1.2.2. Месопотамія

Месопотамія (від гр. месос – середній, той, що знаходиться посередині, і потамос - ріка) – Межиріччя, або Дворіччя, місцевість, що простяглася між ріками Тибр і Євфрат. Месопотамія – одне з найкрупніших культурних вогнищ людської цивілізації. Наприкінці 3 тис. до н.е. тут існували стародавні держави - Аккад, Ур та ін. На початку 2 тис. до н.е. в південній частині Месопотамії виникла держава Вавілонія. Пізніше Месопотамія входила до складу Ассірії (IX-VII ст до н.е.), Нововавілонського царства (VII-VI ст. до н.е.), держави Ахеменідів (VI-IV ст. до.н.е.), імперії Александра Македонського (IV ст. до н.е.).

У державах Дворіччя за 20 століть до нової ери існували міста з геометрично правильною мережею вулиць. Зрозуміло, що таке планування спрощувало будівництво будинків, прокладання каналів. Історичні джерела залишили згадку про 20 шумерських міст, забудова яких включала елементи природи.

Кліматичні умови Межиріччя були близькими до єгипетських, проте у напівпустельних передгір’ях і гірських хребтах було значно холодніше. Північніше Вавилону взимку йшли холодні дощі, а інколи випадав сніг. У ті далекі часи тут можна було зустріти невеликі острівки ще не вирубаних лісів. Месопотамія була бідна не лише на ліси, але й на будівельний камінь. Однак тут було багато глини, асфальту, які й стали головною сировиною для будівництва. В зв’язку з недовговічністю цих будівельних матеріалів до наших днів дійшли лише малочисельні пам’ятки.

Для міст Дворіччя, які мали в плані спочатку округлу, а згодом прямокутну форму, була типовою щільна глинобитна забудова з внутрішніми двориками, де практично не знаходилося місця для зелені. В шумерських містах їх центральну частину займала священна цитадель (храми), довкола яких селилась знать, за ними торговий і ремісний люд, а на околицях - біднота.

Характерним було також будівництво на штучних насипних підвищеннях, що підносилися над поверхнею вулиць. Часто такі квадратні чи прямокутні насипи ставилися одна на одну. Верхня частина цієї споруди завершувалася будівлею храму. Виступаючі частини платформ озеленювалися. Для цього викопувалися ями, в які засипався родючий грунт і висаджувалися дерева та кущі. Ці архітектурні творіння називали храмами-зіккуратами. В ті часи були відомі такі плодові дерева, як фіги, фінікові пальми, виноград, закладалися ставки з рибами та водними рослинами. З тих часів походять відомості про "святі сади" в місцях культових споруд.

Особливо цінувалася фінікова пальма, яка давала смачні плоди, соки для виробництва вина, деревину для будівництва та виробництва різних меблів. З волокон пальми виготовляли шнури і мотузки. Листя використовували на мати, мітли, капелюхи, кошики, мішки. Пальма була ефектна і в озелененні.

1.2.3. Висячі сади Вавилону

В історії садово-паркового мистецтва особливе місце займають висячі сади Вавилону. Описи цих садів залишили історики Геродот, Діодор, Страбан, а з часів Александра Македонського їх вважають одним з семи чудес світу (поряд з єгипетськими пірамідами в Гізі, храмом Артеміди в Ефесі (550 р. до н.е., спалений в 356 р. до н.е.), Мавзолеєм в Гелікарнасі - гробниця Мавсола (IV ст. до н.е.), статуєю Зевса в Олімпії (золото, слонова кістка, створена близько 430 р. до н.е.), Колосом Родоським - статуя Геліоса в Родосі (292-280 рр. до н.е., бронза) та Фароським маяком в Aлександрії (близько 280 р. до н.е.)).

Висячі сади Вавилону постали за часів царя Навуходоносора ІІ (604-562 рр. до н.е.). На думку польського історика садівництва Л.Майдецького (1978), до їх характерних рис належать:

штучні насипи і терасування, потреба в яких зумовлена особливостями низинного розташування міст і постійною загрозою їх затоплення, а також бажанням усунути одноманітність рівнинного ландшафту;

масове використання недовговічної цегли, виробленої з місцевої глини. Це пояснювалося дефіцитом каменю та деревини;

високий технічний рівень будівництва з використанням складних будівельних конструкцій, які дали змогу підняти високо над землею тераси і створити на них сади. До цих технічних досягнень слід віднести складну гідротехнічну систему, яка дала можливість забезпечити полив рослин на терасах;

високий рівень агротехніки вирощування дерев, чагарників і трав’янистих рослин на терасах в умовах штучного грунту.

Висячі сади Вавилону були предметом багатьох археологічних досліджень, які дали змогу з’ясувати технологію їх створення та характер конструкцій. Учені схильні вважати, що у Вавилоні був лише один великий сад з окремими терасовими садами, що дало підстави говорити у множині про цю велетенську і неповторну у всі часи людської цивілізації споруду, описану стародавнім істориком Діодором Сіцілійським. Стосовно ж назви "сади Семираміди", то вона, за припущенням Геродота, походить від імені асcірійської цариці Семираміди, яку цар Кір посадив на престол. Але це одна з багатьох легенд.

Сад тулився до північно-східної частини міських стін (рис. 1.6), а в південній частині підступав до палацових покоїв. Він являв собою ряд терас у вигляді піраміди, що підтримувалися гігантськими колонами. Основа цієї піраміди - квадратний фундамент, кожен бік становив 140 м завдовжки. Далі йшли чотири ступінчасті тераси, що звужувалися догори. За деякими дослідженнями, кількість терас була більшою.

Нижня тераса, розміром 45х40 м, мала висоту 8 м, друга - 40х30х13 м; розміри решти терас невідомі. Вся ця споруда підіймалася до рівня міської стіни, що давало можливість бачити цю оазу здалека.

Тераси, які підтримувалися колонами, створювали із кам’яних плит, залитих свинцем, потім вкладався шар тростини, просмоленої бітумом, і, нарешті, подвійний шар цегли на вапняковому розчині. Шар землі на перших двох терасах досягав 2 м, а на наступних – 1 м. Усі тераси сполучалися між собою сходами, розташованими по осі саду. Воду з річки, що протікала біля підніжжя цієї велетенської споруди, піднімали насосами трубами, прокладеними у колонах, на верхню терасу. Звідси вона стікала мальовничими каскадами та фонтанами і використовувалася для зрошування насаджень. Дерева, чагарники і квіти висаджували на зовнішніх галереях. Під склепіннями знаходилися царські покої. З верхньої площадки, яка піднімалася в кінці захисних мурів міста, відкривалися види на величний Вавилон і долину Євфрату.

Сади Семираміди не можна повною мірою віднести до типових регулярних садів, якими були єгипетські сади з їх характерною плоскою поверхнею, замкнутим простором і лінійною конфігурацією доріжок і елементів зелені. Проте наявність штучних терас, їх осьова побудова та органічне включення саду в регулярну мережу плану міста дають змогу віднести їх до числа регулярних. Рухома вода каскадів, створених штучним шляхом, стане згодом одним з основних композиційних елементів арабських і романських садів.