1) До утворення Давньоруської держави у східних слов´ян існувало 14 великих племінних об´єднань (дуліби, поляни, бужани, волиняни, сіверяни, тиверці, уличі та ін.).

Серед науковців існує декілька теорій походження Давньоруської держави.

Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, в якості аргументів висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва “Русь” походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів - “ руотсі ”.

Антинорманська теорія наполягає на тому, що назва “Русь” походить від назви річок у Центральній Україні - Рось, Роставиця. А у Скандинавії жодне джерело не вказує на плем'я або народ русів. Окрім цього, декілька ісламських мандрівників і письменників називають русів слов'янськими племенами.

Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака, згідно з якою поляни є не слов'янами, а різновидом хозарів.

Сьогодні не можна говорити про переконливу перемогу тієї чи іншої теорії. Найбільш прийнятною, на наш погляд, є теорія взаємовпливу багатьох факторів, включаючи варязький і хозарський, у процесі становлення ранньофеодальної держави - Київської Русі. Основними ознаками будь-якої середньовічної держави, в тому числі Київської Русі, були: розміщення населення не за національним (у той період за племінним) принципом, а за територіальним, поява влади, не пов'язаної з волевиявленням народу, збирання данини для утримання цієї влади, династичний (спадковий) характер влади вождя.

2) Розвиток галузей фабрично-заводського виробництва і завершення промислового перевороту. Проблемне питання Як називається процес, в ході якого на зміну аграрному виробництву, витісняючи його, приходить фабрично-заводське, машинне виробництво.

Завод «Арсенал». Винокурна фабрика. деський порт ХІХ ст.Херсонський порт ХІХ ст.

озвиток галузей фабрично-заводського виробництва і завершення промислового перевороту. 60-80р.р. ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні. Кам’яно-вугільна промисловість (Донбас) Металургія (Катеринославська та Херсонська губернії) Металообробна промисловість Машинобудівна промисловість (м. Київ, м. Харків, степова україна) Транспорт: Залізничний Річковий (Дніпро) Морський (азово-чорноморські порти) Галузі легкої промисловості Індустріалізація України Формування на її території двох промислових регіонів Російської імперії Південного Донецько-Криворізького Модернізація України стає економічною основою формування модерної української нації, що триває в цей час.

Питома вага Наддніпрянської України в загальноімперському Російському виробництві на 1900 рік слайд №13 Галузі промисловості % Стадія економічного розвитку Вугілля 70% Монополістичний капіталізм СИНДИКАТИ «Союз рейкових фабрикантів» 1882р. «Союз мостобудівних заводів» 1884р. Залізна руда 57% Чавун 52% Залізо і сталь ≈50% Рейки 76% Цукор 88% Товарооборот азовсько-чорноморських портів 57,3%

Промисловий розвиток 70-90 р.р. в західноукраїнських землях Австро-Угорської імперії. Початок становлення фабрично-заводського виробництва Нафтодобувна промисловість Металообробна промисловість Деревообробна промисловість Кам’яновугільна промисловість Залізничний транспорт Галузь будівельних матеріалів Соледобувна промисловість Борошномельна промисловість Спиртогорілчана промисловість Тютюнова промисловість.

Порівняльна характеристика економічного розвитку Наддніпрянської України та західноукраїнських земель в ІІ пол. ХІХ ст. Наддніпрянська Україна (Російська імперія) 60-80 р.р. Економічний ривок і завершення промислового перевороту Індустріалізація України Перетворення її на розвинутий регіон Російської імперії. Західноукраїнські землі (Австро-Угорська імперія) 70-90 р.р. Початок становлення фабрично-заводського виробництва. Залишались колоніальним придатком Австро-Угорської імперії ІІ ПОЛ. ХІХ СТ.

3) Смерть Сталіна відкрила нову добу в історії України, врятувавши партійне керівництво республіки від нової “чистки”. Проте ця подія поклала початок гострій боротьбі за владу серед центрального московського керівництва. У центрі цієї боротьби постало національне питання. Остаточним переможцем став М.Хрущов. Україна одна із перших підтримала нового першого секретаря.

Кадрові зміни відбулися і в Україні. Керівником республіканської партійної організації став українець за походженням О.Кириченко. Уряд очолив Д.Коротченко, Раду Міністрів Н.Кальченко. Урядові посади дістали О.Корнійчук, В.Стефаник та ін.

Фізична смерть Сталіна не означала смерті тоталітаризму, але перші кроки по десталінізації суспільства було зроблено вже у 1953 р., що сповістило про наближення хрущовськоЇ “відлиги”. Почалася реабілітація незаконно репресованих людей, влітку перші з них почали повертатися із таборів.

На початку 1956 р. відбувся XX з'їзд КПРС, на закритому засіданні якого М.Хрущов виступив з критикою культу особи Сталіна. Ця критика була різкою, але недостатньо глибокою, оскільки не торкалася системних засад і фундаментальних причин режиму особистої влади. З'їзд не обговорював доповідь, лише прийняв колективну

постанову, проте ця критика справила значний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. Після з'їзду почався глибокий і болісний переворот в суспільній свідомості, перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого. В липні 1956 р. було опубліковано відому постанову ЦК КПРС “Про подолання культу особи і його наслідків”. Засудження беззаконь, скоєних у сталінську епоху, і початок нового політичного курсу було схвально зустрінуто в Україні. Вже 3 липня постанову зачитали на деяких підприємствах Києва — “Ленінська кузня” та “Червоний екскаватор”. Перший мітинг на підтримку політики десталінізації відбувся у Київському педагогічному інституті.

За влучним виразом Б.Левицького становище України у складі Радянського Союзу в хрущовські часи було як “другої серед рівних”.

У 1954 р. святкували 300-річчя возз'єднання України з Росією. Ця подія відзначалася досить помпезно, проте головною подією стала передача Криму УРСР

Після початку десталінізації почали відбуватися відчутні зміни у житті країни: було послаблено ідеологічний тиск, що стало початком відлиги у культурному житті, потроху послаблювалася політика самоізоляції, більш скраденою стала політика русифікації, почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці.

БІЛЕТ № 6

1) 1 Плани Польщі щодо українських земель були значно ширшими, аніж просто володіння західноукраїнськими теренами. Її територіальні амбіції охоплювали всі обшири України і сягали аж берегів Чорного моря. Нагода здійснити свої мрії виявилася з підписанням Люблінської унії у 1569 р., яка передбачала:

- об’єднання Польщі і Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу – Річ Посполиту;

- на чолі об’єднаної держави стояв монарх, який одночасно мав титул короля польського і великого князя литовського; він обирався на спільному сеймі і коронувався у Кракові;

- спільним для Польщі і Литви ставав сейм і сенат;

- запроваджувалася єдина грошова одиниця;

- Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони – Литовський статут ( кодекс шляхетських прав), судову систему, військо, уряд та адміністрацію;

- під юрисдикцію Польщі переходили всі українські землі, які раніше входили до складу Литви;

- українська шляхта урівнювалася у правах з польською і литовською.

Є всі підстави вважати, що підписання унії мало для українців катастрофічні наслідки: становище українців у Речі Посполитій змінилося на гірше, а у поляків з’явилися широкі можливості для захоплення українських земель. Право короля роздавати землі «на вічність» своїй шляхті було узаконене сеймом у 1590 р. Це були землі Волині, Київщини, Брацлавщини. Відтак польські магнати Язловецькі, Струсі, Синевські, Калиновські, Жолкевські, Конецпольські, Потоцькі стали захоплювати в Україні величезні земельні володіння.

При польському режимі відбулися зміни у соціальній сфері. Формується станова організація суспільства. На вершині соціальної піраміди перебував військово-службовий стан – магнати, які у ХVІ ст. являли собою замкнуто - привілейований стан. Його основу складали близько 30 найбільш знатних і найбагатших землевласників. Саме вони і розпочали пограбування українських земель. Ця невелика група польських магнатів і поділила між собою майже всю Україну.

За польсько-литовської доби у містах України поширилося Магдебурзьке право, сутність якого полягала в звільненні міст від керування і суду державних урядовців та феодалів і даруванні права на створення органів місцевого самоврядування. Першим містом України, якому у 1339 р. було надано Магдебурзьке право, було м.Санок (Галицько-Волинське князівство). У подальшому це право отримали й інші міста України: Львів (1356 р.); Кременець (1374 р.); Київ (1494-1497 рр.) та ін. Надання містам Магдебурзького права мало як свої позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, мешканці міст отримали право захисту від свавілля королівської і феодальної влади, більш сприятливі умови для розвитку ремесла і торгівлі, були введені чіткі правові норми міського життя, а з іншого - посилилася польська колонізація та обмеження прав українського населення, гальмувався і блокувався розвиток норм і традицій місцевого самоврядування, збільшилося втручання центральної влади у справи українських міст, навіть голова міського самоврядування (війт) призначався королем.

Зміни відбулися й у правовій сфері. Головним документом, що регулював правові відносини, став Литовський статут ( кодекс шляхетських прав). Його було видано у ХVІ ст. у трьох редакціях: Старий (1529 р.), Волинський (1566 р.) і Новий (1588 р.) В основу цих документів було покладено норми місцевого звичаєвого і писаного («Руська правда») права. Литовські статути були одними з найкращих кодексів свого часу.

2) У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях пожвавився український національний рух. Це було зумовлено прийняттям нової конституції Австрії, за якою коронні краї, у тому числі й Галичина, отримали автономію і право обирати крайові сейми. В галицькому сеймі українці вибороли 49 місць. У суспільно-політичному русі існували дві основні течії – народовці та москвофіли.  Москвофіли вважали Російську імперію рятівником західних українців і прагнули до об'єднання Західної України з Росією. Переважну їх більшість складали представники консервативної інтелігенції та сільської буржуазії. Ідеологами руху були Д. Зубрицький, Г. Купченко, А. Добрянський, друкованим органом – газета «Слово». Москвофіли стверджували, що українського народу як окремої нації не існує, а є «єдиний общеруський народ» від Карпат до Камчатки.  Народовці вважали за необхідне здобути широкі права для українців у складі Австрії. Вони виражали інтереси української національної буржуазії та уніатського і православного духовенства. У 1868 р. народовці заснували громадське товариство «Просвіта», що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Лідером народовців був Д. Танякевич. Пізніше виникають товариства з різними напрямками діяльності: економічні – «Сільський господар», «Маслосоюз», освітні – «Руське педагогічне товариство», молодіжно-спортивні – «Січ», «Сокіл». Центром української науки стало засноване народовцями у Львові Наукове товариство ім. Т. Шевченка.  Ліве, радикальне крило національно-визвольного руху очолив видатний український письменник І.Я. Франко. У жовтні 189.0 р. за його ініціативою засновано першу українську національну партію – Русько-українську радикальну партію (РУРП). Програма партії містили ідеї етичного соціалізму, демократії, соборності України. РУРП мала своїх представників у Віденському парламенті. У 1899 р. І. Франко разом з М. Грушевським очолив Національно-демократичну партію. У 1899 р. частина її членів на чолі з Ю. Бачинським, автором книга «Поневолена Україна, і М. Ганкевичем заснувала Українську соціал-демократичну партію, а І. Франко, В. Левицький – Національно-демократичну партію. Соціал-демократи виступали за майбутній республіканський устрій України. Для націонал-демократів головним гаслом стала соборність України, виховання почуття єдності серед українців.

3) Передумови : Участь Росії у 0%9F%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B0_%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B0_%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B0"Першій світовій війні 1914–1918 років поглибила соціально-економічні і політичні суперечності в країні. З початку 1917 року незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий 0%A1%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BA"страйковий рух, особливо у великих промислових центрах. Страйк на Путиловському заводі в 0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4"Петрограді, що розпочався 0%BB%D1%8E%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%BE"17 лютого 1917 року, став передвісником масових революційних виступів.

Початок революції : 0%BB%D1%8E%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%BE"27 лютого (0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%BD%D1%8F"10 березня) до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих. Відновлення порядку в столиці та встановлення зв'язку з урядовими установами і особами — такі завдання поставив перед собою Тимчасовий комітет Державної Думи (голова — 0%A0%D0%BE%D0%B4%D0%B7%D1%8F%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87"М. Родзянко), створений вранці.Того ж дня ввечері відкрилось перше засідання Петроградської Ради робітничих, солдатських та матросських депутатів, яка обрала головою лідера меншовицької фракції Державної Думи 0%A7%D1%85%D0%B5%D1%97%D0%B4%D0%B7%D0%B5_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&action=edit&redlink=1"М. Чхеїдзе. Рада делегувала до Тимчасового комітету своїх представників — М. Чхеїдзе і 0%9A%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9"О. Керенського.

Перехід до тимчасового уряду : В ніч на 0%BB%D1%8E%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%BE"28 лютого Тимчасовий комітет у зверненні до народів Росії заявив, що він бере на себе організацію нової влади і до утворення Тимчасового уряду державне управління здійснюватимуть комісари із членів Думи.Більшістю голосів 2_%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%BD%D1%8F"2 березня 1917 року Петроградська Рада доручила формування уряду Думському комітету.Того ж дня цар 0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_II"Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який 3_%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%BD%D1%8F"3 березня також відмовився від трону. Була опублікована декларація про програму і склад 0%A2%D0%B8%D0%BC%D1%87%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D1%83%D1%80%D1%8F%D0%B4_%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%96%D1%97"Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Львовим, який до скликання 0%A3%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%87%D1%96_%D0%B7%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%B8"Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні (0%A2%D0%B8%D0%BC%D1%87%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D0%A3%D1%80%D1%8F%D0%B4"Тимчасовий Уряд).

БІЛЕТ № 7

1) Запорозька Січ - суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва, яка склалася у першій половині XVI ст. за дніпровими порогами у районі острова Хортиця і існувала до 1775 р. Із військового центру Запорозька Січ перетворилася на своєріднедержавне утворення - козацькуправославну демократичнуHYPERLINK "http://histua.com/slovnik/r/respublika"республіку, яка мала демократичний соціально-політичний лад, особливу військову організацію, своєрідний життєвий уклад, побут і звичаї.

Утворення Запорозької Січі пов'язане з процесом формування українського козацтва й освоєння ним раніше спустошених татарами українських земель між Дніпром і Південним Бугом.

Основними формами протесту селян і бідних верств козацтва були скарги, відмова виконувати панщину, сплачувати податки, підпали маєтків своїх панів, втечі на вільні землі, масові антифеодальні виступи.

Одним із перших великих козацько-селянських повстань кінця XVI ст. було повстання під проводом К. Косинського (1591–1593). Воно охопило територію Поділля, Волині і Київщини. Повстанці, підтримані реєстровцями і міським населенням, заволоділи великими містами: Білою Церквою, Трипіллям, Переяславом, Богуславом. Однак влітку 1593 р. після вбивства К. Косинського повстанці під натиском військ шляхетської Польщі зазнали поразки.

Навесні 1594 р. почалося нове повстання під проводом Северина Наливайка, який організував селян, бідних козаків і міщан у військо, що налічувало кілька тисяч. Об’єднавшись із загонами запорізьких козаків на чолі з гетьманом реєстрових козаків Січі Григорієм Лободою, він почав боротьбу проти польсько-шляхетського гніту. Почавшись на Брацлавщині у 1595–1596 рр., повстання поширилося на Київщину, Волинь, Поділля, а також охопило територію Білорусії. Однак стихійність, неорганізованість повстання, неузгодженість дій загонів Наливайка, Лободи, Шаули, суперечки між голотою і реєстровцями, погана озброєність війська, а також зрадницький арешт С. Наливайка і його близьких ватажків спричинили поразку повстання. У квітні 1597 р. С. Наливайко був страчений у Варшаві. Його ім’я стало символом мужності в боротьбі за волю українського народу. Народного героя прославили поет-демократ К. Ф. Рилєєв у поемі «Наливайко», Т. Г. Шевченко — у поемах «Тарасова ніч», «Гайдамаки».

Незважаючи на поразки, повстання під проводом К. Косинського і С. Наливайка кінця XVI ст. мали важливе значення для набуття досвіду боротьби, пробудження національної самосвідомості, підготовки українського населення для подальшого визвольного руху.

2) Національне відродження України, попри регіональні особливості, характеризувало всеукраїнські перетворення. Процес українського національного відродження історики, як правило, поділяють на три етапи:

· період збирання спадщини, чи академічний етап (кінець ХVІІІ – 40-і рр.ХІХ ст.);

· українофільський, або культурницький етап (40-і рр.ХІХ – кінець ХІХ ст.);

· політичний етап (кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст.).

Істотний вплив на початок українського національного відродження справила революція у Франції, яка проголосила “права народів”. Це стимулювало інтерес до неповторних рис своєї етнічної спільності, таких як фольклор, історія, мова і література. Національному відродженню сприяло й поширення романтизму.

3) Створення Центральної Ради

16 (3) березня в клубі “Родина” Товариства українських поступовців (ТУП) зібралося понад 100 представників київських українських організацій, де й виникла ідея створення Української Центральної Ради (УЦР). 

Однак спосіб організації, завдання та гасла викликали кількаденну дискусію, яка завершилася узгодженням рішення про створення УЦР як представницького органу різних українських організацій на загальній платформі домагання автономії України. Вибори керівного ядра організації, президії та керівників 9 комісій відбулися 20 (7) березня. 

Головою заочно було обрано М. Грушевського, який на той час ще не повернувся з заслання до Києва. Заступниками голови стали Ф. Крижанівський (від кооперативного руху) та Д. Дорошенко (член ТУП), товаришем голови — Д. Антонович (УСДП — Українська соціал-демократична партія).

В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органами Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у березні 1917 р. їх було вже понад 170) виник ще один орган, який згуртував українські національно-демократичні сили, — Центральна Рада. Це громадське об'єднання спочатку було створене 7 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду політичних, громадських, наукових організацій. Головою Ради обрали визначного історика і громадського діяча М. С. Грушевського. Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і Українська партія есерів (УПСР). У більшості Рад робітничих і солдатських депутатів переважали меншовики та есери. Періодизація діяльності Центральної Ради: 1. Становлення УЦР, формування її складу, боротьба за демократизацію й українізацію, співробітництво з Тимчасовим урядом, кристалізація ідеї автономії України в складі Росії (березень — початок червня 1917 p.). 2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні на засадах автономно-федеративного принципу, легітимізація автономії в умовах досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом (кінець червня — початок жовтня 1917 p.). 3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом (жовтень 1917 р. — січень 1918 p.). 4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки під протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.).

10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій І Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення. У ньому проголошувалась автономія України і підкреслювалось, що Україна не відділяється від Росії. Порядок і лад в Україні повинні були дати «вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні українські збори (сейм)». Це був перший крок до здійснення національно-територіальної автономії України. В Універсалі підкреслювалося, що склад Центральної Ради буде поповнено представниками інших народів, які живуть в Україні, і це дасть змогу їй стати єдиним найвищим органом революційної демократії краю. Комплектування окремих військових частин лише українцями здійснюватиметься під контролем військового міністра і Генерального штабу. Проблему земельної реформи теж повинні були вирішити Установчі збори. 3 липня 1917 р. Центральна Рада видала II Універсал, де проголошувалося, що вона не згодна з відокремленням України від Росії і відкладає вирішення питання про здійснення автономії України до Всеукраїнських установчих зборів. II Універсал був певною поступкою російському Тимчасовому урядові, компромісом, деякою мірою кроком назад порівняно з І Універсалом. Це виявилося в тому, що не визначалася територія, на яку поширювалася влада Центральної Ради, не уточнювалися повноваження Генерального секретаріату, особливо у відносинах з місцевими органами Тимчасового уряду. Проголошення самостійності України в тих умовах було нереальним. Невдовзі Центральна Рада створила свій виконавчий орган — Генеральний секретаріат на чолі з відомим українським письменником В. К. Винниченком. До складу секретаріату входило 8 міністерств, якими керували переважно представники соціал-демократичної партії. Дії Центральної Ради викликали невдоволення з боку Тимчасового уряду і лише черговий провал нового наступу російських військ у Галичині змусив його піти на переговори з ЦР. У переговорах узяли участь О. Керенський, І. Церетелі від Тимчасового уряду, М. Грушевський і В. Винниченко від Центральної Ради. Тимчасовий уряд змушений був визнати Генеральний секретаріат своїм крайовим органом управління п'яти (з дев'яти) українських губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської). Це означало зростання авторитету і впливу та влади Центральної Ради. Проте Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. Цей новий компроміс з російським урядом було зафіксовано у «Тимчасовій інструкції для Генерального секретаріату». З компетенції Секретаріату вилучалися військові, судові, продовольчі справи, а також пошта та телеграф.

Утопічним було ставлення ЦР і до чиновників. Голова уряду Винниченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людьми», вважаючи, що вони є пережитком деспотичної держави. Але швидко стало зрозуміло, що без армії та чиновників обійти ся неможливо. Таким чином, УЦР в цей час займала автономістично-федералістичні позиції, намагалася сприяти національно-визвольному руху інших народів, не обмежуючись лише вирішенням власне українських питань.

БІЛЕТ № 8

1)Хмельницький Богдан-Зиновій Михайлович (1595-1657 pp.)-державний і політичний діяч, керівник Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст., фундатор Української держави (Війська Запорозького), гетьман України (1648-1657 pp.), організатор українського козацького війська, родоначальник українськоїдипломатії, меценат і покровитель Української православної церкви. 

Десять років був гетьманом України . Організатор і керівник національно-визвольної революції, державний діяч, полководець та дипломат, засновник Української козацької держави, він є однією із найцікавіших постатей в історії України. 22 квітня 1648 року козацьке військо на чолі з Богданом Хмельницьким виступило в Україну, розпочавши цим воєнні дії проти військ шляхетської Польщі; у їх ході розкрився величезний талант гетьмана як полководця, його здібності дипломата і державного діяча. Повстанські війська під командуванням Б..Хмельницького здобули перемогу над польсько-шляхетськими військами під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями (1648 р.), у Зборівській битві (1649 р.), під Батогом (1652 р.) і Жванцем (1653 р.) Незважаючи на програну через зраду хана битву під Берестечком (1651 р.), Хмельницький виявився справжнім знавцем військової справи, новатором і носієм передових ідей у воєнному мистецтві. Таким же новатором він по­казав себе в організації козацького війська, у державній діяльності.

Засновник Української козацької держави, він став і першим організатором її адміністративного управління. Як визначний політик зумів, як ніхто до нього раніше, налагодити зовнішньополітичні зносини України з Туреччиною, Трансільванією, Росією, Польщею, Венецією, Швецією, Кримом та іншими країнами, майстерно використовуючи суперечності між ними.

Причини : Національний , Религийній ,Соціально- Економичний (Чеплинський )