагання, примирення, конфлікт і т. п. Зразком соціального процесу як форми соціального життя (соціації) може служити таке універсальне явище, як мода. Велику увагу Зіммель приділяв методологічним проблемам соціологічного пізнання, тобто питанням, пов'язаним з обґрунтуванням істинності соціологічного знання. Як специфічна теорія пізнання в Зіммеля фігурувала теорія історичного розуміння. Вона була викладена ще в роботі "Проблеми філософії історії" і розглядалася Зіммелем як філософська методологія пізнання. Розуміння виступало в нього як метод, що характеризує винятково соціальне пізнання. Головна тема соціальної філософії Зіммеля — взаємини індивідууму і суспільства в процесі Історичного розвитку. Формальна соціологія Зіммеля була багато в чому спрямована проти популярних у той час орієнтацій на "надіндивідуальні сутності" — типу "народний дух", органічних теорій, а також індивідуально-психологічних концепцій, які спираються на інстинкти, потяги та інші індивідуальні властивості. Зіммель же стверджував, що суспільство існує завдяки взаємодії людей. Формальна соціологія Зіммеля визначила напрямок досліджень у різних сферах соціального життя і вплинула на ряд соціологічних концепцій, наприклад структурний функціоналізм, теорію ідеальних типів М. Вебера.

17. Інтегральна соціологія п.Сорокіна.

Вихідним моментом дослідження соціальної мобільності в Сорокіна виступає поняття "соціальний простір", яке трактується ним як "деякий всесвіт, що складається з народонаселення Землі". Цей соціальний простір неоднорідний і багатогранний і кожен індивід займає в ньому визначене "соціальне становище", яке формується шляхом інтеракції (взаємодії) з іншими індивідами і групами індивідів.

Сорокін спробував тут зв'язати два принципи: • принцип структурної тотожності механізмів будь-якої соціальної взаємодії; • принцип визначальної ролі внутрішньо-групових розходжень у структурі суспільства.

Саме статусні розходження індивідів визначають соціальну стратифікацію суспільства. На думку Сорокіна, не стратифікованого суспільства чи групи ніколи не існувало й існувати не може. Колективне життя індивідів спричиняє організацію поведінки і відносин між членами групи чи суспільства, що викликає розшарування на керуючих і керованих. "Під соціальною мобільністю розуміється перехід індивідуального чи соціального об'єкта або цінності — усього, що створено чи змінено людською діяльністю, — від одного соціального стану до іншого."Основну причину соціальної мобільності Сорокін бачить у постійному "дефекті" будь-якого суспільства, що полягає в тому, що суспільство завжди відстає в розподілі благ для членів суспільства відповідно до їх особистих якостей і здібностей. Говорячи про соціальну стратифікацію, Сорокін виділяє і жорстко розмежовує два періоди в житті суспільства:1) "нормальний" — стан відносної стабільності суспільства, якому відповідають свої соціальні закони;2) так званий "тяжкий" період, при якому порушується звичайний плин цих законів унаслідок деструктивних процесів (війни, голоду, революцій і т. п.), що супроводжуються суспільною дестабілізацією і дезорганізацією.При нормальному періоді розвитку суспільства соціальна мобільність є його природним станом. Сорокін виділяє два основних типи соціальної мобільності:• горизонтальну,• вертикальну.

Горизонтальна мобільність припускає перехід з однієї соціальної групи в іншу, розташованих на тому самому рівні суспільної стратифікації. Це може бути зміна індивідом громадянства, сім'ї, місця роботи (в одній і тій же посаді), а також перехід соціальних об'єктів чи будь-яких цінностей у межах тієї ж соціальної страти. Горизонтальна мобільність може виступати в двох формах: індивідуальній і колективній.

Подальше вивчення процесів соціальної мобільності в суспільстві Сорокін продовжує в теорії соціокультурної динаміки.Особливу увагу при вивченні соціокультурних змін, Сорокін відводить логіко-значеннєвому і каузально-функціональному методам дослідження, що тісно взаємопов'язані.Каузальна інтеграція, будучи зовнішньою й у більшій мірі такою, яка мається на увазі (чи виведеної шляхом висновку), на думку Сорокіна, існує в неорганічних, органічних і надорганічних утвореннях. Більш того, дослідження кожного типу культурної інтеграції, вивчення просторових і механічних скупчень без каузально-функціонального узагальнення, не може привести ні до якого іншого результату, крім як до складання простого описового каталогу різних частин. Тільки відсутністю каузальної єдності Сорокін пояснює те, що більшість етнографічних, антропологічних робіт про примітивних людей є описом, схожим на каталог релігійних, етнічних, сімейних, географічних та інших фрагментів, які висвітлюють окремі аспекти таких культур.Головною особливістю логіко-значеннєвої інтеграції є те, що вона може існувати тільки там, де є зміст і розум. Таку єдність варто шукати в сфері людської культури, що торкає людську думку й уяву. Поза цією сферою логіко-значеннєва інтеграція не існує, як не існує вона поза біосоціальними шарами соціокультурного феномена.Сорокін відзначає, що саме рівень логіко-значеннєвої єдності додає культурі соціокультурну і логіко-значиму індивідуальність, специфічний стиль, свій вигляд, індивідуальні особливості.Кожний з виділених Сорокін методів повинний застосовуватися окремо й у відповідних областях. Так як логіко-значеннєвий метод застосовується до всіх культур на їхніх вищих рівнях, він повинний доповнювати каузально-функціональний метод скрізь, де присутній високий рівень культурної інтеграції.Сорокін вважає, що не існує абсолютно дезінтегрованих чи інтегрованих культурних систем. Усі відомі зараз комбінації посідають своє місце в шкалі (більш низьке, середнє, більш високе) і можуть бути теоретично ранжировані, починаючи з простих просторових скупчень, і закінчуючи логічно інтегрованими.Природа змін, які зазнають усі форми інтеграції, також різна. Так, наприклад, у просторових скупченнях зміни означають головним чином механічне додавання, вилучення елементів, або їхню реорганізацію під впливом зовнішніх сил. І, навпаки, в уніфікованих культурних системах зміни означають трансформацію цілої системи чи її більшої частини, підготовлену їхньою власною природою.На відміну від перших двох форм культурної інтеграції, будь-яка функціональна чи логічна система, яка виступає як єдність, має визначений рівень автономії, спадкоємну саморегуляцію та імунітет до зовнішніх умов.Таким чином, Сорокін, який почав свій "інтегральний" синтез макросоціології з аналізу первинної одиниці — інтегральної цивілізації — доводить його до з'ясування генезису, еволюції, розпаду і кризи переважної культурної суперсистеми. У зміні однієї суперсистеми іншою і складається сутність соціокультурних змін. В основі такої соціокультурної динаміки лежать діалектичні принципи, визначені Сорокіним, як принципи "обмеження" та "іманентної зміни".У вивчення соціокультурного феномена Сорокін включає не тільки дослідження культурної, але і соціальної динаміки. Такий розподіл в автора носить "чисто технічний" характер і зроблений винятково з метою зручності аналізу. Сорокін постійно підкреслює, що відмінності між категоріями "культурний" і "соціальний" дуже умовні і відносні.Так, як і при розгляді культурного феномена, Сорокін починає аналіз соціального простору з вичленовування найпростішого елемента, з якого складається будь-яка соціальна система, група чи організація, що складає їхню "тканину", їхню "структуру". Такими елементами, на погляд автора, виступають так звані "соціальні явища" (інтеріндивідуальні та інтергрупові взаємини).

Природа всіх соціальних взаємин має два аспекти:• психологічний,• логіко-значеннєвий.

Тому будь-які соціальні взаємовідносини можуть бути розглянуті з цих двох точок зору. Сорокін починає своє дослідження з аналізу найбільш загальних і фундаментальних форм соціальних взаємин.Однією з таких загальних форм соціальної взаємодії виступає соціальна група, яка відрізняється від простого номінального конгломерату тим; що її члени знаходяться в процесі взаємодії, у тому розумінні, що поведінка і психологічний статус індивіда у відчутній мірі обумовлені діяльністю чи навіть простим існуванням інших членів. Без такої взаємозалежності не існує реальної соціальної групи, — підкреслює Сорокін. У противному випадку це просто "статистична", номінальна чи фіктивна група людей.

18. Структурний функціоналізм. Т. Парсонс.

Відомий американський соціолог Толкотт Парсонс -засновник досить впливової структурно-функціональної школи. Його теоретична система орієнтована на синтез всього цінного, створеного в соціальних науках, а теоретичні пошуки полягали в новому підході до з' ясування соціологічної теорії. Толкотт Парсонс поклав початок нового підходу до творчої спадщини в соціології, прагнув синтезувати різні концепції. При формуванні соціологічної теорії Толкотт Парсонс дотримувався позиції аналітичного реалізму, починав виклад теорії, насамперед, з розробки понять, абстрагованих від складної і різноманітної емпіричної дійсності, але здатних виділити найістотніші, найважливіші риси існуючого світу. В сучасному суспільствознавстві функціональний підхід - один з методологічних підходів. Його суть полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, які належить досліджувати і визначати їх місце і значення (функції) як певності, роблять необхідним її системний розгляд. Функціональний підхід присутній в усіх соціальних концепціях, де суспільство розглядається системно. Виникає і виявляється дуже стійкою аналогія між суспільством і організмом. Відповідно, в суспільстві вишукувались подібні органи, функціонування яких забезпечує його життєдіяльність. Соціальна система - система дій. Важливе місце в творчості Толкотта Парсонса займає і формування концепції соціальної системи. Соціальна структура є система відносин між "дійовими особами", основана на певних зразках, що виявляються у взаємозалежних ролях. Роль же виступає ланкою, що зв'язує "дійову особу" (актора) з соціальною структурою. Соціальна система діє тоді, коли відбувається певна диференціація соціальних ролей і позицій, прав і обов' язків, що їх супроводжують, а також наявність спільних цінностей і норм. Аналіз соціальної системи Толкотт Парсонс здійснює у відриві від проблеми її походження, визначає як складову частину загальної системи дій. Іншими складовими частинами загальної системи дій є система культури, система особистості та система поведінкового організму. Для реалізації системи дій необхідна її здатність до адаптації, досягнення мети, інтеграції і збереження зразків, тобто система має відповідати чотирьом функціональним вимогам. Адаптивна система - це, по суті, поведінковий організм, зосередження важливих людських здібностей, які допомагають їм адаптуватися до вимог фізичного та біологічного оточення. Досягнення мети пов' язується переважно з особистістю індивіда. Система особистості є основним агентом процесів дії, а звідси - здійснення культурних принципів і вимог. Інтегративна ж функція пов' язується переважно з соціальною системою, що формує соціальні відносини між дійовими особами (акторами) і колективами. Збереження взірця реалізується системою культури, що організує комплекси символічних значень, здійснює їх структурування, використання, збереження й зміну. Аналізуючи взаємозв' язки між чотирма функціональними вимогами дії, а також між ними і оточенням дії, Толкотт Парсонс відмічає важливе явище: взаємопроникнення. Найвідомішим взаємопроникненням є інтерналізація соціальних об'єктів і культурних норм особистістю. Одним із прикладів взаємопроникнення є й інституаліза-ція нормативних компонентів політичних, соціальних, культурних систем та ін. Організація суспільства має чотири рівні соціальних систем: первинний або технічний рівень, де елементи взаємодіють один з одним безпосередньо; управлінський, що регулює процес обміну; інституціональний, де вирішуються питання більш загальні, та соцієтальний, що концентрується в сучасному суспільстві в політичних сферах. Кожний рівень виконує певні спостережувальні, достатньо контролюючі та постійно регулюючі функції. Сенс регуляції полягає в тому, щоб зберегти в суспільстві та в кожній його сфері рівновагу, повну стабільність. З метою виживання і вирішення інтегративних проблем в соціальних системах діють два механізми: соціалізації і соціального контролю.