58.Відмінності між античними та сучасними уявленнями про демократію
Античний поліс (місто-держава) |
Сучасна національна держава |
Пряма демократія (безпосередня участь громадян в ухваленні рішень) |
Представницька демократія (делегування повноважень обраним представникам народу, які виражають його інтереси і ухвалюють рішення) |
Маломасштабна демократія, що стосується лише конкретного "міста-держави" |
Демократія, що поширюється на складні та необмежені за розмірами національні чи багатонаціональні держави |
Моністичне уявлення про суспільний інтерес та його гармонійне поєднання з інтересами особи |
Визнання множинності інтересів і множинності виникнення конфліктів як норми суспільного життя |
Одностайність в ухваленні рішень і засудження фракційності, остракізм як засіб покарання "незгодних" |
Політичний плюралізм і поєднання права більшості за ухвалення рішень із захистом прав меншості та окремого індивіда на власну позицію |
Особа "розчиняється" у громаді, її свобода ототожнюється з членством у громаді |
Визначення автономності особи і захист її персональних прав |
59. Ідеальні (теоретичні) моделі також бувають різні. Частина з них може бути націлена на відтворення об’єкта через його максимально точний опис; інші мають на меті пояснити його сутність через встановлення найголовніших системних зв’язків і залежностей; ще інші проектують створення нових або вдосконалення існуючих об’єктів на основі якихось наперед заданих параметрів. Параметри моделей можуть задаватися як тим об’єктом, який хочуть змоделювати (відтворити в основних його рисах, зв’язках, закономірностях), так і тими цінностями, які сповідує проектант і хоче втілити у своїй моделі-проекті. Тобто, процес моделювання – це й відтворення існуючого (або того, що вже існувало), і проектування бажаного. Саме на два такі напрями ділиться процес конструювання демократичних моделей – з наявністю, як звичайно, деяких перехідних, не “чистих” форм. Як зауважив один з відомих теоретиків сучасної демократії Джованні Сарторі: “Те, чим є демократія, неможливо відділити від того, чим демократія має бути. Демократія існує лише остільки, оскільки її ідеали і цінності викликають її буття”
Конструюючи суспільні моделі з менш-більш прагматичною метою, дослідник може (і часто саме так і робить) відтворювати не усі системні зв’язки і залежності об’єкта, а лише ті, що його цікавлять з тієї чи іншої причини. Якщо йдеться про моделі-прогнози і моделі-проекти, він до того ж може екстраполювати виявлені риси та тенденції на майбутнє. Наслідком будуть дещо спрощені, однобічні концептуальні схеми, однак їх пізнавальну цінність не варто применшувати. Адже пізнаючи дійсність частинами, ми можемо проникнути в неї глибше, а вже потім із цих частинних елементів скласти уявлення про ціле.
Елітарна демократія. Згідно з елітарною теорією, демократія – це метод прийняття політичних рішень, за якого виборці мають можливість періодично висловлювати своє ставлення до діяльності лідерів. Те, що еліти вимушені виправдовувати свої дії перед членами груп, яких вони представляють, а також перед виборцями, примушує їх враховувати загальні інтереси. Демократія служить інтересам еліт, оскільки дає їм засоби мирного розв’язання конфліктів. Водночас вона служить інтересам громадян, оскільки наділяє їх правом вето на рішення уряду – під час і шляхом виборів.
Соціальна демократія. Поряд з такими критеріями, як “хто: народ чи еліта?” та “за допомогою яких механізмів?” здобуває і здійснює владу, приймаючи важливі для суспільства рішення, при класифікації демократій, як уже мовилось, застосовують ідеологічний критерій, використовувати який не всі визнають за доцільне (К. Поппер). Саме на його основі виділяють в окремий різновид соціальну демократію.
Деліберативна (дорадча) демократія. Демократичне суспільство – дебатує і дискутує, говорить у своїх лекціях професор Пенсільванського університету Елен Кеннеді. Це одна з його корінних особливостей, що знаходить свій відбиток у понятті деліберації (від лат. deliberatio – старанне зважування, обговорення, розмірковування).
Деліберація означає процес вироблення і прийняття рішень з їх попереднім всебічним обговоренням, зважуванням можливих варіантів.
Учасницька і пряма демократія. Наприкінці років 1960-х елітарній теорії демократії було протиставлено теорію учасницької або партисипаторної демократії, яка, на думку певної частини вчених, могла б запропонувати кращі механізми для досягнення цілей і обіцянок ліберальної демократії. Без реальної участі громадян у політичному процесі неможливо домогтися підвищення їх політичної компетентності та відданості ліберально-демократичним цінностям. Головна мета учасницької демократії – підвищення гідності, впевненості в собі і почуття власної політичної спроможності громадян. А наслідком має стати підвищення чутливості урядів до громадських потреб та інтересів. Цього можна досягти шляхом створення механізмів більш ефективної участі громадян у прийнятті урядових рішень.
60. Принцип суверенітету народу здійснюється, коли народ має можливість реально реалізувати свою функцію джерела влади: йому належить установча і конституційна влада в державі; він обирає своїх представників і може періодично змінювати їх; має право безпосередньо брати участь у розробленні і прийнятті законів шляхом народних ініціатив і референдумів. Визнання народом влади і цінностей і у цьому є легітимність влади. Принцип суверенітету народу реалізується через принципи більшості і представництва. Принцип більшості визнається всіма: лібералами, консерваторами, комуністами, соціалістами. В історії політичної думки цей принцип пов'язаний з протилежними тлумаченнями народовладдя. Принцип більшості в будь-якому теоретичному розумінні є головним елементом сучасної демократії. Демократія в розумінні як панування більшості протилежна будь-яким формам авторитарної влади меншості. Цей принцип розуміється і реалізується завжди в межах конкретної системи політичних відносин, потребує певного обмеження і сфера його застосування не безмежна. Принципи демократії реалізуються через систему політичних і суспільних інститутів, таких як інститути представницької й прямої демократії, установи законодавчої, виконавчої і судової влади, інститути права, політичні партії, суспільно-політичні об'єднання, засоби масової інформації, система місцевого самоуправління. Політична демократія найвиразніше представлена інститутом парламентаризму, який є комплексним інститутом державного устрою і управління, що базується на представницькій демократії. Практика парламентаризму має різноманітні функції: — представницька функція, реалізується через виборчу систему; — владна функція конституційно гарантована, найважливіша її складова — законодавча діяльність; — функція легітимності режиму, саме парламент є інститутом легітимізації державної влади. Політична легітимність реалізується через прийняття політичних рішень, у яких зацікавлене суспільство; — функція вирішення соціальних і політичних конфліктів. Реальна влада, роль парламенту залежать від розподілу влади, що є базою парламентаризму. Принцип розподілу влади потребує: визнання автономності трьох гілок влади; неможливість втручання одної гілки влади у сферу впливу іншої; визнання взаємодії самостійних гілок влади. Кожна влада обмежує поле діяльності іншої, але разом вони становлять єдине ціле — державну владу як систему.
61. Як свідчить хід розвитку демократії, здебільшого її моделі спираються на різні процедури та цінності. Скажімо, концепція охоронної демократії Дж. Мілля та І. Бентама з ідеєю захисту індивідуальних інтересів через усезагальне право голосу має такі обов’язкові елементи: регулярні вибори, таємне голосування, конкуренція політичних сил. Натомість ідею партисипітарної демократії можна охарактеризувати, як зазначає Б. Барбер, так: «Демократію участі розуміють як пряме правління освічених громадян. Громадяни – це не просто індивіди з приватними інтересами, а добре інформовані суспільні громадяни».
Тому логічно, що Б. Гуггенбергер, вказуючи на необхідність створення в майбутньому комплексної теорії демократії, слушно наголошував: «Будь-якій теорії демократії, що задовольняє вимоги сучасності, необхідно бути досить комплексною й одночасно гнучкою. Теорія демократій … має комбінувати якомога більшу кількість уявлень західних теорій та соціально-значущих практик».
Конкретна держава обирає свій тип демократії шляхом розв’язання дилем, пов’язаних з її власною історією, геостратегічним становищем, природними та людськими ресурсами. Демократія дедалі чіткіше проявляється як об’єктивна закономірність світового політичного розвитку.
С. Хантінгтон у книжці «Третя хвиля» стверджує, що демократизація є міжнародним процесом та здійснюється хвилями, захоплює відразу декілька країн, впливає на них як позитивно, так і негативно. «Хвиля демократизації є переходом групи країн від недемократичних режимів до демократичних, що відбувається в певний проміжок часу, і за чисельністю істотно переважають ті країни, в яких у цей же час розвиток відбувається у протилежному (тобто антидемократичному) напрямі». Ці етапи в історії Хантінгтон називає «зворотною хвилею» (або «хвилею відкату від демократизації» – «reverse wave»).
На основі аналізу історичного матеріалу Хантінгтон виокремлює такі хвилі демократизації: І, довготривала, – 1828–1926 рр.; І хвиля відкату – 1922–1942 рр.; ІІ, коротка, – 1943–1962 рр.; ІІ хвиля відкату – 1958–1975 рр.; ІІІ хвиля демократизації – з 1997 року. За класифікацією Хантінгтона, демократія в Україні належить до «нових демократій», які виникають у контексті третьої світової хвилі. Українська демократія лише формується і не має, власне, ні соціальної, ні політичної, ні ціннісної основи. Здебільшого дослідники акцентують увагу на традиціях Київської Русі, Запорізької Січі, однак ми чудово розуміємо, що соціалізація поколінь за роки радянської влади була порушена, тому спиратися на ці традиції можемо лише умоглядно, міфотворчо. Тож починаємо цей відлік лише з часів «розбудови» чи ще кількох останніх років від часу розпаду Радянського Союзу.
Демократичний перехід і сталий демократичний розвиток – це проблема не тільки політичної виваженості впливів на державно-владні інститути з боку ключових суб’єктів політики, а й балансу економічних інтересів олігархії і середнього класу за право вільного підприємництва в будь-якій країні. Рівень демократії в нашій країні за показниками, на які звертає увагу світова спільнота, наче відповідає рівню найрозвиненіших демократичних країн Європи та Північної Америки: в українському парламенті представлено декілька політичних партій і блоків, близько 35% усіх депутатів згруповані в опозиційній фракції, а президент обирається всенародно. Але демократія від цього не збільшується. З’являються лише її нові назви і визначення. А до критеріїв демократизації країни долучаються суб’єктивні оцінки експертів, упевнених у тому, що демократії, кращої за їхню, у світі немає. Можна погодитися з експертами, що загалом Україна має досить непогані перспективи для розквіту демократії.
Наразі можна виокремити такі ознаки демократії в Україні: 1) принцип народного суверенітету; 2) громадянський консенсус, тобто принципова згода основної частини громадян дотримуватися встановлених правових умов, у межах яких мають досягатися часткові цілі. Цей принцип потребує використання форм і процедур, які дають змогу виявити політичну більшість. Основними серед них є представницьке правління та форми безпосередньої демократії; 3) правління більшості передбачає ще один принцип демократії – дотримання та охорону прав меншості [4]. Ми можемо впевнено стверджувати про наявність такого принципу в Україні; 4) участь народу в здійсненні державної влади. Влада в нашій країні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Поділ влади та взаємна урівноваженість її гілок на основі механізму стримувань і противаг унеможливлюють зосередження державної влади в одному органі чи узурпацію її однією особою. Україні, на думку багатьох дослідників, потрібно ще розвивати свою систему стримувань і противаг; 5) принципи рівності і свободи. Українська держава встановлює певні вимоги, яким має відповідати діяльність кожного її громадянина. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Принципи свободи та права деталізуються в Конституції України. Демократія передбачає надійні гарантії прав і свобод особи, в тому числі судові. Та чи повною мірою притаманне це нашій державі?; 6) ще одним принципом демократії є політичний та ідейний плюралізм, згідно з яким політичне життя має включати багато різних взаємозалежних і водночас автономних політичних груп. Безперечно, в Україні наявна багатопартійність. Плюралізм передбачає також політичне суперництво, наявність та офіційне визнання опозиції до влади.