42. Державна територія, її юридична природа та склад.

Держ територія – част простору Земної кулі і атмосф, що є надбанням певн народу і у межах якого утвор цим народом держ здійснює належні їй суверенітет та територ верховенство.

Приналежність до держави та її територіальне верховенство є основними ознаками державної території, котрі, як правило співіснують одночасно. Проте окремі тимчасові винятки з цього правила можливі у випадках військової окупації та МП оренди території.

Приналежність території до держави - держава виступає публічним володільцем належної їй території і будь-які зміни цієї території можливі винятково на публ-правових підставах. Тобто вчинення приватноправовими власниками різного роду правочинів (купівля-продаж, міна, дарування, оренда тощо) щодо належних їм земельних чи водних ділянок жодним чином не впливає на територіальне верховенство відповідної держави.

Територіальне верховенство держави - її влада є суверенною і вищою стосовно усіх фіз та юр осіб, які знаход в межах її терит, а також те, що на терит однієї держави виключається можливість дії публічної влади іншої держави. В окремих випадках на території певної держави можуть застосовуватися іноземні закони та рішення іноземних судів, проте підстави та межі такого застосування в будь-якому разі визначаються лише цією державою. Уся законодавча, виконавча та судова влада держави поширюється як на власних громадян та організації-резиденти, так і на іноземців та організації-нерезиденти, що знаходяться на території цієї держави. Територіальне верховенство держави містить у собі і юрисдикцію держави, тобто право її судових і адміністративних органів у межах своєї компетенції розглядати і вирішувати усі справи на визначеній території. У той час як повна і виключна влада держави обмежена її територією, юрисдикція держави в деяких випадках поширюється за межі її території. Зокрема, юрисдикція держави поширюється на морські судна, що плавають у відкритому морі під її прапором, на її повітряні судна, що знаходяться у повітряному просторі загального користування, на запущені державою в космічний простір космічні апарати та їхній екіпаж. Таку ж юрисдикцію має прибережна держава стосовно штучних островів, споруд і установок, що знаходяться у межах виключної (морської) економічної зони. Одним із проявів територіального верховенства держави є також її здатність забезпечувати виконання усіма фізичними та юридичними особами, які перебувають у межах її юрисдикції, своїх владно-правових розпоряджень, в т.ч. за допомогою засобів примусу.

Склад території:

Державна територія складається із сухопутних, водних, повітряних просторів і надр. Сухопутну територію держави утворюють материки, острови й анклави (частина сухопутної території держави, повністю охоплена територією іншої держави або держав).

До водної території держави належать річки, озера, водомийща, протоки, канали, розташовані усередині її кордонів. Також до водної території держави відносяться внутрішні морські води (бухти, лимани, затоки, води портів і ін.) і територіальні води, що омивають узбережжя держави.

Частиною державної території також є надра сухопутних і водних просторів, що перебувають у межах кордонів держави. Нижньою межею надр є центр Землі, а боковою - уявлювана площина, яка з’єднує сухопутні й водні кордони держави із центром Землі.

Повітряна територія держави - це повітряний простір, розташований над сухопутною й водною територіями держави, у межах якого держава здійснює свій суверенітет.

У рамках території, що перебуває під суверенітетом держави, можуть існувати певні види правових режимів: кондомініум, сервітут, спільне користування. 

Кондомініум (від лат. соn — разом, спільно, dominium — володіння) — це спільне володіння двох або більше держав певною територією, на яку поширюється їх суверенітет.

Під сервітутом у міжнародному праві розумілося певне обмеження територіального верховенства держави, що накладається міжнародним договором, на користь іншої держави або групи держав (право проходу або проїзду іншою державою). Це обмеження носило постійний характер і при зміні територіального суверена поширювалося на нову державу, до якої переходила обумовлена в договорі територія. Одностайного визнання   міжнародні сервітути не одержали ані в доктрині, ані в практиці міжнародного права.

На сьогодні існує єдиний приклад сухопутної державної території спільного користування – це арктичний архіпелаг Свальбард (Шпіцберген), що належить Норвегії. З одного боку, архіпелаг – це суверенна частина Королівства Норвегії, а з іншого, відповідно до Паризького договору про Шпіцберген 1920 р., на ньому діє режим спільного користування.

         До числа правомірних способів зміни державної території відносяться: повернення незаконно відчуженої території, відчуження частини території як санкція за агресію, територіальні перетворення в результаті національно-визвольної боротьби, возз'єднання або відділення території за підсумками  плебісциту (референдуму); цесія¹.

+квазі(посольства, торгові судна, повітряні судна, космічні апарати, що несуть прапор чи знак Д, підводні кораблі, трубопроводи, кабелі на території з міжнародним правовим режимом, надводні споруди в відкритому морі).

Межі держ території визначаються державним кордоном.

Зміна відбувається шляхом:

• плебісциту;

• договору;

• відторгнення(як санкція).

У сфері користування державною територією застосовуються такі принципи міжнародного права:

· принцип непорушності кордонів;

· принцип цілісності та недоторканності державної території;

· принцип невтручання у внутрішні справи держави;

· принцип заборони агресії;

· принцип рівноправності і самовизначення народів;

· право народу розпоряджатися своїми природними ресурсамИ

43. Державний кордон, його правовий режим та порядок встановлення.

Державні кордони — це фактичні або уявлювані лінії на сухопутних, водних, повітряних просторах і надрах, які визначають межі дії державного суверенітету. Існують сухопутні, водні й повітряні кордони держави. Звичайно сухопутні кордони проводяться з урахуванням географічних особливостей місцевості (гірські масиви, річки тощо). Такі кордони називаються орографічними. Орографічний держ кордон - це лінія, проведена по природних рубежах з урахуванням рельєфу місцевості, головним чином по гірському вододілу і руслах прикордонних рік.Кордони також можуть проводитися по прямій лінії і збігатися з паралелями й меридіанами. Геометричний держ кордон - це пряма лінія, яка з'єднує дві визначені на місцевості точки державного кордону і перетинає місцевість без урахування її рельєфу (минаючи, як правило, населені пункти). Географічний держ кордон - це лінія, що проходить через визначені географічні координати і збігається іноді з тією чи іншою паралеллю або меридіаном. Такі кордони часто трапляються в Африці та Америці. Водні кордони поділяються на річкові, озерні, кордони інших водоймищ і морські кордони. На річках суміжні держави найчастіше проводять кордон по тальвегу – лінії найбільших глибин судноплавної річки, також кордон може проводитися по лінії головного фарватеру або по середині русла несудохідної річки, рідше по лінії одного з її берегів. На озерах і інших водоймах, як правило, кордон проводять по прямій, що з’єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера, водоймища тощо. Морськими кордонами держави є зовнішня межа її територіальних вод або лінія розмежування територіальних вод суміжних або протилежних держав, або й те й інше разом.Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. кожна держава має право встановлювати ширину своїх територіальних вод у межах 12 морських миль. Це передбачено і Законом України " Про державний кордон України ", який також допускає, що в деяких випадках інша ширина територіального моря України може бути встановлена міжнародними договорами України, а за відсутності договорів - відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Повітряний кордон — уявлювана вертикальна площина, основою якої є сухопутний і водний кордони. Верхня межа перебуває на висоті 100 — 110 км над рівнем моря, оскільки саме на такій висоті перебувають мінімальні перигеї орбіт штучних супутників Землі. Крім договірних кордонів, закріплених у міждержавних договорах, існують і так звані історично сформ кордони. Головною їх особливістю є те, що вони тривалий час визнавалися суміжними державами. Це робить історично сформований кордон юридично обов'язковим для обох держав.

Держ кордони встановл, як правило, у договірному порядку між суміжними державами. Процес встановлення кордону складається з таких стадій:

Делімітація - собою визначення й договірне встановлення лінії проходження держ кордону, за допомогою великомасшт карт, в яких повністю визначені населені пункти, рельєф, гідрогеографія та інші особливості місцевості. У ході делімітації договірні держави складають (по карті, без проведення робіт на місцевості) опис проходж лінії кордону, що може бути окремою статтею у самому договорі або в додатку до нього. Встановлена в такий спосіб лінія кордону наноситься на карту, яка додається до договору. Делімітація є підставою для проведення наступного етапу визначення кордону - проведення його на місцевості.

Демаркація кордону - проведення державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками відповідно до договору про делімітацію кордонів, до якого додаються карти і описи. Здійснюється на підставі документів про делімітацію кордону. Виконується топографічна зйомка або аерофотозйомка місцевості, на підставі чого склад великомасштабна топографічна карта прикордонної смуги, встановлюються прикордонні знаки і визначаються їхні координати. Документи демаркації набувають чинності після затвердження їх відповідно до законодавства договірних сторін. Питання демаркації вирішує Державна комісія суміжних держав. Вона визначає лінію проходження кордонів на конкретних ділянках місцевості, складає протокол-опис кордону, що демаркується, карту з його позначенням і протокол на кожний прикордонний знак. При делімітації і демаркації кордонів, як правило, враховуються особливості місцевості. Згідно з МП принципом недоторканності державних кордонів суміжні держави встановлюють певний режим взаємного кордону. Цей режим державного кордону визначається сукупністю міжнародно-правових і внутрішньодержавних норм.

Сучасне МП забороняє односторонні, насильницькі дії щодо зміни кордонів. Декларація принципів Гельсінського Заключного акту НБСЄ 1975 р. проголошує принцип непорушності кордонів. Територія держави недоторканна і не може бути об'єктом військ окупації або інших примусових дій. Не визнаються ніякі територіальні придбання чи інші вигоди, отримані в результаті застосування сили чи погрози силою.Це, однак, не означає, що держави ні за яких умов не можуть вирішувати питання про зміну кордонів. Ці питання можуть вирішуватися в суворій відповідності до основних принципів і норм міжнародного права.

Територія держави може змінюватися, внаслідок: поділу існуючої держави, виходу частини території зі складу держави, об’єднання двох або декількох держав; національно-визвольної боротьби і реалізації права на самовизначення; обміну державними територіями за згодою сторін (так, за Угодою 1954 р. СРСР та Іран обмінялися ділянками своєї території); застосування заходів відповідальності за агресію (наприклад, відторгнення Пруссії від Німеччини в 1945 р. і передача Східної Пруссії Польщі та СРСР); цесії — укладення відповідного договору стосовно території. У XX ст. значну роль відігравав принцип самовизначення народів. Його реалізація призвела до масштабних територіальних змін, в результаті яких на політичній карті світу з'явилось безліч нових держав. З огляду на це міжнародне право допускає правомірні способи зміни державної території

Режим державного кордону складається з таких елементів:

1) режим утримання державного кордону, тобто порядок облаштування і підтримання у належному стані прикордонних знаків, обладнання, прикордонних просік, проведення їх контрольних оглядів та перевірок проходження лінії кордону. Як правило, по лінії державного кордону проводиться контрольно-слідова смуга шириною до 6 м (в Україні – 5 м), встановлюються інженерні та інші споруди, що перешкоджають несанкціонованому перетинанню державного кордону;

2) режим перетинання державного кордону особами та транспортними засобами, а також переміщення через державний кордон товарів, вантажів та іншого майна. Відповідно до ст. 9 Закону “Про державний кордон України” залізничне, автомобільне, морське, річкове, поромне, повітряне та інше сполучення через державний кордон України здійснюється в пунктах пропуску, що встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства України і міжнародних договорів України.

3) режим пропуску через держ кордон осіб, транспорт засобів, вантажів та ін майна.

4) режим ведення на державному кордоні та в безпосередній близькості від нього промислової, господарської та інших видів діяльності. За загальним правилом така діяльність забороняється і може провадитися лише у виключних випадках з дозволу органів Державної прикордонної служби за умови, що ця діяльність не заподіюватиме шкоди території суміжної держави, не створюватиме загрози здоров’ю населення, екологічній та іншій безпеці, а також не створюватиме перешкод у забезпеченні непорушності державного кордону;

5) порядок та процедури вирішення з іноземними державами спорів та інцидентів, пов’язаних з державним кордоном. Для вирішення питань, пов’язаних з режимом державного кордону держави призначають прикордонних представників (комісарів, уповноважених тощо) та їх заступників. Ці представники розглядають інциденти, пов’язані з порушенням режиму державного кордону, а також вживають заходів для попередження таких порушень.

44. способи набуття теориторіі в мп

Способи набуття території напряму залежать від підстав набуття даної території. Підстави зміни державної території в свою чергу поділяються на первинні та похідні (деривативні).

Первинні підстави зміни титулу території пов'язанні із встановленням територіального верховенства певної держави над територією, яка раніше взагалі не належала жодній державі. До способів якими набуваються території на первинних підставах належать:

• символічна анексія-, тобто відкриття та встановлення територіального суверенітету над раніше невідомою територією,

• ефективна окупація, тобто встановлення територіального верховенства над територією, яка хоча й була відома раніше, але не використовувалася жодною державою.

У зв'язку з тим, що на земній кулі практично не залишилося невідкритих та не використовуваних жодною державою територій, такі підстави слід розглядати лише як історичні.

Похідні (деривативні) підстави зміни титулу державної території пов'язані з переходом права на певну територію від однієї держави до іншої. До способів набуття територій на цих підставах сучасне міжнародне право відносить:

• сецесія - відділення частини території від певної держави за рішенням її населення або компетентних органів; вихід із держави будь-якої її адміністративно-територіальної одиниці, в т.ч. суб'єкта федерації, за рішенням населення цієї одиниці, прийнятому на референдумі, або за рішенням компетентних органів цієї одиниці.

Більшість сучасних зарубіжних конституцій не допускають можливості сецесії, тому, як правило, вона здійснюється в результаті здійснення права націй на самовизначення. Безумовними підставами відділення народу як реалізації його права на самовизначення визнаються: дискримінація цього народу з боку держави, порушення державою основних прав і свобод людини і громадянина, незабезпечення права цього народу на участь в управлінні державою. Часто сецесія має місце в ході або в результаті національно-визвольної боротьби певного народу, прикладом чого можуть бути вихід республік зі складу Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія, відділення провінції Еритрея від Ефіопії тощо,

• цесія (поступка права на територію) - передача території від однієї держави до іншої за угодою між ними. Як правило, цесія передбачає відповідну компенсацію, в основному в негрошовій формі. Крім того, цесія вимагає обов'язкового укладання міжнародного договору, що відповідав би основним принципам міжнародного права. В минулому цесія здійснювалася державами без урахування інтересів відповідних народів. Сучасне міжнародне право допускає можливість передачі ділянок території однієї держави іншій лише за умови, що це не порушує права відповідного народу на самовизначення;

• купівля-продаж частини території держави іншою як суб'єктом міжнародного публічного права;

• обмін певними ділянками території між двома чи більше державами;

• набуття території за давністю володіння. Обов'язковими умовами такого набуття є мирне довгострокове безперервне суверенне публічне (тобто офіційне) володіння державою певною територією. У міжнародному праві не визначено якого-небудь універсального строку набувальної давності. У певний час яка-небудь територія може бути відчужена силовим шляхом. Однак якщо це насильство згодом визнається потерпілим народом, то встановлюється стабільність. В цьому випадку відпадає необхідність посилатися на дуже тривалий строк володіння територією. Але якщо застосування сили, дискримінація продовжуються стосовно корінного народу, то строк набувальної давності не має ніякого значення, і в будь-який час порушене право на територію має бути відновлене(якщо цей корінний народ іщьо не унічтожилі)

• редемаркація державного кордону, тобто повторне проведення лінії фактичного проходження державного кордону з метою її приведення у точну відповідність з делімітаційними документами. Фактично має місце або виправлення допущених при первинній демаркації кордону помилок, або відновлення пошкоджених позначень державного кордону. Спеціальним різновидом редемаркації є ректифікація, тобто випрямлення ламаних ліній кордону.

В історії існували і інші способи зміни державних територій, зокрема, анексія, тобто насильницьке приєднання території однієї держави до іншої, колонізація, завоювання, підкорення тощо. Проте, такі способи суперечать основним принципам сучасного міжнародного права, атому не визнаються ним законними і не змінюють титулу території. Зокрема, насильницьке захоплення території однієї держави іншою державою не припиняє права потерпілої держави на свою територію і не утворює такого права у держави-агресора.

Не змінює титулу території і оренда частини території держави іншою державою, найчастіше під військові бази. Така територія, хоча і використовується державою-орендарем, але знаходиться під повним суверенітетом держави-орендодавця, і лише їй належить. Єдиною підставою такого використання державної території є укладення між державами договору про оренду, тобто строкове оплатне зворотне використання відповідної території.

1. Цесія - це передача частини території однієї держави іншій на підставі договору між ними (поступка території). Вона, як правило, вимагає компенсації в грошовій чи в іншій формі.

2. Плебісцит - це всенародне голосування з питання державної приналежності певній території. Голосування може проводитися як на основі внутрішньодержавного акта, так і відповідно до міжнародного договору. Плебісцит проводиться частіше для вирішення територіальних питань, а референдум - для прийняття, відміни чи внесення змін у закони, Конституції.

3. Ад’юдикація — підстава територіальних змін, яка передбачає взаємну згоду держав сторін спору, згідно з якою вони звертаються до міжнародних судових або арбітражних органів, чиї рішення обов'язкові для сторін (Міжнародний суд ООН).

Неправомірними способами територіальних змін визначають:

1) дебеляцію - завоювання, захоплення територій за допомогою сили в результаті збройних конфліктів;

2) анексію - загарбання, насильницьке приєднання державою території, яка належить іншій державі або народу, грубе порушення норм міжнародного права.

45. Правові підстави для територіальних змін.

1. Цесія - це передача частини території однієї держави іншій на підставі договору між ними (поступка території). Вона, як правило, вимагає компенсації в грошовій чи в іншій формі.

2. Плебісцит - це всенародне голосування з питання державної приналежності певній території. Голосування може проводитися як на основі внутрішньодержавного акта, так і відповідно до міжнародного договору. Плебісцит проводиться частіше для вирішення територіальних питань, а референдум - для прийняття, відміни чи внесення змін у закони, Конституції.

3. Ад’юдикація — підстава територіальних змін, яка передбачає взаємну згоду держав сторін спору, згідно з якою вони звертаються до міжнародних судових або арбітражних органів, чиї рішення обов'язкові для сторін (Міжнародний суд ООН).

Неправомірними способами територіальних змін визначають:

1) дебеляцію - завоювання, захоплення територій за допомогою сили в результаті збройних конфліктів;

2) анексію - загарбання, насильницьке приєднання державою території, яка належить іншій державі або народу, грубе порушення норм міжнародного права.

46.Поняття анклаву та його правовий режим

Анклав - це частина території держави, відокремлена від основної його території і з усіх боків оточена територією іншої (інших) держави.

Якщо ця частина території має вихід до відкритого моря, то вона буває напіванклави. Сучасні анклави: Лівія (анклав Іспанії) знаходиться на території Франції (пл. Близько 12 кв. Км); на території Швейцарії знаходяться італійський анклав Каміьоне (пл. 2,6 кв. км) і два німецьких анклаву - Бюзінген (пл. 7 кв. км) і Ферепахоф (пл. близько 1 кв. км); в Нідерландах - бельгійський анклав барле-гертог (пл. 8 кв. км). Іспанські анклави Сеута і Мелілья - на території Марокко. Право доступу держави до свого анклаву здійснюється на підставі спеціальної угоди з державою, на території якого цей анклав знаходиться.

Наявність анклаву тягне за собою певні правові наслідки, пов'язані, наприклад, з проїздом в нього через територію іншої країни, а також з іншими життєво важливими проблемами існування анклаву і його жителів. Такі питання вирішуються договірним шляхом між зацікавленим сторонами.

Наприклад, Республіка Сан-Марино, розташована у межах Італії, італійське місто Кальпоне у Швейцарії.

Якщо анклав має морський берег, його називають напіванклавом (наприклад, Гамбія, Монако).

Анклави можуть утворюватись за чисельною кількістю історичних, політичних, та географічних причин. Деякі території стали анклавами внаслідок зміни напрямку течії річки. Питання про сполучення анклавів з основною частиною держави чи з іншими державами розв'язується на основі угоди між зацікавлеими сторонами. Оскільки проживання в анклаві може бути дуже незручним, та повинно бути досягнуто багато домовленостей між країнами про відправлення пошти, забезпечення електроенергією та право проїзду громадян, анклави як правило ліквідуються, та багато таких випадків, що існували раніше, було усунено. Багато анклавів зараз мають рухи за незалежність, особливо якщо анклав знаходиться далеко від основної території країни.

47. Поняття види та засоби встановлення державних кордонів 

Державні кордони - це фактичні чи уявні лінії на сухопутному, водному, повітряному просторі та в надрах, які визначають межі дії державного суверенітету, поширення територіального верховенства держави. Вони відділяють територію однієї держави від іншої, визначають межі державної території з усіма ресурсами, що є матеріальною умовою існування суспільства.

Існують сухопутні, водні і повітряні кордони держави, що розрізняються в залежності від місця проходження.

За способами встановлення розрізняють кордони: а) астрономічні — вони проводяться по меридіанах і паралелях (наприклад, такий кордон проходить по 38 паралелі між КНДР і Південною Кореєю);

б) орографічні - що проходять по місцевості з рахунком її рельєфу (такі кодони є між переважною більшістю суміжних держав);

в) геометричні — вони прокладаються шляхом нанесення прямих ліній (більшість таких кордонів існує в Африці: між Єгиптом і Суданом, між Єгиптом і Лівією, Лівією і Чадом та ін.; вони проходять також між Аляскою (США) і Канадою та ін.).

Сухопутні кордони встановлюються на основі Договорів між суміжними державами і, відповідно до цих договорів, позначаються на місцевості. Водні кордони поділяються на річкові, озерні, кордони інших водойм і морські. Кордони на ріках установлюються за згодою між прибережними державами: на судноплавних ріках — по середині головного фарватеру або по тальвегу (лінії найбільших глибин), на несудохідних – по середині головного рукава ріки. На озерах і інших водоймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера або іншого водоймища. Морськими кордонами держави є зовнішні межі її територіального моря або лінія розмежування територіальних морів суміжних або протилежних держав. Зовнішні межі територіального моря встановлюються законодавством прибережної держави відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Повітряними кордонами державної території є бокові і висотні межі її повітряного простору. Боковою межею повітряного простору є вертикальна площина, що проходить по сухопутній і водній лініям державного кордону. Висотні межі державного кордону обмежуються 110-115 км.

За мп, процес встановлення кордону складається з стадій: а) делімітації; б) демаркації.

Делімітація кордону  — це договірне визначення лінії проходження державного кордону, яке здійснюється за допомогою крупно-масштабних карт, в яких повністю визначені населені пункти, рельєф, гідрогеографія та інші особливості місцевості. У ході делімітації договірні держави складають (по карті, без проведення робіт на місцевості) опис проходження лінії кордону, що може бути окремою статтею у самому договорі або в додатку до нього. Встановлена в такий спосіб лінія кордону наноситься на карту, яка додається до договору. Делімітація є підставою для проведення наступного етапу визначення кордону - проведення його на місцевості.

Демаркація - проведення державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками відповідно до договору про делімітацію кордонів, до якого додаються карти і описи. Демаркація здійснюється на підставі документів про делімітацію кордону. Виконується топографічна зйомка або аерофотозйомка місцевості, на підставі чого складається великомасштабна топографічна карта прикордонної смуги, встановлюються прикордонні знаки і визначаються їхні координати. Документи демаркації набувають чинності після затвердження їх відповідно до законодавства договірних сторін.