4. Завершення класичної політичної економії в працях Дж. С. Мілля.

Найбільше відомим з учнів Рікардо був Джон Стюарт Міль (1806-1873). З економічних творів Міля найбільшою увагою користуються 2: “Дослідження по деяким не вирішеним питанням політ. економії” (1844) і “Основи політичної економії з деякими додатками до соціальної філософії” (1848). Більш цікавим і цінним для науки історики вважають перший з них. Але більш відомим і впливовим став другий. Основи на багато десятиріч вперед стали дійсно основами економічної науки для студентів і починаючих вчених у багатьох європейських країнах.

Залишаючись вірним послідовником Рікардо, Міль багато підправив у його вченні і вніс не мало пояснень по багатьом питанням. Він першим звернув увагу на можливість двох варіантів тлумачення Закону Сея.

Схематичні положення Рікардо про закономірності міжнародного обліку Міль перетворив у більш суворі формулювання так званого закону порівняння міжнародного попиту.

У набагато суворіше положення Рікардо про зворотну залежність між зарплатою і прибутком Міль вніс суттєве доповнення: технічний прогрес у виробництві предметів робочого споживання знижує витрати виробництва цих товарів, від чого реальна зарплата зростає без зниження прибутку на капітал .

Все це і багато іншого вже було в “Дослідженнях”. Свої “Основи політичної економії” Міль задумав як синтез усіх економічних знань, здобутих після Адама Сміта. Книгу Сміта він вважав дуже застарілою і свої “Основи” уявляв чимось на зразок “Багатство народів“, але для свого століття .

Міль поставив своєю задачею поєднати Сея, Мальтуса і Рікардо. В перших двох чіткої системи він не знайшов, так що залишив витратно-трудовий принцип Рікардо, який не викликав сумнівів у Міля. Взявши все позитивне у Сея і Мальтуса для поєднання з вченням Рікардо, Міль прирік себе на еклектизм. Діло лише ускладнювалося тим, що у самого Рікардо не все сходилося.

Міль зробив все, що міг. Він заглибився у побудування своїх попередників знайшов у них багато того, що було не відомо самим авторам, багато чого повернув іншим боком, підганяючи деталі. Але органічно поєднати не співставні речі не зміг. Тому його системоутворюючим принципом стала не та чи інша економічна ідея, а логічний компроміс.

Міль знайшов своє рішення: не поєднані між собою речі він розніс по різним главам і частинам. Вийшло з одного боку - одне, з другого інше і все. Він не вирішував проблеми, а обійшов їх.

Однак як би суворо ми не судили зроблене цим мислителем, мети своєї він досягнув - всю другу половину XIX ст. „Принципи політичної економії” Мілля (1848 р.) були безумовною „біблією” для економістів і головним підручником по економіці для починаючих в університетах Великобританії та США. Тільки з 1890-х років трактат А. Маршалла став витісняти Мілля в англомовних країнах. Довга популярність книги зумовлюється вказаною нами логікою побудови, вдалим сплетінням елементів класичного і антикласичного напрямів. Дж. С. Мілль, який сприяв затвердженню класичної теорії, праці якого вважалися завершенням школи, в пізніших виданнях своєї книги та пізніх працях висловлює ідеї, які відірвуть від класичної школи багатьох прихильників, і які можна було б назвати ліберальним соціалізмом.

Відмінність Мілля від усіх класичних економістів у запропонованій широкій програмі соціальної політики: „поєднати максимум індивідуальної свободи в діях із спільним володінням природними багатствами земної кулі та рівною участю усіх в продуктах труда, який запускає їх в діло.” Можна виділити три головних положення цієї програми:

1. Знищення найманого труда за допомогою кооперативної виробничої асоціації. на думку Мілля режим найманого труда є руйнівним для індивідуальності, тому що вбиває в людині будь – який інтерес до продукту його труда. пропонується змінити існуючи положення „з капіталістом в якості глави підприємства і найманцями без усяких прав у керуванні, асоціацією самих робітників на правах взаємного равенства, із спільним вкладенням у підприємство капіталом і під керівництвом обираємих і відзиваємих самими робітниками правителів.”

2. Соціалізація земельної ренти за допомогою земельного податку. Рента, яку Д. Рікардо і його учні приймали за природній чи навіть необхідний феномен, представлялась Міллю явищем, що вступає в суперечність як з індивідуалізмом, так і з найманим трудом, оскільки вона відводила деяким людям те, що не було результатом їх індивідуального труда. Тому пропонується впровадити поземельний податок, який підняти до норми, достатньої, щоб поглинути ренту.

3. Обмеження неравенства багатства за допомогою обмеження права успадкування. Успадкування деякими особами не виробленого ними багатства представляється Міллю неприйнятними для індивідуалістичного принципу і навіть закону вільної конкуренції, оскільки воно ставить конкурентів в далеко не однакові умови. Мілль пропонує вихід з такого положення: він поважає право власника і обмежує право придбання у спадкоємця, який не може отримати майно більше визначеної суми. Заповідач зберігає свободу заповідати майно кому завгодно, тільки не тому, в кого вже є достатня доля багатства.