1.2.7. Стародавній Рим

Стародавній Рим, згідно з античними переказами, виник у 754-753 рр. до н.е. з групи поселень, що розкинулись на семи пагорбах. До середини ІІІ ст. до н.е. Рим підпорядкував собі весь Апеннінський півострів. Згодом він став середземноморською державою, до складу якої входили західна і південно-східна частини Європи, Мала Азія, побережжя Північної Африки, Сірія, Палестина. Історію Римської імперії можна поділити на чотири періоди. Перший - з 201 по 133 р. до н.е. - це народження Риму, вік експансії. Потім був вік Республіки, який тривав з 133 по 31 р. до н.е. Третій період - вік Імперії, він тривав з 31 р. до н.е. по 211 р. н.е. А потім настав період занепаду і повного розпаду імперії.

Мистецтво Риму являє собою останній, завершальний етап в розвитку античної художньої культури. В староримському мистецтві, на відміну від грецького, реальний елемент панує над вимислом. У Римі відбувся чіткий розподіл мистецтва на офіційне і приватне, яке забезпечувало інтереси приватного споживача. Офіційне мистецтво відігравало визначну роль у римській політиці, будучи активною формою утвердження державної ідеології у завойованих областях. Особливо великим було значення архітектури, яка поєднувала ідеологічні функції з організацією суспільства.

У період пізньої республіки в архітектурі панують риси практичності і раціональності, однак специфічна римська суворість стилю часом поєднувалась з вишуканістю, нав’язаною мистецтвом Великої Греції. Для архітектури цього періоду характерні широкомасштабні містобудівельні проекти, прямокутні, планувальні схеми, що повторюють розбивку військового табору, в основу яких покладено дві магістралі - "кардо" (із півночі на південь) і "декуманос" (із сходу на захід). Формування композиції форуму (головної міської площі - ринку і центру політичного життя) спонукало народження найважливіших принципів планувальних рішень стародавніх римських комплексів: потяг до симетричності, осьова побудова, акцентування фасаду головної будівлі і влаштування підйому до нього. В житловій архітектурі розвивається тип атріумного (від лат. атріум - середня частина житла, закритий внутрішній двір) будинку, центром якого став сад перистилю, що свідчить про потяг до природи, надзвичайно зрослий у зв’язку з урбанізацією античного суспільства (рис. 1.10).

Тенденція до синтезу планувальних рішень з природою знайшла відображення у заміських віллах, часто мальовничо розташованих на схилах горбогір’їв. Цій вільній забудові протистоїть рядова забудова міських кварталів інсулами (від лат. інсула - острів) - багатоповерховими, звичайно цегляними будинками з кімнатами і квартирами, призначеними для здачі в найми.

Упродовж першої половини І ст. до н.е. відбувалося становлення і вдосконалення типів римських споруд: базилики (витягнута прямокутна в плані будівля, розділена всередині повздовжними рядами колон або стовпів на декілька частин, що служили судовими залами, ринками, біржами); терми (бані), театри, арочні мости, водопроводи, склади, величні інженерні споруди. В образотворчому мистецтві скульптори створювали статуї і бюсти, розвивався монументально-декоративний живопис. Садово-паркове мистецтво цього періоду було нерозривно пов’язане з архітектурою.

Хоча римляни при виборі території для міста надавали меншого значення мальовничості оточуючого ландшафту, ніж греки, однак і вони враховували природні умови. Видатний теоретик архітектури і містобудування античного світу Вітрувій (І ст. до н.е.) у своєму трактаті пише, наприклад, про роль клімату і родючості грунтів у розвитку міст.

Клімат Апеннінського півострова був більш сприятливий для озеленення, ніж клімат Греції – м’якший, менш посушливий. Багатий був і видовий склад дерев і чагарників. Тут росли дуби, кипариси, платани, полуничне дерево, тополя, каштан їстівний, гранат, маслина, плодові, а також був добрий вибір рослин, які піддавалися стрижці - лавр, самшит, мирт, а для квіткового оформлення - лілії, левкої, іриси, тюльпани, нарциси, фіалки, гвоздики та ін.

Римляни добре знали рослинний світ і використовували в озелененні досить широкий асортимент рослин. Пліній Старший в 37-томній "Природній історії" описує 1000 різних рослин, що вдвічі більше, ніж у Теофраста. Взимку до Риму завозили квіти з південних країв, але невдовзі римляни оволоділи мистецтвом зимової вигонки рослин, для чого використовували спеціальні культиваційні будиночки, покриті рамами із вставленою в них слюдою (скла ще в ті часи не виробляли). Пліній Старший подає перелік найцінніших сортів троянд, зокрема Rosa praenestina (пізнє цвітіння), R. campana (раннє цвітіння), R. spaneola, R. centifolia, R. graeca, R. graecula, R. moschata, R. coroneola. В Римі були розбиті величезні розарії, під які відводили найродючіші землі.

До початку І ст. н.е. в Стародавньому Римі сформувалося декілька типів садів.

Священні гаї. Пов’язані з релігійними культами. Подібно до старогрецьких, вони мали джерело з струмком, невеликий храм чи каплицю. Тінисті шати дерев утаємничували обстановку гаїв, робили їх загадковими і урочистими.

Міські публічні сади. Появу перших публічних садів у Римі пов’язують з ім’ям Лукулла - римського полководця, який полюбляв не лише пишні бенкети, але й пишну зелень. Лукулл, який із своїх азіатських походів привозив чимало чужоземних рослин, влаштував міський парк у Римі на Монте-Пінчіо, де в XVI ст. була збудована знаменита Медицейська вілла. Це, по суті, був парк, який складався з кількох садів.

Публічні сади влаштовували при громадських спорудах - театрах, термах, стадіонах. Сади з джерелами та басейнами мали алеї і оформлялися рядовими посадками дерев, критими галереями з нішами для відпочинку. Згідно із заповітом Цезаря (58-44 рр. до н.е.), у власність народу були передані великі сади Помпеї.

Сади при палацах і віллах. Найбільшою вишуканістю вирізнялися приватні сади при патриціанських палацах і віллах (рис. 1.11). Такою, наприклад, була вілла Лукулли, яка славилася розкішшю залів, в яких виставлялися коштовні експонати, а також садом з басейнами і рибниками з морською водою. Розкішними були також вілли Помпея, Антонія, Цезаря, Сальстрія та ін. Вілла Гортензія мала парк із звіринцем площею близько 50 га. Особливо розкішною була вілла Сули, яка за великі кошти дісталася Ціцерону.

В Сабонському маєтку римського поета Горація (65-8 рр. до н.е.) досить широко, крім плодово-ягідних культур, були представлені декоративні дерева - платани, буки, лаври, кипариси, які розміщувалися декоративними групами. Сад був оточений підстриженою зеленою огорожею. В оформленні альтанок використовувались вюнкі рослини – плющ і виноград.

Пліній Молодший, який описав чимало вілл того періоду, розповідає про віллу "Тібуріна", яка належала імператору Адріану (117-138 рр. н.е.) і займала обширну територію. Сад був влаштований на крутому терасованому схилі з перепадом висот 40 м і являв собою своєрідний музей окремих декоративних споруд. Тут були водойми з гротами (німфеї), басейни, сад-іподром, гаї - Академія, Лікей, сад Перикла та сад "Каноп" з водоймою та каналом. Тут же розташовувався імператорський палац і чисельні споруди (бібліотека, театр, колонади, портики), які славилися своєю широтою і розмахом.

Насадження при віллах, - пише Л.Д.Машинський (1951), - були звичайно трьох типів: сад, що прилягає до будинку патриція, город і плодовий сад.

Сад при будинку складався з трьох головних частин: прогулянкової, проїжджої та парку.

Прогулянкова частина розташована прямо перед терасою, з якою сполучалася кам’яними сходами. Доріжки та алеї, подібно до східних садів, викладені з каменю, розташовані симетрично. Головною прикрасою цієї частини саду були криті алеї (перголи) і фігурно стрижені живоплоти з самшиту, лавра і розмарину, а також куртини троянд, олеандра, жасмину, граната, лавровишні та ін. На партерах росли крокуси, гвоздики, айстри, левкої, тюльпани, гіацинти і т.п. Не допускалася посадка крупних груп, які б могли закривати вид, який розкривався з тераси.

Проїжджа частина служила місцем для верхової їзди та прогулянок на ношах. Складалася вона, головним чином, із широких тінистих алей, облямованих живоплотами.

Парк, а точніше парк-звіринець, призначався, як і в персів, а згодом у греків, для утримання і відгодівлі різних тварин – домашніх і диких. Огороджений високою стіною, парк мав вигляд лісу, який перетинали алеї.

Пліній при описанні садів виділяє декоративний "сад втіх" (hortus), який складався з декількох секторів: розарію (h. rosario), топіарію (h. topiario) та вічнозеленого "зеленця" (h. viridario). Цей сад відділявся від городу (h. rusticus) та плодового саду (h. рomarium).

З озелененням вілл і двориків повязаний сад-ксист (плоский сад), який мав вигляд партеру і був композиційно об’єднаний з портиком будинку.

У Стародавньому Римі сформувався атріумно-перистильний тип житлового будинку, всередині якого знаходилися внутрішні двори, оточені колонадою, оформлені скульптурою, фонтанами, декоративними чагарниками та квітами. Розміри цих дворів були різними: 9х20 м (в будинку Віттіїв), 28х22 м (в будинку Фавна). Стіни галерей, які оточували двір, були прикрашені розписами з використанням рослинних мотивів. Таким чином формувалися сади-перистилі.

Успадкований від греків сад-іподром згодом втратив своє значення як місце проведення спортивних ігор, але зберіг форму прямокутника з одним заокругленим краєм. Він являв собою плоский відкритий простір газону з квітами, обрамлений регулярними алеями і стриженими чагарниками. По периметру чи периферії розташовувалися фонтани, альтанки, квітники, деревно-чагарникові композиції.

Підкорення Греції та інших країн сприяло припливу до Риму творів мистецтва, зокрема знаменитої грецької скульптури, яку багаті римляни залюбки розміщували в садах і парках, перетворюючи їх в своєрідні сади-музеї. Були тут і висячі сади, які влаштовувалися на виступах арок.

За часів римського імператора Августина (63 р. до н.е. - 19 р. н.е.) особливо розвивалося топіарне мистецтво – штучна стрижка дерев і кущів (рис. 1.12). Римляни успішно використовували в садах культуру щеплення рослин. Римський поет Вергілій (70-19 рр. до н.е.) навіть описує в одній із своїх поем методи прищеплення - "вічком" і "в розщеп", відомі дотепер:

Спосіб ще є не один для прививки відводів і бруньок;

Або в товщу кори, в тому місці, де брунька виходить...

Або ж стовбурці надсікають і клином глибоко

В товщу дорогу ведуть; потім черенок плодородний

Вводять в надріз...

Детальні вказівки про строки щеплення, а також агротехніку посадки та вирощування дає ще раніше Катон (239-149 рр. до н.е.) - автор трактату "Про сільське господарство". Він, зокрема, звертає увагу на необхідність старанного приготування посадкових ям, викопку та прикопку дерев, описує технологію їх посадки. В 12-томному трактаті "Про сільське господарство" Луція Колумелли (І ст. н.е.) розглядається питання вибору місця під розсадник, де він, зокрема, рекомендує середній за родючістю і в міру сухий грунт, який спочатку треба перекопати на глибину в дві лопати.

Вергілій у дидактичній пісні "Георгіки" ("Поемі про землеробство", 36-29 рр. до н.е.) вказує на необхідність, створюючи сади, враховувати грунтові умови місцезростання:

Землі ж родити не всякі і всяке можуть.

Верби ростуть з долин річок, болотами намулистими - вільхи,

На камянистих горах безплідних ясені сходять.

Для мирт сприятливими є береги, відкриті сонцю

Лози люблять горби, Аквілон студений - тиси.

Пліній у своїй "Природній історії" пише: "Мистецтво садів має зважати в кожному випадку з природою грунтів, з характером місцевості, із властивостями клімату".

Сади Стародавнього Риму, а точніше, характер їх влаштування, мали соціальний характер. Один з видатних гуманістів епохи Відродження Альберті (1404-1472) – вчений, архітектор, письменник, музикант - в своїй праці "Десять книг про архітектуру" звертає увагу на те, що античний сад був обов’язковою приналежністю житла багатіїв і знаті: "Домівка у кожного буде подібна з домівкою того, з ким господар його захоче бути подібним в житейському укладі: царем чи з тираном, чи, нарешті, з приватною особою. Але, - посилаючись на Вергілія, - для домівок багатіїв і знаті загальним є наявність саду, який ізолює їх від шуму міста і від загальної маси ремісничого люду і створює умови привілля і простору" (Машинський, 1951).

Озеленення ж міст з метою їх благоустрою, оздоблення і оздоровлення міського середовища в Стародавньому Римі використовували надзвичайно обмежено, оскільки це витікало з характеру і умов розвитку тогочасного суспільства.

Узагальнюючи досвід озеленення Стародавнього Риму, І.О. Боговая і Л.М. Фурсова роблять такі висновки:

регулярне планування ще панує у створенні садово-паркових об’єктів, але використовується і пейзажне розміщення дерев, чагарників та квітів, особливо коли йде мова про власне паркові території;

римляни вдосконалюють прийоми Античної Греції і створюють свої (топіарне мистецтво, широке використання скульптури, влаштування пергол, алей, вертикальне озеленення);

cтворення нових типів садів: публічні, сади-перистилі, сади-іподроми, сади-ксисти.

Водночас римське садово-паркове мистецтво характеризується відсутністю в садах композиційної єдності, яка з’явиться згодом в італійських садах часів Відродження, а потім у регулярних садах і парках Європи.