3.3. Особливості промислового розвитку

Незважаючи на протиріччя революції Мейдзі, Японія міцно встала на шлях індустріалізації, використовуючи при цьому західноєвропейський і американський досвід. Японська економіка, у якій ще зберігалися сильні феодальні пережитки і не завершилася мануфактурна стадія розвитку, почала швидко і впевнено переходити до фабричної промисловості, хоча цей процес мав специфічні особливості.

Справа в тім, що в перше десятиліття епохи Мейдзі в Японії відчувалася гостра недостача приватних капіталів. Представники старих торгово-лихварських компаній («будинків») не прагнули вкладати великі кошти в сферу виробництва, віддаючи перевагу сфері обігу і кредиту. Так, у 1883 році загальний обсяг капіталів у кредитній сфері оцінювався в 75 млн. ієн, у торгівлі — у 36 млн., а в промисловості — лише в 15 млн. ієн. Кошти відомих «будинків» і колишніх феодалів, отримані як одноразові виплати під час аграрної реформи, лягли в основу мережі національних банків.

Відмітною рисою японського промислового перевороту була особиста участь у цьому процесі держави й іноземних капіталів. Наприклад, англійським компаніям був даний дозвіл на створення концесій по видобутку вугілля. Іноземні інвестори приймали саму активну участь у розвитку залізничного будівництва й інших галузей промисловості.

У 1860—1870-х роках держава, використовуючи досвід інших країн, стала швидко будувати державні «зразкові підприємства» у нових для Японії галузях, прийнявши на себе основні витрати і ризик. Такого роду підприємства створювалися в основному в металургії, суднобудуванні, скляній, сукняній і іншій галузях. В ці роки за рахунок державних засобів було відкрито 10 рудників по видобутку залізної руди. У 1870 році в уряді був створений спеціальний департамент промисловості, що відав «зразковими підприємствами».

Крім того, держава займалася зовнішньоторговельними операціями з продажу рису, чаю, шовку, а також закуповувало промислове устаткування і сировину для японських фабрик і заводів. Активну участь держава брала і у розвитку банківської справи, створені по всій країні телеграфної мережі і залізниць, у геологічних вишукуваннях і т.д.

Але основна маса нових заводів і фабрик усе-таки створювалася на базі дрібного і середнього капіталу. Крім міської буржуазії в бізнесі стали брати участь і поміщиків, що одержали великі суми за відмовлення від пенсій. Дрібні і середні підприємства, що використовували ручну працю, займалися насамперед переробкою сільськогосподарської сировини, виробництвом текстилю. Їхня кількість стрімко зростала: у 1868—1877 роках було побудовано 490 нових підприємств, а в 1878-1885-м - близько 800.

У цей період уряд, дотримуючись патерналістської моделі розвитку ринкового господарства, надавало велику підтримку приватному бізнесу: видавалися субсидії, надавалися урядові замовлення і податкові пільги. У міжнародній торгівлі держава проводила протекціоністську політику, що особливо сильно впливало на розвиток вітчизняного суднобудування і текстильної промисловості. Однак подібна тактика вимагала від японського уряду величезних витрат, оскільки всі «зразкові підприємства» були, як правило, збитковими. Це змусило його в 1877—1881 роках удатися до грошової емісії, яка неминуче викликала інфляцію.

Новий етап у розвитку японської економіки почався в 1880-1881 роках, коли уряд став передавати «зразкові підприємства» у приватні руки, щоб підвищити їхню ефективність і знизити рівень інфляції. При цьому ціни занижувалися в два-чотири рази у порівнянні з тими, по яких здійснювалися державні інвестиції під час будівництва даних підприємств. Був ліквідований департамент промисловості. Основна маса підприємств дісталася старим торговим «будинкам», що належали сімейним кланам Міцуі, Міцубісі, Сумітомо, Ясуда, Фудзіто, Окура, Фурукава й ін., що були найбільш близькі до державного апарата. У руках держави залишилася лише телеграфна мережа. Найбільшим заступництвом японського уряду користалася відома ще з XVI століття компанія «Міцуі», оскільки вона була одним з головних кредиторів уряду. Ця компанія займала самі міцні позиції в багатьох галузях на рубежі ХІХ-ХХ століть.

У 1880-і роки японський уряд став ще більш активно підтримувати приватне підприємництво, гарантуючи йому надійний прибуток. Це дозволило спрямовувати великі капітали з торгівлі і лихварства в сферу виробництва: частка банківського капіталу в загальних вкладеннях коштів в економіку за 1884—1892 роки знизилася більш ніж у три рази, а частка промислового — збільшилася в шість разів. У ході проведення грошової реформи наприкінці XIX століття був уведений золотий стандарт, що помітно зміцнив фінансову систему Японії.

Така державна політика позитивно позначилася на динаміку промислового виробництва. В другій половині 1880-х років почався промисловий підйом, насамперед у текстильній галузі, де найбільше ефективно впроваджувалася передова техніка. Стали укрупнюватися підприємства, виникли перші акціонерні товариства, наприклад перший картель «Босекі ренгокай», що об'єднав найбільші бавовняні фабрики країни. Але з іншого боку, технічний прогрес майже не торкнувся шовкового виробництва, і воно залишалося переважно ручним.

У 1870-х роках почалося залізничне будівництво. Перша залізниця зв'язала Токіо і Йокогаму. За 1882—1890 роки довжина залізниць збільшилася майже в 10 разів і склала більш 2 тис. км, а їхній розвиток багато в чому сприяло створенню єдиного внутрішнього ринку.

Але слід зазначити, що навіть на рубежі століть у Японії була слабко розвинута власна важка промисловість, практично була відсутня металургія, заснована на передових технологіях. Продукція вітчизняного машинобудування мала невелику питому вагу у ВВП, тому технічний рівень промислового виробництва залишався досить низьким.

На рубежі ХІХ-ХХ століть методи організації праці на японських підприємствах ще багато в чому зберігали риси, характерні для епохи первісного нагромадження капіталу. Недостача інвестицій і низький рівень промислового виробництва вели до того, що заробітна плата робітників не забезпечувала прожиткового мінімуму їх родинам. Широко використовувалася дитяча праця у виді так званого учнівства, при якому діти, віддані на фабрики, перші п'ять-сім років узагалі не одержували ніякої заробітної плати, хоча тривалість робочого дня (12-14, а то і 17-18 годин) була такою ж, як у дорослих. Усюди, як і в середні століття, зберігалися фізичні покарання робітників. Промисловий переворот проходив в умовах повної відсутності фабричного законодавства. Основну масу робітників складали вихідці із селян, що, як правило, не поривали зв'язків із селом і залишалися там орендарями своїх земельних наділів.

На початку XX століття промисловий переворот вступив у вирішальну стадію. Японії стали доступні технічні досягнення передових країн того часу. Так само як у Європі і США, активно впроваджувалися парові й електричні машини. Сумарна потужність промислових двигунів зросла в 1900-1913 роках більш ніж у дев'ять разів. І хоча за валовими показниками Японія на початку XX століття значно поступалася західним країнам, темпи промислового росту були незрівнянно вище. Так, за 1880-1913 роки видобуток вугілля збільшився більш ніж у 20 разів, виробництво міді — більш ніж у 13 разів і т.д. У металургійній промисловості Японії головна увага приділялася виробництву сталі, обсяги якого до 1913 року вже перевищували обсяги виплавку чавуна.

Але незважаючи на високі темпи промислового розвитку, на початку XX століття японська економіка залишалося типово аграрною: близько 2/3 населення було зайнято в сільському господарстві. Селяни в основному не мали власної землі, а обробляли земельні угіддя на умовах оренди у великих землевласників. Як і раніше розмір орендної плати був величезний: він доходив до 65-70% врожаю. Додатково до цього орендарі найчастіше повинні були відпрацьовувати на землі поміщиків визначену кількість днів, тобто зберігалася своєрідна панщина, Навіть на початку XX століття в сільському господарстві практично була відсутня яка-небудь техніка, а поля оброблялися, як і багато століть назад, лопатами і мотигами.