83. М. Хвильовий, як теоретик національно- культурного відродження.

Микола Григорович Хвильовий (Фітільов) народився 13 грудня 1893 р. в Тростянці на Харківщині (тепер Сумщина) в родині вчителів. Піом початкової школи вчився в гімназії, з якої виключили за револю-ційну пропаганду, одержав атестат екстериом. У 1916 р. мобілізоваиий до армії. Брав участь у Першій світовій війні, перейшов на бік револю-ції, став членом більшовицької партії. 3 1921 р. працював на заводах Харкова.

У 20-х роках виступив з поетичиими творами в періодиці, надру-кував поеми «Молодість» (1921) та «Досвітні симфошї» (1922). Великий розголос мала перша збірка новел «Сині етюди» (1923)- Романтичні но­вели засвідчили появу оригінального митця, з власним світобаченням. Згодом письмеш шк відчув, як деградують революційні завоювання. Про це він і пише в своїх творах. Все більшою тривогою проймаеться він за майбутне України, долю їі народу.

На основі аналізу й осмислення подій М. Хвильовий не бачить сил, які протистояли б імперському шовінізму. Заарештовано М. Ялово­го... Поїздка в голодуючі села Полтавщини... I вибір зроблено... 13 трав-ня 1933 р. письменник кінчае життя самогубством.

«Солонський Яр» — оповідання. В творі йдеться про боротьбу з бандитизмом, про те, яким лихом для народу, для бідноти Млинків і Со-ло!іського Яру було це породження відбудовного періоду.

В центрі твору голова сільради Савко Гордіенко, який гине від рук солоиських бандитів. До !іього вони вже вбили п'ятьох голів сільради. А цього разу ще й підпалили село. Це переповнило чашу терпіння млинчан, вони не витримали і посунули на бандитів: «Тіеї ж ночі вели-чезна заграва пожежі стояла над Солонським Яром».

«я (Романтика)» — героїко-романтичш новела.

В центрі твору чекіст, революціонер, який пострілом із маузера в запалі фанатизму вбивае свою матір. Письменник поступово й пере-коішиво показуе душевну трагедію людини, що вчинила найганебні-ший злочин проти найдорожчої людини і тому морально гине. Ком-проміс із совістю веде до виродження і руйнацїї особистості.

«кіт у чоботях» — новела.

В центрі твору - «товарищ Жучок», куховарка, а згодом секретар партосередку в підрозділі червоноармійців. Дівчина-боець у солдатсь-ких чоботах і грубому вбранні приваблива іншою красою: юна не зовсім уявляла комунізм, була малограмотною, бо гімназії не закінчува-ла, але самовіддано сповідувала це вчення, вивчала цитата і примушу-вала вивчати інших.

Той феномен « розстріляного відродження » заініцюював, теоретично обгрунтував й практично очолив М. Хвильовий. Долею, творчістю, ідейними злетами та падіннями він став напрочуд точним символом своєї доби. Тому, щоб окреслити духовну атмосферу 20-х років треба насамперед дослідити світоглядні пошуки М . Хвильового.

Одразу, здається, треба відповісти на таке питання : у чому причина тих карколомних метаморфоз ідеології, які демонстрував Хвильовий та його покоління ( М.Куліш, Г. Косинка, В.Сосюра, Остап Вишня, Б.Антоненко-Давидович, О .Довженко, О.Шумський, М.Скрипник тощо). Розгадку ми маємо шукати в тому, що представники цього покоління були за своїм світосприйняттям послідовними модерністами, тобто осердям душі мали, з одного боку, валюнтаризм, а з іншого – національну романтику. Завдяки цій романтиці вони стали послідовними націоналістами, завдяки валюнтаризмові- фанатичними комуністами, а після розчарування в комуністичних ідеях дехто з них ступив на шлях інтернаціонального націоналізму, фашизму. Прагнення поєднати, злити дві протилежні світосприймальні концепції, стало причиною надзвичайно бурхливих духовних шукань цих митців , принципова неможливість такого поєднання призводила до почергового переважання в їхній свідомості то одного, то іншого.

Хвильовий відверто констатує, на його погляд парадоксальну ситуацію, що склалася у мистецькому житті в 1925 році : ніколи ще не було в українській літературі « такої безшабашної свистопляски, як за наших днів, за кілька років не написано жодної путньої книжки». Причиною катастрофічного занепаду мистецтва він вважав засилля в духовному житті “ республіки комун” , масовизму ( “ просвіти ”, “ писаризму ” , “ енків ”). Причому одразу ( вже в “ Камо грядеши ?”) підкреслює, що має на увазі перед усім не його фізичних опонентів, а психологічний тип суспільства – “ безграмотне міщанство ” , “ темна наша батьківщина ”, якій противна складність, яка не бачить і не терпить складності у реальному житті.

Хвильовий точно виділяє і буквально спопеляє сардонічним пером основні прояви масовізму у літературному і суспільному житті.

Хвильовий таврує “ просвіту ”передусім за те , що вона розтліває націю, суспільство, маргіналізує, веде до катастрофи.

Спростовуючи офіційне соцреалістичне трактування природи мистецтва, Хвильовий протиставляє йому власне.

Мистецька творчість Хвильового розглядає мистецтво насамперед як силу волюнтаризму, а звідси й оцінка постаті митця. “ Митцем взагалі може бути лише яскрава особистість... Ви скажете нам, що це агітація за “ надлюдину ”? А ми вам відповідаємо : - а Ленін , а Маркс , а Ньютон, а... а ...- хіба це звичайні люди? Чи , може , ви гадаєте , що вони нічим не відрізняються від просвітянина ? Даремно ! Історію, звичайно , роблять не вони – маса, не герої, а класи. Але б ми були матеріалістами, коли б побоялися ваших писемних закладів у ідеалізмі... Над людей нема, але є яскраві індивідуальності”. Тут ми бачимо й визнання ідеалізму , й обожнення волюнтаризму, зокрема культ надлюдини . Перехід до ідеалізму дозволив Хвильовому осмислити природу руху стилів, висунути циклічну теорію, яка є оригінальною трансформацією шпенглерівської. Вона будується на визнанні того , що мистецтво розвиваєься за своїми законами – об’єктивними , типологічними, а не вузько історичними, автономними , принципово надкласовими . У циклі мистецтва будь-якої нації взаємозаперечюються романтичний та реалістичний стилі – це замкнене коло законів художнього розвитку.

Кожна доба історії суспільства породжує адекватний її стиль. Нинішня доба – це доба боротьби зі “ старою психологією ” , у якій Хвильовий бачить джерело усіх сучасних бід в суспільстві .єдино прийнятним сьогодні стилем він вважає “ романтику вітаїзму ”- незламної, всепереборчої волі до життя. До середини 20-х років компартійні критики вже відкрито нав’язували монополію на стиль , активно розробляючи “ теорію абсолютного соціалістичного реалізму ” . Хвильовий резонно заперечив : проголошувати будь-який стиль абсолютним – догматика, насправді “ нічого нема вічного , крім того, за теорією циклів, зараз доба саме романтики ”( № 4 с. 261 ).

Свідома ідеалістична настанова допомогла Хвильовому майже позбутися догматів “ марксистсько-пролетарської естетики” і практично у власному мистецькому ключі побачити головні риси мистецтва. З усіх цих теоретичних настанов Хвильовий вивів позитивну, дуже конкретну програму дій. За його циклічною теорією , ми молода нація, культура, яка стає нарешті на свій власний шлях розвитку.

Отже, неминуче доводиться обирати, на яку зі світових культур взяти курс. І тут Хвильовий однозначно наголошує : “ У всякому разі не на російську, це рішуче і без всяких заперечень ”. Ми повинні орієнтуватися на Європу, на “ західноєвропейське мистецтво ” , але не з метою притяти своє мистецтво до якогось нового західного возу , а з метою перестати бути “ московськими задрипанками ”, освіжити мистецтво від задушливої атмосфери позадництва.