67. Українське декоративно-прикладне мистецтва

В витворах декоративно-прикладного мистецтва здавна поєднувались художньо-естетичне та практичне призначення. Вироби з дерева, кераміки, скла, металу, рогів, кісток, а також одяг, тканини, вишиванки, килими ,шиття та інші поділки виготовлялись народними майстрами в монастирських та старшинських майстернях та на дому. Вони були призначені для продажу, обміну або особистого користування та мали окрім практичного призначення значну художню цінність. Декоративним різьбленням прикрашали дерев’яні двері, відкоси,стовби, балки в громадських будівлях та багатих будинках. Декоративною пластикою користувались в монументальній архітектурі. Соковитою орнаментикою збагачуються форми та деталі різьбованих іконостасів, при цьому розповсюдженим мотивом був малюнок виноградної лози та грозді; в багатьох композиціях з’являються скульптурні зображення людини. Керамічний посуд, підсвічники, курильні трубки виготовлялись в Києві, Чернігові, Переяславі, Миргороді, Харкові, Острозі, Кам’янці –Подільському. Кераміка зберігала конкретні різності форми, декоративного та колористичного рішення. Ускладнювались художні та технічні прийоми ювелірного мистецтва. Карбування високого та низького рел’єфу з використанням золота та срібла витісняло традиційну гравіровку. В Україні широке розповсюдження отримало вироблення коврів, якими прикрашали приміщення. Їх кольорова гама та малюнок дуже різноманітні та свідчать про високу майстерність народних майстрів.Також розвивається розписування писанок. Кожного року проводяться виставки та конкурси з розписання писанок. Особливо ці конкурси популярні на Західній Україні.

Новими видами декоративно-прикладного мистецтва є виготовлення різних сувенірів: статуеток, прикрас, вишивок, виробів з дерева (шахи, розчіски, стільці, столи та ін..), обрамлення одягу стразами та камінням, при чому в кожному регіоні вони мають свої неповторні ознаки.

69. Портрет і жанровий живопис т.Г.Шевченко

Усеобіймаюча творчість Шевченка-поета залишала довгий час у тіні його образотворчу спадщину, а між тим саме за художній талант молодого кріпака викупили з неволі російські та українські діячі куль­тури. Академік Петербурзької академії мистецтв Т.Шевченко мав свою неповторну манеру малюнку, що давалася взнаки в усіх тих різноманіт­них жанрах і техніках виконання, якими багата його образотворча спа­дщина. Контрастне поєднаня м'яких півтонів з динамічними контурами образів становлять собою одну з визначальних, але далеко не єдиних

особливостей його художньої манери. Написані Шевченком обличчя міг написати тільки Шевченко, написані ним дерева мають свої особливості в усіх роботах, змальована ним архі­тектура також дивовижним чином виступає саме як Шевченкова архіте­ктура. Зображені художником люди або лагідно й щиро посміхаються (див. один з ранніх малюнків "Дів­чина у ліжку"), або смиренно несуть важкий хрест долі (див мал. "На цвинтарі"). Як не дивно, але протест-на тема у розмаїтій графічній та живописній спадщині Шевченка явно виступає дуже рідко ("Смерть гладіатора"), хоча значна кількість ство­рених художником образів викликають діяльне співчуття. Вихований на традиціях академічної школи кла­сицизму, Шевченко через роман­тизм поступово переходить до реалізму в живописі та графіці. Найбільш відомими є Шевченкові портрети і картини побутової та історичної тематики, пейзажі ("Селянська родина", "Катерина", "Дари в Чигирині", "Старости", "Судна Рада"). "Притча про блуд­ного сина" (1856) яскраво ілюст­рує духовну еволюцію героя і ха­рактеризується відходом від ака­демічних канонів, ознаменувавши початок нової доби у вітчизня­ному образотворчому мистецтві.