3. Розвиток неокласичної традиції в працях а. Пігу, і. Фішера;

Артур Пігу (1877-1959) був улюбленим учнем А. Маршалла і його приємником у якості завідуючого кафедрою політекономії Кембріджського університету з 1908року.

Пігу увійшов в історію економічної думки, як мислитель, що закінчив створіння неокласичної теорії добробуту”. В перепрацьованому і розширеному вигляді книга вийшла у 1932р. під назвою “Економічна теорія добробуту”. Хоча Пігу написав велику кількість економічних робіт, ця книга стала головним його твором.

В центрі теорії Пігу стоїть поняття національного дивіденду. Це теж саме, що і національний доход (чистий продукт суспільства). Пігу лише хотів підкреслити, що це та величина, яка залишається, якщо з річного потоку товарів і послуг відрахувати усі витрати по відшкодуванню витрачених капітальних благ. І ми вже можемо пригадати, що перед нами Фактично поняття з класичної науки – те ж саме про що писали Сміт та Рікардо.

Оригінальність Пігу виявилася спершу в тому, що упор він робить не на стан загальної рівноваги, а на відхилення від такого стану. Причини таких відхилень лежать в області розбіжностей між приватними і суспільними інтересами. Тому концепція загальної рівноваги набуває у Пігу інше звучання: умова загальної рівноваги – рівність граничного суспільного продукту факторів в усіх напрямах їх використання.

Не упустимо помітити нововведення: мова йде не про конкретну віддачу факторів по великій кількості часників, а саме про внесок кожного фактора у суспільний продукт.

Підхід Пігу – це погляд з позиції усього суспільства, а не індивіда. Але підхід цей застосовується до тих же самих проблем неокласичної науки: індивідуальна функція задоволення, приватна вигода від виробництва та інше.

Пігу вказав, що поняття індивідуального добробуту ширше, ніж чисто економічні його аспекти. Окрім максимуму корисності від споживання, воно включає і такі речі, як характер праці, умови навколишнього середовища, взаємовідносини з іншими людьми, положення в суспільстві, житлові умови, суспільний порядок і безпека. Сьогодні усі ці речі поєднані в поняття “якість життя”. Але як все це виміряти?

Добробут людини відображає взагалі його відчуття задоволення життям. І якщо людина сама може обирати, на що і скільки витрачати з свого бюджету, то її готовність заплатити якусь суму за дане благо відображає ступінь її бажання. Звідси визначення національного дивіденду, яке пропонує Пігу, а саме: все, що купується за гроші. Тому утворення даного блага (речі або послуги) буде приростом до національного дивіденду тільки у тому випадку, якщо за право його мати пропонується більше грошей, ніж було витрачено на його створення. Підхід Пігу виключає з національного дивіденду приріст ціни, викликаний нестачею товару. Для цього йому багато часу прийшлося приділити питанню про методи визначення таких випадків.

Таким чином, Пігу мав підстави вважати національний. дивіденд показником не тільки ефективності суспільного виробництва, але і міри суспільного добробуту.

Тепер ми підійшли до головної задачі Пігу: Співвідношення економічних інтересів суспільства і індивіда в аспекті проблеми розподілу. Головний термін Пігу в цьому питанні – граничний чистий продукт (ГЧП). На думку Пігу, досліджувати треба зв’язок між цінністю приватного ГЧП і цінністю суспільного ГЧП. Приватний ГЧП – є тою частиною сукупного продукту, яка дістається інвестору. Цінність цієї величини є не що інше, як його ринкова ціна.

Інвестор здійснює витрату якоїсь долі ресурсів суспільства. Сукупність інвесторів, витрачаючи загальну масу ресурсів суспільства, утворює суспільний ГЧП. Якщо при даному розмежуванні ресурсів між галузями люба можлива форма її використання дає одну і туж цінність ГЧП, тоді їх розмежування оптимального національного дивіденд досягає максимуму.

Якщо ж при даній формі використання ресурсів у якійсь сфері економіки віддача менше, ніж могла б бути в іншому місті, то переміщення цієї долі ресурсів з першої сфери у другу збільшує національний. дивіденд.

Досягнення максимуму національного дивіденду, вважає Пігу, можливо через дію двох взаємодоповнюючих сил – своєкорисного приватного інтересу і втручання держави, захищаючої інтереси суспільства.

Ірвін Фішер (1867-1947) – один з найвідоміших вчених неокласичного напряму. Економіст і математик, він займався також і статистикою, був відомим бізнесменом. За своє довге життя Фішер написав велику кількість економічних робіт: “Теорія відсотка”(1930), “Математичне дослідження теорії цінності і ціни”(1891), “Природа капіталу і доходу”(1906), “Норма відсотка”(1907), та інші.

Капітал – це запас. Цей запас породжує дещо, що називається послугою капіталу (це може бути випрана сорочка, або пошитий костюм та інше...). Така послуга обертається доходом. Тобто запас породжує потік послуг, який перетворюється в потік доходів. Доречи потік послуг виражається в матеріальній формі. А дохід? Цей потік має двояку природу, речову і вартісну. Приблизно так розмірковував Фішер і тому він виділяє 4 типи відношень капіталу і його породжень:

1) Реальна продуктивність (співвідношення кількості послуг капіталу до кількості капіталу);

2) Вартісна продуктивність (співвідношення цінності послуг до кількості капіталу);

3) Реальна віддача (співвідношення кількості послуг до цінності капіталу).

4) Вартісна віддача (співвідношення цінності послуг до цінності капіталу).

У вітчизняній економічній науці і практиці аналізу останній показник зазвичай називають фондовіддачею. Застосовується він для оцінки ефективності капіталу заднім числом, тобто по проходженні деякого періоду, за час якого складається потік доходу в грошовому вимірі.

Фішер мав на увазі інше, а саме: оцінку в теперішньому того доходу, який буде отриманий у майбутньому на вартісну одиницю капіталу. Такий підхід скоріше відноситься до проблеми оцінки ефективності інвестицій, і пов’язаний з дисконтуванням. Який в цьому сенс?

Потім Фішер рішуче відмовляється від терміну продуктивність капіталу. Він пояснив це так. По-перше, термін не точний, його можна розуміти в розумінні як фізичної віддачі, так і вартісної. І по-друге, виникає враження, що цінність доходу утворюється капіталом, тобто цінність продукту виробництва утворюється за рахунок витрат. На його думку це не припустимо. А як вірно? Звісно цінність продукту виникає з дисконтування майбутніх послуг капіталу. Тому замість терміна “продуктивність капіталу” Фішер пропонує термін “інвестиційні можливості”. І внаслідок цього визначення капіталу – капітал – це дисконтований потік доходу.

Таким чином, в поняття капіталу Фішер дозволяє включити любе благо яке приносить постійний дохід своєму власнику. Сюди можна віднести навіть людську здатність або талант, якщо така якість індивіда може приносити йому постійний дохід (одна з ідей А.Сміта, але в неокласичній упаковці).