42. Історичні передумови виникнення української культури.

Ядром, навколо якого початок формуватися давньоруська держава Київська Русь стали галявині. Хоча територія й населення галявин не були настільки значними в порівнянні з іншими племенами, що визначає фактором, що висунув галявин на роль колиски давньоруської державності, було вигідне географічне положення на перехресті водних і сухопутних доріг - у Візантію, Західну Європу, Прибалтику, до Азовського й Чорного морів, а далі на Схід й у Передню Азію. У такий спосіб галявині мали безпосередні зв'язки із цивілізованими народами того часу.

Більша роль в об'єднанні східно-слов'янських племен, централізації влади належить Києву - матері міст росіян, що уже в ІX в. став важливим ремісничим, торговельним і культурним центром.

Передумови для державотворення (господарські, соціальні, політичні) розвивалися протягом ІV-Vlіі вв. На початку ІX в. ця держава зложилася із центром у Києві й плин двох сторіч воно стало одним з могутніх госу-арств раннесредневековой Європи, територія якого в період його Найвищого розквіту простиралася від Балтійського моря на півночі до північного на півдні, від Карпат і Вісли на заході до Волги й Каспійського моря на сході.

Культура Київської Русі включала, убирала в себе найрізноманітніші елементи від найближчих сусідів і була пов'язана з культурою Народів Центральної й Західної Європи, Передній Азії й Хазарии, Античною греко-римською культурою й середньовічної візантійської. Але всі ці найрізноманітніші впливи проникали на благодатну пову - самобутню культуру, в основі якої - глибинних народних Корінь. Дневнерусская культура була настільки висока, що дала можливість Київської Русі досить швидко сприйняти багатовікову лантух^-гуру Візантії, вплив якої в цей час було найдужчим у різноманітних сферах - від релігії, писемності, мистецтва до архітектурної майстерності. Однак Київська Русь не розчинилася у високорозвиненій візантійській цивілізації, а використала її досягнення (для створення своєї самобутньої й оригінальної культури, що стала важливою частиною в скарбниці світової культури.

43. Культура Стародавнього Китаю.

Назва китайської держави – Тянься (піднебесна). Початок кит. цивілізації – 5 тис. до н.е. Але єдина держава з суворим адміністративним регулюванням формується в 1 тис. до н.е. Разом з нею виробляється єдина мова, ієрогліфічна писемність і головні релігійно філософські системи: конфуцианство і даосизм.

Основи конфуціанської ритуально-етичної системи забезпечили існування могутнього державного апарату, на чолі з імператором, якого вважали сином неба (верховного бога).

Даосизм – вчення легендарного мудреця Лао-Цзи, в основі цього вчення ідея Дао (путь, шлях). Держава була основою, що об’єднувала всі сторони китайської культури: релігію, мистецтво, традиції та звичаї. Важливою відмінністю кит. к-ри є прагнення зберігти свої традиції, своє минуле, не від чого не відмовлятись.

44. Архітектура і жмвопис Київської Русі

Архітектура. При будівництві житла й оборонних споруд слов'яни споконвіку використовували місцеві матеріали та спира­лися на традиції, що сягали ще трипільської доби. Відповідно до умов лісу або степу для будівництва їм служили дерево й глина. До прийняття християнства кам'яні будівлі у східнослов'янських зем­лях майже не зводилися. Виняток становлять хіба що кам'яні язич­ницькі святилища Прикарпаття, оскільки тільки тут завжди була до­статня кількість каменю. До речі, такі святилища зводилися не тіль­ки до остаточного прийняття християнства 988 p., а й значно пізні­ше, до кінця XII ст. Серед інших українських земель кам'яне будів­ництво було особливо розвинене у Криму та дещо меншою мірою в ареалі саліівсько-маяцької культури на сході Украі'ни, але суго слов'янськими ці землі на той час не були. Із створенням стабільної давньоруської держави у X ст. ці традиції було використано і збага­чено візантійським і західноєвропейським досвідом під час будівни­цтва кількох кам'яних споруд передусім у столиці - Києві. Христи­янство потребувало дотримання певних канонів релііійної служби, яка обов'язково мала проходити у храмі, який, згідно з традиціями перших християн, котрі мусили ховатися від переслідування в пече­рах і катакомбах Давнього Риму, і був моделлю такої печери. Тому одразу ж після хрещення Русі з'являються й перші церкви- Василів-ська, побудована з дерева за зразком храму в Корсуні, І Десятинна, або Богородицька — перша кам'яна церква у Києві. У Київській Русі сформувалася власна культура будівниціва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі (на 2-4 метри) і широкі фундамен­ти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компо­нентом служило вапно. Для полегшення будівлі, а також поліпшен­ня акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утво­рені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.

З кінця XI ст. в архпеклурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішим стає кубічний одно-купольний храм. Такого типу споруди будувалися в усій державі, але найбі­льше їх вціліло на землях північних князівств: Володимирського на Клязь-мі, Суздальського, Новгородського. Перлиною такого типу церков с храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р Серед багатьох українських одноку-польних одним з найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також П'ятницька церква у Чернігові (див. мал.).

Можливо, зразком такого типу споруд стала церква над Золо­тими воротами (1037) або Михайлівський собор Видубицького мо­настиря (1088) у Києві. Подібний вигляд мала й Іллінська (1072) це­рква у Чернігові. Однак найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стала й продовжувала бути на українських землях 3-5-купольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Бо-рисоглібський (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Васи-лівська (1183) церкви в Києві, Успенська (1078) церква Києво-Печерської лаври та багато ін.

Розвиток живопису в Київській Русі цілком пов'язаний з по­ширенням християнства. Оздоблення церков здійснювалося спочат­ку грецькими й малоазійськими майстрами 3 Візантії спочатку заво­зилися й ікони. Так, відому тепер під назвою Вочодимирської Божої Матері ікону (фрагмент див. на мал.), яка була копією більш давньо'І ікони, написаної нібито Іде євангелістом Лукою, було подаровано з Візантії молодому тоді Великому київському князю Володи­миру Мономаху на початку XII сг. По­тім (1155 р.) цей шедевр візантійського іконопису було вивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі молодим амбітним князем Андрієм Боголюбським, майбутнім руйнівником давньокиївських державних і культурних традицій (тоді викрадення лишилося безкарним, оскільки великокнязівський стіл ненадовго посів батько Андрія Юрій Долгорукий, який і посадив свого сина княжити у Вишгороді).

Та вже з другої половини XI ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. І хоча в ті часи живописці не підписували своїх робіт, а лишали тільки знаки приналежності ікони тій чи іншій майстерні, до нас дійшли імена руських іконописців Григорія та Аліпія, що жили на межі ХІ-ХІ1 ст при Києво-Печерській лаврі — одному з найбільших центрів тогочас­ного іконопису.

Мистецтво масштабних мозаїчних композицій, як І саме слово "мозаїка" також прийшли з Візантії. Це мистецтво й сьогодні справ-тяє на людину неабияке враження, а для середньовічних русичів воно було наочним чудом. Мозаїка несе в собі ідею гармонійної єд­ності безлічі різноманітних одиничних компонентів, 'їх стрункої ор­ганізації в цілісну картину, де кожен камінчик взаємодіє Із сусідніми і взаємодоповнює їх, не втрачаючи своїх одиничних властивостей -кольору і блиску.

Але оскільки мозаїки були дуже дорогими у виконанні, більшій ь зображень у храмах і в князівських палатах (до нашої о часу, на жаль, не збереглися) виконувалися у вигляді розписів фарбою - фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквач з'являлися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання та княжого життя в галереях Київської Софії (на мал. - фрагмент фрески з портретом княжича). Серед інших малюнків тут можна було зустріти й зображення виступу скоморохів, і це не дивно. Храм на той час був не лише місцем молитви, сюди приходили, як у клуб, проводити години дозвілля Сьогодні дослідники знаходять на внутрішніх стінах Софії чи­мало написів (графіті), надряпаних поважними мирянами, які в та­кий спосіб помічали свої місця в церкві або лишали згадку про себе. І хоча цей спосіб виявити свою грамотність не знаходив схвальної оцінки у церкви й у суспільства, завдяки цим записам ми можемо дізнатися і про імена парафіян (прихожан), і про їх досить вільне ставлення до релігійних заборон. На софійських графіті збереглося викарбуване ним самим ім'я легендарного співця Бояна. згаданого у "Слові о полку Ігоревім", а також надзвичайно цікавий зразок дав­нього алфавіту (27 літер) на основі алфавіту грецького (23 літери) із суто слов'янськими літерами Б, Ш, Щ, Ж, який, як припускають, міг передувати кирилиці й зафіксований для нащадків кимось із місце­вих консервативно налаштованих киян.

Поширення писемності та поява книг призвели й до розвитку мистецтва книжкової мінюатюри. Цей вид живопису був прикра­сою вже перших відомих давньоруських книг: "Остромирова єван­гелія" (1057, див. на с.297 на мал. мініатюру із зображенням апосто­ла Луки), "Ізборника Святослава" (1073) і так запої "Трірської Псал­тирі", яка зберігається у Німеччині (на мал. на с.297 подано сюжет $ помазанням князя Ізяслава на княжіння). У подальшому розвитку книжкової справи мініатюра стала її обов'язковим елементом, вико­нуючи функції художнього оздоблення й ілюстрації до тексту.

Художні смаки наших предків проявилися і в декоративно-ужитковому мистецтві, особливо в мистецтві різьблення. Цей вид мистецтва мав глибокі корені та традиції, що походили ще з дохрис­тиянських часів. Однак, на відміну від католицької, православна традиція не заохочувала скульптурних зображень святих.