4. Розповідь учителя

Життєвий і творчий шлях М. Лисенка.

Творчість М. Лисенка (1842— 1912) — видатного українського композитора, блискучого віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця та активного громадського діяча демократичного напряму — становить цілу епоху в музичному житті України. Йому судилося стати основоположником української класичної музики, створивши впродовж тривалого творчого життя (понад півстоліття) сотні творів, виступати як піаніст і диригент, займатися педагогічною працею, збирати й досліджувати фольклор, здійснювати широку музично-громадську діяльність. Лисенко започаткував або розвинув усі музичні жанри: оперний, симфонічний, кантатно-ораторіальний, хоровий, камерно-вокальний і камерно-інструментальний. У багатьох із них він сягнув справжніх художніх вершин. У 1867—1869 pp. він — студент Лейпцизької консерваторії, згодом опановує курс інструментування у М. Римського-Корсакова — професора Петербурзької консерваторії, глибоко вивчає музику західноєвропейських композиторів — класиків і романтиків, пропагує творчість М. Глінки, О. Даргомижського, М. Мусоргського, активно цікавиться творчістю О. Бородіна, П. Чайковського, М. Римського-Корсакова.

Основні творчі здобутки М. Лисенка створені у 1870—1890-і pp. Творчий доробок: понад 600 обробок українського музичного фольклору; великий цикл «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка», що містив понад 80 творів різних жанрів і форм; різноманітні за темами й настроями романси, дуети і хори на тексти І. Франка («Безмежнеє поле»), Є. Гребінки («Човен», «Ні, мамо, не можна...»),

С. Руданського («Ти не моя»), Г. Гейне («Коли розлучаються двоє») та ін.

Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма М. Лисенка «Тарас Бульба». Він написав опери «Різдвяна ніч», «Утоплена» на сюжети повістей М. Гоголя, створив музику до п'єси І. Котляревського «Наталка-Полтавка», оперету «Чорноморці», дитячі опери «Коза- Дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

На високий щабель професіоналізму підніс М. Лисенко інструментальну музику. Він є автором симфонічної фантазії «Козак-шумка», «Фантазії» та «Елегійного капричіо» для скрипки і фортепіано, струнних квартетів і тріо, п'єс для віолончелі. Він створив багато творів для фортепіано («Героїчне скерцо», «Українська сюїта», «Концертний полонез № 1», «Мрія», «Баркарола», «Елегія» та ін.). (Слухання «Елегії».)

Теоретичні праці М. Лисенка стали науковим підґрунтям національної музичної фольклористики, а творча спадщина — невичерпним джерелом української музичної культури. Відгуком на піднесення визвольної боротьби трудящих мас у період революції 1905—1907 pp. був величезної ідейно-художньої сили хор-гімн «Вічний революціонер» на слова І. Франка, що швидко поширився серед робітників і студентської молоді, ставши однією з найулюбленіших пісень, виконуваних під час політичних зборів, демонстрацій та мітингів.

Найвидатнішим твором М. Лисенка є опера «Тарас Бульба» за сюжетом однойменної повісті М. Гоголя (лібрето М. Старицького). Робота над твором тривала десятиліття (1880—1890), і вперше він був поставлений 1924 р. у Харкові, а 1927 р.—у Києві.

Перші вистави не мали значного успіху, що зрештою спонукало поета М. Рильського й композиторів Л. Ревуцького та Б. Лятошинського переробити як літературну основу опери, так і музику. Прем'єра «Тараса Бульби» в новій редакції відбулась в 1937 р. і мала значний успіх. Проте в деяких моментах редактори надто далеко відійшли від оригіналу опери, що стало причиною появи третьої редакції опери, завершеної на початку 1950-х pp. Прем'єра «Тараса Бульби» у третій редакції відбулася навесні 1955 р. (диригент О. Климов, режи¬сер В. Скляренко, художник А. Петрицький) — у цій редакції оперу було записано на грамплатівки, видано друком клавір. Сьогодні ця опера посідає чільне місце у репертуарі українських театрів, гастролює у Вісбадені (1982), Дрездені (1987), Загребі (1987). (Слухання увертюри до опери «Тарас Бульба».)

Музична творчість, виконавство та освіта. Музика, співи завжди були невід'ємною складовою життя українців. За жанрами пісні були найрізноманітнішими (ліричні й жартівливі, канти й романси, для виконання соло, дуетом або хором у супроводі бандури, скрипки, гітари, іноді фортепіано). Здебільшого це були авторські твори, що згодом поширювалися серед народу і ставали безіменними («Там, де Ятрань круто в'ється», «Чи я в лузі не калина була», «Дівчино, рибчино, серденько моє» та ін.). У панівному середовищі меломани поряд із українськими захоплювалися французькими та італійськими піснями й романсами.

Сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи. Доволі поширеними в Україні були сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи. Осередками розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, у яких значна увага приділялася вивченню нотної грамоти й теорії музики. Багато професійних музикантів здобували високу спеціальну підготовку в церковних хорах. Слава про пісенний талант українців сягала Петербурга, де при царському дворі існувала капела хлопчиків. З минулого уроку ви пам'ятаєте, що навесні 1838 p. М. Глінка перебував в Україні з метою набору співаків. Він відвідав Київ, Чернігів, Полтаву, Харків, Качанівку (Чернігівська обл.) і обрав 19 хлопчиків і 2 дорослих для зарахування до капели. Серед них був С. Гулак-Артемовський — небіж видатного письменника П. Гулака-Артемовського. Згодом він став осново¬положником української національної опери.

Концертна діяльність. У містах України концертну діяльність розгортали аматорські й професійні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори, де, зокрема, виступали М. Лисенко,

Квітка-Основ'яненко, М. Старицький. Улаштовувалися численні благодійні концерти. Музичне життя вирувало під час проведення великих ярмарків. На знаменитих київських контрактах улаштовувалися театральні застави, музичні ранки, бали, маскаради.

Хорові товариства. Розвиток музики на західноукраїнських землях відбувався завдяки розвитку драматичного театру. У багатьох п'єсах музичні номери були органічною складовою спектаклів, що називалися «комедіо-опера», «мелодрама», «оперета». Значного поширення набув хоровий рух, завдяки якому вникла велика кількість музичних шкіл і музично-видавничих організацій. Діяли хорові товариства «Торбан», «Львівський Боян». Масовим захопленням стало збирання і вивчення музичного фольклору.

Навчання молоді. У І половині XIX ст. існували такі форми музичної освіти: спеціальні музично-співацькі школи, навчання музики в загальноосвітніх навчальних закладах (гімназіях, пансіонах) і уроки музики, що давали приватні вчителі. Мережа спеціальних музичних навчальних закладів з'явилася пізніше, у II половині XIX ст., їх виникнення пов'язане з діяльністю музичних товариств. М. Лисенко мріяв про те, щоб обдарована молодь із народу мала змогу здобути спеціальну вищу музичну освіту. 1904 р. він заснував у Києві музично-драматичну школу, якою керував до самої смерті. Школа готувала диригентів, хормейстерів, виконавців гри на народних українських інструментах, співаків, режисерів, акторів. Для підготовки театральних спеціалістів тут було відкрито двa відділи: російської та української драми. Випускниками цього навчального закладу були: композитор К. Стеценко, співак М. Микиша, актори Б. Романицький, О. Ватуля та ін.

Музичні осередки панських маєтків. У І половині XIX ст. музична культура України розвивалась у досить складних умовах. Основними концертними осередками були поміщицькі маєтки. Деякі великі землевласники (М. Овсянико- Куликовський, В. Тарновський, Г. Ґалаґан, Д. Ширай та ін.), мали свої симфонічні оркестри, оперні й балетні трупи. Артистами були здебільшого кріпаки. Для керівництва музичною справою поміщики запрошували відомих музикантів, композиторів із-за кордону. Музичні центри в панських маєтках відіграли певну історичну роль. Деякі оркестри продовжували своє існування і після скасування кріпацтва. Вони влились у музичну культуру великих міст і збага¬тили її.

Музичні традиції міст. Найбільші міста України (Київ, Львів, Харків, Полтава, Одеса) мали свої музичні традиції. І попри те, що у І половині XIX ст. культура розвивалась менш інтенсивно, ніж у наступні 1960—1970-і pp., саме тут зародились демократичне мистецтво, література, наука. Із відкриттям театрів, появою оперних труп, організацією концертного життя (хоч і не періодичного) розпочинається новий етап культурного розвитку, у якому значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові, Києві, Львові. При Харківському університеті були музичні класи, де цілеспрямовано готували професійні кадри. У Львові було відкрито консерваторію, і це також істотно позначилося на розвитку музичного життя міста.

Інтерес до народної пісні. У II половині XIX ст. українська музика досягла значних успіхів. Відбувається процес формування глибоко народного й реалістичного мистецтва. У зв'язку з цим великий інтерес викликала народна пісня. Науковці записують музичний фольклор, композитори активно використову¬ють його у своїх творах. Величезну кількість українських народних пісень (мелодій і текстів) записав М. Лисенко. Фольклором цікавився і П. Сокальський, який створив наукову працю «Русская народная музыка...».

Професійна музика. Істотно змінюється концертне й театральне життя України. Відкриваються оперні театри в Києві, Харкові, Львові. У містах України організовуються симфонічні концерти, музичні товариства, відкриваються філії Російського музичного товариства, а також товариства «Боян» (спочатку у Львові та інших містах Західної України, а згодом у Києві). За самодержавства українське мистецтво не мало значних можливостей для свого розвитку, але передові російські діячі всіляко підтримували українську демократичну культуру. Про це свідчать творчі взаємини між С. Гулаком- Артемовським і М. Глінкою, П. Сокальським і О. Даргомижським, М. Лисенком і М. Римським-Корсаковим та П. Чайковським. Вплив російської класичної музики на формування українського національного мистецтва був величезним. Безпосередній поштовх до розвитку багатьох музичних жанрів дав український театр, який упродовж 1870—1880-х pp. досяг високої професійності. Діяльність музично-театральних труп на чолі з М. Кропивницьким, М. Садовським, М. Старицьким, П. Саксаганським, М. Карпенко-Карим, М. Заньковецькою замінила певною мірою відсутній на той час український оперний театр. Для цих вистав почали створювати музику українські композитори, зокрема, М. Лисенко. У II половині XIX ст. на музичному обрії поряд із Лисенком з'явилося багато здібних музикантів, але не всі змогли розвинути свій талант такою самою мірою, як Микола Віталійович. Лисенко мав своїх безпосередніх попередників, сучасників і найближчих послідовників.

Висновки. У цей період активізується музична діяльність в Україні: значно збагачується українська музика в жанровому відношенні, з'являються опери героїко-історичні, комедійно-побутові, ліричні, казкові, дитячі; високого рівня сягають романс (улюблений жанр в Україні) та хорова музика (обробки народних пісень, хори, кантати). Із середини XIX ст. розгортається діяльність українських композиторів. Українська композиторська школа поповнюється видатними професіоналами-виконавцями. Центральною постаттю цього часу в музичному світі України стає великий композитор та видатний громадський діяч М. Лисенко.