1. У кожній державі, в будь-якому суспільстві с/г є життєво необхідною галуззю народного господарства, оскільки зачіпає інтереси буквально кожної людини. Адже нині понад 80 % фонду споживання формується за рахунок продукції с/г. Про місце галузі в економіці країни засвідчує і той факт, що на початок 2001 р. сільське населення України становило 15,8 млн чоловік, або 32 % від загальної кількості населення. Споживачі зараз витрачають переважну частку своїх доходів на придбання продуктів харчування і товарів широкого вжитку, виготовлених із сільськогосподарської сировини.

Сільське господарство відіграє винятково важливу роль як каталізатор розвитку ринкової економіки. Ринкова економіка — це це природне середовище людства і взаємодії товаровиробників, середовище, якому притаманні певний порядок і саморегуляція завдяки дії основного закону — попиту і пропозиції.

Особливості с/г. Найперша з них пов’язана з віднос¬ною іммобільністю ресурсів. до процесу с/г виробництва залучено чотири ресурси — основні й оборотні фонди, жива праця і земля, причому земля в с/г є головним засобом виробництва. Аграрні підприємства працюють в умовах ризику і невизначеності. Однією з причин цього є те, що в с/г економічний процес відтворення тісно переплітається з природними (біологічними) процесами. У с/г робочий період (час безпосереднього використання живої і уречевленої праці) не збігається з періодом виробництва (час від початку виробництва до одержання готової продукції). Сільське господарство — це кредитомістка галузь, яка не може нормально розвиватися без залучення зі сторони додаткових фінанс. ресурсів, у формі короткострокових кредитів, для здійснення поточних платежів з метою забезпечення операційної діяльності. Сільське господарство є менш інвестиційно привабливою галуззю порівняно з рядом інших галузей народного господарства. Це спричинено тривалим періодом виробництва сільськогосподарської продукції

2. Наука «Економіка аграрних підприємств», як і політична економія, макроекономіка і мікроекономіка, є економічною наукою. Економіка аграрних підприємств є більш конкретною наукою. Об’єкт її дослідження — виробничі відносини й економічні закони та закономірності, що виникають і діють лише в аграрних підприємствах і враховують особливості сільськогосподарського виробництва в цілому. Таким чином, предмет цієї науки звужується до вивчення процесу розширеного відтворення в сільському господарстві й організаційних формах його функціонування — аграрних підприємствах. Наша наука досліджує продуктивні сили з погляду їх впливу на виробничі відносини на рівні підприємств Важливою складовою предмета науки «Економіка аграрних підприємств» є вивчення витрат виробництва і собівартості продукції. При цьому акцентується увага на розкритті суті собівартості продукції і методиці її визначення, обґрунтуванні критеріїв розподілу витрат на постійні та змінні. Предметом науки «Економіка аграрних підприємств» є також дослідження причин зміни обсягу виробництва продукції та її впливу на ціни і доходи підприємств. Ця наука вивчає якість сільськогосподарської продукції, обґрунтовує можливі напрями її підвищення і ступінь впливу на прибутковість виробництва

3. Методологією науки «Економіка аграрних підприємств» є діа-лектика. Вона передбачає вивчення явищ, фактів в їх тісному взаємозв’язку, в постійному розвитку від нижчого до вищого, в переході кількості до нової якості. Інструментарієм діалектики є її загальні методи дослідження — індукція і дедукція. на першому етапі діяльності (дослідження) економісти використовують індуктивний метод, яким передбачається збирання, систематизація й узагальнення фактів, причетних до проблеми, яка вимагає вирішення. Заверш. стадією індуктивного методу, якій передують збирання і систематизація фактів (явищ), є виведення з них економічних принципів, теорій, узагальнень. У своїх досліджен. економісти, часто засто¬совують дедукт. метод, коли вирішення проблеми починають з теоретичного, абстрактного осмислення її, спираючись при цьому на логіку мислення, випадкові спостереження, інтуїцію. В результаті формулюється гіпотеза, що надає дослідницькій роботі цілеспрямованості і логіки здійснення через пошук, вивчення та систематизацію фактів, які підтверджують, чи навпаки, спростовують її. Індукт. і дедукт. (гіпотетичний) методи доповнюють один одного. Результати їх застосування — теорії, економічні принципи й узагальнен., методики, рекомендац. — викор. для виробл. економічної політики.

4. Підприємство — це самостійний суб’єкт господарювання, який має права юридичної особи і здійснює свою діяльність (виробничу, комерційну, науково-дослідну) з метою одержання прибутку. Сільськогосподарське (аграрне) підприємство — це юридична особа, основним видом діяльності якої є виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, виручка від реалізації якої становить не менше 50 відсотків загальної суми виручки. Підприємства в Україні функціонують відповідно до їх правового статусу, визначеного законами «Про підприємства в Україні», «Про підприємництво», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про господарські товариства». Підприємства працюють в умовах конкуренції, яка є необхідною властивістю ринкової економіки. Конкуренція — це змагальність підприємств (підприємців) з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання. Для ефективної роботи підприємств та інших учасників ринку їм необхідно забезпечувати автономність дій, тобто відповідну незалежність у діяльності, здійснюваній у власних інтересах. Підприємства і ринкова економіка в цілому можуть динамічно розвиватися за умови факторної мобільності. Вона характеризується постійним рухом виробничих ресурсів між підприємствами, галузями, секторами економіки. Роль підприємств в економіці полягає насамперед у тому, що в них здійснюється поєднання засобів виробництва з робочою силою. Будучи основними суб’єктами господарської діяльності, вони забезпечують зайнятість для переважної частини населення. Важливою є і соціальна роль підприємств. Саме там формуються трудові навички людей, підвищується їх кваліфікація, виховується організаційна культура

5. Центральною ланкою є виробництво й управління ним. Головна її функція — забезпечення встановленої ритмічності процесу виробництва і дотримання прийнятої технології. Іншою важливою ланкою підприємства є його кадровий персонал (людський фактор). Одна з його функцій — забезпечити стабільність кадрового складу підприємства (з можливою орієнтацією на довічний найм за японським зразком) На сучасному етапі особливо важливу роль відіграє інноваційна ланка підприємства. З інших його ланок, а також із зовніш¬нього середовища сюди надходить необхідна інформація, яка аналізується, оцінюється і використовується з метою виявлення і за необхідності створення нових технологій. Однією з найдинамічніших ланок підприємства є фінансова. Вона оцінює фінансові можливості підприємства, прогнозує їх, розподіляє кошти за напрямами діяльності на процес виробництва й матеріальне стимулювання кадрового персоналу, на інноваційну і маркетингову діяльність. В умовах ринку підприємство не може розраховувати на успіх без служби маркетингу. Основна функція цієї ланки полягає в тому, щоб спрямувати роботу всіх ланок підприємства на задоволення потреб споживачів.

6. 1. Приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи.

2. Колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства.3. Господарське товариство, створене юридичними особами і громадянами на засадах угоди шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.4. Підприємство, яке засноване на власності об’єднання громадян.5. Комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади. 6. Державне підприємство , засноване на державній власності. 7. Спільне підприємство з іноземними інвестиціями (СП), засноване на об’єднанні майна і підприємницької діяльності україн¬ського та іноземного власників, і в статутному капіталі якого іноземна інвестиція становить не менше 10 % від його величини. Підприємства з метою підвищення ефективності виробництва можуть на добровільних засадах створювати об’єднання з правом юридичної особи як особливу організаційну форму діяльності, що забезпечує зручніші й ефективніші зв’язки між ними порівняно зі звичайними договорами чи угодами. Асоціації — це договірні об’єднання з найбільш м’якими внутрішніми зв’язками. Головною функцією їх є постійна координація господарської діяльності. Корпорації також є договірними об’єднаннями. Порівняно з асоціаціями вони мають більш жорсткі внутрішні зв’язки. Консорціуми — це статутні тимчасові об’єднання промислового і банківського капіталу, що створюються для досягнення певної мети.

Концерни є також статутними об’єднаннями. До їх складу можуть входити різнопрофільні підприємства — промисловості, транспорту, торгівлі, банків, наукових організацій

7. Приватне підприємство — це самостійний господарюючий статутний суб’єкт, що є юридичною особою, має самостійний баланс, власні основні й оборотні кошти, розрахунковий та інші рахунки в банках, укладає угоди. Основні питання діяльності приватного підприємства вирішуються його власником. Власник може взяти на себе управління поточною діяльністю приватного підприємства, виконуючи функції його директора. Особливістю функціонув. Прив. підприємств, створених на базі КСП, є те, що окремі з них у своїх статутах передбачають асоційоване членство, згідно з яким фізичні особи, які здали в оренду підприємству свої майнові і земельні паї, стають його асоційов.членами. До земель приватного підприємства належать землі, придбані ним у приватну власність, одержані у постійне користування, а також взяті в оренду у колишніх членів КСП, інших юридичних та фізичних осіб. Статутн. фонд створюється для забезпечення фінансово-господарської діяльності підприємства за рахунок грошових і матеріальних внесків власника. Приватне підпр. самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеціалізацію, організує виробн.. с/г продукції, її переробку та реалізацію, на власний розсуд підбирає партнерів. Прибуток прив. Підпр. утворюється з надходжень від господ ді-ті після відшкодування витрат. Трудов. колектив приват. Підпр. становлять най¬мані працівники, які працюють на підприєм. на підставі трудових договорів, укладених відповідно до чинного закон-ва. Припинення діяльності прив. Підпр. відбувається шляхом його реорганізації або ліквідації.

8. Селянське (фермерське) господарство (СФГ) є формою підприємн. громадян України, які виявили бажання переважно особистою працею членів цього господарства виробляти товарну продукцію сільського господарства, займатися її переробкою і реалізацією. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник, на ім’я якого видається Державний акт на право користування землею або/і приватної власності. Членами цього господа.можуть бути подружжя, їх батьки, діти віком 16 і більше років. Селянс. господарством надано право додатково, до визначеної законодавством граничної площі орендувати землю, а також брати в оренду технічні засоби для розширення масштабів виробничої діяльності Згідно з чинним на початок 2002 р. законодавством розмір зем. ділянки для ведення СФГ може становити до 100 га земель с/г признач. Усі СФГ здійснюють плату за землю. Селянські господар.. зобов’язані ефективно викор. землю, захищати її від вітрової і водної ерозії, селів, заболочення і засолення. Земля, майно і вироблена продукція, грошові кошти, цінні папери фермерських господарств належать його членам. Джерелом формування доходів цих підприємств є виручка від реалізації продукції (робіт, послуг), дивіденди на цінні папери, прибуток передбачається державне соціальне страхування і пенсійне забезпечення членів цього господарства. Діяльність господарства припинена через добровільне рішення членів господарства про припинення його ді-ті, визнання його банкрутом і в разі припинення права власності на землю.

9. Господарські товариства — це такі підприємства (установи, організації), які створені юридичними і фізичними особами на засадах угоди шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Учасники та засновники господарських товариств здійснюють вклади у формування їх статутного фонду. Такими вкладами можуть бути будинки, споруди, обладнання. Кожне господарське товариство повинне створювати резервний (страховий) фонд у розмірі не менше 25 % статутного фонду. Господарське товариство може припинити свою діяльність шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) або ліквідації. Розрізняють такі види господарських товариств: акціонерні, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства і командитні товариства. Перших три види товариств створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, а решта — лише установчого договору.

10. Собівартість — це грошовий вираз витрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції (робіт, послуг). Собівартість — один з найважливіших показників господарської діяльності аграрних підприємств, оскільки показує, у що саме обходиться господарству виробництво відповідного виду продукції і наскільки економічно вигідним воно є в конкретних природно-економічних умовах господарювання. підприємство тим більше одержуватиме прибутку на одиницю продукції, чим нижча її собівартість, і навпаки. Із зниженням собівартості зростає цінова конкурентосп. продукції, а отже, і зміц¬нюються позиції підпр. на товарному ринку. У с/г виробництві розрізняють кілька видів собівартості. Індивідуальна собівартість визначається на кожному підприємстві. По окремих видах продукції її рівень залежить від місцевих агрономічних, зоотехнічних, технічних, організаційно-економічних і природ. умов. Суспільна собівартість розрахов. за сукупністю підприємств і відображає середні витрати на виробництво продукції. Розрізняють такі форми її, як середньогалузева (обч. по країні в цілому в розрізі кожного виду продукції), середньо зон. і зведена. Виробничу собівартість формують витрати, пов’язані з виробництвом і доробкою продукції, її транспортуванням до франко-місця зберігання (виробничого споживання зеленої маси на корм). В повну собівартість включають виробничу собівартість і витрати підприємства на реалізацію продукції. Планова собівартість визначається до початку планового періоду. Вона має велике значення у здійсненні режиму економії й організації дійового контролю за витрачанням коштів. Фактична собівартість визначається за результатами господарської діяльності в кінці звітного періоду на основі фактичних витрат і обсягу одержаної продукції. Вона дає змогу визначити прибуток підприємства та економічну ефективність виробництва кожного виду продукції. Очікувана собівартість визначається протягом року на основі як фактичних, так і прогнозних (очікуваних) даних, одержаних розрахунково з метою контролю за витрачанням коштів.

11. Операційні витрати поділ. на витрати, що включ. у собівартість і витрати, що не включ. у собі варт. У свою чергу витрати, що включ. у собівартість продук. поділ.: До прямих матеріальних витрат включають вартість тих матеріальних ресурсів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат. В с/г виробництві — це вартість насіння, кормів, доб¬рив, отрутохімікатів, пального тощо. До складу прямих витрат на оплату праці включають заробітну плату та інші виплати працівникам, безпосередньо зайнятим на виробництві продукції. До інших прямих витрат відносять усі інші витрати, що можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат. Найбільш важливими серед них у с/г виробництві є орендна плата за майно і за земельні ділянки, амортизація основних засобів, відрахування на соціальні заходи. Загальновиробничі витрати охоплюють витрати на управління виробн.(оплата праці апарату управ. цехами, бригадами, фермами, відрахування на соціальні заходи і медичне страхування вказаного апарату, витрати на службові відрядження персоналу цехів, бригад тощо), амортизацію основних засобів загально вир. Признач., орендну плату за основні засоби та інші необоротні активи.

12. За роллю і значенням у створенні продукції поділ. на основні (обов’язкові) та неосновні (не¬обов’язкові). Основні витрати безпос. пов’язані з технолог. процесом. Без них виробництво даного виду продукції немислиме взагалі. Неосновні (необов’язкові) витра¬ти — це такі витрати, без яких виробн.. продукції можливе, але з меншою ефективністю. Прямі — це витрати, які в момент виникнення можна безпосередньо віднести на відповідний об’єкт плануван. та обліку (певну культуру, вид тварин тощо): витрати на зар. плату, насіння, корми. Непрямі витрати пов’язані з виробн. кількох видів продукції і не можуть бути віднесені без посеред. на певний об’єкт планування та обліку. Залежно від часу виробн.. споживання: як витрати поточного року і витрати минулих років. Залежно від матеріально-речової форми понесених підприємством витрат усі вони поділяються на готівкові і безготівкові. Готівкові — це такі витрати, що формуються і покриваються за рахунок готівки:заробітну плату працівників.Безготівкові - витрати, що не вимагають для їх покриття вільних грошов. коштів-амортизацію основ. Виробн.. засобів, власні корми. Залежно від можлив. керівників відповід. рівня управління підприємством впливати на величину певного виду витрат Контрольовані (релевантні) — це такі витрати, на величину яких керівник відповідного рівня управління може впливати повністю або справляти на них істотний вплив Неконтрольовані (нерелевантні) витрати здійснюються незалежно від волі керівника відповідного рівня управління. в аграрних підприємствах можуть виникати додаткові (інкроментні) витрати, які формуються в результаті одержання додаткової продукції та її збуту - витрати на збирання, транспортування, доробку і зберігання додатково отриманої продукції.

13. Постійні — це такі витрати, що безпосередньо не змінюються при збільшенні або зменшенні масштабів виробництва в корот¬костроковому періоді. В рослинництві до постійних витрат відносять: амортизацію техніки і приміщень, орендну плату за землю або інші ресурси, земельний податок, заробітну плату. До постійних витрат у тваринництві відносять амортизацію приміщень і техніки, що використовується в цій сфері виробництва, ремонт даних приміщень, амортизацію робочої і продуктивної худоби, податок на майно, витрати на підтримуючий корм. Особливістю постійних витрат є те, що в короткостроковому періоді трудовому колективу їх важко зменшити. Змінними називають такі витрати, величина яких безпосередньо залежить від масштабів виробництва продукції. В рослинництві до таких витрат відносять вартість насіння, витрати на мінер., орган. добрива, паливно-мастильні матеріали, на технічний огляд і ремонт техніки, транспортні витрати на перевезення і доробку продукції, витрати на оплату праці. У тваринництві - витрат. оплату праці постійних працівників, рівень якої пов’язується з обсягом виробл. продукції, оплату праці найманих праців, продукт. корми, витрати на ветерин. Обслуг. і племінну справу, техн.. догляд і ремонт машин та обладнання галузі, витрати на електроенергію, воду, на молоко для випоювання телят, транспорт. Витрати.

14. Розрахов. і викор. в екон. роботі такі показн. собівартості:1)собіварт усієї продукції;2собівар. одиниці продукції;3)витрати на одну грошову одиницю вартості продукції.Собівар. одиниці продукції визнач. діленням собі варт. всієї продукції відповідного виду на її обсяг у натуральн. вигляді, а витрати на одну грошову одиницю продукції-відношенням собівартості всієї продукції до її обсягу у вартісному виразі. Собівартість одиниці продукції визначається за допомогою певних методів1.Пряме віднесення витрат на відповідні види продукції.Застосов. в тих галузях, де одержують лише один вид однорідної продукції.Собівартість одиниці продукції при цьому визнач. діленням суми понесених витрат на даному об’єкті планування й обліку на загальний обсяг її виробництва2.Вилучення із загальної суми витрат побічної продукції, вираженої у грошовій формі. При цьому в рослин. побічна продукція (солома, гичка) оцінюється за норматив. Собі варт., що розрахов. по кожному підприємству.3.Розподіл витрат між видами продукції пропорційно кількісному значенню однієї з головних ознак, спільної для всіх видів одержаної продукції. Такою ознакою може бути, наприклад, вміст повноцінного зерна в цих видах продукції4. Коефіцієнтний метод Витрати між цими видами продукції розподіл.пропорційно їх питомій вазі в загаль. обсязі умовної продукції. Її розраховують шляхом переведення за допомогою прийнятих коефіц. в усіх видів продукції в основний собів. продукції вівчарства. 5Пропорційний метод. Базується на розподілі витрат між окремими видами продукції пропорційно вартості продукції, оціненої за реалізац. цінами собі варт. овочів, льону6. Комбінований метод. Включає два або більше розглянутих вище методів.

15. - впровадження прогресивних систем землеробства, науково обґрунтованих сівозмін і передової технології виробництва;

- послідовна інтенсифікація виробництва шляхом раціональної хімізації і докорінного поліпшення землі;

- впровадження у виробництво кращих сортів с/г культур і порід тварин, дотримання всіх вимог агротехніки і передових способів утримання тварин;

- зміцнення кормової бази тваринництва, дотримання зоотех¬нічних вимог при складанні раціонів щодо збалансованості протеїном

- удосконалення галузевої структури підприємств з орієнтацією на вимоги ринку.Важливим фактором зниження собівартості продукції є підвищення продуктивності праці на основі комплексної механізації та автоматизації виробництва. Значні резерви зниження собівартості криються в суворому дотриманні режиму економії при використанні матеріально-гро¬шових засобів у процесі виробництва с/г продукції. Істотного зниження собівартості продукції можна досягти зав¬дяки вдосконаленню системи управління виробництвом і впровадженню наукової організації праці. Ці заходи забезпечують зменшення накладних витрат, а отже, і зниження собівартості продукції.

16. Валова продукція сільського господарства — це первісний результат взаємодії факторів виробництва, матеріальна і вартісна основа інших кінцевих результатів, що в натуральній формі представлений всіма виробленими протягом року первинними продуктами рослинництва і тваринництва , а у вартісній — оцінений за порівнянними цінами відповідного року. Визначення обсягу валової продукції сільського господарства у натуральній формі необхідне для:оцінки розмірів натуральних фондів з погляду їх достатності для задоволення потреб населення і переробної промисловості в окремих видах сировини;визначення обсягу перевезень і зберігання продукції, потреби в транспортних засобах і складських приміщеннях;обґрунтування потреб підприємств у власній сільськогосподарській продукції, що використовується на виробничі цілі (корми, насіння тощо) для наступного циклу відтворення;планування обсягів виробництва і реалізації продукції, укладання договорів, здійснення експортно-імпортних операцій;визначення натуральних показників ефективності виробництва окремих видів продукції (трудомісткості і собівартості одиниці продукції, її енерго-, водомісткості тощо).У вартісній формі валову продукцію сільського господарства розраховують у порівнянних цінах з метою визначення:обсягу її виробництва в цілому по підприємствах, окремих регіонах і на державному рівні;низки вартісних економічних показників, що характеризують рівень річної, денної і годинної продуктивності праці, фондовіддачі основних і оборотних фондів, фондомісткості виробництва, його капіталомісткості та ін.;темпів зростання валового виробництва продукції, продуктив¬ності праці та інших якісних показників у цілому по сільському господарству, його комплексних галузях (рослинництву і тваринництву), по окремих підприємствах і для досягнення порівнюваності цих показників у часі і просторі.Валове виробництво сільськогосподарської продукції розраховують відніманням від загального обсягу виробництва тієї її частини, яка була використана на виробниче споживання (насіння, корми, яйця на інкубацію, гній, солома на підстилку худобі, віск).

17. Товарна продукція — це та частина валової продукції, яка реалізована за межі підприємства різним споживачам. Вона визначається в натуральній і вартісній (грошовій) формах. На кожному підприємстві вартість товарної продукції розраховується за поточними цінами реалізації, рівень яких залежить від каналу і строків реалізації продукції, її якості, кон’юнктури ринку та інших факторів. Відносну товарність характеризують показники рівня товарності, що визначаються по кожній галузі підприємства як процентне відношення товарної продукції до валової, взятих у натуральному виразі. Абсолютна товарність у рослинництві визначається в натуральному виразі діленням обсягу товарної продукції окремої культури на її посівну площу. В тваринництві її розраховують за двома показниками: 1) діленням обсягу товарної продукції певного виду на середньорічне поголів’я тварин, від якого одержана ця продукція; 2) відношенням певного виду тваринницької продукції до відповідної земельної площі. Існує значна залежність сільськогосподарського виробництва від природних факторів, і в роки з несприятливими умовами (посухи, повені, надмірні дощі, приморозки, надмірне поширення хвороб і шкідників тощо) значно знижується врожайність культур та продуктивність худоби. І навпаки, в сприятливі за погодними умовами роки виробництво продукції істотно зростає порівняно із середніми показниками. Оскільки обсяг товарної продукції безпосередньо залежить від обсягу валової, то із зменшенням чи збільшенням останнього скорочується або зростає пропозиція продовольства і сільськогосподарської сировини на ринку. Ця обставина призводить до річних коливань цін на продукцію аграрних виробників, а з ними і їх доходів. В умовах нееластичного попиту на сільськогосподарську продукцію такі зміни обсягу виробництва і пропозиції посилюють нестабільність доходів аграрних підприємств, зумовлюючи їх значні коливання. За стабільного ринкового попиту на сільськогосподарську продукцію його нееластичність призводить до того, що навіть невеликі коливання в обсязі її виробництва і пропозиції зумовлюють відносно великі зміни в цінах і доходах.

18. Прибуток в загальному економічному розумінні — це додаткова вартість, що створюється в процесі виробництва, або іншими словами — це вартість, створена в процесі підприємницької діяльності понад вартість виробничо спожитих ресурсів і робочої сили.

З прийняттям стандарту бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати» підприємства, в тому числі й аграрні, визначають прибуток на різних стадіях його формування, а саме: валовий прибуток, операційний прибуток, прибуток від звичайної діяльності до оподаткування, прибуток від звичайної діяльності після оподаткування і чистий прибуток.Валовий прибуток — це економічний результат діяльності суб’єктів господарської діяльності, що визначається як різниця між чистою виручкою від реалізації продукції, робіт, послуг і виробничою собівартістю. Під чистою виручкою розуміють різновид кінцевого результату, що визначається вирахуванням із загальної виручки від реалізації продукції (робіт. послуг) наданих знижок, повернення проданих товарів, податку на додану вартість, акцизного збору. Якщо виробнича собівартість перевищує чисту виручку, то це означає, що підприємство замість валового прибутку отримує валовий збиток.На другій стадії визначають операційний прибуток. Він являє собою фінансовий результат від операційної діяльності, що визначається відніманням від валового прибутку операційних витрат і додаванням до одержаного результату інших операційних доходів.До операційних витрат відносять адміністративні(загальногосподарські) витрати, витрати на збут, собівартість реалізованих виробничих запасів, визнані економічні санкції, втрати від операційних курсових різниць, безнадійні борги тощо. Джерелом інших операційних доходів можуть бути доходи від операційної оренди активів та операційних курсових різниць, дохід від реалізації оборотних активів, відшкодування раніше списаних активів тощо. Операційна діяльність підприємства — це його основна діяльність, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною чи фінансовою діяльністю.На третій стадії визначають прибуток або збиток від звичайної діяльності до оподаткування, який являє собою результат від фінансової діяльності, що визначається додаванням до операційного прибутку доходу від участі в капіталі, фінансових доходів у формі дивідендів, відсотків, отриманих від фінансових інвестицій, та інших доходів (від реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів і майнових комплексів, доходу від неопераційних курсових різниць), і відніманням від одержаного результату фінансових витрат у формі процентів та інших витрат, пов’язаних із залученням позичкового капіталу, втрат (збитків) від участі в капіталі та інших витрат (собівартість фінансових інвестицій, необоротних активів і майнових комплексів, втрат від неопераційних курсових різниць, втрат від уцінки фінансових інвестицій і необоротних активів).

19. Земельні ресурси є основою матеріального і духовного вироб¬ництва. Від характеру і рівня ефективності використання землі залежить розвиток продуктивних сил, масштаби виробництва і матеріальне благополуччя народу. в сільському господарстві вона — головний засіб виробництва. Роль землі в сільськогосподарському виробництві визначається тим, що їй притаманна специфічна унікальна властивість — родючість. Завдяки цій властивості земля активно впливає на процес сільськогосподарського виробництва. Розрізняють такі види родючості землі:природна — характеризується здатністю ґрунту забезпечувати рослини необхідними поживними речовинами за рахунок запасу, створеного внаслідок ґрунтоутворюючих процесів, а також визначається кліматичними умовами;штучна — створюється в процесі виробництва матеріальних благ, коли людина, не задовольняючись потенційними можливостями землі, сформованими під впливом природних факторів, своєю діяльністю намагається поліпшити фізико-хімічні і біологічні властивості ґрунту;економічна (ефективна) — наслідок органічної єдності природної і штучної родючості;абсолютна — визначається врожайністю культур з гектара посіву;відносна — кількісне співвідношення врожаю з виробничими витратами на нього. Загальна земельна територія України становить 60,36 млн га. Серед усіх земельних угідь найбільшу господарську цінність мають сільськогосподарські угіддя, площа яких на початок 2001 р. становила 41,83 млн га, або 69,4 % усієї території країни. Сюди включено ріллю, багаторічні культурні насадження, залежі і перелоги, сінокоси і пасовища. Процентне відношення окремих видів сільськогосподарських угідь до їх загальної площі визначає структуру сільськогосподарських угідь. Перехід одних земельних угідь в інші називають трансформацією земельного фонду. Завдання підприємств — забезпечити переведення менш продуктивних угідь у більш продуктивні, наприклад, заліснення ярів і балок, залуження деградованих земель, переведення природних пасовищ у сіножаті тощо.

Важливим народногосподарським показником є землезабезпеченість. Його визначають як відношення площі відповідних угідь до наявного населення країни (області, району, підприємства). Зі зростанням населення показник землезабезпечення знижується. Тому необхідно постійно поліпшувати земельні ресурси, бережливо використовувати їх, не допускаючи невиправданого вилучення сільськогосподарських угідь для потреб інших галузей народного господарства.Крім землезабезпечення, не менш важливим народногосподарським показником є якість земельних угідь. Сільськогосподарські угіддя України представлені різноманітними ґрунтами, але більшість з них мають високу родючість. Так, у структурі генетичних типів ґрунтів України, що зайняті під орними землями, чорноземи і лучно-чорноземні ґрунти як найбільш родючі зай¬мають майже 73 %, сірі опідзолені ґрунти та чорноземи опідзолені — понад 12 %, каштанові — близько 4 %.

20. Земельний кодекс України — це основний документ земельного законодавства, яким регулюються земельні відносини з метою створення необхідних умов для раціонального використання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і форм господарювання. Земельний кодекс остаточно розв’язав найфундаментальнішу проблему земельних відносин — проблему форм власності на зем¬лю. Ним передбачається три рівноправні форми власності: приватна, комунальна і державна. Суб’єктами права власності на зем¬лі приватної власності є громадяни та юридичні особи, на землі державної власності — держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади (Кабінет Міністрів України, Державні адміністрації всіх рівнів у межах наданих їм повноважень) і на землі комунальної власності — територіальні громади сіл, селищ і міст, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування (у комунальній власності знаходяться всі землі в межах населених пунктів, крім земель державної і приватної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності). Земельним кодексом встановлені норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам України: для ведення селянського (фермерського) для ведення особистого селянського; для ведення садівництва — не більше 0,12 га; для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділян¬ка); для індивідуального дачного.Принципово важливим є те, що землі сільськогосподарського призначення не можуть бути у приватній власності іноземних громадян, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб..Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах або поза межами населених пунк¬тів і лише в тому разі, коли на цих ділянках розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

21. Найважливішим заходом збереження грунтів є правильне формування культурного агроландшафту. У кожній екосистемі має бути своє, науково обгрун¬товане співвідношення між полем, лісом, луками, болотами, водойма¬ми. Це дасть найвищий господарський ефект і збереже довкілля.Не менш важливою справою є організація і дотримання польових, кормових та інших сівозмін.Зберегти грунт допоможуть і перехід на прогресивні форми обро¬бітку землі, ефективні та легкі машини й механізми, скорочення повторного обробітку грунту, перехід на безплужний обробіток.Впровадження поряд з ультрахімізованим методом господарюван¬ня органічного (біологічного) землеробства без застосування отруто¬хімікатів і неякісних мінеральних добрив. Про економічну ефективність використання землі судять на основі системи натуральних і вартісних показників. До натуральних показників відносять: урожайність сільськогосподарських культур; виробництво окремих видів тваринницької продукції на 100 га відповідних земельних угідь (продукцію скотарства і вівчарства розраховують на 100 га сільськогосподарських угідь, свинарства — на ріллю, птахівництва — на площу зернових). До вартісних показників відносять: виробництво валової продукції в порівнянних цінах, товарної продукції в поточних цінах реалізації, чистої продукції і прибутку в розрахунку на гектар сільськогосподарських угідь. Досягнутий у сільськогосподарських підприємствах рівень ефективності використання землі нині (2002 р.) ще низький. У ба¬гатьох з них знижується родючість землі. Великі площі піддаються вітровій і водній ерозії, не зменшується площа засолених і кислих ґрунтів. Тому важливо в кожному підприємстві запровадити науково обґрунтовану систему землеробства, що відіграватиме вирішальну роль у підвищенні родючості грунтів.

Основною ознакою високої родючості й окультуреності ґрунту є вміст у ньому гумусу і перегною.У підвищенні економічної родючості ґрунту велика роль належить також прогресивним системам обробітку ґрунту, системам насінництва, полезахисним смугам. Значним резервом поліпшення використання земельних ресурсів є підвищення продуктивності при¬родних кормових угідь, частка яких становить 17,8 % всієї площі сільськогосподарських угідь України.

22. Оренда землі — це передача її власником у тимчасове (строкове) володіння та користування іншим фізичним або юридичним особам за відповідну плату, яку називають орендною. Об’єк¬том оренди є земельні ділянки, що знаходяться у власності громадян та юридичних осіб України, територіальних громад (комунальна власність), а також держави. Право на оренду землі мають громадяни та юридичні особи України, її релігійні і громадські організації, іноземні держави, іноземні юридичні і фізичні особи, особи без громадянства. Орендні відносини між орендодавцями земельних ділянок і орендарями регулюються договором оренди, який укладається у письмовій формі. Орендна плата за земельну ділянку — це платіж, який орендар сплачує орендодавцеві за володіння і користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати встановлюються за згодою сторін і зазначаються в договорі оренди.

23. Земельний кадастр — це система необхідних відомостей і документів про місце розташування та правовий режим земельних ділянок, їх розподіл поміж власниками землі і землекористувачами за категоріями земель, про їх оцінку, класифікацію, кількісну та якісну характеристику і народногосподарську цінність. Основними складовими частинами державного земельного кадастру є кадастрове зонування, кадастрові зйомки, державна реєстрація земельних ділянок, облік кількості та якості земель, їх бонітування, економічна оцінка та грошова оцінка земельних ділянок.Кадастрове зонування передбачає встановлення меж кадастрових зон та кварталів, меж оціночних районів і зон, місця розташування обмежень щодо використання земель. Кадастрові зйомки являють собою комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок. Облік якості землі відображає відомості, які характеризують земельні угіддя за природними властивостями та набутими властивостями, що впливають на їх родючість. Бонітування або якісна оцінка землі здійснюється за даними обліку якості землі. Її мета полягає в тому, щоб на основі найбільш важливих природних властивостей (ознак) ґрунтів, які корелюють з урожайністю, виділити ґрунтові відміни, ґрунтові класи й агровиробничі групи ґрунтів, систематизувати їх за при¬родною якістю і господарською цінністю для вирощування певних сільськогосподарських культур. Плата за використання земель введена в Україні з 1 липня 1992 р. Законом України «Про плату за землю». У вересні 1996 р. прийнята нова редакція цього закону. Ним передбачається, що власники землі та землекористувачі, крім орендарів, сплачують земельний податок , а за земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата, причому розмір земельного податку не залежить від результатів господарської діяльності власників земель і землекористувачів.

24. Грошова оцінка землі — це розрахункова величина, і її не можна ототожнювати з поняттям ціни землі. Ціна землі визначається в процесі купівлі-продажу земельних ділянок з урахуванням на них попиту і пропозиції, місцеположення, бонітету. За офіційною методикою грошова оцінка земель сільськогосподарського призначення здійснюється за одержаним сукупним рентним доходом, що є сумою диференціального і абсолютного рентного доходу. Диференціальний рентний дохід визначається за формулою:Дрд = (УхЦ – В) – (ВхКр) : Ц, де У — урожайність зернових з 1 га; Ц — ціна реалізації 1 ц зерна, грн; В — виробничі витрати на 1 га, грн. ; Кр — коефіцієнт рентабельності, що береться на рівні 0,35.Грошова оцінка сільськогосподарських земель (орних, багаторічних насаджень, сінокосів і пасовищ) з урахуванням фактора капіталізації рентного доходу здійснюється за формулою:ГО = (Дрд + Ард) ТкхЦ, де Ард — абсолютний рентний дохід (постійна величина 1,6 ц/га); Тк — строк капіталізації рентного доходу, встановлений з урахуванням світового досвіду (дорівнює 33 рокам); Ц — поточна ціна 1 ц зерна, у грн або доларах США

25. Праця в сільському господарстві, як і в інших галузях економіки, — це цілеспрямована діяльність людини, спрямована на відозміну і пристосування предметів природи для задоволення своїх потреб. Люди, їх майстерність, освіта є найбільш важливим складовим елементом продуктивних сил, що визначально впливає на стан економічного розвитку підприємств та конкурентоспроможність їх продукції. Залежно від умов найму працівників (без визначення або з визначенням строку їх зарахування до складу трудового колективу) їх класифікують за такими категоріями:Постійні працівники — ті, які є членами підприємства або прийняті на роботу по найму на тривалий термін без його точного визначення. Засновники (учасники) приватних підприємств — сільськогосподарських виробничих кооперативів, ТОВ, СФГ, командитних товариств, товариств з додатковою відповідальністю виступають членами цих підприємств, а тому їх правомірно відносити до даної категорії працівників.Тимчасові працівники — ті, яких зараховують до складу трудового колективу тимчасово на термін до двох місяців.Сезонні працівники — ті, яких зараховують до складу трудового колективу на термін від двох до шести місяців для виконання сезонних робіт.Для визначення продуктивності праці і характеристики масштабів можливого залучення підприємствами робочої сили (їх трудового потенціалу) розраховують такий показник, як середньооблікова кількість працівників. Вона обчислюється за двома ва¬ріантами: середньообліковою чисельністю штатних працівників спискового складу і середньообліковою чисельністю всього персоналу в еквіваленті повної зайнятості.

26. Трудовий потенціал кожного аграрного підприємства харак-теризується абсолютним показником— середньообліковою кількістю працівників і питомим показником— працезабезпеченістю виробництва, що визначається як частка від ділення середньооблікової кількості працівників на площу сільськогосподарських угідь відповідного підприємства. На ефективність сільськогосподарського виробництва впливає не лише його загальне забезпечення трудовими ресурсами, а й їх якісний склад. При наймі робочої сили потрібно пам’ятати, що час — це особливий ресурс, який неможливо покласти на зберігання, купити чи взяти в кредит або якимось чином збільшити в обсязі. Тому фактор часу в сільському господарстві є вирішальним. Неможливо, скажімо, одержати високий урожай без посіву культур, формування гущини посівів і збирання врожаю в оптимальні строки. Якщо постійних працівників для своєчасного виконання належних робіт недос¬татньо, то підприємство повинно заздалегідь потурбуватися про найм робочої сили відповідної кваліфікації і в потрібній кількості.

27. Витрати на оплату праці є однією з основних статей витрат і зай¬мають значну частку в структурі собівартості сільськогосподарської продукції, причому фактичні витрати підприємства на робочу силу значно більші за ті, що безпосередньо виплачуються працівникам. Це пов’язано із соціальними виплатами, які зобов’язані здійснювати підприємства відповідно до діючого законодавства. Витрати на робочу силу мають різний характер зв’язку з кінцевими результатами виробництва. Оплата праці постійних працівників, що здійснюється за місячними ставками в аграрних підприємствах (для фермерських господарств — оплата праці фермерів і постійних найманих працівників), розглядається ними як постійні витрати. Оплата праці постійних працівників, що здійснюється за відрядними розцінками, а також оплата тимчасово залучених працівників для виконання сезонних робіт розглядається підприємством як змінні витрати, що збільшуються або зменшуються відповідно до змін обсягу продукції.

28. Під продуктивністю праці розуміють реалізовану здатність конкретної праці (праці конкретних працівників) в одиницю робочого часу виробляти певну кількість продукції або виконувати відповідний обсяг роботи. Для визначення продуктивності праці в сільському господарстві застосовують систему економічних показників. Повними називають показники продуктивності праці, при визначенні яких беруться до уваги вироблена продукція і затрати живої праці. Неповні показники є проміжними і розраховуються до одержання продукції. Натуральні показники визначають діленням прямих затрат люд-годин, що виникають у процесі виконання технологічних операцій, на обсяг виробленої продукції. Це — обернені показники продуктивності праці, і їх називають технологічною трудомісткістю продукції.Крім технологічної трудомісткості центнера продукції, доцільно також визначати загальновиробничу трудомісткість центнера продукції, враховуючи не лише прямі затрати живої праці (праці працівників, які безпосередньо зайняті на виробництві відповідної продукції), а й непрямі, пов’язані з управлінською діяльністю виробничих підрозділів підприємства.

Слід розрізняти такі поняття, як трудомісткість центнера продукції і трудомісткість виробництва певного виду продукції. Останній показник визначається діленням загальної кількості відпрацьованих прямих людино-годин на площу посіву культури або на кількість поголів’я тварин, від якого отримана продукція. З метою визначення продуктивності праці по сільському господарству країни, по окремих підприємствах з урахуванням усіх видів сільськогосподарської продукції, що ними виробляється, розраховують вартісні показники — погодинну, денну і річну продуктивність праці — відношенням вартості валової продукції в порівнянних цінах відповідно до відпрацьованих годин, людино-днів і середньорічної кількості працівників, зайнятих у сільськогосподарському виробництві. Між річною і погодинною (денною) продуктивністю праці існує тісний взаємозв’язок, який у формалізованому вигляді можна зобразити виразом:Рп = Чп • Іп,де Рп — річна продуктивність праці; Чп — погодинна (денна) продуктивність праці; Іп — інтенсивність праці — кількість відпрацьованих одним середньорічним працівником людино-годин (людино-днів) за рік.

Неповні абсолютні показники розраховуються (за окремими культурами) за кожною технологічною операцією (підготовкою ґрунту до посіву, посіву, догляду за посівами, збиранням) діленням затрачених на цій операції людино-годин на площу посіву відповідної культури. Наведений механізм визначення повних показників продуктив¬ності праці побудований на прямо пропорційній залежності їх рівня від обсягу виробництва продукції та обернено пропорційній залежності від затрат живої праці.

29. У сільському господарстві України до 1990 р. склалася тенден¬ція до підвищення продуктивності праці. Проте воно відбувалося повільними темпами. В наступні роки через кризові явища в економіці, істотне зниження врожайності культур і особливо продуктивності худоби трудомісткість центнера продукції значно зросла. За деякими її видами (приріст живої маси великої рогатої худоби, свиней) затрати живої праці на одиницю продукції збільшилися в кілька разів. Основні причини, що зумовили низький рівень продуктивності праці в сільському господарстві, були породжені відривом сільських працівників від засобів виробництва, втратою ними почуття господаря, недостатньою матеріальною заінтересованістю в результатах своєї праці, низьким рівнем механізації та автоматизації виробництва, повільним освоєнням нових технологій, низькою в багатьох підприємствах технологічною і трудовою дисципліною і за останні роки — глибокою економічною кризою. Проте з виникненням на базі колишніх КСП нових організаційних форм господарювання на селі, що функціонують на засадах приватної власності, з прийняттям важливих нормативно-правових актів, направлених на стимулювання й економічну підтримку розвитку сільськогосподарського виробництва, на селі створено значно сприятливіше соціально-економічне середовище, за якого аграрні підприємства мають можливість істотно підвищити продуктивність праці.

30. Усі фактори, що впливають на рівень продуктивності праці, за характером дії на цей показник можна об’єднати в три групи. До першої групи належать фактори, що сприяють збільшенню вироб¬ництва продукції, до другої — скороченню затрат живої праці,

до третьої — соціальні фактори, що спонукають працівників до ефективнішої праці.

Збільшення виробництва продукції досягається завдяки підвищенню культури землеробства, впровадженню нових сортів і гібридів сільськогосподарських культур, кращих порід і ліній тварин, раціональної хімізації виробництва і меліорації землі, зміцненню кормової бази тощо. Серед другої групи факторів важ-ливе значення мають такі, як впровадження нових технологій і способів обробітку ґрунту, раціональної організації праці і виробничих процесів, досягнення обґрунтованої спеціалізації виробництва й ефективного співвідношення між основними та допоміжними галузями. Але найбільш радикальним фактором, що впливає на скорочення затрат живої праці, є заміна її капіталом. Результатом такої заміни є механізація й автоматизація виробництва, завдяки чому не лише підвищується продуктивність праці, а й зростає прибутковість підприємств. Складність і важливість цього питання вимагають його детальнішого розгляду.Серед третьої групи факторів підвищення продуктивності праці особливу роль відіграють такі, як підвищення кваліфікації працівників і рівня їх матеріальної заінтересованості, моральне стимулювання кращої праці. Працівники з вищою кваліфікацією швидше та якісніше виконують свої функції. Тому раціональна організація навчання кадрів є важливою умовою зміцнення економіки підприємств. Це тим більш важливо, що заміна живої праці капіталом, перехід до використання більш продуктивних машин і знарядь вимагає для їх експлуатації кваліфікованіших працівників з іншим рівнем матеріального стимулювання: успіх досягається лише тоді, коли кожний працівник буде чітко розуміти, що, коли, чому і як йому потрібно робити, а також яка матеріальна винагорода його очікує.

31. Знаряддя і предмети праці, виражені у вартісній формі, разом з грошовими ресурсами, що обслуговують процес виробництва, становлять поняття виробничих фондів. Їх кругообіг відбувається як рух вартості, результатом якого є виробництво матеріальних благ, що втілюють у собі вартість спожитих засобів виробництва.

Залежно від характеру обороту, а також від функціональної ролі і значення в процесі створення нових споживних вартостей засоби виробництва поділяють на основні й оборотні фонди ( основний і оборотний капітал).

Основні виробничі фонди (основний капітал) — це грошовий вираз знарядь праці. Вони беруть участь у процесі виробництва тривалий час, зберігаючи при цьому натурально-речову форму.

Споживна вартість знарядь праці закріплюється на тривалий час у сфері виробництва, а вартість знаходиться в постійному русі, причому частина її переноситься на заново створений продукт, а інша частина, постійно зменшуючись, фіксується у засобах виробництва до завершення строку їх використання. Застосовувані основні фонди представлені первісною вартістю знарядь праці, а виробничо спожиті — лише частиною її у формі річної суми амортизації на реновацію. Застосовувані основні фонди завжди є більшими від виробничо спожитих протягом року на строк їх експлуатації. Для оборотних фондів, як правило, характер¬не зворотне співвідношення. Застосовувані оборотні фонди вимірюються вартістю їх середньомісячного залишку, виробничо спожиті — матеріальними витратами.

32. Залежно від цільового призначення основні фонди поділяють на дві групи:

*основні виробничі фонди;

*основні невиробничі фонди.

Основні виробничі фонди беруть безпосередню участь у процесі виробництва і формуванні собівартості та вартості продукції На них припадає переважна частка основних фондів аграрних підприємств — до 85—90 %. Основні невиробничі фонди не беруть участі в процесі виробництва. Вони формують соціальні умо\ви життя людей на селі, а тому рівень забезпечення ними опосередковано впливає на результати виробничої діяльності.

виробничі сільськогосподарського призначення. До них від¬носять будівлі, споруди, передавальне обладнання, робочі і силові машини та обладнання, вимірювальні і регулюючі прилади, обчислювальну техніку та програмні засоби до неї, транспортні засоби, та інші основні засоби.

виробничі несільськогосподарського призначення Вони пред-ставлені промислово-виробничими і будівельними фондами, фон-дами торгівлі і громадського харчування.

33. Грошова оцін¬ка цих засобів здійснюється за первісною, справедливою, переоціненою, залишковою і ліквідаційною вартістю.

Первісна, або історична вартість основних засобів — це фактична вартість їх придбання або фактичні витрати на створення даних засобів (наприклад, витрати на будівництво виробничих будівель, споруд, на формування основного стада, робочої худоби тощо).

Справедлива вартість — це така вартість, за якою може бути здійснений обмін активу (основного засобу в даному випадку) або оплата зобов’язання в результаті операції між обізнаними, заінтересованими та незалежними сторонами.

Переоцінена вартість — це вартість основних засобів після їх переоцінки.

Залишкова вартість — це вартість основного засобу, одержана як результат від різниці його первісної (переоціненої) вартості і суми зносу — нарахованої амортизації з початку корисного використання основного засобу. Залишкова вартість основних засобів також відображається в балансі підприємства і включається в його підсумок.

Ліквідаційна вартість — це сума коштів, яку підприємство очікує отримати від реалізації (ліквідації) основного засобу після закінчення строку його корисного використання за вирахуванням витрат, пов’язаних з продажем (ліквідацією) цього засобу.

Амортизація — це економічний процес , що кількісно відображає втрату основними засобами своєї вартості, яка амортизується, та її систематичний розподіл (перенесення) на заново створений продукт (виконану роботу, надану послугу) протягом строку їх корисного використання. При цьому під вартістю, що амортизується, розуміють первісну або переоцінену вартість основного засобу за вирахуванням його ліквідаційної вартості.

34. кумулятивний метод. Річна сума амортизації .

виробничий метод. Ним передбачається розрахунок місяч¬ної суми амортизації (Ам).

Підприємства самостійно обирають метод амортизації, беручи при цьому до уваги очікуваний спосіб отримання економічних вигод від використання основного засобу, а також об’єктивні закономірності руху його вартості і споживної вартості.

35. Для характеристики руху основних фондів використовують і такі показники:

коефіцієнт зростання — відношення суми основних засобів на кінець року до їх вартості на початок року;

коефіцієнт вибуття — відношення вартості вибулих за звітний рік основних засобів до суми всіх основних засобів на початок року;

коефіцієнт оновлення— відношення заново введених за рік основних засобів до балансової вартості всіх основних засобів на кінець року). коефіцієнт сукупного відтворення — відношення вар¬тості основних засобів, що н коефіцієнта зношення — відношення суми зношення до первісної вартості основних засобів) і коефіцієнта придатності — частка від ділення первісної вартості засобів за мінусом усієї суми зношення на їх первісну вартість). надійшли протягом року, до первісної вартості всіх основних засобів на початок року.

Фондовіддача — відношення вартості виробленої продукції до первісної середньорічної вартості основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення.

Фондомісткість — це зворотний показник фондовіддачі, Він указує, скільки було використано основ¬них виробничих фондів для виробництва однієї гривні продукції.

Умовний строк окупності визначається як частка від ділення середньорічної вартості основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення на операційний прибуток підприємства, одержаний від основної діяльності.

36. Під виробничою потуж¬ністю розуміють максимально можливий випуск продукції (переробки сировини) за рік (добу, зміну) в натуральних показниках за заданого асортименту й якості та раціонального використання землі, техніки, обладнання, виробничої площі.

Основним показником, що характеризує ступінь використання виробничої потужності підприємства, є коефіцієнт її використання (Квп), що визначається за формулою:

де — фактичний обсяг виробництва продукції; — нор¬мативний (плановий) обсяг виробництва продукції.

Крім названого, потрібно використовувати і такий показник, як маса прибутку, що одержана на станко- або головомісце, на квадратний метр корисної площі закритою грунту, на гектар сільськогосподарських угідь.

37. Можна виділити три групи засобів праці:

Перша група — це засоби праці, що безпосередньо самі вироб-ляють продукцію і завдяки названій властивості дуже активно впливають на процес виробництва.

Друга група — засоби праці, що сприяють підвищенню продуктивності праці.

Третя група — засоби, що створюють сприятливі умови для нормального виробничого процесу.

визначаються такі важливі показники, як енергозабезпеченість виробництва та енергоозброєність праці. Енергозабез¬печеність виробництва визначається діленням енер¬горесурсів підприємства на його посівну площу.

Енергоозброєність праці розраховується діленням енергоресурсів підприємства на середньорічну кількість працівників.

Для оцінки досягнутого рівня споживання електроенергії аналізують показники електрооснащеності виробництва і електроозброєності праці. Перший з них визначається діленням використаної на виробничі цілі електроенергії на посівну площу, а другий — на середньорічну кількість працівників.

38. Усі витрати на утримання техніки поділяють на постійні і змінні. Постійні витрати — це витрати володіння, які не залежать від інтенсивності використання техніки — кількості годин роботи або виконаного обсягу робіт. Нині в аграрних підприємствах України ці витрати представлені амортизацією, страховими платежами (на розсуд підприємства) і витратами на утримання приміщень, де зберігається техніка.

Змінні витрати на техніку безпосередньо пов’язані з її експлуатацією. До них відносять витрати на паливо і мастила, ремонт техніки, оплату праці робітників, які її обслуговують, інші витрати (наприклад, ганчірний матеріал). Сума постійних і змін¬них витрат дає сукупні річні витрати на утримання техніки.

39. Ступінь раціональності (ефективності) використання трактор¬ного парку підприємства визначається за такими трьома групами показників.

1. Показники інтенсивності використання тракторного парку:

коефіцієнт використання тракторного парку, визначається діленням тракторо-днів у роботі на тракторо-дні перебування в господарстві;

відпрацювання одним трактором машино-днів, розраховується діленням усього обсягу відпрацьованих тракторним парком машино-днів на середньорічну кількість тракторів;

відпрацювання одним трактором машино-змін, обчислюється діленням усього обсягу відпрацьованих машино-змін на середньорічну кількість тракторів;

відпрацювання одним трактором нормозмін, визначається аналогічно, лише в чисельнику беруться виконані тракторним парком нормозміни;

коефіцієнт змінності, розраховується як відношення відпрацьованих машино-змін до відпрацьованих машино-днів.