2. Психологічна структура особистості злочинця.

Ю. Антонян, В. Кудрявцев, Н. Кузнєцова, А. Ратинов, Є. Самовичев за результатами своїх досліджень дійшли висновку про те, що ніякі зовнішні обставини не можуть бути безпосередніми причинами протиправної дії, якщо вони не стали спонуканнями волі самої людини, якій властива здатність до вольової поведінки.

Генезис злочинної поведінки полягає у формуванні в людини стану психологічної готовності до поведінкового акту в формі суспільно небезпечних дій або бездії. В процесі формування цієї готовності людина особисто своєрідно сприймає і оцінює зовнішні умови, випробовує особисто характерні для неї спонукання (мотиви), визначає особисто прийнятний спосіб і ціль дій. Обрана мета досягається нею завдяки здобутим в процесі життєвого досвіду знанням, вмінням і навичкам, які представляють собою особистісні утворення. Таким чином, у процесі виникнення злочинної поведінки особливості особистості зумовлюють індивідуально своєрідне сприйняття зовнішніх умов, мотивоутворення, цілепокладання і виконавчу регуляцію поведінки.

До психологічної структури особистості злочинця відносять властивості:

• потребово-мотиваційної сфери (потреби, інтереси, стійкі мотиви тощо);

• ціннісно-нормативної сфери (погляди, переконання, ціннісні орієнтації, установки, позиції особистості тощо);

• інтелектуальні (рівень розумового розвитку, особливості мислення тощо);

• властивості, що вказують на досвід, значущий в злочинній поведінці (знання, вміння, навички, здібності);

• емоційні, вольові, темперамент.

Психічні процеси – форми суб’єктивного відображення об’єктивних реальностей (відчуття, сприйняття, увага, пам’ять, мислення, уява, мова, воля, емоції та почуття).

Психічні властивості – психологічні особливості, які відрізняють людей, їх вчинки, мотиви діяльності (темперамент (швидкість і сила емоційних реакцій, рівень активності і переважаючий чуттєвий тон та ін.), характер (сукупність стійких індивідуальних властивостей людини, що виникають і проявляються у діяльності та спілкуванні, зумовлюючи типові для неї способи поведінки), здібності (те, що не зводиться до З, В, Н, але забезпечує їх швидке здобуття, закріплення та ефективне використання на практиці), спрямованість).

Психічні стани – характеризуються тимчасовою динамікою психічних процесів, які впливають на поведінку людини.

Психічні новоутворення – набуті властивості особистості, які проявляються в діяльності (знання, вміння, навички, звички, переконання).

Мотив – це те, заради чого виконується діяльність (наприклад, заради самоствердження, грошей і т.п.). Поняття «мотив» (від латинського movere – рухати, штовхати) означає спонукання до діяльності, дій і вчинків. Мотиви можуть бути різні: інтерес до змісту і процесу діяльності, борг перед суспільством, самоствердження і т.п.

Мотивація – це сукупність факторів, що спонукають, визначають активність особистості. Тобто це внутрішня рушійна сила, спонукальна причина активності людини. До них відносяться мотиви, потреби, стимули, ситуативні фактори, що детермінують поведінку людини.

Мотиви є відносно стійкими утвореннями особистості.

Потреба – це стан деякої недостачі в чому-небудь, що організм прагне компенсувати; це внутрішнє напруження, що спрямовує активність на одержання того, що необхідно для нормального функціонування організму й особистості в цілому. Потреба спонукає до активності, а мотив – до спрямованої діяльності [18]. Таким чином, мотив – це спонукання до діяльності, зв'язане з задоволенням потреб суб'єкта.

Мотив самоствердження (прагнення затвердити себе в соціумі) зв'язаний з почуттям власного достоїнства, честолюбством, самолюбством.

Процесуально-змістовні мотиви – це спонукання до активності процесом і змістом діяльності, а не зовнішніми факторами.

Зовнішні мотиви – це така група мотивів, які спонукають фактори, котрі лежать поза діяльністю: а) мотив боргу і відповідальності перед суспільством, групою, окремими людьми; б) мотиви самовизначення і самовдосконалення; в) прагнення одержати схвалення інших людей; г) прагнення одержати високий соціальний статус (престижна мотивація); д) мотиви запобігання неприємностей і покарання (негативна мотивація).

Мотиви досягнення – це прагнення досягти високих результатів і майстерності в діяльності; воно виявляється у виборі складних завдань і прагненні їх виконати [33].

Афіліація – це прагнення до встановлення відносин з іншими людьми, прагнення до контакту і спілкування з ними.

Отже, загальний рівень мотивації залежить: від кількості мотивів, що спонукають діяльність; від актуалізації ситуативних факторів; від сили, що спонукає кожен з цих мотивів.

Якщо розглядати психологічну структуру особистості злочинця з точки зору виконуваних ним функцій у виникненні злочинної поведінки, то вона повинна включати властивості, що зумовлюють: криміногенно значуще сприйняття тих або інших соціальних умов і ситуацій; мотивацію до злочинної поведінки; прийнятність злочинної мети, яка визначається кримінальним способом реалізації мотивів; можливість реалізації злочинного способу, тобто досягнення злочинної мети.

Злочинна поведінка реально існує у формі особливого мотиву. Мотив означає свідому і глибоку особисту причину такої поведінки. Він допомагає відповісти на питання про те, чому людина скоїла злочин. «Через всю мотивацію особа включена до контексту дійсності». Це стосується і мотивації злочинної поведінки. Мотив розкриває співвідношення між внутрішнім і зовнішнім, між потребами та їх об'єктами, будучи суб'єктивною детермінацією дії, вчинку, поведінки в цілому. Мотиви злочинної поведінки, як і поведінки взагалі, тісно пов'язані з потребами та інтересами. Якщо мотиви дозволяють зрозуміти, чому людина в певній ситуації вчинила певним чином, то потреби та інтереси розкривають джерела спонукання, основу вибірковості та спрямованості поведінки. «Річки не течуть назад, а люди не йдуть проти основного перебігу їх інтересів», - писав ще Гельвецій. Інтереси і потреби не просто існують поряд з мотивами, а пронизують все життя людини. Тому злочинна поведінка з точки зору її зовнішніх характеристик - це не якийсь особливий вид поведінки. Суть її відмінності в іншому - інтереси, потреби, мотиви, цілі, ідеях, світогляді особистості, її погляди і переконання, що реалізуються саме у антигромадській поведінці. Рушійними ж силами такої поведінки є, зрештою, потреби і мотиви. Однак злочинна поведінка ніколи не визначається лише одним мотивом. Діє пов'язана сукупність мотивів. При цьому злочинна поведінка, як уже зазначалося, характеризує саму особистість. Отже, мотивація злочинної поведінки і особистість злочинця взаємопов'язані, взаємозалежні і діалектично взаємообумовлені. Особистісні риси злочинця накладаючи відбиток на мотивацію, а мотиви поведінки, закріпившись в антигромадських діях і вчинках, деформують особистість злочинця. Але сказане не означає, ніби особистість дзеркально відображається в мотивацію поведінки, а мотивація існує у вигляді зворотної проекції на особистість. Не можна забувати про те, що не всі характеристики особистості позначаються на мотивації. Крім того, зв'язок між мотивацією і особистістю, як правило, не пряма, а опосередкована. Особистість правопорушника і мотивація злочинної поведінки, таким чином, взаємообумовлені, але не є нероздільною єдністю. Про цю єдність можна говорити лише умовно.

Хотілося б звернути увагу ще на дві обставини. По-перше, особистість далеко не завжди діє під впливом усвідомлених мотивів, хоча відповідні спонукачі начала при цьому існують. По-друге, бувають і безмотивні дії, вчинки. На прикладі окремих злочинів це видно особливо наочно. На мій погляд, це - особлива проблема, яка заслуговує пильної уваги.

Основною ланкою в профілактичному вихованні особистості є перетворення її «людського багажу» у позитивні переконання, відповідні інтереси і потреби, мотиви поведінки. Але для цього потрібно «проникнути» в особистість, що можливо лише через її мотиваційну сферу. Тут виникає ряд проблем. Необхідно визначити роль профілактики у формуванні мотивів. Цей процес здійснюється під впливом соціального середовища та організованої профілактичної роботи. Особливо важливі в даному випадку індивідуальна профілактика та рання профілактика. Особливого значення набуває профілактичне вирішення питання про спосіб реалізації мотивів, що виникають, попередження обрання антигромадських (протиправних) засобів реалізації мотиву. Необхідно це для того, щоб дії і вчинки, що здійснюються на базі сформованих мотивів не тільки не завдавали шкоди, але й мали суспільно корисне значення. Виникає ще одна важлива проблема - не допустити негативного вчинку на стадії завершення процесу мотивації і прийняття рішення. Відомо, що процес мотивації завершується ухваленням рішення про здійснення негативного вчинку або утриманням від нього. Тому саме на цій стадії профілактика повинна вказувати певний варіант поведінки, корисний як для особистості, так і для суспільства.

Основне завдання профілактики в зазначених випадках полягає в перетворенні зовнішнього впливу на особистість у її внутрішній, суб'єктивний детермінант поведінки. Хоча цей процес досить складний, але саме таким чином профілактика допоможе людині сформувати позитивні мотиви і здатності регулювати свою поведінку, виходячи з прийнятих і перетворених у внутрішню потребу соціальних норм і соціально прийнятних установок.

Загальна характеристика процесу формування особистості злочинця. Особистість злочинця не виникає раптово на якомусь етапі життєвого шляху людини, не з'являється несподівано, одночасно з фактом скоєння злочину. Вона формується поступово, а злочин, будучи закономірним наслідком попередньої поведінки, являє собою як би «вінець» цього процесу формування. Цей процес для кожної конкретної людини протікає одночасно в руслі двох суперечливих тенденцій: Впливу на особистість позитивних і негативних факторів, що сприяють її перетворенню у позитивну або негативну сторону. В результаті такого протиборства, коли формується дійсно особистість злочинця, «перемагають» негативні фактори. Саме так, говорячи в загальному плані, «з'являється» злочинна поведінка. Вона є «компенсацією» того позитивного, чого не отримала людина в процесі свого формування. Але коли, на якійсь стадії «з'являється» злочинна поведінка? Чи можна більш-менш точно позначити межі «початку» та «кінця» процесу формування особистості злочинця, враховуючи, що це не стрибок, не миттєвий акт, а саме тривалий процес? Зауважимо, процес формування особистості злочинця не буває прямолінійним, плавним і беззастережно поступальним.

Формування особистості злочинця - це складний, багатогранний процес, обумовлений дією різноманітних об'єктивних і суб'єктивних факторів. У цьому процесі активно «бере участь» не тільки сама особистість, але й її навколишнє соціальне середовище - мікросередовище. Воно нероздільно з особистістю. Їх зв'язок (особистості та середовища) є визначальним в процесі формування особистості злочинця.

Індивідуальна злочинна поведінка. Недостатньо констатувати, що особистість є носієм причин злочинної поведінки, необхідно знати в чому вони полягають. При цьому слід відрізняти причини злочинності в цілому і суб'єктивні чинники, які породжують індивідуальну кримінально-карну поведінка. Різниця між ними має велике не тільки теоретичне, але й практичне значення, роблячи попереджувальну роботу більш конкретною і цілеспрямованою. З'ясування причин злочинів не менш складно, ніж з'ясування причин злочинності.

Причини злочинної поведінки існують у вигляді соціологічних, психологічних, етичних та інших суб'єктивних, особистісних чинників, вони пов'язані соціальними ролями та статусами особистості. Проте жоден з них не може визначати поведінку, не перетинаючи психологію суб'єкта, не створюючи психологічного статусу. Психологія, образно кажучи, являє собою арену, на якій відбувається взаємодія соціального і біологічного, і цю арену не може обминути ні один фактор.

Щодо причин злочинів у кримінології відображені наступні вихідні позиції: Злочини вчиняються в силу наявних у деяких осіб антигромадських уявлень і установок, що відповідають їх ціннісним орієнтаціям, існуючим в їхній психіці моральним проблем всі ці дефекти утворюються в результаті несприятливого морального формування їх особистості, відсутності належного виховання. Ці положення не викликають принципових заперечень. Однак, якщо приймати їх беззастережно, без будь-яких доповнень і істотних, навіть принципових, коректив, без тверезого погляду на цю найдавнішу проблему, все-таки неможливо зрозуміти, чому люди порушують кримінально-правові заборони.

Інакше кажучи, практично без відповіді залишаться надзвичайно важливі питання: Чому людина навіть з повним набором антигромадських поглядів і уявлень, серйозних етичних дефектів ніколи не робить злочинів; чому, в силу якихось суб'єктивних факторів з усіх можливих варіантів виходу з даної ситуації, що склалася особа обирає саме той, який заборонений кримінальним законом. Не маючи відповідей на них, дуже важко, а часом і неможливо попередити конкретні злочини, проводити профілактичну роботу, виправляти злочинців.

Для того щоб зрозуміти причини злочинної поведінки, необхідно мати на увазі, що вона, як і будь-яка інша, не може бути випадковою, незалежною від особистості і визначатися тільки зовнішніми обставинами. Якби це було так, то злочин міг би скоїти будь-яка людина, яка в даний момент випробовує на собі несприятливі, негативні впливи. Однак відомо, що в одних і тих же обставинах різні люди поводяться по-різному. Зовнішня середа, ситуація здатні створити сприятливі умови для здійснення злочинів, навіть провокувати на це, але не виступати в якості їх причин. Якщо ж людина однозначно потрапляє в психологічну залежність від конкретної ситуації, то такі особливості його особистості. Тому і виникає складне завдання наукового аналізу формування особистості злочинця, тобто з'ясування того, під впливом яких зовнішніх соціальних умов виникають в особистості ті риси, які згодом приводять його до злочинної поведінки.

Антигромадські погляди, прагнення, схильності та інші негативні риси індивіду є, поза сумнівом, продуктом засвоєння їм аналогічних поглядів та орієнтації його соціального середовища. Вони передаються йому в ході постійного і безпосереднього спілкування з іншими людьми при здійсненні численних зв'язків і ролей, в яких він виступає в повсякденній життєвій практиці. Тому проблема особистості злочинця - багато в чому проблема її формування, а проблема злочинної поведінки - проблема походження такої поведінки, його обумовленість тими громадськими зв'язками з навколишнім світом, у які вступає особистість.

Процес формування особистості прийнято розглядати як соціалізацію, тобто процес наділення особистості громадянськими властивостями, вибору життєвих шляхів, встановлення соціальних зв'язків, формування самосвідомості й системи соціальної орієнтації, входження в соціальне середовище, пристосування до умов її функціонування.

Елементами психологічного механізму конкретного вчинку є моральні властивості особистості, серед яких з цим вчинком безпосередньо пов'язані потреби, інтереси, мотиви, цілі. А етапами функціонування механізму виступають: формування моральних властивостей, їх актуалізація, прийняття поведінкового рішення та його реалізація.

Злочинна спрямованість вчинку обумовлена не особливим характером психологічного механізму його вчинення, відмінного від механізму правомірної поведінки, а дефектами окремих ланок загального механізму і спотвореннями на різних етапах його формування.

Подібні дефекти і спотворення, що перетворюють вчинок у. злочин, можуть належати до будь-якої ланки психологічного механізму, до одного або декількох етапів його функціонування, мати різну «питому вагу», різну тривалість дії. При цьому слід мати на увазі, що дефекти і спотворення в умовах морального формування зазвичай віддалені в часі від самого злочину і на час його вчинення, особливо дорослими особами, вже відсутні. Не так часто і в меншому масштабі «зсув у часі" у дії причин і умов індивідуальної злочинної поведінки має місце і стосовно до етапів актуалізації потреби та прийняття рішення: вони теж часом відстають від злочину на певний проміжок часу, протягом якого, відбуваються обдумування, підготовка, пошук коштів, вичікування зручного моменту і т.д. Для етапу здійснення злочинного рішення, який зазвичай співпадає з самим злочином, подібний розрив у часі не характерний.

Досліджуючи ланки й етапи психологічного механізму злочинної поведінки, можна виявити її дефекти і викривлення, що спричинюють злочин, визначити, в чому криються причини та умови подібного викривлення, і на цій основі здійснити необхідні профілактичні заходи.

Психологічний механізм здійснення конкретного злочину виразно виявляє соціальну природу подібної-поведінки. Як кожен вчинок, злочин являє собою акт свідомої вольової людської діяльності. Кожний такий акт пов'язаний із задоволенням яких-небудь потреб, які переживає особа. «Ніхто, - писав К. Маркс, - не може зробити, що-небудь не роблячи це разом з тим заради якої-небудь зі своїх потреб».

За словами Енгельса, «люди звикли пояснювати свої дії з свого мислення, замість того, щоб пояснювати їх зі своїх потреб (які при цьому, звичайно, відображаються в голові, усвідомлюються)».

Потреби людей численні й різноманітні - від елементарних, життєво необхідних біологічних і фізіологічних потреб у самозбереженні (їжа, тепло, одяг) і розмноженні (любов, материнство, діти) до складного переплетення соціальних потреб матеріального і духовного характеру (інформація, знання, праця, творчість, спілкування, самовираження і самоствердження, суспільна діяльність та ін.).

Усвідомлена і осмислена людиною потреба, визнана нею істотною, особисто значущою і така, що підлягає задоволенню, набуває значення інтересу. Інтерес - це безпосередня суб'єктивна причина конкретного вчинку або визначена лінії поведінки. Маркс писав: «Все, за що людина бореться, пов'язане з її інтересом».

Розбіжність індивідуального і суспільного інтересів, протиставлення і перевага індивідуального інтересу над суспільним, закріпленим і охоронюваним правом, створюють конфлікт, який може призвести до злочину. Таке неспівпадіння характерно і неминуче для класово-антагоністичного суспільства, де «суспільний інтерес» насправді є інтересом пануючої меншості. Тому і злочинність в антагоністичному суспільстві природна і неминуча. Соціалістичне суспільство живе і розвивається за іншими законами. Віно прагне до максимального задоволення постійно зростаючих матеріальних і духовних потреб людини. Усі перетворення, всі зміни, які відбуваються в нашій країні, спрямовані на забезпечення кожному справді людських умов життя. Це не виключає необхідності, а навпаки, вимагає і зобов’язує кожного регулювати свої потреби та інтереси, задовольняти їх тільки дозволеним чином, відмовлятися від тих з них, задоволення яких суперечить суспільним інтересам. Найбільш небезпечні випадки задоволення особистого інтересу на шкоду громадському утворюють за законом злочин.

Таким чином, безпосередньою психологічною причиною окремого злочину є прагнення особи задовольняти свою потребу всупереч і на шкоду суспільним інтересам. У цей період виникають і закріплюються типові реакції виникають життєві ситуації, найбільш характерні для даної людини.

Соціалізація особистості як активний процес триває не все життя, а лише період, необхідний для сприйняття комплексу норм, ролей, установок і т.д., тобто. протягом часу, потрібного для становлення індивіда як особистості. Можна поділити первинну соціалізацію, або соціалізацію дитини проміжну, яка знаменує собою перехід від юнацтва до зрілості, тобто період від 17-18 до 23-25 років.

Особливо важливу роль у формуванні особистості відіграє первинна соціалізація, коли дитина ще несвідомо засвоює зразки і манеру поведінки, типові реакції старших на ті чи інші проблеми. Як показують конкретні психологічні дослідження особистості злочинців, дорослим людина часто відтворює у своїй поведінці те, що відобразилося в його психіці в період дитинства. Наприклад, може за допомогою грубої сили розв'язати конфлікт так, як раніше робили його батьки. Можна сказати, що злочинну поведінку в певному сенсі є продовження, слідство первинної соціалізації, але, звичайно, в інших формах.

Дефекти первинної, ранньої соціалізації в батьківській родині можуть мати криміногенне значення в першу чергу тому, що дитина ще не засвоїв інші позитивні дії, вона повністю залежить від старших і зовсім беззахисний перед ними. Тому питання формування особистості в сім'ї заслуговують виняткової уваги кримінологів. Сім'я - головна ланка тієї причинного ланцюжка, яка виводить на злочинну поведінку.

Зараз накопичено значну кількість даних про сім’ї правопорушників, умови їх батьківського виховання. В основному це соціологічні, соціально-демографічні дані про сім'ю. Однак на нинішньому етапі розвитку науки і потреб правоохоронної практики стало ясно, що за допомогою лише такої інформації (про склад батьківської родини майбутніх правопорушників, загальних характеристик відносин у ній, рівня культури батьків, скоєння ними та іншими родичами аморальних і протиправних дій і т.д.) вже не можна належним чином пояснити походження злочинної поведінки. Так, за всієї цінності досить численних даних в неблагополучних або неповних сім'ях залишається незрозумілим, чому багато вихідців з таких сімей ніколи не чинили протиправних дій. До числа ж неблагополучних сімей відносять тільки ті, в яких батьки здійснюють протиправні чи аморальні дії. Відсутність, наприклад, батька або його аморальну поведінку далеко не завжди формує особистість правопорушника. Тому слід вважати, що вирішальну роль, яку відіграє не склад сім'ї, не відносини між батьками, навіть не їх об'єктивно непристойну, нехай і протиправну поведінку, а головним чином їх емоційне ставлення до дитини, його прийняття або, навпаки.

Проте можна знайти достатню кількість сімей, в яких батьки здійснюють правопорушення (наприклад, займаються спекуляцією), але їхній емоційне ставлення до дітей відрізняється теплотою і щирістю. Тому є всі підстави вважати »що саме відсутність таких відносин в дитинстві у вирішальній мірі визначає неналежну поведінка людини в майбутньому.

Умови життя дитини не прямо і безпосередньо визначають його психічний та моральний розвиток. В одних і тих же умовах можуть формуватися різні особистості із-за того, в яких взаєминах із середовищем знаходиться людина, якими біологічними рисами вона володіє. Є безліч переконливих доказів того, що в сім'ях з міцними, теплими емоційними контактами, поважним ставленням до дітей у них активніше формуються такі якості, як колективізм, доброзичливість, увага, здатність до співпереживання, оригінальність, ініціативність, вміння вирішувати конфліктні ситуації та ін. Все це робить їх комунікабельними, забезпечуючи високий престиж в групі однолітків. Навпаки, чим менше тепла, ласки, турботи отримує дитина, тим повільніше він формується як особистість. Навіть недостатня увага, низька частота спілкування батьків і дітей (гіпоопека) з різних причин, у тому числі об'єктивних, нерідко викликають в останніх емоційний голод, недорозвиненість вищих почуттів, інфантильність особистості. Наслідком цього може бути відставання в розвитку інтелекту, порушення психічного здоров'я, погана успішність у школі, вчинення аморальних і протиправних вчинків.

Психологічне відчуження дитини батьками є не єдиною причиною формування особистості злочинця. Нерідко це відбувається іншим шляхом: у дитини і підлітка є необхідні емоційні зв'язки з батьками, але саме останні демонструють йому зневажливе ставлення до моральних і правових заборон, зразки протиправної поведінки (наприклад, постійно пиячать, вчиняють хуліганські дії, вчиняють розкрадання тощо). Тому підліток порівняно легко засвоює ці зразки, відповідні їм погляди і уявлення, які вписуються в його психологію і починають стимулювати його вчинки. Цей шлях криміногенного зараження особистості досить добре відомий практичним працівникам правоохоронних органів.

Криміногенні наслідки може мати і такий недолік сімейного виховання, коли при відсутності теплих емоційних відносин і цілеспрямованого морального виховання навколишні дбають про задоволення матеріальних потреб дитини на шкоду духовному, привчаючи його з перших років життя до виконання найпростіших обов'язків перед оточуючими, дотриманню етичних норм. По суті, тут виявляється байдужість до нього.

Не розуміння батьками дитини, не забезпечення її батьківською турботою та піклуванням можуть мати місце у відкритій формі. Найчастіше це випадки, коли її б'ють, знущаються над нею, іноді дуже жорстоко, виганяють з дому, не годують, ніколи не проявляють турботи і т.д., завдаючи їй незагойні психічні травми. Неприйняття своєї дитини може бути і прихованим, відносини між батьками і дітьми у цих випадках як би нейтральні, емоційно як би не пофарбовані, кожен живе по-своєму і мало цікавиться життям іншого. Такі відносини виявити завжди важко, їх навмисно приховують і батьки, і діти, причому роблять це швидше ненавмисно. Адже, навіть для дорослої людини дуже травматично визнати, та ще й відкрито, що батьки не любили, що вона була їм в тягар і т.д. Засуджені, до позбавлення волі не часто роблять визнання про це, оскільки для них в їх тяжкому становищі допомога, співчуття любов батьків надзвичайно важливі, навіть якщо з ними ніякої близькості не було.

Надзвичайно важливо відзначити, що в результаті емоціонального відторгнення батьками дитини, її неприйняття «або позбавлення батьківської ласки та піклування, в її психіці на підсвідомому рівні формуються тривожність, занепокоєння, страх втрати себе, свого Я, свого становища в житті, невпевненість у своєму бутті, відчуття ворожості, навіть агресивності до навколишнього світу. Ці якості через відсутність належних виховних впливів, чи, навпаки, негативних впливів, потім закріплюються в ході спілкування в школі, у навчальних і трудових колективах, серед товаришів і, що дуже важливо, дуже багатьма суб'єктивно значимими умовами життя індивіда. Усі названі якості можна назвати тривожністю, розуміння її як страх небуття, не існування. Цей страх може мати два рівні: страх смерті (вищий рівень) і постійне занепокоєння і непевність (нижчий рівень). Якщо тривожність досягає рівня страху смерті, то людина починає захищати свій біологічний статус, своє біологічне існування - звідси вчинення насильницьких злочинів, як спосіб захисту від світу, який суб'єктивно сприймається як небезпечний або ворожий. Найбільш характерною рисою вбивць є підвищена чутливість, ранимість, очікування загрози з боку середовища. Якщо тривожність, охороняється на рівні постійного неспокою і невпевненості, то людина може захищати свій соціальний статус, свою соціальну визначеність, здійснюючи корисливі та корисливо-насильницькі злочини.

Тривожна особистість зовсім інакше бачить навколишній світ і відповідно реагує на його дії. Її провідною рисою є постійне прагнення до самоутвердження, захисту себе і свого Я, відстоювання свого місця в житті. Тенденція до утвердження і самоствердження може здійснюватися за рахунок зниження статусу іншої людини, його приниження і навіть знищення. Саме такі тривожні особистості володіють найбільшим ступенем внутрішньої несвободи і завжди схильні до протиправної поведінки. Наявність тривожності, несвідоме відчуття примарності і крихкості свого буття, побоювання небуття є фундаментальними особливостями особистості і якостей, що відрізняють злочинця від не злочинця. Саме ці особливості виступають у ролі основної та безпосередньої причини злочинної поведінки. Людина скоює злочини через те, щоб не руйнувалися його уявлення про самого себе, своє місце в світі, його самовідчуття, самоцінність, не зникло прийнятне для нього його біологічне і соціальне буття.

У тривожних особистостей загроза для буття, біологічного та соціального, здатна подолати будь-які моральні перешкоди або правові заборони, ігнорувати їх, ніяк не брати до уваги. Тому не враховується і загроза суворого покарання. Моральні норми, що регулюють відносини між людьми, в силу зазначених особливостей і відсутності цілеспрямованого виховання не сприймаються ними. Однак у принципі можлива компенсація зазначених рис за допомогою цілеспрямованого, індивідуалізованого впливу, одночасною, якщо це потрібно, зміною умов життя, що в більшості випадків не робиться.

Якщо розглядати причини злочинів на такому рівні, то їх вчинення можна представити як охорону себе і своїх корінних інтересів.

Названі якості закріплюються, розвиваються в особистості, обростають іншими позитивними і негативними цінностями, часто протилежними, причому ці спадкові ознаки нерідко переважають у її реакціях на середовищі впливу. Тому подібні якості виявити дуже складно навіть за допомогою спеціальних методів. Початкові контури цього психічного і психологічного явища як би зникають, затушовуються більш пізніми утвореннями, в першу чергу, культурними, а також тими, які викликані фізіологічними змінами.

Існують об'єктивні чинники, що формують високий рівень тривожності особистості: Значне розшарування суспільства в зв'язку з рівнем матеріальної забезпеченості, обсягом і якістю соціальних послуг; соціальна напруженість між людьми; втрата людьми, особливо молодими, звичних життєвих орієнтирів і ідеологічних цінностей, ослаблення родинних, сімейних, виробничих, трудових та інших зв'язків, соціального контролю; поступове зростання числа тих, хто, в сучасному виробництві не знаходить собі місця.

Люди похилого віку, неповнолітні та жінки більш уразливі для несприятливих зовнішніх соціальних впливів.

Звичайно, багато людей володіють природженою схильністю до того, щоб з підвищеною тривожністю сприймати навколишній світ і у них ризик поведінкового зриву досить великий. Проте ніяка схильність не призводить до скоєння злочинів. Страх смерті, як і постійне занепокоєння, можуть бути подолані цілком допустимими та етичними способами, безліч яких виробило людство протягом своєї історії.

Сім'я, як відомо, психологічно характеризується взаємозв’язками між її членами, а саме наявністю взаємної ідентифікації, тобто, розумінням один одного, взаємними прихильностями, що породжує спільні інтереси та цінності, погодження поведінки, взаєморозуміння, здатність кожного з них брати на себе роль іншого. Людина може співчувати і співпереживати іншій людині, якщо вона здатна уявити себе на його місці, зрозуміти, що той чи інший, теж може потребувати допомоги та підтримки.

Ідентифікація нерозривно пов'язана з комунікацією, бо тільки уявивши себе на місці іншого, людина може здогадатися про його внутрішній стан. На ідентифікації ґрунтується одна з головних функцій сім’ї - формування у її членів здатності враховувати в своїй поведінці інтереси інших людей, суспільства.

Значно збільшені за останні роки агресивність і жорстокість людей, що виражаються у зростанні насильницьких злочинів. прямо пов'язані з порушенням емоційних комунікацій у родині. Ці комунікації зараз ослабли, сім'я менше, ніж раніше, здатна ефективно контролювати поведінку своїх членів, які, у свою чергу, далеко не завжди знаходять у ній можливість психологічного відпочинку. Сім'я перестала належною мірою навчати жінок страждання, співчуття, м'якості, причому треба відзначити якщо батьки її не любили і не дбали про неї, то чи зможе вона навчити цього своїх дітей. Зрозуміло, що все це негативно позначається на вихованні підростаючого покоління, чим сприяє росту правопорушень серед підлітків.

Сім'я, включаючи дитину у свою емоційну структуру забезпечує, тим самим, її первинну, але надзвичайно корисну, соціалізацію, тобто через себе вводить її в структуру суспільства. Якщо цього не відбувається, дитина відчужується від суспільства, чим закладається основа для вельми вірогідного віддалення в майбутньому від суспільства, його інститутів і цінностей, від його соціальних груп. Це віддалення може прийняти форму суворо дезадаптивних, відчуженого існування, в тому числі бродяжництва, якщо не будуть здійснені спеціальні виховні заходи. Остання обставина підкреслюється особливо, тому що просто наступ сприятливих на думку оточуючих, умов життя може не привести до бажаних результатів, оскільки ці умови суб'єктивно сприйматися як чужі для даного індивіда, що не відповідають його головним мотиваційним тенденціям.

Неформальні групи однолітків представляють з об'єднання в минулому відкинутих сім'єю дітей - і юнаків, і дівчат. Їх зближення в рамках такої групи відбувається дуже швидко, тому що вони представляють один для одного величезну соціальну та психологічну цінність. в тому, що групова згуртованість і постійне спілкування дозволяють їм встояти перед суспільством, яке сприймається ними як щось чуже і вороже. Природно, що деякі його важливі норми перестають регулювати їхню поведінку.

Таким чином, існування злочинних груп (панують відсталі, шкідливі погляди і звички, неправомірні норми поведінки і які, в свою чергу, роблять негативний вплив на особистість) зумовлена лише соціальними причинами. Існування подібних груп неминуче в тій же мірі, в якій законно існування громадських структур, з яких виштовхуються окремі люди, прирікає на відчуження. Відокремлені ж особистості обов'язково об'єднуються в свої групи для захисту власних інтересів та взаємної підтримки, оскільки суспільство завжди їх буде засуджувати, майже завжди ж забуваючи про те, що саме винне в цьому.

Під впливом групи в її учасників формуються установки і ціннісні орієнтації, що включають в себе способи вирішення виникаючих життєвих ситуацій і проблем. Вплив групи значний остільки, дана людина цінує свою участь у її життєдіяльності. Її члени перебувають у повсякденному спілкуванні, між ними виникає безліч відносин, що базуються на почуттях, а їх ставлення один до одного і їх оцінки різних соціальних фактів, подій, інших людей неминуче виражаються в емоційній формі. Група засуджує чи схвалює, радіє чи обурюється, і тому загальні настрої і думки виступають її основними соціально-психологічними, духовними утвореннями. Настрої і думки, що панують у групі, неминуче передаються її членам.

Звідси зрозумілі інтенсивність і стійкість негативного впливу на особистість з боку мікросередовища, яке складається переважно з груп, які впливають не тільки на розум і вольову сферу людини, а й на його почуття і емоції. Хоча в системі факторів, що визначають поведінку людини, соціальному середовищі і належить головна роль, сам механізм злочинної поведінки не можна зрозуміти, якщо не враховувати постійну взаємодію особистості з середовищем, якщо не брати до уваги такі фактори, як її світогляд, інтереси, потреби, мотиви, установки, переконання. Іншими словами, зовнішні фактори, як вже зазначалося вище, діють лише опосередковано, через внутрішні, психологічні властивості, духовний світ. Умовою переходу зовнішніх факторів у внутрішні є різноманітні форми діяльності людини, кожна з яких в тій чи іншій мірі перетворює зовнішнє середовище. Людині властива оригінальність, вибірковість внутрішнього по відношенню до зовнішнього, збереженням внутрішнього при його мінливості під впливом зовнішнього. Ця особливість психічного пов'язана з мінливістю і підтримкою якісної своєрідності індивідуального буття. Включеність індивіда в мінливі, іноді суперечливі, громадські та особисті відносини припускає наявність постійно співвідноситься з іншими людьми механізму, яким і є психіка людини.

Надзвичайно важливо відзначити і те, що відчуження особистості, розпочате в сім'ї і закріплене в неформальних антисуспільних групах, дуже ускладнює засвоєння нею позитивних цінностей суспільства і, навпаки, сприяє, як вже відзначалося, сприйняття негативних норм і уявлень антигромадських малих груп, в яких вона, як правило, шукає те, в чому відмовило їй суспільство в особі сім'ї. У цілому можна стверджувати, що соціально-психологічне відчуження породжує дезадаптацію індивіда (його особистісної позиції і соціального статусу в середовищі). І те, й інше без відповідних поживних впливів може мати суттєві криміногенні наслідки.

Дезадаптація, відчуження більшості правопорушників відрізняє їх від законослухняних громадян. Без всебічного врахування цієї обставини при профілактиці злочинних дій з їхнього боку, так само як і їх виправлення і перевиховання, представляється малоефективним.

Саме злочинну поведінку можна назвати відчуженням, оскільки вона свідчить про неприйняття особою цінностей і норм встановлених суспільством.

Якщо аналізувати індивідуальні біографії злочинців, виявиться, що кримінально-карані вчинки в переважній більшості з них не були несподіваними в тому сенсі, що їм зазвичай передувало вчинення дрібних правопорушень, аморальних дій, які також володіють відчужуючими функціями. Повторну злочинну поведінку посилює ізоляція, розширюється дистанцію між суб'єктом і суспільством.