„Органічна побудова капіталу”

Замість розподілу капіталу на основний і оборотний К. Маркс вводить розподіл на постійний і змінний капітал. Для чого це було потрібно? Змінний капітал, по Марксу, це та частина, яка спрямовується на оплату праці, тобто це фонд заробітної плати. Постійний капітал значить все інше. Ґрунтуючись на цій класифікації запишемо вираження (1) по Марксу:

К = 1020 _пост. + 15 _змін. = 1035 (2)

Такий розподіл Маркс називає „органічною побудовою капіталу”. Постійний капітал він позначив буквою латинською С (від слова „константа”), а змінний буквою V (від слова „варіація”). Отримуємо:

К = 1020 с + 15v = 1035 (2.1.)

Застосований К = (10 + 20) с + 15v = 45.

Маркса не засмутило, що в постійному капіталі він об’єднав основний і оборотний. Чому саме постійний капітал – тому що це та частина капіталу, яка „ в процесі виробництва не змінила цінності”. Він має на увазі, що станки і матеріали пасивно віддають себе продукту, скільки вони зменшуються за цінністю, стільки ж додається до цінності продукту.

А чому змінний капітал? Тут Маркс стверджує, що „в процесі виробництва” ця частина капіталу (зарплата) „змінює свою цінність”. Маркс пояснює „вона відтворює свій власний еквівалент і понад це прибавочну цінність…”

Треба розібрати. Робітники виробляють продукт, який потім продається. Оскільки ціна перевищує витрати виробництва, цей продукт тому приносить прибуток ( у Маркса „прибавочну цінність”). Але чи змінився капітал або окрема його частина через те, що продукт приніс прибуток? Ні. Річ у тім, що Маркс, вочевидь, змішує не тільки капітал з витратами на виробництво, але і капітал з цінністю. Прибавочну цінність він позначив буквою m.

Таким чином, спочатку було:

К = с + v, а потім стало

W = с + v + m (літера W від німецького Wert цінність). Зрозуміло, що з капіталом насправді нічого подібного відбуватися не може. Але якщо мати на увазі „споживаний капітал”, тобто витрати виробництва, тоді дійсно добавимо прибуток і отримаємо ціну. Ось про що думав Маркс. „Перевтілення” К в W – це і є те, що він називає „самозростанням капітальної цінності” і тільки звідки у Маркса виходить, що капітал – це „самозростаюча цінність”.

7.4. Норма експлуатації.

Головною стратегічною метою К. Маркса було доказати, що експлуатації труда капіталом лежить в основі капіталізму. Для цього він вважав за необхідне доказати, що увесь прибуток ( або за Марксом „додаткова вартість”) створюється тільки живим трудом, а капітал при цьому виконує пасивну функцію. Тому Маркс виділяє з капіталу фонд заробітної плати і намагається доказати, що ця частина капіталу збільшується в процесі виробництва (тому „змінний капітал”) на величину додаткового продукту.

Маркс підкреслює, витрачено було V, а вироблено V + m. Тому як розрахувати „ступінь експлуатації робочої сили”? Треба m розділити на V.

E = . З таблиці = = 1100 = 100 %.

Як пише сам Маркс „ Це відносне зростання змінного капіталу... я називаю нормою прибавочної вартості”. Автор наглядно зображує, що таке „норма експлуатації” на прикладі. Припустимо тривалість робочого дня дорівнює 12 год. Причому за 6 годин робочий виробляє таку кількість продукту, яка на ринку еквівалентна цінності добового утримання його разом з родиною. Ці 6 годин Маркс називає „необхідним трудом”, який виробляє „необхідний продукт”. Наступні 6 годин він називає „прибавочним трудом”, який виготовляє „прибавочний продукт”. Тобто, 6 годин робітник працює на себе, а 6 годин на капіталіста і норма експлуатації складає 100%.

Якщо капіталісту вдається збільшити тривалість робочого дня до 14 годин, то необхідний робочий час залишається незмінним 6 годин, зате прибавочний час збільшився до 8 годин. Тепер норма експлуатації буде складати 8 : 6 = 133%. Звідки Маркс робить висновок, що капіталісти завжди намагаються збільшити тривалість робочого дня. Той вид прибавочної цінності, який створюється завдяки збільшенню тривалості робочого дня він назвав „абсолютною прибавочною вартістю”(АПВ).

Але норму експлуатації можна збільшити без зміни тривалості робочого дня шляхом скорочення необхідного робочого часу. Згадаємо, що „необхідний робочій час” – це час, протягом якого робітник виробляє еквівалент своєї заробітної плати. Його можна скоротити підвищенням продуктивності праці. Якщо у випадку 12 годинного робочого дня впровадити нову технологію обладнання і завдяки цьому зменшити необхідний робочий час до 3 годин, тоді прибавочний час складе 9 годин, а норма експлуатації 9 : 3 = 300 %. Той вид прибавочної цінності, який створюється за рахунок скорочення необхідного труда він назвав відносною прибавочною вартістю”(ВПВ).

Але цими розмірковуваннями Маркс заперечує власну ж теорію, зокрема „закон трудової вартості”. Сам автор стверджував, що цінність не можна виміряти конкретним і складним трудом, а можна тільки абстрактним і простим. Згідно цього після впровадження нової технології 1 година простої праці дорівнює 0,5 годин складної праці, бо сам Маркс і казав, що складний труд – це помножений простий труд. Таким чином після ускладнення праці, фактично, тривалість робочого дня не змінилася і норма експлуатації теж. Тоді виникає питання. Звідки взялася ВПВ (відносна прибавочна вартість)? Відповідь може бути одна – прибавочна вартість виникає не через додаткові витрати праці, а, навпаки, через економію часу праці, тобто в прибавочному продукті уречевлюється економія труда.

Тепер згадаємо, що Маркс називає експлуатацією. Цей термін в нього позначає безкоштовне привласнення капіталістом „прибавочного продукту”. Чому це експлуатація? Тому що весь продукт труда створюється трудом робітника. Але ми тільки переконалися, що капітал має власну продуктивність – він перетворює простий труд в складний, тобто більш продуктивний. Звідси можна зробити висновок, що експлуатація труда, як її розуміє Маркс, не лежить в природі капіталістичного способу господарювання.

Проблема середньої норми прибутку

В І томі „Капіталу” Маркс розуміє під „прибавочною вартістю” прибуток капіталіста. Прагнучі довести, що прибуток виникає тільки завдяки живій праці без участі капіталу, він пов’язує розмір прибавочної вартості до величини змінного капіталу. В якості „прив’язки” виступає коефіцієнт, який Маркс назвав „нормою прибавочної вартості” (або ступенем експлуатації праці капіталом).

m^ = m  v

Тоді дотримуючись правил математики вірним буде тотожність m = m^v, з якого слідує, що величина прибутку залежить тільки від рівня фонду оплати праці. А якщо згадати вираження К = с + v, то виходить, що з двох капіталів з однаковим с (постійною частиною) і різними v (змінною частиною) при однаковій нормі експлуатації m^, той капітал дасть більше прибутку в якого більше v.

Маркс розуміє, що його теорія дає дивний результат. Він пише в І томі, що моя теорія суперечить всьому досвіду і буде вирішена в ІІІ томі. Річ у тому, що подібна нестиковка була виявлена ще при аналіз теорії Рікардо в 30-х роках ХІХ ст. Прийнявши головною передумовою теорію трудової цінності Рікардо, Маркс прирік себе на зіткнення з тією ж самою проблемою.

7.5. Концепція „перевтілених форм”

Для того, щоб вирішити нестиковку трудової теорії цінності та прибавочної цінності з моделлю середньої норми прибутку, Маркс висунув концепцію „ перевтілених форм”. В ІІІ томі „Капіталу” Маркс говорить, що сформульований ним раніше „закон цінності” проявляється по відношенню не до окремих товарів, а до усієї їх сукупності в країні. А далі стверджує, що товари продаються не по ціні с + v + m, а по ціні, що дорівнюється с + v + р, де р – це прибуток по середній нормі, а не по нормі „експлуатації”, як раніше.

Такими чином у Маркса:

с + v + m – трудова цінність товарів

с + v + р – ціна виробництва.

Автор стверджує, що ціна виробництва є перевтілена форма трудової цінності. Доведення перевтілення однієї категорії в іншу Маркс проводить в два етапи:

1. Автор вважає, що норма прибавочної вартості це відношення величини прибавочної вартості до „змінного капіталу” (тобто m^ = ), а норма прибутку це відношення тієї ж прибавочної вартості вже до всього капіталу (тобто n^ = ). Маркс говорить, що капіталісту здається буд-то весь його капітал породжує прибавочну вартість. А норма прибутку є лише „іншим виміром норми прибавочної вартості”.

Недолік наведених положень: те „перевтілення форм”, як його обґрунтовує Маркс, відбувається не на ринку, не в області ціноутворення, або іншій реальній сфері господарювання, а тільки в уявленні капіталіста. Просто йому так „здається” і він „вимірює”, але робить це „превратно”.

2. На другому етапі трудова цінність „перевтілюється” в ціну виробництва, тому що норма прибавочної цінності перевтілюється в середню норму прибутку. Маркс погоджується з гіпотезою класичної школи, згідно якої норма прибутку по різним капіталам прагне до єдиної – „середньої” величини. Це не якісь ілюзії або невірні розуміння, а реалії життя. Але тоді виходить, що товари не обмінюються по закону трудової цінності. Але Маркс стверджує, що „закон цінності” діє, але не прямо. Його дію спотворюють різні фактори, тобто відбувається „перевтілення форм”.

Недоліки теорії „перевтілення”.

1. Математична сума відхилення „цін виробництва” від „трудової цінності” дійсно дорівнюється 0, але від цього вони в реальній економіці нікуди не зникають.

2. „Середня норма прибутку” згідно класичної школи, якої дотримувався Маркс, це так звана звичайна, або найбільш розповсюджена норма прибутку, яку А. Сміт назвав „природною”. Але ніхто ніколи не доводив, що вона є середнім арифметичним як у Маркса.

3. Згідно теорії класичної школи різний рівень норми прибутку по окремих товарах є результатом не рівноваги попиту і пропозиції по кожному з них і ніяк не пов’язується з різницею в „органічній побудові” капіталів. Сам Маркс це не доводить. Він із самого початку в основу різниці в нормах прибутку закладає різницю „в органічній побудові” капіталу. Тобто він починає доказувати свою теорію з того, що вже вважає її доказаною.

4. Формування середньої норми прибутку і ціноутворення це зовсім різні сфери ринкової економіки.