Скульптура

Флоренція стає центром розвитку скульптури Раннього Ренесансу. Саме тут розкривається талант Лоренцо Гіберті (1378 – 1455 рр.) – першого великого скульптора Відродження.

У 1402 р. міська влада оголосила конкурс на виготовлення бронзових дверей до баптистерію Флорентійського кафедрального собору. Гіберті став переможцем цього конкурсу, прикрасивши двері рельєфами, в яких він повернувся до античного культу тіла, що вступало в протиріччя із християнським аскетизмом Середніх віків: так, Ісаак, який приносив жертву, був виліплений нагим, з досконалим тілом стародавнього бога (“Ворота раю” із східних дверей).

Двері баптистерію стали головною прикрасою собору, а Гіберті підготував багато талановитих скульпторів.

Одним з них був Донателло (1386 – 1466 рр.) – реформатор італійської скульптури.

Його “Давид” – перше з часів античності скульптурне зображення вільно стоячої людської оголеної фігури: це переможець, що поставив ногу на відсічену голову Голіафа:

Донателло стає автором і першого бронзового пам’ятника Відродження – круглої скульптури, кінної статуї кондотьєра Гаттамелаті.

У живописі реформатором стає ще один флорентієць – Мазаччо (1401 – 1428 рр.), який не тільки поєднує фігури і пейзаж, а вводить повітряну перспективу, розвиваючи традиції Джотто (“Чудо із статіром” 1427 – 1428 рр., де сцена з Біблії вирішується як жанрова сценка).

Сандро Боттічеллі (1445 – 1510 рр.) – продовжує традиції Мазаччо. Чіткість ліній і фігур, насиченість кольорів створюються завдяки особливим боттічеллівським прийомам, серед яких контурна лінія своєрідної конфігурації займає центральне місце і стає головним засобом емоційної виразності.

Змінюються пропорції тіла. Подовжене тіло, складний візерунок лінії волосся, характерні рухи країв одежі – стильові ознаки живопису Сандро Боттічеллі. Художник був, перш за все, гарним рисувальником (ілюстрації до “Божественної комедії” Данте). Найбільш відомими роботами Боттічеллі є “Весна” (1477 – 1478 рр.) і “Народження Венери” (1483 – 1484 рр.), що яскраво свідчать про прихильність художника до античної міфології й філософії.

Художник використовує тонку штриховку золотом окремих деталей: квітів, променів, малюнків тканин й вінців, ніби “цитуючи” середньовічну ідею кольорової символіки. Динаміка рухів, прозорість малюнка надають зображенням музичного ритму, переключаючи небесне, міфологічне в земне.

57. Художні досягнення Високого Ренесансу.

Це епоха розквіту художньої культури Ренесансу, епоха титанів, таких як Леонардо да Вінчі, Рафаель Санті, Донато Браманте, Мікеланджело Буонарроті.

Ці майстри в повній мірі оволоділи перспективою, грою світла й тіні, мистецтвом кольорової й сюжетної композиції.

Центром художньої культури стає Рим, де в ролі головних меценатів виступила вже не світська влада (як Медичі у Флоренції), а служителі церкви – папа Лев Х і папа Юлій ІІ. Саме вони запросили до себе художників, що створили такі шедеври, як розписи Сікстинської капелли й розкішні мармурові скульптури собора Св. Петра в Римі.

Трьома центральними фігурами цієї епохи були Леонардо, Рафаель і Мікеланджело.

Леонардо да Вінчі (1452 – 1520 рр.) мав різноманітні таланти. Він був художником, архітектором, скульптором, медиком, інженером. Так само, як Сандро Боттічеллі, він пройшов школу майстерні художника Андре Верроккьо у Флоренції.

Леонардо одним з перших в Італії перейшов від темперного живопису до олійного. Він володів і технікою фрескового живопису й був талановитим рисувальником.

Однією з найвідоміших його фресок була “Таємна вечеря” (1495 – 1497 рр.), написана для трапезної монастиря Санта Марія деллє Грація в Мілані. Розміри фрески 4,6 х 8,8 м; вона займає всю торцеву стіну трапезної. Використовуючи закони лінійної та повітряної перспектив, Леонардо ніби продовжує стелю трапезної, вписуючи стіл із Христом й апостолами в реальний інтер’єр монастирської їдальні.

Христос стає колористичним і духовним центром композиції, а постать Іуди – хоча й не намальована по інший бік стола (що було традицією), а знаходиться серед апостолів, виділена затемненим профілем і нервовим жестом руки, що стискує кошик.

На жаль, фреска багато разів руйнувалася, коли в трапезній зробили сховище для сіна й прорубали двері на торцевій стіні (ХVІІ – ХVІІІ ст.), коли живопис почав осипатися. І зараз після кількох реставрацій фреска зберігається ледь-ледь.

Картина, яка ще за життя Леонардо стала своєрідним “міфом”, – славнозвісна “Мона Ліза”, або “Джоконда” (1503 р.), – портрет жінки комерсанта Франческо дель Джокондо (дошка, олія; зберігається в колекції Лувра).

Це був величезний крок у розвитку ренесансного портрета. У портретному жанрі з’являється образна багатозначність та емоційне багатство, характерні до цього тільки для релігійного живопису. Тут Леонардо використовує й закони повітряної перспективи, побудованої на специфічному розташуванні кольорів за трьома планами зображення (перший – охрово-коричневий, другий – зелений, третій – блакитно-синій). А м’який контраст пластичної, детально виписаної центральної фігури й пейзажу, що ніби розчиняється в димці, дозволяє об’єднати реалістичну конкретність із таємничим узагальненням.

До шедеврів живопису Високого Відродження належать фрески й картини найгармонічнішого художника цієї епохи Рафаеля Санті (1483 – 1520 рр.). Його називали Майстром мадонн, найвідомішою з яких була вівтарна картина “Сікстинська мадонна”, що створена (1515 – 1519 рр.) для церкви Святого Сікста в П’яченці, а в 1754 р. придбана королем Саксонії Августом ІІІ (Дрезденська галерея).

Картина поєднує іконописну кольорову й іконографічну символіку (Єлеуса, пурпурний колір мафорія й синій колір хітона Богоматері) із реалістичними принципами портретних зображень епохи Ренесансу (світлотінь, тілесність).

Для папських покоїв у Ватикані, так званих станців (парадних кімнат), Рафаель написав багатофігурні фрески, найвідомішою з яких є “Афінська школа” з центральними фігурами Платона (Леонардо) й Арістотеля. Біля них математик Евклід, астроном Птоломей, а мислитель, який спирається на руку на передньому плані – це портрет Мікеланджело.

Мікеланджело Буонарроті (1475 – 1564 рр.) – третя ключова фігура Високого Відродження, автор мармурової колосальної статуї Давида (1501 – 1504 рр.) висотою 5,5 м.

До 1873 р. “Давид” прикрашав площу біля Палаццо Веккьо, а потім оригінал перенесли до Галереї Академії мистецтв у Флоренції, а на площі поставили мармурову копію. Копія “Давида” знаходиться й у музеї образотворчих мистецтв ім. О.С. Пушкіна в Москві.

Статуї “Мойсей”, “П’єта” (собор Святого Петра в Римі) теж широко відомі і поєднують античну тілесність, динаміку скульптурних форм із притаманними Середньовіччю релігійними біблійними сюжетами

Творчим подвигом Мікеланджело-живописця став розпис Сікстинської капели у Ватикані, який художник здійснював самостійно протягом 4 років, з травня 1508 р. Площа плафона – 600 м², зображення включає майже 300 фігур. Тут відтворено всю історію людства, починаючи з перших днів Творення. Але й Бог, й перші люди – Адам, Єва – це не іконоподібні безтілесні символи, а свято античної тілесності, досконалі, чуттєві тіла.

“Створення Адама”, “Створення Єви”, “Страшний Суд” – фрески, написані в 1536 – 1541 рр. на торцевій стіні Сікстинської капели.

Усі вони теж використовували античні традиції і навіть ремінісценції: порівняйте фреску Рафаеля “Амур та три Грації” (вілла Фарнезіна в Римі, 1518 р.) та античних “Дівчат, що грають у кості” (ІV ст. до н. е.). Ренесансна фреска – це ремінісценція античного сюжету.

У ХVІ ст. розпочався розквіт ренесансного живопису у Венеції. На відміну від флорентійців венеціанці головну увагу приділяли колориту і тільки у зв’язку з ним вирішували такі завдання, як передача лінійної та повітряної перспектив, світлотіньове моделювання форми.

Свого розквіту венеціанська школа досягає у творчості Джорджоне і Тиціана, набуваючи значення загальноіталійської. Звертаючись до біблійних сюжетів, художники вирішують їх уже в ренесансній манері, включаючи в зображення пейзаж, відтворюючи психологію героїв.

Джорджоне (1477 – 1510 рр.) – “Юдиф”.

Тиціан (1476 або 1477 – 1576 рр.) – “Венера Урбінська” (1538 р.), “Даная” (1554 р.).

Архітектура цього періоду репрезентована собором Св. Петра в Римі. Починав його створювати Донато Д’Анджело Браманте, а завершували його послідовно: Рафаель, Перуцці Антоніо да Сангалло Молодший, Мікеланджело.