42. Вимоги екологічної безпеки щодо планування та забудови територій.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» встановлює правила, за якими планування, розміщення, забудова і розвиток населених пунктів повинні здійснюватися за рішенням місцевих Рад з урахуванням екологічної ємкості територій, додержанням вимог охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки.

Для забезпечення цих вимог Законом України «Про планування і забудову територій»1 передбачено, що з метою раціонального використання території України, створення та підтримання повноцінного життєвого середовища, охорони довкілля, охорони здоров'я населення необхідно здійснювати планування територій на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях.

На загальнодержавному рівні планування полягає у розробленні Генеральної схеми планування території України. За рішенням

Кабінету Міністрів України можуть також розроблятися схеми планування окремих частин території України — кількох областей, узбережжя Чорного та Азовського морів, міжнародних транспортних коридорів, прикордонних територій тощо.

Планування територій на регіональному рівні передбачає розроблення та затвердження схем планування територій Автономної Республіки Крим, областей і районів, регулювання використання цих територій, ухвалення та реалізацію відповідних рішень про дотримання містобудівної документації відповідно до закону. Планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів і забезпечується відповідними місцевими Радами та їхніми виконавчими органами.

Забудова територій здійснюється шляхом розміщення та здійснення будівництва нових об'єктів, реконструкції, реставрації, капітального ремонту, впорядкування існуючих об'єктів містобудування, розширення та технічного переоснащення підприємств.

Всі об'єкти забудови повинні розміщуватися з урахуванням вимог щодо охорони довкілля, містобудівних і санітарно-гігієнічних норм. Крім того, обов'язково розробляються заходи санітарної очистки, знешкодження та утилізації побутових і виробничих відходів. Також мають бути дотримані нормативи допустимих викидів і скидів речовин та мікроорганізмів, відновлення природного середовища, рекультивації земель, благоустрою території та вжито інших заходів екологічної безпеки.

Зокрема під час вибору земельних ділянок для нового населеного пункту або його розбудови необхідна оцінка умов, що мають гігієнічне значення, а саме: аналіз природно-кліматичних умов із комплексною оцінкою сонячної радіації, вологості, температурного та вітрового режиму на всій території, що підлягає забудові; оцінка потенційної здатності природного середовища до самоочищення; аналіз відповідності якості довкілля (атмосферного повітря, водних ресурсів, ґрунту) гігієнічним нормативам; забезпечення радіаційної безпеки території для проживання населення; можливість організації централізованого водопостачання, каналізування, ефективного очищення та знешкодження промислових, господарсько-побутових та спеціальних відходів; особливості інженерної підготовки території та організації благоустрою тощо. Також, згідно з Державними санітарними правилами планування та забудови населених пунктів, що були затверджені наказом МОЗ від 19 червня 1996 р.1, населені пункти необхідно розташовувати на територіях, які відповідають основним гігієнічним вимогам, зі спокійним, малопересіченим рельєфом, що має схили, достатні для природного стоку атмосферних опадів (1—6 %).

Основний гігієнічний принцип планувальної організації території нових поселень чи тих, що підлягають реконструкції, полягає у функціональному зонуванні, яке передбачає раціональне взаєморозміщення всіх елементів населеного пункту і забезпечує сприятливі умови життя, праці та відпочинку населення.

За чинними будівельними нормами та правилами (ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень») територія населеного пункту з урахуванням переважного функціонального використання поділяється на сельбищну, виробничу та ландшафтно-рекреаційну території.

Сельбищна територія призначена для розміщення житлового фонду, громадських будівель та споруд, установ соціального, культурного та побутового призначення, внутрішньо-сельбищної, вулично-дорожньої та транспортної мереж, зелених насаджень і місць громадського користування. Тут можуть розміщуватися також окремі комунальні та промислові об'єкти, будівництво яких допускається поблизу житлової забудови.

На виробничій території розташовуються промислові підприємства і пов'язані з ними об'єкти, комплекси наукових установ із дослідними виробництвами, комунально-складські об'єкти (бази, склади, гаражі, автопарки тощо), підприємства з виробництва й переробки сільськогосподарських продуктів. Тут також створюються санітарно-захисні зони промислових підприємств, об'єктів зовнішнього транспорту, шляхів позаміського та приміського сполучення.

Ландшафтно-рекреаційну територію формують приміські ліси, лісопарки, лісозахисні смуги, водоймища, зони відпочинку та курортні зони. Землі сільськогосподарського використання та інші землі, які разом з парками, садами, скверами, бульварами сель-бищної території формують систему озеленення та оздоровлюючі зони, теж належать до цієї території.

У межах цих територій виділяються зони різного функціонального призначення: житлової забудови, громадських центрів, промислові, наукові, науково-виробничі, комунально-складські, зовнішнього транспорту, масового відпочинку, курортні (за наявності лікувальних ресурсів) тощо.

З метою контролю за станом санітарно-екологічного режиму міст та великих промислових центрів, інших населених пунктів передбачаються максимально допустимі нормативи ГДК шкідливих речовин в атмосферному повітрі, водоймах, ґрунтах, перевищення яких є небезпечним для людей. Для забезпечення умов життєдіяльності та екологічної безпеки людини навколо промислових підприємств та об'єктів із технологічними процесами, які супроводжуються викидами шкідливих речовин у довкілля, створюються захисні, охоронні та санітарно-захисні зони. А в кварталах, мікрорайонах міських та сільських поселень облаштовуються зелені зони (лісопаркові та інші зони з обмеженим режимом природокористування) .

Під час здійснення благоустрою обов'язково виділяються території під розміщення зелених насаджень, необхідних для естетичності населених пунктів, відпочинку та оздоровлення населення. Зелені насадження є об'єктом самостійного правового регулювання. До них належить деревна, чагарникова, квіткова та трав'яна рослинність природного і штучного походження на визначеній території населеного пункту. Розрізняють зелені насадження загального і обмеженого користування та спеціального призначення.

Зелені насадження загального користування розташовуються на територіях загальноміських і районних парків, спеціалізованих парків, парків культури та відпочинку, зоопарків та ботанічних садів, міських садів і садів житлових районів, на територіях скверів, бульварів, лісопарків тощо. Для цих територій характерним є вільний доступ громадян для відпочинку. Зелені насадження обмеженого користування є на територіях громадських і житлових будинків, шкіл, дитячих установ, вищих та середніх спеціальних навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, промислових підприємств і складських зон, санаторіїв, культурно-освітніх та спортивно-оздоровчих установ. Зелені насадження спеціального призначення розміщуються вздовж транспортних магістралей і вулиць, на ділянках санітарно-захисних зон довкола промислових підприємств, ліній електропередач високої напруги тощо. До них належать також лісомеліоративні, водоохоронні, вітрозахисні, протиерозійні насадження, насадження розсадників, квітникарських господарств та пришляхові насадження в межах населених пунктів.

Санітарні та містобудівні норми і правила будівництва та реконструкції міст передбачають при проектуванні, будівництві та розширенні міст максимальне збереження і використання існуючих зелених насаджень. Крім того, вони визначають оптимальні розміри площ зелених насаджень у розрахунку на одного жителя та вимагають обов'язково облаштовувати міські і районні загальні або спеціалізовані парки, сквери, сади. Зокрема Правилами утримання зелених насаджень у населених пунктах України1 передбачається, що у містах із населенням від 100 до 1 000 осіб і більше на одну людину має припадати не менше 10 м2 озеленених територій.