Розділ 1. Історія озеленення

1.1. Озеленення як мистецтво творення культурного ландшафту

Рослинні орнаменти, зображені на знайдених археологами памятках давнини, дають підставу стверджувати, що людина не була байдужою до оточуючої її природи. Про це найяскравіше і найпереконливіше оповідають відбитки рослин на камені, які залишила первісна людина.

Озеленення як засіб декорування оточуючого довкілля розвивалося поряд з городництвом і садівництвом. Якщо останні в основному формували агрокультурні ландшафти, то озеленення по-справжньому себе проявило лише в урбанізованих ландшафтах великих старовинних міст, перші з яких зявилися близько 4000 років до н.е., зокрема, в Єгипті, Месопотамії, Індії, Китаї, на берегах Середземного моря.

Досліджуючи генезис розвитку ландшафтної архітектури, доходимо висновку, що витоки озеленення як наукової дисципліни слід шукати в архітектурі саду і архітектурі міста. Якщо аграрна культура породила сад, то місто склалося під впливом багатьох взаємодіючих культур і більше залежало від рівня суспільного, особливо технічного, розвитку.

Мистецтво озеленення, яке називають садово-парковим, розвивалося водночас з архітектурою і будівництвом, черпаючи знання з рослинництва, зокрема декоративного садівництва, інтродукції, селекції. Всі ці знахідки садово-паркового мистецтва, як зазначають І.О. Боговая та Л.М. Фурсова (1988), "закріплялися у вигляді різних прийомів, які систематизувалися, канонізувалися, підносилися до рангу естетичних і технологічних принципів".

Кожна історична епоха відповідно до естетичних уявлень людей та їх технічних можливостей залишала після себе певні принципи і прийоми, які формували тогочасний образ садів і парків - кращих зразків культурного ландшафту.

В озелененні за тривалий історичний період сформувалися два основні стильові напрями - регулярний і пейзажний. Перший характеризується мережею прямокутних доріжок, правильної конфігурації партерів, рабаток і клумб, підкресленим домінуванням головної будівлі і, як правило, симетричною віссю. Дерева і чагарники в регулярних садах та парках розміщують чіткими рядами і постійно підстригають. На клумбах створюють орнаментальні рисунки. Цей стильовий напрям простежується в старовинних садах Сходу, Греції та Риму, в епохи Середньовіччя і Відродження. Найвищого розквіту регулярне планування досягло у Франції - в період правління короля Людовіка XIV - і одержало назву "французький стиль" (рис. 1.1).

Витоки іншого – пейзажного, або ж ландшафтного, стильового напряму знаходимо на стародавньому Сході. До нього належать сади Китаю і Японії. Але справжнє життя цьому напряму дала Англія XVII-XVIIIст., за що він одержав назву "англійський стиль" (рис. 1.2). Він відрізнявся тим, що тут головною дійовою особою виступала передусім природа в її неповторній красі, в багатстві рослинного матеріалу, його барв і форм. Водойми мали природні звивисті береги. Звивистими були і доріжки, з яких часто відкривалися далекі перспективи оточуючого ландшафту. Дерева і чагарники висаджували вільними невеликими групами та гаями з округлими контурами. Особлива увага приділялася формуванню мальовничих галявин, лужків і водойм, а в період романтизму - встановленню руїн замків, водяних млинів і вітряків.

У XIX ст. в створенні садів і парків намічається зближення або й перемішування обох стилів, яке часто називають еклектикою (гр. еклектікос - здатний вибирати). Це й зрозуміло, адже поділ цих стилів досить умовний. Часто в ландшафтному парку можна зустріти елементи регулярного стилю, і навпаки. В сучасних садах і парках обидва напрями займають рівноправне місце (рис. 1.3).

Садово-паркове мистецтво в минулому, як зазначає один із основоположників ландшафтної архітектури в Україні Л.І.Рубцов (1902-1980), мало обмежені завдання і слугувало в основному дуже багатим людям – головним чином королівським родинам і наближеним до них вельможам. Лише розвиток капіталістичних міст, а також поява в їх середині паростків демократичного самоврядування покликали до життя масове озеленення. Таким чином з’явився термін “озеленення” (в німецькій мові “Bepflanzung”, в англійській - “Planting of greenery”).

У зв’язку з цим можна було б не погодитися з твердженням Л.І.Рубцова, що “термін озеленення приховує архітектурно-планувальну сторону робіт і висуває на перший план суто агротехнічні питання”. Масове озеленення, яке охопило в кінці XVIII і впродовж ХІХ-ХХ ст. міста і селища Англії, Франції, Німеччини, США, Росії та інших країн, велося на ґрунтовних архітектурно-планувальних засадах. До створення міських скверів, бульварів долучалися видатні садово-паркові архітектори.

Головне протиріччя полягає в тому, що масове озеленення впродовж своєї тривалої історії переступило межі міських садів і парків і його теоретичні надбання й практичні прийоми стала використовувати нова галузь знань – ландшафтна архітектура. Вперше термін “ландшафтна архітектура” був вжитий автором проекту знаменитого Центрального парку в Нью-Йорку Фредеріком Олмстедом. Уже у 1899 р. був створений Союз ландшафтних архітекторів, а згодом і Міжнародна федерація ландшафтних архітекторів (IFLA).

Сьогодні ландшафтна архітектура – частина архітектури, яка займається організацією оточуючого ландшафту з метою пристосування його для практичних і естетичних потреб людини. За допомогою компонентів природного ландшафту – рельєфу, ґрунтів, клімату, водних поверхонь – створюється необхідне людині природне середовище.

Зупинимося на характерних особливостях озеленення в різних країнах світу, починаючи з перших цивілізацій і завершуючи сучасністю.