1.3.1. Монастирські сади

Завдяки централізованому управлінню монастирями, яке законодавчо регулювалося орденами – бенедиктинів (Х ст.), клерисок (ХІІ ст.), а також картузів (ХІ ст.), в часи Середньовіччя помітного розвитку набули сади, а також вирощування овочевих, лікарських і декоративних рослин. Монастирі займалися також акліматизацією рослин і не тільки на своїх територіях, але й на околицях.

Різні були підходи до розміщення монастирів. Наприклад, бенедиктини будували свої монастирі на узгірях, а цистерси – на узбережжях річок, потоків, а також морів, головне – у відлюдних місцях. Водночас монастирі картузів можна було зустріти скрізь – на узгірях, в долинах, в сільській місцевості, в передмістях і навіть у містах “за мурами”. Монастирі домінікан і францисканців, які належали до групи жебрацьких, засновували головним чином у великих містах. Все це певною мірою впливало на характер їхніх садів, хоч загальними для них були основні елементи – вірідарій (зеленець), плодовий сад, гербаріум, сад ігумена, шпитальний сад і цвинтар.

Вірідарій. У замкнутому галереями чотирикутному дворику монастиря-клуатрі створювався вірідарій. Оформляли його подібно до римського перистилю. Він являв собою у композиційному відношенні комплекс, де сад був тісно повязаний з оточуючою його архітектурою будинку. Це був декоративний сад-рай, відкритий лише до неба, в якому можна було сидячи роздумувати, вглядаючись в організований клаптик природи, або ж просто прогулюватися.

Вірідарій був геометрично розпланований доріжками, які проходили по периметру і перетиналися по діагоналях. Центральним акцентом служили колодязь, фонтан, красиве дерево або гарноквітучий кущ (рис. 1.17).

В оформленні вірідарію в основному використовували декоративні кущі і квіти, а часом і трави.

Залишилися описи вірідарію монастирів бенедиктинів, розміри і оформлення яких встановлювалися спеціальними приписами (близько 850 р.). Був він оточений галереями (часто заскленими) і мав форму квадрата, кожна сторона якого становила 30 м. У південних країнах галереї були відкриті і створювали особливу атмосферу.

Плодовий (утилітарний) сад. Крім саду-вірідарію монастирі мали ще різні утилітарні сади, які постачали фрукти, ягоди та овочі. Були вони також доступними для прогулянок, особливо хворих ченців.

Утилітарні сади закладали поблизу монастиря. Вони мали спільну з монастирем огорожу або ж додаткові мури. Складався сад з квадратних ділянок, розділених дорогами, назагал мав вигляд квадрату або прямокутника. В квадратах ділянок вирощувалися фрукти, ягоди, овочі, кореневі приправи, лікарське зілля і квіти. У великих монастирях сади складалися з окремих полів: фруктового саду, ягідника, виноградника, плантації хмелю, овочевого городу. Великі розміри утилітарних садів були зумовлені потребою самозабезпечення монастиря.

Цінним елементом цих садів були відкриті водойми, в яких розводили рибу. Це було важливою справою з огляду на часті пости, під час яких дозволялося вживати лише мясо риби. Воду використовували також для поливання. На річках і потоках споруджували млини, а також у них відводили стічні води.

Під утилітарні сади виділялися, згідно з приписами монастирського ордена, ділянки родючої землі, розташовані неподалік від відкритих водойм.

Гербаріум, або лікарський город (Hortus medicus). Це був невеликий сад, в якому вирощували лікарські рослини, серед них мята, шавлія, конвалія, розмарин, цмин, чебрець, полин та ін. Рослини висаджувалися і висівалися на окремих квадратних ділянках. Сад мав регулярне планування і був огороджений. Поряд з садом будувався будиночок лікаря, який опікувався садом.

Гербаріум був прообразом сучасних ботанічних садів.

Сад ігумена. Часто ієгумен займав окремий будинок із садом, який виступав поза монастирську огорожу і був доступний для відвідування світськими особами та гостями. Сад мав декоративний репрезентативний вигляд і був схожий на вірідарій.

Шпитальні сади. В деяких монастирях в окремих будинках розміщався шпиталь з каплицею і кухнею, поряд створювався сад-вірідарій для прогулянок хворих, а також гербаріум.

Цвинтарі. Відповідними приписами монаших орденів у монастирях закладалися цвинтарі. Мали вони регулярний план і симетричне розміщення могил, між якими висаджувалися фруктові дерева. Територія цвинтаря мала вигляд саду, композиційною домінантою якого був хрест.

Монастирські сади України. Сучасні дослідження монастирських садів східної Галичини (Горас, 2000) свідчать, що перші монастирі Галицької Русі споруджувалися в Х-ХІ ст. в княжих містах на місці язичних святинь. Монастирі за часів Київської Русі огороджували частоколом і разом із спорудами сприймалися як єдиний ландшафтний елемент не тільки ззовні, але й всередині монастиря, де формувався власний мікроклімат, центром якого стали сакральні одиниці: церква, священне дерево, джерело. Згодом ландшафтно-архітектурний комплекс ускладнюється і всередині замкнутої монастирської території з’являється монастирський сад-“вертоград”, який, на відміну від західноєвропейських садів, мав пейзажне планування (гай). На рис. відтворений генезис монастирських садів, які з часом набували правильної регулярної форми.

З ХІІ ст. стають відомими сади при монастирях і княжих дворах у багатьох містах Київської Русі – Чернігові, Новгороді Сіверському, Галичі, Путивлі, а також у північно-східних князівствах – у Володимирі, Суздалі, Муромі. Як стверджують А.П. Вергунов і В.А. Горохов (1988), велику роль в їх влаштуванні зіграли монахи, запрошені Юрієм Долгоруким із Києва в Боголюбово під Володимиром. Дуже часто монастирі потопали в садах. Антіохійський патріарх Макарій, який в середині XVII ст. відвідав Київ, був вражений рясністю квітів, плодових дерев, виноградних лоз. Водночас Макарій із захопленням описує “високу решітчасту арку з куполом, сплетену із тонких гілок з середини і ззовні”. Це була арка, створена шляхом стрижки, що свідчить про володіння монахами топіарним мистецтвом.

1.3.2.Замкові сади

Оборонні замки, які засновувалися у віддалених малодоступних місцях, мали небагато вільного місця для створення садів. Тому вони закладалися з урахуванням топографії місцевості і були, як правило, невеликими. Часто сади переступали межі кріпосної стіни. Залежно від функцій саду, а також від величини самого замку сади виконували три основні функції: декоративну (hortus conclusus) – “сади утіх” та “сади розваг”, декоративно-утилітарну (гербаріуми) та утилітарну (виноградники, хмільники, ягідники). В невеликих замках в основному формувалися “сади утіх”.

“Сади утіх” (потішні сади). Цей тип саду прийшов у середньовічну Європу із стародавніх часів (Персія, Греція, Рим). На відміну від монастирського вірідарію, де панував регламент, продиктований законами монаших орденів і у всьому проглядалася релігійна символіка, тут панувала воля форм, барв і смаків садівника. А садівниками найчастіше були жінки – дружини феодалів (рис. 1.18).

Самі ж сади були невеликими і їх площа залежала від величини замкової території. Висаджувалися тут різні декоративні чагарники та різні квіти, такі, як фіалки, іриси, лілії, а також ароматичні рослини: мята, рута, шавлія. Коли ж сад був великим, то в ньому висаджували також дерева, головним чином фруктові: райські яблуні, груші, сливи, абрикос.

Грядки з декоративними та лікарськими рослинами мали регулярний характер і є прообразом нинішніх квітників. Формувалися вони у вигляді високих призм, відкоси яких укріплювали дерном або ж опорами з лози та жердинами.

Поширеним елементом “садів утіх” були дернові лави, які влаштовувалися попід мурами, а також перголи, обвиті вюнкими рослинами, декоративні фонтани та криниці.

“Сади розваг”. Влаштовувалися головним чином за оборонними стінами замків. Служили як місце зустрічей і гулянь, які мали різний зміст. Одним з характерних елементів цих садів була “квітуча лука”, яка являла собою відкритий простір, покритий лучною рослинністю і оточений деревами та гарноквітучими чагарниками (рис. 1.19).

Спочатку, як зазначає Л.Майдецький (1978), сади розваг займали невеликі ділянки призамкових територій, але починаючи з другої половини ХІІІ ст., і особливо в XIV i XV століттях, вони охоплювали значний простір. Це стосується не лише західноєвропейських країн, але й Росії.

“Першими загальнодоступними “парками”, - пишуть О.П.Вергунов і В.О.Горохов (1988), - були в часи феодалізму міські та приміські гаї, береги річок і озер, круті, а тому нічим не зайняті схили підвищень і ярів, заплавні луки і пустоші , які ми сьогодні називаємо відкритими просторами. На старих планах їх майже не зображають як обєкти, які мають менше значення порівняно з кріпосними стінами, храмами, садибами або шляхами, але таких “пустих” місць було досить багато навіть у межах міських кріпосних стін, а тим більше за їх межами”. Ці відкриті і напівзакриті простори, які приносили нашим пращурам радість і насолоду, стали прообразом сучасних лугопарків і лісопарків.

“Сади розваг” зафіксували твори тогочасних художників у мініатюрах і книжкових малюнках. На малюнку невідомого художника першої половини XV ст. зображена велика галявина з крутим струмком, посередині якої стоїть шестикутний стіл з наїдками та посудом. Довкола нього стоять три пари осіб, зайнятих собою, а три інших лежать на луці, співаючи та зриваючи квіти. Лучні трави прикрашають квіти й гарноквітучі дерева й кущі.

На луках „садів розваг” росли квіткові рослини – дзвіночки, крокуси, конвалії, первоцвіти, фіалки, братки. Водночас росли і чужоземні квіти – півонії, мальви, а також низькі лілії, іриси та інші, які висаджували попід мурами оборонної стіни або на поверхні дернових лав, що вкладалися на гребені стіни.

Своєрідним явищем у розвитку садового мистецтва Київської Русі були так звані “верхові сади утіх”, які створювалися при княжих хоромах на спеціальних камяних склепіннях. Їх можна назвати староруським різновидом “садів Семираміди”. “Зрозуміло, - зауважують А.П.Вергунов і В.А.Горохов (1988), - з огляду на складність і дорожнечу вони не мали широкого поширення, а були зосереджені головним чином у Московському Кремлі”.

У великих садах, які влаштовували всередині кріпосних стін, частим композиційним елементом була вода у вигляді джерел, струмків чи фонтанів. Останні встановлювалися посередині регулярно спланованого саду і були його домінантою.

Сади часто оточувалися мурами, які охоплювали декілька частин саду. На малюнку невідомого автора (XV ст.) зображено частину такого саду, призначеного для розваг. Він являє собою квітучу луку з декоративним фонтаном і басейном посередині. Поруч, за ажурною деревяною огорожею, друга частина саду, призначена для вирощування рослин – квіткових, приправних і лікарських. Утилітарно-декоративна частина, як бачимо з малюнка, поділена на регулярні рабатки, обкладені цеглою та каменем.

У середньовічних замкових садах пізнішого періоду висаджувалися як місцеві, так і чужоземні рослини, які надходили сюди внаслідок розширення торговельних звязків ті воєнних експедицій. Поширені були також живоплоти, а також стрижка дерев, особливо тиса і самшиту, в різні геометричні форми. Популярними були перголи, обвиті трояндами та виноградом.

У пізньому середньовіччі квітучі луки перестали використовуватися при закладці садів.

Гербаріуми (лікарські сади). Влаштовувалися не лише в монастирях, але і в замках і мали утилітарно-декоративне значення. Вважалися частиною загального озеленення замку і , як правило, огороджувалися. Росли в ньому лікарські рослини, але висаджувалися і квіти. В “Капітуляріях” Карла Великого серед рослин, що мають вирощуватися в садах, значаться мальви, шалфей, лаванда, мята, чебрець, календула та ін.

У Росії в XVI-XVII ст. з’являються також гербаріуми, які називають аптечними садами або аптечними “огородами”. Зачатками цих садів були здавна відомі грядки, на яких вирощували лікарське зілля та чагарники, плоди яких використовували у лікувальних цілях. Пізніші аптекарські городи, особливо після заснування Іваном Грозним “Верховної аптеки”, збільшувалися в розмірах, розширювався в них асортимент лікарських рослин.

Утилітарні сади. Завжди довкола замків закладався фруктово-ягідний сад, овочевий город, хмільник або виноградник. Уся ця територія довкола огороджувалася живоплотом або деревяною чи камяною огорожею. Крім плодово-овочевих культур тут вирощували також декоративні дерева і квіти. Цю частину замкової території використовували також для прогулянок. З плодових дерев вирощували яблуні, груші, сливи, вишні, шовковицю, горіхи. В садах Середземноморя висаджували лаври та кедри.

В “Домострої” – російському літературному творі середини XVI ст., який містив зведення правил поведінки городян, детально описана придомова городня ділянка (“Огород и сад как водити”) та викладені рекомендації щодо їх посадки і посіву та догляду. “А сад разводити … от древа до древа по сажени и больше, ибо яблони растут велики…”. Проте в тексті не згадується про якісь прикрашування саду. Отже, він мав суто утилітарний характер.

Звіринці. Створювались при королівських і княжих замках для полювання. Розміщалися в розташованих неподалік лісах. За огорожею жили крупні звірі – олені, лосі, зубри, ведмеді, дикі кабани, сарни (рис. 1.20). На території звіринця будували звичайно павільйон чи альтанку, звідки можна було спостерігати за звірами.

При багатьох замках були вольєри, в яких утримували звірів, зокрема левів: в Гандзі (1344), Розендалі біля Арнема (1394), в Парижі (Лувр, 1378).

Лабіринти. Відомі були в стародавні часи, але особливого поширення набули в середньовічних садах. Це була прямокутна чи квадратна ділянка саду, яка складалася із спеціально заплутаних садових доріжок, оточених стриженою огорожею. Прийом був запозичений у будівників храмів, які створювали доріжки із різнокольорового каменю у формі лабіринту.