9 Листопада 1906 р- проведення Столипінської реформи

Складові :

• Ліквідація селенської опік и

• Право сервітутів залишалося за общінами .

• Селяни отримали землю в приватну власність

• Освоєння целіних земель Сибіру та Кавказу .

• Створення селянського банку .

Внаслідок столипінської реформи значно поглибився процес диференціації селянства. Зігнане із землі незаможне селянство масово переселялося в інші регіони імперії. Сотні тисяч українських селян переселялися на Середнє Поволжя, Північний Кавказ, у Сибір, на Далекий Схід. З 1906 по 1912 р. з України в інші регіони імперії переселилося більш як 3 млн селян. Третина з них повернулися в Україну, однак, втративши свої господарства, поновили ряди сільського пролетаріату.

БІЛЕТ № 2

1) З одного боку, феодальна роздробленість була більш високим етапом у розвитку Київської Русі (було легше управляти окремими князівствами, розвивати господарство і культуру). З іншого боку, роздробленість знизила обороноздатність держави, що співпало з посиленням монголо-татар. Феодальна роздробленість була не випадковим явищем, усі країни Європи пройшли через цей етап розвитку. Протягом XI—XII ст. на території Київської держави з'явилося біля 15 князівств, з яких Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське та Галицьке були в межах сучасної України.

Причинами роздробленості Київської держави були: 1) великі географічні розміри Київської Русі та етнічна неоднорідність населення, що об'єктивно сприяло зростанню сепаратистських (відцентрових) настроїв (такою державою важко було управляти); 2) криза росту наприкінці XI ст. феодальних відносин (поява вотчин — великих феодальних землеволодінь, які давали змогу місцевій знаті самостійно вести господарство і без допомоги великого князя, завдяки власному апарату управління, дружини отримувати все необхідне у селян; панування натурального господарства, за якого феодали не були зацікавлені в об'єднанні з іншими феодалами; зростання кількості міст та перетворення їх у економічні і політичні центри); 3) насильницьке об'єднання східнослов'янських племен у IX ст., яке дало зворотну реакцію у XII ст.; 4) відсутність чіткого порядку спадкоємності великокнязівської влади (княжий стіл міг передаватися від старшого брата до молодшого або від батька до сина, тому брати часто воювали між собою, а племінники ворогували з дядьками); 5) занепад Києва як торгового центру (наприкінці XI ст. половецькі орди порушили торгівлю на великому шляху «із варяг у греки»; хрестові походи, особливо пограбування Константинополя у 1204 p., змусили європейців шукати торговельні шляхи у Візантію та на Схід, обминаючи Київ).

Галицько-Волинська держава Південно-Західне руське князівство, утворене шляхом об’єднання Галицького та Волинського князівств у 1199 р. Романом Мстиславичем. З другої половини ХІІІ ст. князівство стає королівством. Галицько-Волинська держава вважається першою власне українською державою.

У VI – ІХ ст. на землях сучасних Галичини і Волині існували потужні родоплемінні союзи: дуліби, бужани, уличі, білі хорвати,волиняни.

Землі Галичини і Волині були приєднані до Київської Русі в боротьбі з Польщею Володимиром та Ярославом протягом Х – ХІ ст.

На середину ХІ ст. землі Галичини і Волині остаточно закріпилися у складі Руської держави. Столицею усіх західноруських земель було місто Володимир, де знаходився княжий престол. Київські монархи довгий час утримували ці стратегічно важливі території, уберігаючи їх від дроблення на удільні князівства.

У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Галицьке й Волинське князівства, а також опанував Києвом у 1202 р. і створив сильну державу із центром у м. Володимир. До складу цієї держави входила більшість українських земель: між Дніпром і Карпатами. Літописець називав Романа Мстиславича першим самодержцем на Русі. У 1205 р. Роман Мстиславич загинув у битві під Завихвостом під час сутички з поляками.

Після смерті Романа Мстиславича галицькі бояри прогнали за межі князівства його дружину й малолітніх синів Данила таВасилька. Починається період усобиць у Галицько-Волинському князівстві. У цей час у внутрішні справи князівства втрутилисяПольща й Угорщина.

Протягом 1212 – 1214 рр. у Галичі править боярин Владислав Кормильчич, який оголосив себе князем. Це єдиний випад в історії Русі, коли князівський престол займав боярин.

2) «Руська трійця» (1833–1837 рр.). На початку 1830-х рр. на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції, вихованців Львівської семінарії, очолюваної «Руською трійцею», до якої входили Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич. Свій політичний ідеал діячі «Руської трійці» бачили у слов’янській федерації. Першим результатом багатогранної праці членів гуртка стала поява рукописної поетичної збірки«Син Русі» (1833 р.), яка стала першим виявом суспільно-громадської позиції та культурно-мистецького спрямування учасників гуртка. У 1834 р. члени «Руської трійці» підготувала до друку другу збірку«Зоря», до якої увійшли твори переважно історичного змісту. У змісті збірки виразно звучали мотиви боротьби українського народу за національну і соціальну свободу проти шляхетської сваволі та чужоземного поневолення, возвеличувалися Б. Хмельницький та С. Наливайко. Коли «Зоря» була подана до львівської цензури, проти її видання виступили провідники греко-католицької церкви (цензор В. Левицький та митрополит М. Левицький). У липні 1834 р. міністерство внутрішніх справ у Відні доручило Н. Копітару повторно переглянути цензурний висновок щодо «Зорі». Після тривалої багатомісячної цензурної тяганини митрополит М. Левицький подав Президії Галицького губернського управління своє заключення про недопущення до друку альманаху «Зоря». Після заборони «Зорі» члени гуртка вирішили обійти львівську цензуру і видати свій альманах в Угорщині, де цензура була більш м’якою, а, крім цього, там Я. Головацький мав дружні взаємини з багатьма слов’янськими діячами. На цей раз альманах було названо «Русалка Дністрова», що мало символізувати Наддністрянщину.«Русалка Дністрова» вийшла наприкінці 1836 р. Ця збірка ввела народну мову галицьких українців у літературу і довела, що між їхньою мовою і мовою українців у Російській імперії немає суттєвих відмінностей, а, отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той же народ. Тому її поява стала ключовим моментом у розвитку українського національно-культурного руху в Східній Галичині. Вихід «Русалки Дністрової» мав неабиякий резонанс як серед передової української громадськості, так і серед інтелектуалів інших слов’янських народів.

3)  Згідно з Пактом і таємним протоколом радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і вступили в Західну Україну і Західну Білорусію. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Східна Галичина і Західна Волинь були зайняті Червоною армією майже без опору з боку Польщі, за 12 днів.     28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про дружбу і кордон. Договір уточнив сфери впливу цих держав і розмежувальну лінію між ними на території Польщі „по лінії Керзона” (річках Нарев – Західний Буг – Соп). У сферу впливу СРСР переходили Литва, Бесарабія і Північна Буковина, у сферу впливу Німеччини – Лемківщина, Холмщина, Посяння і Підляшшя: майже 16 тис. кв. км етнічних українських земель з 1,2 млн. населення опинилися під німецькою окупацією.    Договір про дружбу і кордон, як і секретний протокол до пакту „Молотова – Ріббентропа”, протягом 50 років становив одну із державних таємниць СРСР. Ці угоди були укладені всупереч нормам міжнародного права і сприяли  розв’язанню другої світової війни.     У червні 1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину і Бессарабію, які були загарбані Румунією у 1918–1919 рр.    Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські українські землі ввійшли до складу УРСР, що відповідало споконвічним прагненням українців до возз’єднання в межах однієї держави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального статусу цих земель. Організація влади на приєднаній території здійснювалася на основі Конституції СРСР (1936 р.) і Конституції УРСР (1937 р.). Це були надзвичайно прогресивні конституції, але ступінь їх прогресивності ніяк не впливав на політичний режим. Після возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною почалася їх активна радянізація – здійснення перетворень відповідно до радянського зразка.    Перетворення носили суперечливий і двоякий характер.    З одного бобку проводився ряд заходів, які отримали позитивну оцінку українського населення. Це, перш за все, заходи по ліквідації безробіття і підвищення життєвого рівня населення (експропріація будинків польських власників та лихварів і заселення їх міською біднотою, розподіл між бідними селянами землі, реманенту і худоби поміщиків та осадників, налагодження роботи промислових підприємств і т. ін.). Майже 500 тис. селян одержали у користування понад мільйон гектарів землі. Було створено 182 машинно-тракторні станції для обробітку селянської землі. Техніку і кадри для МТС на перших порах надали прикріплені до кожної області Західної України східні области УРСР у порядку шефської допомоги. Активно проводились українізація системи народної освіти, заходи з ліквідації неписьменності, запровадженню безкоштовного медичного обслуговування тощо.    Але, з другого боку, радянська влада принесла на західноукраїнські землі жорстокий репресивний режим. Були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, в т. ч. „Просвіта”, „Рідна школа”, Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка.

БІЛЕТ № 3

1) У 30-х рр. XIII ст. роздроблена до того часу Литва починає складатися в державу — Велике князівство Литовське. Виразником об’єднавчих прагнень у литовців стає князь Міндовг, який не тільки об’єднав під своєю владою більшість литовських племен, але й захопив так звану Чорну Русь — область у басейні верхньої течії річки Німан із містами Новгородком, Слонімом, Волковиськом і Гродном. Завдяки зусиллям Вітовта Литва стала суб’єктом політики того часу, вона здійснювала самостійну дипломатію, брала участь у загарбницьких та оборонних війнах. У «Повісті минулих літ» литовські племена згадуються як північні народи, які сплачують данину Русі. На ті часи ці місцеві племена не мали будь-якої політичної організації. Суттєві зміни відбулися в ХІІІ ст., коли у Поніманні (етнічна територія Білорусі) склалося нове державне утворення — Литовське князівство, першим правителем якого став Міндовг. Із Батиєвою навалою назавжди пішли в минуле часи, коли, за висловом автора «Слова про загибель Руської землі» (ХІІІ ст.), «Литва з болота на світ не показувалася». Із ним погоджується інший літописець, зазначаючи, що саме тоді «Литва почала ярмо руське з себе скидати і з лісів виходити».

Початок наступу на південно-руські (українські) землі; територіальні претензії на цю територію Польщі

Любарт (1340—1385 рр.)

— Приєднання Волині та Галичини за допомогою родинних зв’язків (Любарт був одружений із дочкою галицько-волинського князя Юрія II Болеслава; після смерті останнього бояри обрали Любарта князем Галицько-Волинської держави).

— Володіння Волинською, Холмською і Белзькою землями.

— Боротьба в союзі з великим князем литовським Кейстутом (у 1353, 1366 і 1376—1378 рр.) за землі Галицько-Волинського князівства з Польщею й Угорщиною

Ольгерд Гедимінович (1345—1377 рр.)

— Приєднання Чернігівщини, Київщини, Переяславщини, Поділля в результаті розгрому монголів у битві на річці Сині Води (1362 р.)

— Відвоювання внаслідок боротьби з Польщею Берестейського, Володимирського і Луцького уділів

2) Кінець XVIII ст. став періодом зміни географічних кордонів деяких європейських держав, що відбилося й на долі українського народу. Майже вікова боротьба Росії з Туреччиною за Крим завершилася підписанням Кючук-Кайнарджийського мирного договору 1774 року (після війни 1768-1774 рр.), згідно якого Росія здобула вихід до Чорного моря. Після ІІ русько-турецької війни 1787-1791 рр. з підписанням Яського договору Турція остаточно визнала приєднання Криму до Росії. На території Приазов’я і Причорномор’я розпочалось активне будівництво нових міст і промислових центрів: Одеси, Маріуполя, Миколаїва тощо. У 1784 році на землях колишнього Кримського ханства було утворено Таврійську область.

Внаслідок експансіоністської політики Росії втрачає незалежність польський народ. Територія Польщі поділена між її найбільш агресивними сусідами – Росією, Австрією та Прусією. З ініціативи цих держав відбулось три поділи Польщі – у 1772, 1793 і 1795 рр. – після чого польсько-литовська держава припинила існування. Після третього поділу до Росії відійшла Правобережна Україна і Західна Волинь й Східна частина Холмщини; до Австро-Угорщини –Галичина і Буковина й більша частина Холмщини. Україна знову залишилась розчленованою між імперіями. З цього моменту її політичний, економічний, культурний розвиток йде у різних напрямках, що зумовило існування й сьогодні суттєвих відмінностей між цими частинами України.

Українське населення у складі обох імперій відчуває як феодальний (збільшення феодальних повинностей, жорстока експлуатація і безправ’я селян), так і національно-культурний (заборона української мови в школах Галичини, заборона друку українською мовою і русифікація, закриття та перейменування культурних і навчальних національних закладів, наприклад, Києво-Могилянської Академії) гніт.

У всіх українських землях цього періоду вже в першій половині ХІХ ст. починає спостерігатись процес занепаду феодально-кріпосницької системи внаслідок суперечливої боротьби відсталої кріпосницької системи, яка стає мало ефективною, з новою, капіталістичною, яка тільки починає визрівати і базується на товарному виробництві, використанні вільнонайманої праці і машинної техніки. Ця тривала боротьба приведе врешті-решт до ліквідації кріпосного права в 1848 році в Австро-Угорщині, а в 1861 році - В Росії.