3. Австрійська школа граничної корисності:

3.1. Теоретичні погляди к. Менгера

Карл Менгер (1840-1921) починає з питання : “Як виділити явище, яке не залежить ні від чого, але яке притягує інші явища?”

Людські потреби – ось звідки починається ланцюжок економічних причин і висновків. Потреби – це, вважає Менгер, незадоволені бажання і прагнення. Речі або дії, які задовольняють наші потреби, носять назву благ. Зовсім неважливо, що представляють собою ці блага об’єктивно. Але ніякі потреби людей не задовольняють екскаватори, дамби, шахти, станки і т.д. Все це, говорить Менгер, також блага. Але споживчі блага – це блага “першого порядку”. Для їх виготовлення застосовуються блага другого, третього і ще більш високих порядків.

Споживчі блага самі наділяють цінністю ті виробничі ресурси, або фактори, які приймають участь у їх виготовленні. В цій ідеї полягає видатна теорія вмєнєнія Австрійської школи. Цінність вмінюється виробничим благам в силу їх необхідності для існування споживчих благ (сьогодні економісти називають останні предметами кінцевого споживання).

Доля того, щоб виготовити продукт, необхідний час. Такий проміжок часу Менгер називає виробничим періодом. Завдяки тривалості цих періодів (в цей час проходять зміни в кількості доходів, чисельності населення і т.д.) в кінцевому рахунку виходить, що переважна кількість благ пропонується на ринку в меншій кількості, ніж необхідно по потребам населення. Такі блага Менгер називає економічними. Ті ж, які маються в більшій кількості, ніж потреба в них, називаються неекономічними (по сучасній термінології – вільні блага). Твердої різниці між обома категоріями нема. Блага можуть переходити з однієї категорії в іншу.

Цінність – це те, що люди приписують благам в залежності від співвідношення між об’ємом пропозиції і ступенем задоволення потреб. Кожна додаткова одиниця даного блага отримує тому все меншу і меншу цінність.

Явище товарного обміну Менгер розглядав фактично як Сей (товари обмінюються на товари). Далі він заново відкрив те, що стверджував Адам Сміт – обмін нееквівалентний, а взаємно корисний. Але Менгер дав цю трактову спираючись на поняття спадаючої граничної корисності: співвідношення граничних корисностей благ обумовлює пропорції їх взаємного обміну.

Менгер категорично заперечував поняття трьох факторів виробництва. Тільки процес послідовного вмєнєнія (на основі спадаючої граничної корисності) встановлює пропорції, в яких розподіляється винагорода між факторами, які приймають участь у виробництві. Дане положення пізніше стали називати теоремою розподілу. Ось її сучасне формулювання: якщо доходи пропорційні розмірам виробленої продукції, а оплата кожного фактора дорівнюється його граничному продукту, то загальна сума таких оплат дорівнюється сукупному продукту. Пізніше аналіз показав, що ця теорема справедлива лише тоді, коли всі фактори виробництва використовуються найліпшим (найбільш продуктивним) способом.

Ми бачимо, що до сих пір не було мови про витрати виробництва. Менгер дійсно вважав, що вони не виступають причиною яких-небудь важливих економічних явищ. Вони просто визначаються кількістю необхідних виробничих ресурсів.

Звісно, що наступні вчені знайшли масу неточностей, упущень, незавершених ідей. Але треба судити по тому, що зробив вчений. А зробив Менгер річ гігантського масштабу. Він вистроїв контури нової економічної теорії, яка охоплює поле від особистих потреб людини до господарства цілої країни. В центрі його системи опинилося вирішення проблеми використання ресурсів і розподілу доходів.

Коли головні теоретичні досягнення Менгера були сформульовані мовою математики, стало очевидно, що всяка господарська діяльність зводиться до задачі на умовний екстремум. Тобто, завжди шукається максимум (доходу, прибутку...) або мінімум (витрат...) при даних об’ємах ресурсів.