60. Правовий порядок реєстрації міжнародних договорів

. Після набрання чинності договорами вони надсилаються до Секретаріату ООН для їх реєстрації (ст. 80 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.).

Стаття 18 Статуту Ліги Націй зобов'язала держав - членів Ліги реєструвати всі свої договори в її Секретаріаті для подальшої публікації; нереєстрація міжнародного договору означала його недійсність. Міжнародна практика довела неефективність цього положення. У ст. 102 Статуту ООН зафіксовано, що будь-яка міжнародна угода, що укладена членом ООН і набула чинності, повинна бути зареєстрована в Секретаріаті цієї організації і ним опублікована. ООН видає для цього спеціальні збірки - Treaty Series . Проте нереєстрація будь-якого договору в Секретаріаті ООН не означає його юридичної нікчемності. У такому разі жодна зі сторін не має права посилатися на незареєстрований договір у жодному з органів ООН (п. 2 ст. 102 Статуту ООН). Наприклад, при виникненні суперечки між учасниками незареєстрованого договору щодо його тлумачення і застосування він не може бути переданий на розгляд Міжнародного Суду ООН.

У кожній державі також є внутрішня процедура публікації міжнародних договорів. Так, ст. 21 Закону України "Про міжнародні договори України" передбачає, що чинні міжнародні договори України публікуються українською мовою в "Зібранні чинних міжнародних договорів України" та інших офіційних друкованих виданнях України.

Договори України, які не потребують ратифікації, і міжурядові угоди публікуються в "Збірнику постанов Уряду України". Порядок публікації міжвідомчих договорів України визначається Урядом України

Реєстрація міжнародник договорів - внесення до спеціального реєстру міжнародної організації міжнародного договору, який набув чинності, що дає змогу посилатися на нього в органах такої організації. Реєстрація договорів здійснюється в секретаріатах ООН, спеціалізованих установах ООН, Ради Європи та інших організацій. Включення цієї статті в Статут ООН переслідувало ціль обмежити таємну дипломатію і довести до відома міжнародного співтовариства зміст договорів. Але навіть якщо договір зареєстрований в міжнародній організації, він підлягає, як випливає з Віденських конвенцій, обов'язковій реєстрації в Секретаріаті ООН.

61 Поняття та способи тлумачення міжнародних договорів.

Тлумачення міжнародного договору - з'ясування його реального значення і змісту з метою найповнішої і найточнішої реалізації умов договору. Адже застосування договору неможливе без з'ясування змісту його положень стосовно конкретних умов.

Тлумачення міжнародного договору здійснюють:одна із сторін договору, і в цьому разі тлумачення має силу лише для цієї сторони; сторони договору за угодою між ними, і в цьому випадку воно обов'язкове для цих сторін; міжнародні органи, про які з цією метою можуть згадати у самому договорі. У ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. передбачено, що тлумачення договору має бути однаковим незалежно від суб'єктів, які здійснюють тлумачення.

Основні принципи тлумачення - сумлінність, єдність, ефективність, максимальне використання різномовних текстів і др.

При тлумаченні враховуються будь-яка наступна угода щодо тлумачення договору, подальша практика застосування договору і будь-які норми міжнародного права, які застосовуються у відносинах між учасниками. Терміну, що використовується в договорі, може надаватися спеціальне значення, якщо учасники мали такий намір.

Як додаткові засоби тлумачення можуть використовуватися підготовчі матеріали і обставини укладення договору тільки в тому випадку, якщо тлумачення приводить до неясних або двозначних висновків, або до результатів, які є явно абсурдними або нерозумними. Розрізняють:

а) офіційне тлумачення (здійснюється учасниками договору, спеціальними органами, наприклад, Міжнародним Судом ООН);

б) неофіційне (доктринальне);

в) внутрішньодержавне тлумачення (реалізується уповноваженим на те державним органом для внутрішньодержавних цілей).

Тлумачення здійснюється за допомогою спеціальних способів (прийомів), до яких відносяться граматичне (словесне), логічне, історичне і систематичне тлумачення договорів. Граматичне тлумачення означає з'ясування значення окремих слів і договору на основі граматичних та інших правил. Під логічним тлумаченням розуміється тлумачення тієї або іншої статті договору на основі іншої статті або зіставлення їх один з одним. Текст договору при цьому повинен використовуватися як єдиний цілісний документ. Тлумачення договору може здійснюватися шляхом порівняння його положень з іншими договорами, тобто відбувається систематичний вид тлумачення. Іноді з моменту укладення договору проходить значний проміжок часу, у зв'язку з чим виникають труднощі в з'ясуванні його дійсного змісту, наприклад, цілей договору, окремих його положень і термінів. Для тлумачення таких договорів доводиться вдаватися до вивчення історичної обстановки укладення договору, дослідження різних підготовчих матеріалів, дипломатичного листування і т.д. Таке тлумачення називається історичним. Тлумачення міжнародних договорів в односторонніх деклараціях і заявах, що додаються до договору, є виявом волі одного з учасників міжнародного договору, що формулюється з відома інших його учасників. Це свого роду автентичне тлумачення. Заява - односторонній акт, яким сторони міжнародного договору висловлюють своє тлумачення або розуміння його положень і з якого для них не випливають міжнародно-правові наслідки. Тлумачні заяви і декларації не можуть бути віднесені до застережень, оскільки шляхом одностороннього тлумачення не можна змінити положень міжнародного договору.

62 Право зовнішніх зносин: поняття, джерела.

Концепція права зовнішніх зносин є частиною науки МП. Визнаним її автором став К. К. Сандровський, який виходив з ідеї розгляду різних форм здійснення зовн зносин як єдиної самостійної галузі МП, що складається з таких 4 частин:

дипломатичне право; консульське право; право спеціальних місій; дипломатичне право міжнародних організацій. У кожній з цих складових права зовнішніх зносин є спільний предмет правового регулювання — офіційна діяльність держав у міжнародних відносинах за допомогою відповідних органів зовнішніх зносин.

Зовнішні зносини - це частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державними та іншими суб'єктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до основних принципів міжнародного права.

Таким чином, право зовнішніх зносин - галузь сучасного МП, що складається із системи юридичних норм, які регулюють правовий статус і

діяльність суб'єктів міжнародного права у здійсненні їхніх зовнішніх зносин відповідно до основних принципів міжнародного права.

Відповідно право зовнішніх зносин містить такі підгалузі як дипломатичне право, консульське право, право спеціальних місій, дипломатичне право міжнародних організацій. Дипломатичне і консульське право - одні з найстаріших галузей міжнародного права.

Правовий статус, привілеї та імунітети органів зовнішніх зносин, які виступають у цих чотирьох сферах регламентуються:

1. Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р.

2. Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 р.

3. Конвенцією про спеціальні місії 1969 р.

4. Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

5. Конвенцією про привілеї та імунітети Організацій Об'єднаних націй 1946 р.

6. Конвенцією про попередження та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнарод захистом, у т.ч. дипломатичних агентів, 1973 р.

7. Законом України "Про дипломатичну службу" 2001 р.

8. Консульським статутом України 1994 р.

9. Постановою Верховної Ради України "Про основні напрями зовнішньої політики України" 1993 р. і т.д.

Згадані конвенції утворюють систему МП норм, комплекс погоджених, упорядкованих елементів, що регулюють цей вид суспільних відносин. Виходячи з аналізу їх змісту, можна зазначити, що міжнародний договір і міжнародний звичай є основними джерелами права зовнішніх зносин. Слід мати на увазі, що нерідко норми права зовнішніх зносин, встановивши основу регулювання у будь-яких питаннях, прямо відсилають до внутрішньодержавних законів і правил.

63. Поняття дипломатичного права та його загальна характеристика.

Дипломатичне право є частиною загального міжнарод­ного права, яке складається із системи норм, зокрема і звичаєвих норм, що визначають основи представництва держав у міжнародних відносинах, закріплюють статус, орга­нізацію, а також діяльність державних органів і певного кола осіб, уповноважених від імені держави здійснювати дипломатичні функції. Норми цього інституту встановлюють правове положення постійних дипломатичних представ­ництв і їх членів, спеціальних місій та представників і делегацій держав у міжнародних організаціях і на міжнарод­них конференціях. Вони регулюють, зокрема, їх основні функції, привілеї та імунітети, класи і ранги голів місії, а також порядок призначення і відкликання голів і членів дипломатичних представництв. За допомогою норм дипло­матичного права встановлюються форми дипломатичних відносин, дипломатичних переговорів, а також принципи організації і проведення міжнародних конференцій з питань, які охоплюють інтереси значної кількості держав. Водночас потрібно зазначити, що існуючі форми, методи і принципи організації дипломатичної діяльності кож­ного суб'єкта міжнародного права визначені не лише нормами міжнародного (дипломатичного) права, але й нормами внутрішньодержавного права, в яких конкретизуються та відображаються загальноприйняті норми дипломатичного права на території кожної держави.

Предмет дипломатичного права охоплює цілу низку пи­тань, що стосуються офіційної діяльності держав та інших суб'єктів міжнародного права у сфері зовнішніх відносин. Сюди належать питання регулювання зовнішніх відносин держав та інших суб'єктів міжнародного права, форми їх представництва за кордоном, форми ведення переговорів, організація дипломатичної служби (як центральної, так і закордонної), питання дипломатичного етикету, підготовка дипломатичних кадрів тощо.

Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників від 20 лютого 1928 р. у ст. 1 зазначає, що держави мають право бути представлені одна в одній дипломатичними посадовими особами. Однак правового обов'язку для держави бути представленою в іншій державі чи при міжнародній органі­зації не існує в нормах міжнародного права. З огляду на це, деякі юристи-міжнародники стверджували, що питання про відрядження і прийняття посольства є питанням не права, а компетенції.

Крім цього, дипломатичне право можна розглядати у двох аспектах: як активне і як пасивне дипломатичне право. Такий поділ є дещо умовним, але в теоретичному плані він дає змогу проаналізувати різні аспекти цього правового явища.

Активне дипломатичне право це право держави та інших суб'єктів міжнародного права призначати своїх пред¬ставників при іноземних державах та міжнародних органі¬заціях з наданням їм відповідних прав і переваг, які визна¬ні за такими особами у нормах сучасного міжнародного права, та відповідно приймати їх у себе. норми сучасного міжнародного права не мі¬стять положень, які б зобов'язували приймати іноземні дипломатичні представництва та відповідно скеровувати туди своїх представників. Повна відмова від обміну дипло¬матичними представниками вважається проявом недобро-зичливості стосовно інших держав, у певний час така відмо¬ва у деяких державах призводила до збройного конфлікту. Нетрадиційним суб'єктом дипломатичного права потріб¬но вважати уряд у вигнанні (в екзилі). Якщо в країні існує два уряди, теорія міжнародного права визнає, що законне право на реалізацію дипломатич¬ного представництва належить тільки тому уряду, який під час громадянської війни в цій країні ефективно реалізує владу.

Необхідно виділити пасивне дипломатичне право, під яким розуміють можливість приймати дипломатичних представників, яких призначають до інших держав чи міжна­родних організацій. Але не завжди держави однаковою мі­рою користуються активним і пасивним дипломатичним правом. Реалізація цього права залежить від цілої низки як об'єктивних, так і суб'єктивних причин. В історії дип­ломатії відомі випадки, коли держави тривалий час приймали у себе посланців іноземних держав, але своїх представників не посилали (Китай, Японія). Однак, будучи членом світового співтовариства, суб'єкти міжнародного права без цього не реалізують своєї міжнародної правосуб'єктності. Інше питання, з якими державами підтримувати дипломатичні відносини. Це залежить від позиції суб'єкта на міжнародній арені. Відмовляючись від прийому послів, суб'єкт міжнародного права поставить себе поза міжнародним спілкуванням, і, відповідно, поза дією норм міжнародного права.

Зі створенням держав стали виникати звичаї, що знаходили ви¬раження й у договорах, які регулювали офіційні зносини між держа¬вами. Ці звичаї визначали режим і діяльність посла як тимчасового представника суверена. Аж до середини XIX сторіччя дипломатичне право складалося переважно зі звичаєвих норм, хоча 19 березня 1815 року на Конгресі у Відні був прийнятий перший багатосторонній договір із дипло¬матичного права — Віденський протокол (регламент) про класи дипломатичних агентів. Дещо пізніше, 21 листопада 1818 року на Аахенському конгресі відповідним протоколом у нього були внесені зміни, що у дипломатичній практиці не прижилися, у той час як основні положення Віденського протоколу 1815 року згодом стали загальновизнаними нормами диплом права. Після Другої світової війни норми дипломатичного права набули подальшого розвитку і були кодифіковані в ряді багатосторонніх конвенцій, насамперед у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

Встановлення між державами дипломатичних зносин є свідчен¬ням установлення їх зносин у політичній галузі.

Джерелами дипломатичного права є міжнародні норми, що містяться у звичаях і договорах міжнародного характеру (полі¬тичних, економічних, торгових), у регламентах і постановах між¬народних конференцій і організацій, що регулюють дипломатичні та інші зносини дипломатичного характеру.

Особливістю системи джерел дипломатичного є те, що до неї, поряд із такими джерелами, як міжнародний звичай іміжнародний договір, входять і акти національного за¬конодавства.

У 1958 році Комісія склала проект статей конвенції «Про ди¬пломатичні зносини й імунітети», що лягли в основу прийнятої в 1961 році на дипломатичній конференції у Відні Конвенції «Про дипломатичні зносини

64 Поняття консульського права та його загальна характеристика.

Консульське право можна визначити як сукупність принципів і норм, що регулюють консульські відносини між державами і що регламентують порядок відкриття консульських установ, консульські функції, імунітети і привілеї консульських установ і їх працівників. Ці відносини "являють собою міжнародні адміністративно-правові відносини, призначені для захисту прав та інтересів фіз і юр осіб однієї держави на території іншої. Основними джерелами консульського права є міжнародний договір і звичай. В даний час міжнародний договір - це основний джерело консульського права, оскільки в ньому найбільш чітко в письмовій формі виражено згоду суб'єктів міжнародного права щодо їх взаємних прав та обов'язків. З цього видно, що зміст консульських відносин значно вужчий від змісту дипломатичних і обмежується тільки рамками адміністративно-правового регулювання. З огляду на це і залежність консульських відносин від дипломатичних не є прямою і безпосередньою.

Консульські відносини між двома державами можуть існувати і розвиватися й при відсутності між ними дипломатичних відносин. Необхідність появи і розвитку консульських відносин була обумовлена розвитком міжнародної торгівлі та інших зв'язків. Перші консульські установи виникли в результаті необхідності захисту інтересів іноземців (насамперед, торговців) перед місцевою владою. Згодом функції консульських установ розширилися. У нинішні часи, як це відзначено в основному міжнародно-правовому документі у сфері регламентації консульських установ - Віденській конвенції про консульські зносини 1963 p., - основними функціями цих установ варто вважати:

- охорону і захист інтересів своєї держави, її громадян та юр осіб у державі перебування;

- заохочення і розвиток торг, економ, наук, культ та інших зв'язків із державою перебування;

- виконання адмін і нотаріальних функцій стосовно юр і фіз осіб своєї держави;

- сприяння і надання допомоги морським і повітряним суднам своєї держави та їхнім екіпажам;

- представництво, у випадках необхідності, в судах та інших органах держави перебування;

- збір легальними засобами різноманітної інформації про життя свого округу та інформування про це відомства МЗС своєї держави.

У здійсненні цієї діяльності консульські установи керуються нормами чинного міжнародного права з урахуванням вимог законодавства своєї держави і держави перебування.

Звичайно консульські установи підтримують зв'язок тільки з місцевою владою свого округу, а в разі потреби зв'язку з іншими властями, діють через дипломатичне представництво своєї держави.

Як правило, консульські установи підпорядковуються МЗС і своєму дипломатичному представництву, до складу яких можуть входити консульські відділи. В числі повсякденних операцій, якими займаються консульські установи, можна відзначити видачу і продовження терміну дії паспортів, оформлення виїзних і в'їзних віз, оформлення клопотань про прийом до громадянства, реєстрацію актів громадянського стану, нотаріальне засвідчення документів, дії у підслідних справах та ін.

Всі існуючі консульські установи можуть бути поділені на 4 класи: генеральні консульства, консульства, віце-консульства і консульські агентства. Відповідно до цього й іменуються глави цих консульських установ.

Персонал консульських установ ділиться на 3 категорії: консульські посадові особи, що виконують консульські функції, консульські службовці, що виконують адміністративно-технічні функції, обслуговуючий персонал.

Глави консульських установ звичайно призначаються главою відомства закордонних справ, проте може бути й інший порядок. Консулу, при його призначенні, видається спеціальний документ консульський патент, що засвідчує його повноваження і містить дані про консула, його клас, консульський округ, в який направляється консул, і місце розташування консульства. Для виконання консулом своїх обов'язків у країні перебування він повинен дістати згоду компетентних органів цієї країни. Ця згода називається екзекватурою. За звичай, екзекватура видається міністерством закордонних справ. Екзекватура може бути у вигляді окремого документа або у вигляді напису на консульському патенті.

Як правило, консул вступає у виконання своїх обов'язків з моменту одержання екзекватури. Припинення виконання обов'язків консула наступає у випадках: його відкликання, оголошення його persona non grata, виходу території консульського округу з-під суверенітету країни перебування, закриття консульства, початку воєнних дій між державою направлення і державою перебування консула. В період свого функціонування консульські установи користуються певними імунітетами і привілеями. Вони, як і дипломатичні, діляться на імунітети і привілеї консульської установи й імунітети і привілеї консульських посадових осіб і службовців.

Відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини 1963 p., імунітети і привілеї консульських установ виражаються в: недоторканності помешкань, службових архівів, листування, майна, транспорту. звільненні від обшуку, реквізицій, податків і мит, у свободі зносин із своїм урядом, своїм дипломатичним представництвом і консульськими установами своєї держави, у свободі використання шифрів і консульських кур'єрів.

Як почесні привілеї консульські установи мають право піднімати свій державний прапор і герб на помешканні консульства і на його транспорті. До особистих імунітетів і привілеїв консульських посадових осіб відноситься: особиста недоторканність, при відсутності судового вироку, за винятком випадків учинення тяжких злочинів. У період виконання службових консульських функцій посадові особи звільняються від судової й адміністративної юрисдикції. Це ж правило діє і щодо службовців консульських установ. Стосовно цих двох категорій співробітників також діє правило, що звільняє їх від податків і зборів. При встановленні консульських відносин держава, як звичайно, розширює обсяг імунітетів і привілеїв співробітників консульських установ. Разом із тим, становище консульських установ та їхніх співробітників багато в чому залежить від внутрішньодержавного законодавства країни перебування.

65 Поняття та система органів зовнішніх зносин в МПП.

Органи зовнішніх зносин держави — це органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими держ, МО й іншими суб'єктами МП.

Органи зовнішніх зносин поділяться на:

— внутрішньодержавні органи, що постійно знаходяться на території даної держави;

— закордонні органи зовнішніх зносин, що перебувають за межами даної держави.

У свою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин діляться на дві групи органів загальної компетенції і спеціальної компетенції.

До першої групи належать органи, що представляють державу у всіх питаннях зовнішніх зносин, так звані органи політичного керівництва (глава держави, парламент, уряд, глава уряду і відомство зовнішніх зносин (частіше усього воно іменується Міністерством закордонних справ), глава відомства зовнішніх зносин).

До другої групи належать органи, що представляють державу тільки в одній більш-менш великій галузі її зовнішніх зносин. Звичайно прийнято вважати, що до них належать всі міністерства (крім Міністерства закордонних справ) і центральні відомства, тому що у відповідності зі своєю профільною компетенцією вони здійснюють визначені зовнішні функції, для чого в них створюються відділи (управління) зовнішніх зв'язків.

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин загальної компетенції визначають основи зовнішньої політики держави, розробляють її тактичні і стратегічні цілі і задачі, формують мережу органів зовнішніх зносин держави за кордоном, здійснюють підготовку кадрового складу для цих органів.

Правовий статус органів зовнішніх зносин в середині держави закріплюється в конституції, профільних законах, положеннях про міністерства і відомства, розроблені Урядом. Формування внутрішньої і зовнішньої політики об'єктивно пов'язане із формою держави.

В Україні був розроблений і прийнятий парламентом — Верховною Радою України — документ, що визначає зовнішньополітичну діяльність держави. Це – Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», прийнятий в 2010 році. У цьому документі закріплена система принципів та пріоритетів зовнішньої політики України.

До закордонних органів зовнішніх зносин належать:

— постійні органи (дипломатичні представництва: посольства і місії, консульські представництва, торгові представництва, постійні представництва держав при міжнародних організаціях);

— тимчасові органи (спеціальні комісії або місії, що направляються в інші держави для участі в церемоніальних заходах, ведення переговорів і вирішення інших питань, делегації, що направляються для участі в міжнародних конференціях).

66.Загальна х - ка порядку створення та функціонування дипломатичного представництва.

Міжнародне право передбачає комплекс спеціальних правил, які стосуються відкриття дипломатичних представ­ництв, їх функціонування та привілейованого статусу. Вони покликані забезпечити сприятливі умови для виконання дипломатичним представництвом своїх функцій. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року орієн­тується, передусім, на дипломатичне представництво.

Штат дипломатичного представництва складається з глави представництва, дипломатичного, а також адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу. Члени дипломатичного персоналу - це особи, які мають дипломатичний ранг, який присвоюється дипломату у відповідності з існуючими в країні правилами щодо проходження дипломатичної служби (посли, посланники, радники). Дипломатичний ранг зберігається довічно. До дипломатичному персоналу відносяться також торговельні представники та їх заступники, військові аташе та спеціалісти по областях співпраці, мають різні дипломатичні ранги. Адміністративно-технічний персонал включає завідувача канцелярією, фінансових працівників, перекладачів, діловодів і ін. До обслуговуючого персоналу належать: лікарі, кур'єри, водії, кухарі і т. д.

Голови представництв держав, згідно ст. 14 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., поділяються на три класи:

а) клас послів і нунціїв, які акредитуються при главах держав;

б) клас посланників та інтернунцієв, які акредитуються при главах держав;

в) клас повірених у справах, які акредитуються при міністрах закордонних справ.

Призначення глави представництва здійснюється відповідно до загальноприйнятими міжнародними правилами і національним законодавством акредитуючої країни і зводиться до наступних стадій:

1. Підбір кандидатури посла або посланника.

2. Запит агреману.

3. Видання акта внутрішнього права, яким оформляєть­ся призначення.

4. Одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення у пресі про призначення, яке відбулося.

5. Видача вірчих грамот.

6. Попередня зустріч із міністром закордонних справ країни перебування після прибуття посла або посланника і подання йому копії вірчих грамот.

7. Вручення під час офіційної церемонії вірчих грамот главі держави перебування.

Причиною для відмови в агремані можуть бути лише серйозні й об'єктивні обставини, такі як негативне ставлення претендента до держави перебування, наявність компрометуючих матеріалів. Інколи в дипломатичній прак­тиці траплялися відмови в агремані жінкам або за расови­ми ознаками. Треба зазначити, що відмова у наданні агрема­ну стосується лише особи дипломатичного агента і в жодно­му разі не стосується підтвердження або перегляду досягну­тої угоди між державами про встановлення дипломатичних відносин. Запит агреману не поширюється на інших членів персо­налу представництва, оскільки їх, згідно зі ст. 7 Віденської конвенції, акредитуюча держава може призначати на свій розсуд. Що стосується військових, морських та авіаційних аташе, то держава перебування може запропонувати, щоб ці прізвища повідомлялися на її схвалення заздалегідь.

Після отримання агреману та юридичного оформлення призначення відповідно до конституційної процедури акре­дитуючої держави посол або посланник, яких скеровують за кордон у конкретну державу за місцем призначення, отримують особливий документ, який в дипломатичній практиці має назву вірчі грамоти. Вірчі грамоти підписує глава держави, що призначає дипломатичного представни­ка; вони адресовані главі держави, що приймає диплома­тичного представника. За змістом, вірчі грамоти — це до­кумент, який засвідчує представницький характер дипло­матичного представника і дає право на його акредитацію в іноземній державі. Вірчі грамоти мають характер загаль­них повноваженьдипломатичного представника, чинних упродовж усього періоду його перебування на посаді з усіх питань, що випливають із основних функцій представниц­тва.

Офіційна діяльність глави дипломатичного представниц­тва в країні перебування починається з часу вручення ним вірчих грамот. Треба зазначити, що процедура вручення вірчих грамот не регулюється міжнародним правом і відбу­вається в кожній країні згідно з її протокольним церемоніа­лом. За формою дипломатичні представництва поді­ляють на постійні й тимчасові. На постійній основі створю­ють посольства і місії, а також представництва держав при міжнародних організаціях. Поряд з постійними представ­ництвами держави використовують і тимчасові диплома­тичні представництва, які призначаються для виконання спеціальних місій. За існуючою практикою дипломатичне представництво, яке очолює посол або тимчасовий повірений у справах, на­зивається посольством, а очолюване посланником чи повіре­ним у справах — місією. Глава дипломатичного представництва є лише одним із його членів, хоча й найбільш важливим. Ця особ­ливість Віденської конвенції досить наочно простежується в таких її положеннях:

1. відкриття дипломатичного представництва є наслідком угод між двома державами і не стосується безпо­середньо призначення його глави;

2. функціонування диплом представництва не порушується змінами його персоналу;

3. дипломатичне представництво наділене влас­ними привілеями та імунітетами, які не варто змішувати з імунітетами та привілеями його співробітників;

4. припинення функцій глави диплом представн не порушує функц самого представн, тоді як припин діяльності представн передбачає заверш функцій усіх його членів вкл з главою.

Якщо вони спочатку утворять місії, а пізніше вважатимуть за доцільне підвищити рівень представництва до посольства, потрібно буде знову досягти домовленості. Посольство вважається вищим за рангом дипломатич­ним представництвом. На практиці його заснуванням часто хочуть підкреслити більш високий рівень дипломатичних відносин з країною. Посольство очолюється послом. Місії вважають нижчими за рангом дипломатичними представництвами. їх очолюють посланники або повірені у справах. Хоча варто зазначити, що в дипломат практиці відмінність між посольствами і місіями поступово стирається, залишається відмінність лише з питань дипломат протоколу. Що стосується їх представницького ха­рактеру, функцій та привілеїв, то тут відмінностей між ними майже немає. Представництва Ватикану називаються нунціатурами та інтернунціатурами, що відповідає посольству та місії. Папські представництва виконують подвійну функцію: дип­ломатичну і клерикальну, тобто вони охоплюють як офіційні відносини Ватикану з країною перебування, так і відноси­ни з релігійними центрами країни.

Історично склалося так, що дипломатичні представниц­тва утворювались у столиці держави, де була резиденція глави держави перебування, її уряду, Міністерства закор­донних справ. Зокрема Комісія міжнародного права керу­валася бажанням уникнути незручного становища, яке б виникло для уряду держави перебування внаслідок засну­вання приміщення іноземного представництва в інших містах, крім тих, де розташовано уряд Це, пере­дусім, ускладнювало б забезпечення дипломатичної недо­торканності та інших привілеїв, якими користуються іно­земні представництва та їх персонал. Водночас є чимало про­токольних питань, згідно з якими уряд країни перебування постійно контактує з дипломатичним корпусом, відповідно розташування його частин в інших містах спричинило б не­зручності як для країни перебування, так і для дипломатич­ного корпусу.

67.Загальна х-ка порядку створення та функціонування консульського представництва.

Консульство — це установа, яка входить до системи органів зовнішніх зносин держави і представляє її на визначеній угодою території держави перебування, здійснюючи на ній захист прав та інтересів своєї держави, її громадян і юридичних осіб. Джерелами його регулювання - це міжнар договори і міжнародно-правові звичаї, а також національне законодавство держав. Консульські установи як закордонні органи зовнішніх зносин держави порівняно з дипломатичними представництвами мають свої особливості.

Згідно зі статтею 2 Віденської Конвенції про консульські зносини 1963 року встановлення консульських зносин між державами здій­снюється за взаємною згодою. Встановлення дипломатичних зно­син означає й одночасне встановлення консульських зносин, якщо інше не обговорюється заінтересованими державами. Розірвання ж дипломатичних зносин не спричиняє автоматичного припинення консульських зносин.

Місцезнаходження консульської установи та її клас визначають­ся за згодою з державою перебування. Консульські представництва держави, що направляє, яких може бути декілька в державі пере­бування, на відміну від дипломатичного представництва держави, що акредитує, діють не на всій території держави перебування, а в межах установленого консульського округу. Під ним розуміється територія, на якій відповідно до норм міжнародного права і націо­нального законодавства здійснюються консульські функції. Критерії створення консульських округів і, отже, відкриття консульських установ різноманітні. Консульські округи консуль­ських установ різних держав не збігаються між собою. Сукупність глав консульських установ різних держав, що знаходяться в кон­кретному пункті (порт, місто) держави перебування, являє собою консульський корпус у вузькому розумінні.

Згідно зі статтею 9 Віденської конвенції про консульські зноси­ни 1963 року для глав консульських установ визначено чотири класи:

1)генеральний консул;

2) консул;

3) віце-консул;

4) консульський агент.

Генеральний консул очолює генеральне консульство або консуль­ський відділ дипломатичного представництва; консул — консуль­ство; віце-консул — віце-консульство. Останні також можуть бути помічниками або заступниками генерального консула. Віце-консул може виконувати обов'язки заступника консула. Консульський агент очолює консульське агентство. В Україні, як і в більшості держав, консульські працівники є службовцями міністерства за­кордонних справ і їм присвоюються дипломатичні ранги. У деяких країнах консульська служба відділена від дипломатичної, і консуль­ським працівникам присвоюються спеціальні ранги.

Глави консульських установ призначаються державою, що пред­ставляється, і допускаються до виконання своїх функцій державою перебування. Вже зазначалося, що держава, яка представляється, надає главі консульської установи спеціальний документ — кон­сульський патент. Цей документ засвідчує його посаду і містить, як правило, його повне ім'я і прізвище, клас, зазначення консульського округу і місцезнаходження консульської установи.

Держава, що представляється, направляє консульський патент звичайно дипломатичними шляхами уряду держави, на території якої глава консульської установи повинен виконувати свої фун­кції. Глава консульської установи допускається до виконання своїх функцій тільки після одержання дозволу (екзекватури) на це з бокудержави перебування. Причому такий дозвіл, у якій би формі він не був виражений, іменується екзекватурою (не плутати з агреманом у дипломатичному праві). Держава, що відмовляє у видачі екзек­ватури, не зобов'язана повідомляти мотиви своєї відмови.

З моменту отримання екзекватури вважається, що глава консуль­ської установи розпочав виконання своїх функцій. З цього моменту визначається його старшинство стосовно глав консульських установ інших держав, розташованих у даному консульському окрузі.

На чолі консульського корпусу стоїть старшина, старший за рангом і за часом одержання консульської екзекватури. Він виконує в основному церемоніальні функції, у які входить представництво всього консульського корпусу при колективних виступах, озна­йомлення знову прибулих членів консульського корпусу з особли­востями і традиціями держави перебування. Він також здійснює захист прав членів консульського корпусу у випадку їх порушення владою держави перебування, вирішує можливі внутрішні проблеми в рамках консульського корпусу.

У наш час набула значного поширення практика відкриття кон­сульських відділів при дипломатичних представництвах. Такі від­діли очолюються завідувачами, що іменуються генеральними кон­сулами або консулами. У міжнародній практиці, залежно від місця виконання консульських функцій, розрізняють окремих консулів, тобто консулів, що виконують консульські функції самостійно в окремому консульському окрузі, і віддільських консулів, що діють у складі консульського відділу дипломатичного представництва.

Існує ще одна відмінність між цими посадовими особами. Окремі консули при призначенні на посаду отримують письмове повно­важення — консульський патент. Консул розпочинає виконання своїх обов'язків після одержання згоди (екзекватури) держави перебування. Екзекватура оформляється у формі запису на консуль­ському патенті або у вигляді окремого документа. А завідувачам консульських відділів посольств консульський патент і екзекватура, як правило, не видаються, оскільки вони діють як співробітники дипломатичного представництва.

68. Поняття, види та функції дипломатичного представництва.

Дипломатичне представництво - постійний закордонний державний орган зовнішніх зносин, створений на основі спільної угоди однією державою на території іншої для підтримання постійних офіційних контактів. Дипломатичне представництво виступає від імені своєї країни у всіх питаннях, що стосуються відносин з іншою стороною.

ВИДИ.

За формою дипломатичні представництва поді­ляють на постійні й тимчасові. На постійній основі створю­ють посольства і місії, а також представництва держав при міжнародних організаціях. Поряд з постійними представ­ництвами держави використовують і тимчасові диплома­тичні представництва, які призначаються для виконання спеціальних місій. За існуючою практикою дипломатичне представництво, яке очолює посол або тимчасовий повірений у справах, на­зивається посольством, а очолюване посланником чи повіре­ним у справах— місією.

постійне представництво при міжнародних організаціях;

дипломатичні представництва, що мають з різних причин інші назви та особливості організації (наприклад, Народні бюро зовнішніх зв'язків у Лівії).

Функції дипломатичного представництва закріплено у ст. З Віденської конвенції 1961 р. Найважливішими з них є:

--представництво акредитуючої держави у державі перебування;

--захист інтересів своєї держави у державі перебування та її громадян у рамках міжнародного права;

--ведення переговорів з урядом держави перебування;

- консульська;

--інформаційна, тобто збір всіма законними засобами відомостей про умови і події у державі перебування і повідомлення про них уряду акредитуючої держави;

--заохочення дружніх відносин між державою, яку представляє дипломатичне представництво, і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у галузі економіки, культури, науки тощо.

69.Припинення діяльності дипломатичного представництва.

Припинення діяльності дипломатичних представництв у цілому як органів держави за кордоном може відбуватися в таких випадках:

• коли дипломатичні відносини між даними державами розірвано і тимчасово припинено;

• коли між ними виник стан війни;

• коли в акредитуючій державі або країні перебування відбуваються докорінні соціально-економічні та політичні зміни і нове державоутворення не висловлює наміру продовжувати дипломатичні відносини;

• коли одна із двох держав, що підтримують між собою дипломатичні відносини, перестає існувати як суб'єкт міжнародного права і, об'єднуючись з іншою, утворює новий суб'єкт міжнародного права.

Також має місце ситуація, при якій диплома­тичні відносини припиняються на підставі фінансових труд­нощів однієї з держав. У таких випадках фактично настає не "завершення" дипломатичних відносин, а лише припи­нення діяльності представництва. Причому такі випадки у практиці дипломатичної діяльності трапляються досить часто. Дипломатичні відносини між цими державами мо­жуть підтримуватись через дипломатичне представництво цієї країни у сусідній державі.

70.Призначення та припинення місії дипломатичного представника.

Призначення і вступ на посаду глави дипломатичного представництва - акредитування - складається з декількох етапів:

- підбір кандидатури посла чи посланника;

- держава, що акредитує, направляє державі перебування запит про згоду на призначення особи на посаду (запит - біографічні дані, посадове та сімейне становище);

- агреман (від франц. — згода) — це позитивна відповідь держави перебування на призначення конкретної особи як посла, посланника чи повіреного у справах. Особа вважається persona grata -бажаною особою в даній державі, у разі відмови в агремані - persona non grata (не мотивується);

- видання акта внутрішнього права, що оформлює призначення;

- одночасне в обох столицях офіційне повідомлення у ЗМІ про призначення, що відбулося;

- видача вірчих грамот;

- попередня аудієнція у міністра закордонних справ держави перебування та передача копії вірчих грамот;

- початок виконання повноважень - з моменту вручення вірчих грамот або з моменту повідомлення про своє прибуття.

Вірча грамота - документ, який дається послу (посланнику) для акредитації в іноземній державі, підписується главою держави, що акредитує, і скріплюється печаткою міністерства закордонних справ. ЇЙ вручають в урочистій обстановці.

Згідно зі ст. 43 Віденської конвенції, функції диплома­тичного агента припиняються:

а)після повідомлення акредитуючою державою державі перебування про те, що функції дипломатичного агента припинено;

б) після повідомлення державою перебування акредитуючій державі, що вона відмовляється визнати дипломатичного агента співробітником представництва.

На відміну від початку місії дипломатичного агента, де потрібна згода обох держав, її завершення може бути оформ­лено одностороннім актом тієї чи іншої держави.

Крім уже згаданих вище підстав для припинення діяль­ності дипломатичних агентів, існує ще ціла низка причин умовно об'єктивного характеру. Так, особиста місія авто­матично припиняється у зв'язку із смертю самого посла або глави держави, який направив чи прийняв посла у країнах з монархічною формою правління. В таких випадках для поновлення місії вважається необхідним вручати нові вірчі грамоти — або новим послам, або новому главі держави перебування. І навпаки, у країнах з республіканською фор­мою правління смерть президента або закінчення терміну його діяльності на цьому посту як в акредитуючи державі, так і країні перебування не викликає необхідності вручення нових вірчих грамот діючими послами, їхня особиста місія може продовжуватися, якщо тільки новий глава держави не прийме рішення про заміну послів за кордоном у зв'язку з приходом до влади нової адміністрації.

Найчастіше підставою для припинення функцій дипло­матичного представника є відкликання акредитуючою дер­жавою у зв'язку із завершенням терміну, на який була призначена особа, а також інших підстав (кадрових, органі­заційних, сімейних).

У сучасній дипломатичній практиці дуже рідко трапля­ються випадки, коли вірчі грамоти надаються на певний тер­мін. Але якщо цей термін спливає, відповідно припиняються повноваження, імунітет дипломатичного агента втрачаєть­ся і він стає приватною особою.

Крім підстав, передбачених Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р., працівники дипломатичної служби, які скеровані у довготермінове відрядження, мо­жуть бути достроково відкликані згідно з Законом України "Про дипломатичну службу" у випадках:

-службової необхідності;

-за станом здоров'я;

-невиконання або неналежного виконання ними служ­бових обов'язків;

-вчинення дій, які їх ганьблять;

-вчинення членами їх сімей дій, що можуть призвести до негативних наслідків при подальшому перебуванні пра­цівника дипломатичної служби у довготривалому відря­дженні (ст. 22).

Акредитуюча держава у будь-який час може зажадати відкликання глави, а також і кожного члена дипломатич­ного представництва, не мотивуючи при цьому своїх дій.

А також до підстав припинення можна віднести:

♦ оголошення державою перебування дипломатичного представника persona non grata (небажаною особою)

♦ розірвання дипломатичних відносин або виникнення стану війни між державами, що акредитує дипломатичного представника, і державою його перебування

♦ відкликання дипломатичного представника акредитуючою державою (відзивна грамота)

♦ припинення існування як суб'єкта міжнародного права держави, яка акредитувала представника, або держави перебування

♦ докорінна зміна державного устрою в держав, що акредитувала дипломатичного представника.

Причини оголошення «persona non grata» або особою «неприйнятною» можуть бути різними. Проте всі вони зво­дяться, як правило, до одного ряду. Це —неповага до законів та звичаїв країни перебування, втручання в її внутрішні справи, зловживання дипломатичними привілеями та імуні­тетами, заяви, які розцінюються як нетактовні або образливі щодо країни перебування тощо. Все це, звичайно, квалі­фікується як «діяльність, несумісна із статусом дипломатичного агента», наслідком чого і є вимога до акредитуючої держави відкликати даного дипломата і припинити його функції в представництві. З юридичної точки зору оголошення того чи іншого співробітника дипломатичного персоналу або навіть глави представництва «persona non grata» не веде автоматично до припинення діяльності самих дипломатичних представництв, оскільки воно, по своїй суті, має чисто персональний харак­тер. Проте на практиці це нерідко призводить до ускладнення відносин між відповідними країнами, зокрема, до відкли­кання, як адекватного заходу, частини персоналу пред­ставництва або його глави

71. Поняття дипломатичних привілеїв та імунітетів.

Дипломатичні привілеї та імунітети - це сукупність особливих пільг, прав і переваг, наданих іноземним дипломатичним представництвам, їх персоналу та іншим особам, що користуються ними за міжнародним правовим захистом на території держави перебування.

Імунітет — це звільнення від адміністративної, кримінальної, цивільної юрисдикції країни перебування. Основа дипломатичних імунітетів — особиста недоторканність дипломата. Він не може підлягати арешту чи затриманню у будь-якій формі. Влада країни перебування, звільняючи дипломата від своєї юрисдикції, вживає всіх необхідних заходів для запобігання зазіханням на його особисту свободу та гідність.

Привілеї — це пільги, переваги (наприклад, звільнення від податків, митних зборів і догляду тощо), які рядовим іноземним громадянам не надаються. Надаючи іноземним дипломатам особливі права і звільняючи їх від своєї юрисдикції, держава, що приймає, вважає їх "абсолютно вільними" у виконанні своєї місії. Цей принцип походить від суверенного х - ру держав та їхньої рівноправності як суб’єктів міжнародного права. Для підтвердження приналежності до дипломатичного персоналу дипломатам та членам їхніх родин служба державного протоколу МЗС видає на підставі закордонних паспортів спеціальні картки, які є свідченням того, що вони користуються всіма привілеями та імунітетами. Дипломати зацікавлені за максимально короткий термін отримати цей документ, бо тільки за його наявності вони можуть ефективно виконувати свої обов’язки, вирішувати питання, які стосуються їхнього проживання в країні перебування. Розрізняють дипломатичні привілеї та імунітети дипломатичного представництва й особисті привілеї та імунітети дипломатичного представника. Під дипломатичними імунітетами розуміють вилучення дипломатичних агентів із сфери дії юрисдикції держави перебування, незастосування до них засобів примусу, санкцій, передбачених внутрішнім правом. Це необхідна гарантія нормального здійснення дипломатом своїх функцій.

Статті 22 і 24 Віденської конвенції 1961 р. зобов'язують держави додержуватися дипломатичного імунітету таким чином:

1. Помешкання представництва оголошуються недоторканими, а влада держави перебування може вступити в ці помешкання лише за згодою глави представництва.

2. На державі перебування лежить спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів щодо захисту помешкань представництва від будь-якого порушення спокою представництва чи образи його гідності.

3. Помешкання представництва, меблі та інше майно, що є в них, а також засоби пересування представництва користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій.

4. Архіви і документи представництва недоторкані у будь-який час і незалежно від їх місцезнаходження.

До привілеїв та особистих імунітетів належать недоторканність особи і житла; повний імунітет від кримінальної юрисдикції держави перебування; повний імунітет від цивільної та адміністративної юрисдикції щодо службової діяльності; фіскальний (податковий) імунітет. Загальновизнаними дипломатичними особистими привілеями є митні привілеї (право на безмитне перевезення багажу і звільнення його від митного огляду), вільне пересування дипломатів та членів їх сімей на території іншої держави.

До імунітетів дипломатичного представництва належать недоторканність приміщень; імунітет від примусових дій щодо майна і засобів пересування представництва; недоторканність кореспонденції; фіскальний імунітет. До привілеїв дипломатичних представництв належать право на безперешкодні зносини зі своїм центром та іншими представництвами держави; митні та протокольні привілеї (право на прапор, на носіння форми, на старшинство і т.п.).

Загалом дипломатичні пільги і привілеї — це чинники, що сприяють дипломатичній роботі і полегшують її.

72. Дипломатичний корпус.

Дипломатичний корпус утворюють всі дипломатичні представники в державі перебування.

Дипломатичний корпус у вузькому сенсі - це глави посольств і місій, акредитованих в даній державі. Дипломатичний корпус в широкому сенсі становлять все особи, які мають дипломатичні паспорти і дипломатичні картки, що видаються державою перебування.

На чолі дипломатичного корпусу стоїть дуайєн (старшина), якого ніхто не призначає і не обирає, ним автоматично стає той, хто найдовше перебуває в країні, абсолютно немає значення, велику чи малу країну він представляє. Дуайен консультує своїх колег про місцеві дипломатичних звичаях і очолює дипломатичний корпус на протокольних заходах.

Дипломатичний корпус грає в основному представницьку, церемоніальну роль

Уперше в історії термін "дипломатичний корпус" було вжито у Відні 1754 року, і мав він радше іронічний характер. Лише на початку XIX ст. термін увійшов у вжиток як окреслення всієї спільноти дипломатичного персоналу, акредитованого в країні перебування.

Дипломатичний корпус — це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у країні перебування. В широкому ж значенні цього слова мається на увазі, що дипломатичний корпус складається не тільки із глав представництв, а й дипломатичного персоналувсіх іноземних посольств та місій, акредитованих у столиці країни перебування. Крім того, до дипломатичного корпусу відносять, як правило, і членів родин дипломатичних агентів (дружини останніх, їхні неповнолітні діти, дорослі, але незаміжні доньки, а іноді й батьки дипломата також мають дипломатичні картки і включаються до списків членів дипломатичного корпусу). Звичайно, що такий суто механістичний підхід до визначення поняття «дипломатичний корпус» аж ніяк не виправданий, оскільки виникає ризик загубити його основну визначальну рису. Адже дипломатичний корпус — це не просто сукупність осіб, причетних до дипломатичної сфери.

Тому під дипломатичним корпусом варто розуміти, насамперед, об'єднання професіоналів, які утворюють корпорацію дипломатичних агентів, акредитованих у країні перебування. Лише в такому випадку можна говорити про функції дипломатичного корпусу, що виступає як єдине ціле з питань церемоніального та організаційно-побутового характеру у відносинах як між самими членами дипломатичного корпусу, так і з органами влади країни перебування. При цьому необхідно наголосити, що основне завдання дипломатії — це здійснення офіційних відносин між рівносуверенними державами на двосторонній основі. Саме тому ніякі колективні виступи дипломатичного корпусу з питань політичного характеру не можуть мати місця. Вони можливі лише з церемоніальних, протокольних питань, наприклад, поздоровлення з нагоди вступу на посаду глави держави або уряду країни перебування, висловлення жалю у відповідних випадках тощо. Практично від імені дипломатичного корпусу в цілому в цих та інших випадках церемоніального характеру виступає його глава — дуайєн (старшина, або старійшина, дипломатичного корпусу).

73. Дипломатичний персонал.

Віденська конвенція про дипломатичні відносини поді­ляє співробітників дипломатичних представництв залежно від функцій, які вони виконують, на три категорії: дипло­матичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий пер­сонал (ст. 1).

До дипломатичного персоналу належать особи, які ма­ють дипломатичний ранг. Віденська конвенція називає їх дипломатичними агентами. Вони виконують функції полі­тичного і дипломатичного характеру, тобто здійснюють без­посередні зносини з органами іноземної держави та особа­ми, які є в складі дипломатичного корпусу.

Для виконання функцій дипломатичне представництво мас необхідний персонал. Відповідно до ст. 11 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. за відсутності угоди про чисельність персоналу представництва держава перебування може запропонувати чисельність персоналу, яку вона вважає розумною і нормальною, враховуючи обставини й умови, що існують у державі перебування, та потреби представництва. Хоча оптимальний варіант вирішення проблеми чисельності дипломатичного персоналу - це угода між акредитуючою і приймаючою державами. Зазвичай чисельність персоналу залежить від рівня відносин між державами і може коливатися від декількох осіб до багатьох десятків співробітників.

Весь склад співробітників дипломатичного представництва поділяється на три групи: 1) дипломатичний персонал; 2) адміністративно-технічний персонал; 3) обслуговуючий персонал.

Дипломатичний персонал - це особи, які мають дипломатичні ранги. Члени дипломатичного персоналу представництва в принципі повинні бути громадянами акредитуючої держави. В деяких випадках громадяни держави перебування або третьої держави можуть бути призначені на дипломатичну посаду, але тільки з відома приймаючої держави.

До адміністративно-технічного персоналу належать економісти, бухгалтери, завідувачі канцелярій, діловоди, друкарки, перекладачі та інші співробітники, які виконують адміністративну або технічну роботу.

Обслуговуючий персонал складається з шоферів, ліфтерів, двірників, садівників, кур'єрів та інших осіб, які виконують обов'язки з обслуговування дипломатичного представництва.

До адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу можуть входити як громадяни акредитуючої держави, так і місцеві громадяни.

Міністерство закордонних справ приймаючої держави повинне своєчасно інформуватися про всі призначення і зміни у складі персоналу дипломатичного представництва.

74. Право спеціальних місій.

Під спеціальною місією в міжнародному праві розуміється тимчасовий орган зовнішніх зносин держави, що направляється в іншу державу для виконання конкретних завдань, визначених за згодою між даними державами. Раніше ця форма зовнішніх зносин держав іменувалася дипломатією ad hoc (створення дипломатичних органів в окремім випадку або з конкретного приводу). В даний час спеціальні місії широко використовуються в практиці міжнародних відносин для участі в двосторонніх переговорах, вручення важливих документів, інавгураційних торжествах, ювілейних і похоронних заходах. 

Діяльність спеціальних місій регламентується Віденською конвенцією про спеціальні місії від 16 грудня 1969 року (набрала чинності в 1985 році).

У відповідності зі статтею 2 цієї Конвенції держава може направити спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої, попередньо отриманої через дипломатичні або інші узгоджені або взаємоприйнятні канали.

Функції спеціальної місії визначаються за взаємною згодою між державою, що посилає, і державою, що приймає (стаття 3). Функції спеціальної місії починаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерством закордонних справ або з іншим органом держави, що приймає, стосовно якого є домовленість. Ці функції припиняються:

а) за згодою заінтересованих держав;

б) після виконання завдання спеціальної місії;

в) після закінчення терміну, встановл для спец місії, якщо він спеціально не продовжений;

г) після повідомлення держави, що посилає, про те, що вона припиняє або відкликає спеціальну місію;

ґ) після повідомлення держави, що приймає, про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою.

Розірвання дипломатичних і консульських відносин між державою, що посилає, і державою, що приймає, саме по собі не тягне за собою припинення діяльності спеціальних місій, що існують у момент розірвання відносин (статті 13, 20). Наявність дипломатичних або консульських зносин не є необхідною для посилання або прийняття спеціальної місії. Держава, що посилає, може за Своїм розсудом призначити членів спеціальної місії, повідомивши державі, що попередньо приймає, усю необхідну інформацію про чисельність і склад спеціальної міси і, зокрема, повідомивши імена і посади осіб, яких воно має намір призначити. Держава, що приймає, у свою чергу, може не дати своєї згоди на направлення спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини й умови в державі, що приймає, і потреби даної місії. Вона може також, не повідомляючи причин своєї відмови, не дати згоди на призначення будь-якої особи в якості члена спеціальної місії.

Спеціальна місія складається з одного або декількох представників держави, що посилає, із числа котрих ця держава може призначити главу місії. У спеціальну місію може також входити дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий персонал.

Правовою основою діяльності спеціальних дипломатичних місій е Конвенція про спеціальні місії, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН8 грудня 1968 р. Для України Конвенція набула чинності з 26 вересня 1993 р.

Згідно зі ст. 1 Конвенції, спеціальна місія є тимчасовою місією, яка за своїм характером представляє державу і направляється однією державою в іншу за згодою останньої для розгляду з нею певних питань або для виконання щодо неї певного завдання.

Вирішення питання щодо направлення та приймання в себе спеціальної місії належить до компетенції сторін і розв'язується за їх взаємною згодою. Така домовленість може бути виражена у вигляді І договору, який передбачає обмін відповідними місіями, обміну нотами, джентльменської угоди та ін.

Сучасне міжнародне право передбачає, що кожен його суб'єкт (держава, нація, що бореться за свою державність, МО) мають право направляти та приймати спеціальні місії.

Тимчасовий характер спеціальної місії може виявлятись як у часі "функціонування, так і в прийнятті зацікавленою державою рішення про те, що місія завершить свою діяльність у момент виконання покладеного на неї завдання. Однак із цього не варто робити висновок про те, що час її діяльності завжди короткий, оскільки мета місії може бути досить складна, а її виконання нерідко потребує довшого І часу. В історії дипломатії відомі випадки, коли діяльність таких місій тривала декілька років.

Спеціальна місія має представницький характер, і ця обставина дає змогу розмежувати спеціальні місії і різні недержавні, хоча значною мірою також офіційні місії та візити.

Наявність дипломатичних або консульських відносин не є необхідною передумовою для направлення або прийняття спеціальної місії. Крім цього, її діяльність не пов'язана також з інститутом визнання, який є необхідною юридичною передумовою для встановлення дипломатичних відносин. Це дає змогу державам використовувати таку форму дипломатії за будь-яких умов, і при цьому вони вільні від будь-яких зобов'язань, крім тих, що передбачені функціонуванням конкретної місії.

Акредитуюча держава на свій розсуд може призначити главу і членів спеціальної місії, надавши попередньо приймаючій державі необхідну інформацію про чисельність і склад місії, а також прізвища і посади осіб, яких вона має намір призначити. На відміну від глави дипломатичного представництва, главі спеціальної місії не потрібно отримувати агреман.

Відповідно до ст. 10 Конвенції про спеціальні місії, представники акредитуючої держави в спеціальній місії, а також члени її дипломатичного персоналу в принципі мають бути громадянами акредитуючої держави.

До складу спеціальної місії може входити дипломатичний, адміністративно-технічний та обслуговуючий персонал. Якщо члени постійного дипломатичного представництва або консульської установи, що перебуває у приймаючій державі, включені до складу спеціальної місії, вони зберігають привілеї та імунітети членів дипломатичного представництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, що надаються Конвенцією про спеціальні місії.

Приймаюча держава може в будь-який час, не будучи зобов'язаною мотивувати своє рішення, повідомити акредитуючу державу, що хтось із членів її дипломатичного персоналу визнаний "persona non grata" або що будь-який інший член персоналу місії є неприйнятний. Тоді акредитуюча держава зобов'язана відповідно відкликати цю особу або припинити її функції в місії.

Якщо акредитуюча держава відмовиться виконати або не виконає у межах розумного строку свої зобов'язання, про які йшлося вище, приймаюча держава може відмовитися визнати цю особу членом спеціальної місії. Водночас стосовно глави і членів деяких спеціальних місій, які обіймають відповідні посади у державі, що акредитується (наприклад, прем'єр-міністр, міністр закордонних справ, міністр зовнішньої торгівлі), приймаюча держава не може заявити, що ця особа є "persona non grata". Такі дії могли б бути кваліфіковані як втручання у внутрішні справи акредитуючої держави.

У ст. 13 Конвенції про спеціальні місії передбачено, що функції спеціальної місії розпочинаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерством закордонних справ або іншим органом приймаючої держави, щодо якого є домовленість. Здебільшого спеціальні місії отримують повноваження від глав держав, глав урядів або міністрів закордонних справ.

75. Поняття та ознаки міжнародної організації.

Міжнародна організація — це об'єднання держав відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'язків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів.

З цього визначення можна виділити такі ознаки будь-якої міжнародної організації: — членство трьох і більше держав. При наявності меншої кількості держав виникає їх спілка, але не МО, що створюється з метою колективного вирішення певних задач; — повага суверенітету держав-членів організації і невтручання у внутрішні справи Ця ознака є основною функціональною ознакою міжнародної організації, тому що в процесі її діяльності всі держави, що є членами організації, мають рівні права і несуть рівні обов'язки в якості суб'єктів міжнародного права незалежно від розміру своєї території, кількості населення, рівня економічного розвитку й інших ознак, що характеризують державу. Втручання у внутрішні справи держави-члена організації ніяким чином не допускається, за винятком випадків, коли такою державою порушені міжнародні зобов'язання, узяті в рамках цієї організації відповідно до її статутних положень; — створення відповідно до міжнародного права. Ця ознака має конституююче значення, тому що будь-яка міжнародна організація повинна бути створена на правомірній основі. А це означає, насамперед, що установчий документ організації повинен відповідати загальновизн принципам і нормам МП, і насамперед принципам jus cogens. Якщо МО створена неправомірно або її діяльність суперечить міжнародному праву, то установчий акт такої організації повинен бути визнаний неістотним і дія його припинена в найкоротший термін; — заснування на основі міжнародного договору. Зазвичай, міжнародні організації створюються на основі міжнародного договору (конвенції, угоди, протоколу і т.д.). Об'єктом такого договору є поведінка як суб'єктів договору, так і самої міжнародної організації. Сторонами установчого акта є суверенні держави. Проте в останні роки повноправними учасниками міжнародних організацій є також і міжурядові організації. Наприклад, Європейський Союз є повноправним членом багатьох міжнародних рибальських організацій;

— здійснення співробітництва в конкретних галузях діяльності. Міжнародні організації створюються для координації зусиль держав у тій або іншій профільній галузі, наприклад у політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), науково-технічній (Європейська організація ядерних досліджень), економічній (Європейський Союз), валютно-фінансовій (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародний валютний фонд), соціальній (Міжнародна організація праці), у сфері медицини (Всесвітня організація охорони здоров'я) і в багатьох інших галузях. Водночас на міжнародній арені є організації, що уповноважені координувати діяльність держав практично в усіх галузях, наприклад ООН та ін. Таким чином, міжнародні організації поряд з іншими формами міжнародного спілкування (багатосторонні консультації, конференції, наради, семінари і т.д.) виступають у якості органу співробітництва зі специфічних проблем міжнародних відносин; — наявність відповідної організаційної структури (постійні органи і штаб-квартира).

Ця ознака, що характеризує інституціональну будову міжнародної організації, є однією із найважливіших. Вона ніби демонструє та підтверджує постійний характер організації і тим самим відрізняє її від численних інших форм міжнародного співробітництва. На практиці ця ознака виявляється в тому, що міжурядові організації мають штаб-квартири, членів в особі суверенних держав і необхідну систему головних (основних) і допоміжних органів. Зазвичай вищим органом організації є сесія (асамблея, конгрес), що скликається один раз у рік (іноді один раз у два роки). У якості виконавчих органів виступають ради. Адміністративний апарат очолюється виконавчим секретарем (генеральним директором) організації. Всі організації мають постійні або тимчасові виконавчі органи з різноманітним правовим статусом і компетенцією; — наявність прав і обов'язків організацій Особливістю компетенції міжнародної організації є те, що її права й обов'язки похідні від прав і обов'язків держав-чле-нів. Таким чином, жодна організація без згоди держав-членів не може почати дій, що торкаються інтересів своїх членів. Права й обов'язки будь-якої організації в загальній формі закріплюються в її установчому акті, резолюціях вищих і виконавчих органів, в угодах між організаціями. Ці документи встановлюють і закріплюють наміри держав-членів і їх волю щодо меж і сфер діяльності міжнародної організації, що далі повинні бути нею реалізовані. Держави також вправі заборонити організації почати ті або інші дії, і організація не може перевищити свої повноваження; — самостійні міжнародні права й обов'язки організації Незважаючи на те, що міжнародна організація наділяється державами-членами правами й обов'язками, у процесі її діяльності вона починає набувати свої, відмінні від початкових, права й обов'язки. Таким чином, мова йде про виникнення в міжнародній організації автономної волі, відмінної від воль держав-членів. Ця ознака означає, що в межах своєї компетенції будь-яка організація вправі самостійно обирати засоби і способи виконання прав і обов'язків, покладених на неї державами-членами; — установлення порядку прийняття рішень і їх ньої юридичної чинності. Ця ознака свідчить про те, що в рамках міжнародної організації характерним є прийняття рішень у спеціально розробленій процедурі. Кожна з міжнародних міжурядових організацій має свої правила процедури. Крім того, юридичну чинність рішень, прийнятих у рамках міжнародної організації, установлюють самі держави-члени міжнародної організації.

Вже відзначалося, що в міжнародному праві існує два види міжнародних організацій — міжнародні міжурядові організації (ММУО) — організації, створені на основі міжнародної угоди. Саме їм держави делегують певну частину своїх суверенних прав. Проте міжнародна правосуб'єктність цих організацій залишається обмеженою, тому що вони діють у рамках тільки тих повноважень, що передали їм держави — міжнародні неурядові організації (МНУО) — організації, утворювані міжнародною громадськістю з метою встановлення міжнародного співробітництва з актуальних питань міжнародного життя.

Класиф:

За предметом: Політичні, Кредитно-фінансові, Економічні

За колом учасників: Універсальні( практично всі держави - учасники), Регіональні( об’єднання держав певного регіону), Субрегіональні( групи держав в середині європейського регіону)

За порядком прийняття нових членів:Відкриті( членом може бути будь-яка держава), Закриті ( конкретні учасники заздалегідь обговрюються)

За сферою діяльності Організації з загальною компетенцією( будь які питання міжнародного життя), Організації зі спеціальною компетенцією

За цілями і принципами:Правомірні, Протиправні

76.Загальна характеристика статуту міжнародної організації.

СТАТУТ МО- багатосторонній міжнар договір, що визначає правову природу, характер, зміст діяльності, основні цілі та завдання міжнародної організації. У статуті, як правило, закріплюються: повноваження головних органів організації, порядок їх утворення і представництва в них держав-членів; основні принципи діяльності організації та її членів; правила прийняття до організації та виходу або виключення з неї; порядок прийняття рішень органами організації та забезпечення їх виконання; порядок вирішення спорів між членами організації. Прикладами С. м. о. є Статут ЮНЕСКО 1945, Статут Ради Європи 1949, Статут СНД 1993 та ін. Особливе місце посідає Статут ООН, в якому не тільки визначаються права та обов'язки держав — членів ООН, а й закріплюються загальновизнані принципи і норми суч МП; в силу цього він є головним джерелом сучас МП.

Статут МО– міжнародний договір особливого виду Правовою основою виникнення та діяльності міжнародних організацій є засновницький акт організації, який називається статутом. За своєю юридич-ною природою статут є міжнародним договором особливого роду (sui generis). Головна особливість міжнародного договору, що є статутом МО, полягає у тому, що він не тільки встановлює права і обов’язки сторін (держав), оскільки це робить будь-який міжнародний договір, але й утворює МО. Це означає, що засновуються органи МО, визначається їх компетенція, встановлюється правове положення членів орг, персоналу, х-р відносин з іншими МО, держ-нечленами тощо.

У зв’язку з цим у Віденську конвенцію про право міжнародних договорів 1965 року була включена ст. 5 наступного змісту: «Ця Конвенція застосову-ється до будь-якого договору, який є засновницьким актом міжнародної ор-ганізації, без шкоди для відповідних правил даної організації».

Стаття 5, таким чином, складається з двох частин. Вона містить загальне правило, згідно якому статути міжнародних організацій прирівнюються до міжнародних договорів, в силу чого на них розповсюджуються положення Віденської конвенції. Однак у той же час ст. 5 містить і спеціальне правило, згідно якого підкреслюється специфіка цієї групи міжнародних договорів, оскільки положення Конвенції розповсюджуються на них з урахуванням правил, що діють у самій організації.

Статут міжнародної організації складається з:

Преамбули

Глава 1( організація - структура)

Глава 2 - Процедура - як здійснює свою діяльність ця МО

Глава 3 - Загальні положення

Глава 4 - Інші положення

Можуть бути прикріплені додатки( як наприклад Декларація основних задач МОТ до статуту МОТ)

Відповідно до установчих актів усі міжурядові організації є юридичними особами, у межах яких діють прийняті ними правила процедури й інші адміністративні правила. Так, наприклад, організація має право вимагати у свого члена пояснення, якщо він не виконує рекомендації з питань її діяльності. Нарешті, вона може позбавити голосу будь-якого члена, що має заборгованість по внесках тощо.

77. Правосуб’єктність міжнародної організації.

Питання про міжнародну правосуб'єктність міжнародних організацій актуалізується в зв'язку з постійним зростанням їхньої кількості і посиленням їхньої ролі у вирішенні міжнародних проблем. На думку багатьох учених-міжнародників, правосуб'єктність міжнародної організації включає такі чотири елементи:

а) правоздатність, тобто здатність мати права й обов'язки;

б) дієздатність, тобто здатність організації своїми діями здійснювати права й обов'язки;

в) здатність брати участь у процесі міжнародної правотворчості;

г) здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.

Слід мати на увазі, що кожна міжнародна організація володіє тільки властивим їй обсягом правосуб'єктності, межі якої визначені насамперед в установчому акті. Отже, організація не може чинити інші дії, ніж ті, що передбачені в її статуті й інших документах (наприклад, у правилах процедури і резолюціях вищого органу).

До найбільш важливих критеріїв правосуб'єктності МО можна віднести такі:

1.Визнання якості міжнародної особистості з боку суб'єктів міжнародного права.

Цей критерій полягає в тому, що держави-члени і відповідні міжнародні організації визнають і зобов'язуються шанувати права й обов'язки відповідної міжурядової організації, їхню компетенцію, коло повноважень, наділяти організацію та її співробітників привілеями й імунітетами і т.д.

2. Наявність відособлених прав і обов'язків.

3. Право на вільне виконання своїх функцій.

4. Право на укладання договорів. Таке право, як відзначалося раніше, належить до числа головних критеріїв міжнародної правосуб'єктності — однією з характерних рис суб'єкта міжнародного права є його здатність до вироблення норм міжнародного права.

5. Участь у створенні норм міжнародного права. Під правотворчим процесом у рамках міжнародної організації розуміється діяльність, що спрямована на створення правових норм, а також їхнє подальше удосконалювання, зміну або скасування.

6. Право мати привілеї та імунітети. Основне призначення привілеїв та імунітетів полягає в забезпеченні нормальної практичної діяльності будь-якої міжнародної організації. Слід мати на увазі, що в одних випадках обсяг привілеїв та імунітетів визначається спеціальною угодою, а в інших — національним законодавством.

7.Право на забезпечення виконання норм міжнародного права.

8. Міжнародно-правова відповідальність.

Міжнародна правосуб'єктність міжнародної організації базується на положеннях, що закріплені в установчих документах - статутах та інших актах, які визначають її обсяг, виходячи із завдань та функцій цієї організації. Однак загальновизнано, що нині всі міжнародні міжурядові організації мають міжнародну правосуб'єктність.

Оскільки обсяг прав і обов'язків визначається засновниками в момент створення організації і залежить від тих завдань та цілей, які вона повинна виконувати, а також сфери дії, то міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій може суттєво відрізнятися. Про зміст міжнародної правосуб'єктності міжнародних організацій можна робити висновки на основі аналізу відповідних міжнародних прав та обов'язків, а саме щодо їх:

- права на привілеї та імунітети;

- права створювати норми міжнародного права, у тому числі права на укладення договорів з державами, міжнародними організаціями, іншими суб'єктами міжнародного права;

- права обміну представництвами з державами та міжнародними організаціями;

- обов'язку щодо несення міжнародно-правової відповідальності за свої дії.

Вважається, що серед чинних міжнародних організацій найширшою правосуб'єктністю володіє ООН та деякі її спеціалізовані установи.

Серед інших ознак, які характеризують міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права, варто зауважити: їх створюють на основі міжнародно-правового акта, як правило, міжнародного договору (як виняток можна навести приклад ОБСЄ, яка діє без статуту); засновниками й учасниками міжнародної організації можуть бути лише держави та інші суб'єкти міжнародного права; наявність постійно діючих органів тощо.

78. Історичний аспект створення ООН.

Друга світова війна, що розпочалася 1 вересня 1939 р. агресією Німеччини проти Польщі, наочно показала, що Ліга Націй не впоралася зі своїм головним завданням - недопущенням нової світової війни. У зв'язку з цим у роки Другої світової війни виникла ідея створення нової міжнародної політичної організації, яка б змогла надійно забезпечити мир і безпеку народів Землі після її закінчення. Перший імпульс у формуванні цієї ідеї був наданий Атлантичною хартією, підписаною президентом США Ф.Д. Рузвельтом і прем'єр-міністром Великої Британії В. Черчіллем 14 серпня 1941 р., І Декларацією уряду СРСР на Міжсоюзній конференції в Лондоні 24 вересня 1941 р. На договірно-правовому рівні ця ідея вперше була закріплена в Декларації про дружбу й взаємодопомогу уряду Радянського Союзу й уряду Польської Республіки від 4 грудня 1941 р.

Восени 1943 р. у Москві відбулася конференція міністрів закордонних справ СРСР, Великої Британії й США, що прийняла 30 жовтня Декларацію чотирьох держав з питання про загальну безпеку, підписану також Китаєм. У цьому документі вказувалося на "необхідність створення в якомога коротший строк загальної міжнародної організації для підтримки миру й безпеки". У Декларації також проголошувалися принципи майбутньої організації, тобто мова йшла вже про рішення створити таку організацію. Це рішення отримало підтвердження з боку керівників трьох провідних держав антигітлерівської коаліції - СРСР, США й Великої Британії на їх конференції в Тегерані 1 грудня 1943 р.

Відповідно до пропозиції уряду США з 21 серпня по 7 жовтня 1944 р. у Думбартон-Оксі, передмісті столиці США Вашингтона, відбулася конференція за участю СРСР, США, Великої Британії й Китаю, на якій було погоджено текст підсумкового документа - "Пропозиції щодо створення Загальної міжнародної організації безпеки". Ці пропозиції лягли в основу вироблення проекту Статуту майбутньої організації. Слід зазначити, що в Думбартон-Оксі не вдалося вирішити багато важливих питань діяльності майбутньої організації: про порядок голосування в Раді Безпеки, про склад первісних членів майбутньої організації, про долю підмандатних територій, про зміст Статуту Міжнародного Суду. Принципової згоди з цих питань вдалося досягти під час Ялтинської конференції лідерів СРСР, США і Великої Британії в лютому 1945 р. Так, щодо порядку голосування в Раді Безпеки була використана пропозиція Ф.Д. Рузвельта про принцип єдності дій великих держав у вирішенні питань по суті, що згодом було закріплено в ст. 27 Статуту ООН. Було вирішено, що до складу первісних членів майбутньої організації увійдуть разом із СРСР Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР) і Білоруська Радянська Соціалістична Республіка (БРСР) як найбільш постраждалі в роки Другої світової війни радянські республіки, що зробили значний внесок у справу розгрому спільного ворога. На Ялтинській конференції також було ухвалене рішення, що установча конференція Об'єднаних Націй зі створення міжнародної організації відкриється в Сан-Франциско (США) 25 квітня 1945 р.

На конференції в Сан-Франциско були погоджені всі положення Статуту ООН, і 26 червня 1945 р. цей документ був урочисто підписали представники 50 держав. Одне місце було зарезервовано за урядом Польщі, оскільки в той час існувало два польських уряди - один у Лондоні (в еміграції), а другий - у Варшаві. 24 жовтня 1945 р. Статут ООН після передачі на зберігання останньої ратифікаційної грамоти, необхідної для набуття ним чинності, став чинним міжнародно-правовим актом. Відтоді щорічно міжнародне співтовариство відзначає 24 жовтня як День Об'єднаних Націй. 51 держава, що підписала Статут ООН, у тому числі Україна, вважаються первісними членами Організації Об'єднаних Націй. Сам термін "Об'єднані Нації" з'явився в період створення антигітлерівської коаліції держав і був закріплений у Декларації Об'єднаних Націй, підписаній у Вашингтоні 1 січня 1942 р. представниками 26 держав, включаючи СРСР.

Перші задуми та конкретний план для нової всесвітньої організації було підготовлено під егідою Державного департаменту США у 1939 році. А Франклін Д. Рузвельт тоді вперше ввів поняття «Організація Об'єднаних Націй» як термін для позначення союзних країн. Цей термін був вперше офіційно використаний 1 січня 1942 року, коли 26 держав підписали Атлантичну хартію, взявши на себе зобов'язання продовжувати воєнні дії. 25 квітня 1945 Конференція ООН зі створення міжнародної організації почала діяти в Сан-Франциско, на якій були представлені 50 урядів і ряд неурядових організацій, що брали участь у розробці Статуту Організації Об'єднаних Націй. Організація Об'єднаних Націй офіційно існує з 24 жовтня 1945 після ратифікації Статуту п'ятьма постійними членами Ради Безпеки — Францією, Республікою Китай, СРСР, Великою Британією та Сполученими Штатами і більшістю — 46 іншими сторонами, що теж підписали цей договір-статут. Перше засідання Генеральної Асамблеї, з 51 країною-учасницею, і Ради Безпеки, відбулося у Центральному залі Вестмінстера в Лондоні в січні 1946 року.

Створення Організації Об'єднаних Націй. Першим кроком до створення ООН стала союзницька декларація, підписана в Лондоні 12 червня 1941 року, у якій союзники зобов'язалися «працювати разом, з іншими вільними народами, як у війні, так і в мирі».

-14 серпня 1941 року президентом Сполучених Штатів Америки Франкліном Делано Рузвельтом і прем'єр-міністром Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії (далі: Сполучене Королівство) Уїнстоном Черчіллем був підписаний документ, у якому вони запропонували звід принципів міжнародного співробітництва в підтримці миру і безпеки. Документ, підписаний під час зустрічі «десь на морі», відомий як Атлантична хартія.

1 січня 1942 року представниками 26 союзних держав, що воювали проти країн «осі», була підписана Декларація Об'єднаних Націй, у якій вони заявили про підтримку Атлантичної хартії. У цьому документі вперше була офіційно використана назва «Об'єднані Нації», запропонована президентом Рузвельтом.

У декларації, підписаній в Москві 30 жовтня 1943 року в ході спеціальної конференції (Московська конференція), уряди Радянського Союзу, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки і Китаю закликали до якнайшвидшого створення міжнародної організації для підтримки миру і безпеки.

Ця мета була знову підтверджена на зустрічі керівників Сполучених Штатів Америки, СРСР і Сполученого Королівства на зустрічі в Тегерані 1 грудня 1943 року (Тегеранська конференція). Перші контури ООН були окреслені на конференції в особняку, відомому за назвою «Думбартон-Окс», у Вашингтоні. На двох серіях засідань, що проходили з 21 вересня до 7 жовтня 1944 року, Сполучені Штати Америки, Сполучене Королівство, СРСР і Китай домовилися про цілі, структури і функції цієї організації. 1 лютого 1945 року після зустрічей у Ялті (Ялтинська конференція) Рузвельт, Черчілль і Сталін заявили про свою рішучість заснувати «загальну міжнародну організацію для підтримки миру і безпеки».

25 квітня 1945 року делегати від 50 країн зібралися в Сан-Франциско на Нараду Об'єднаних Націй із питань міжнародних організацій (Конференція в Сан-Франциско). Делегати підготували Статут із 19 глав і 111 статей, що був одноголосно прийнятий 25 червня 1945 року. Наступного дня делегати підписали його в будинку Меморіалу ветеранів війни.

24 жовтня 1945 року Статут ООН ратифікований п'ятьма постійними членами Ради Безпеки, більшістю інших держав, що підписали його, і набрав сили. Таким чином, Організація Об'єднаних Націй була створена, а 24 жовтня стало днем ООН.

З початку 1946 року починають створюватися й активно діяти основні органи ООН:

10 січня 1946 року в Центральному залі Вестмінстерського палацу в Лондоні відкривається перша Генеральна Асамблея, на якій було представлено 51 державу; 17 січня 1946 року у Вестмінстерському палаці вперше збирається Рада Безпеки і приймає свої правила прооцедури; 24 січня 1946 року Генеральна Асамблея приймає першу резолюцію. її головні теми: мирне використання атомної енергії та ліквідація атомної й інших видів зброї масового знищення;

79. Значення та основні цілі ООН.

Статутом ООН визначено такі цілі організації:

— підтримувати міжнародний мир та безпеку;

—    розвивати дружні відносини між націями на основі пова­жання принципу рівноправ'я і самовизначення народів;

—    здійснювати співробітництво для розв'язання міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру та для заохочення й розвитку поваги до прав людини й основних свобод;

— організовувати і погоджувати дії націй для досягнення цих спільних цілей.

Діяльність організації ґрунтується на таких принципах:

— суверенна рівність усіх держав-членів;

— вирішення країнами-членами своїх міжнародних спірних питань мирними засобами і так, щоб не загрожувати миру, безпеці та справедливості;

— утримання будь-якої держави від загрози силою або засто­сування сили проти інших держав;

— надання державами-членами допомоги ООН в усіх її діях, які здійснюються відповідно до Статуту, й утримання від допо­моги будь-якій країні, проти якої ООН вживає заходів превентив­ного або примусового характеру;

— забезпечення дотримання країнами, які не є членами ООН, тих самих принципів, оскільки це необхідно для підтримання міжнародного миру і безпеки;

— невтручання у справи, які стосуються внутрішньої компе­тенції будь-якої держави.

Останні роки ООН переживає дві взаємопов'язані кризи — фінансову і бюджетну. Перша зумовлена тим, що деякі держави-члени не виконують своїх фінансових обов'язків згідно зі стату­том, друга — з необхідністю суттєвого скорочення бюджету. От­же, на порядку денному ООН стоїть питання реформування цієї організації. В доповіді Генерального секретаря ООН на 51-й сесії ГА «Оновлення ООН: програма реформ» запропоновані основні напрями оновлення, серед яких:

— створення нової структури керівництва та управління; — забезпечення платоспроможності створенням спеціальних фондів:

—    скорочення структур і підрозділів Секретаріату до п'яти їх об'єднанням, а також злиттям міжурядових органів;

—    сприяння стабільному і сталому розвиткові;

—    підвищення ролі ГА;

— електронізація ООН.

Роль ООН і, зокрема, Ради Безпеки, у підтримці миру і забезпеченні міжнародної безпеки зводиться до здійснення таких основних заходів;

1. Превентивна дипломатія — це дії, спрямовані на попередження виникнення спорів між сторонами, недопущення переростання існуючих спорів у конфлікти й обмеження масштабів конфліктів після їх виникнення.

2. Миротворчість — це дії, спрямовані на те, щоб схилити ворогуючі сторони до угоди, головним чином за допомогою таких мирних засобів, що передбачені в главі VI Статуту ООН.

3. Підтримка миру — це забезпечення присутності ООН в даному конкретному районі, що зв'язане з розгортанням військового і/або поліцейського персоналу ООН, а нерідко і цивільного персоналу.

4. Миробудівництво в конфліктний період — це дії, спрямовані на запобігання спалаху насильства між країнами і народами після ліквідації конфлікту або конфліктної ситуації.

80-83.

Головними органами ООН є : Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і соціальна рада, Рада з опіки, Міжнародний суд та Секретаріат.

Генеральна Асамблея це сесійний орган ООН, яка складається з представників усіх держав членів. ГА має право обговорювати будь-які питання що входять до компетенції ООН, вона уповноважена розглядати загальні принципи міжнародного співробітництва( Чергові сесії раз на рік), за необхідності можуть проводитися спеціальні сесії що скликаються генеральним секретарем за вимогою ради безпеки або більшості членів ООН. На сесіяї кожен член може бути представлений делегацією, що складається не більше ніж з 5 делегатів та 5 заступників, Кожна делегація має 1 голос. На кожній черговій сесії створюються 7 головних комітетів у роботі яких може брати участь представники усіх держав-членів ООН. Комітет з політичних питань та питань безпеки, комітет з економічно-фінансових питань, комітет з соціальних питань та питань культури, комітет з опіки територій що не самі управляються, комітет з адміністративних та бюджетних питань, комітет з правових питань, також можуть бути утворені тимчасові допоміжні органи. ГА на сесіях приймає постанови, рішення та рекомендації. Постанови - це акти прийняті ГА за рекомендацією Ради Безпеки, що звернені до держав членів. Рекомендації - це результати досліджень ООН, які видаються членам ООН в різних галузях. Рішення ГА приймаються з важливих питань більшістю в 2/3 присутніх.

Рада безпеки- постійно діючий орган який складається з 15 членів( 5 з яких постійні - Россія, Сша, Франція, Англія, Китай) та 10 непостійних які обираються на термін в 2 роки. Місця непостійних членів Ради Безпеки розподіляються в такий спосіб: від Азії й Африки - 5 членів; від Східної Європи — 1 (у 1999 році Україна була обрана непостійним членом Ради Безпеки), від Латинської Америки і Карибського моря — 2, від Західної Європи, Канади, Нової Зеландії й Австралії — 2.

На Раду Безпеки покладається головна відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. її рішення, прийняті у встановленому порядку, обов'язкові для держав — членів ООН, що зобов'язані підпорядковуватися рішенням Ради Безпеки і виконувати їх.

Рада Безпеки: уповноважена розслідувати будь-які спори або ситуації, що можуть викликати міжнародні спори, для визначення того, чи не може продовження цього спору чи ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки; робити рекомендації щодо процедури або методів врегулювання таких спорів; розробляти плани створення системи регулювання озброєнь;

Визначати наявність загрози миру або акту агресії і робити рекомендації про заходи, що слід прийняти; робити рекомендації щодо прийому нових членів і виключення з ООН, умов, на яких держави можуть стати учасниками Статуту Міжнародного Суду, і про призначення Генерального секретаря; вибирати разом із Генеральною Асамблеєю членів Міжнародного Суду; здійснювати в «стратегічних районах» функції ООН з опіки; представляти щорічні і спеціальні доповіді Г енеральній Асамблеї.

Рішення Ради Безпеки з процедурних питань можуть бути прийняті дев'ятьма голосами будь-яких членів Ради. При виборах членів Міжнародного Суду достатньо навіть восьми голосів будь-яких членів Ради Безпеки. Для ухвалення рішення з усіх інших питань потрібно дев'ять голосів, включаючи голоси всіх п'яти постійних членів Ради Безпеки.

Для здійснення Радою Безпеки своїх функцій у підтримці міжнародного миру і безпеки держави-члени зобов'язуються надавати в її розпорядження в разі потреби збройні сили, допомогу і відповідні засоби обслуговування, включаючи право проходу.

Роль ООН і, зокрема, Ради Безпеки, у підтримці миру і забезпеченні міжнародної безпеки зводиться до здійснення таких основних заходів;

1. Превентивна дипломатія — це дії, спрямовані на попередження виникнення спорів між сторонами, недопущення переростання існуючих спорів у конфлікти й обмеження масштабів конфліктів після їх виникнення.

2. Миротворчість — це дії, спрямовані на те, щоб схилити ворогуючі сторони до угоди, головним чином за допомогою таких мирних засобів, що передбачені в главі VI Статуту ООН.

3. Підтримка миру — це забезпечення присутності ООН в даному конкретному районі, що зв'язане з розгортанням військового і/або поліцейського персоналу ООН, а нерідко і цивільного персоналу.

4. Миробудівництво в конфліктний період — це дії, спрямовані на запобігання спалаху насильства між країнами і народами після ліквідації конфлікту або конфліктної ситуації.

Міжнародний Суд - головний судовий орган ООН. Міжнародний Суд діє на основі Статуту ООН і Статуту Міжнародного Суду ООН, що є невід'ємною частиною Статуту. Держави — не члени ООН також можуть брати участь у Статуті Міжнародного Суду на умовах, обумовлених у кожному окремому випадку Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Суд складається з 15 незалежних суддів, обраних із числа осіб високих моральних якостей, що задовольняють вимогам, запропонованим у їхніх країнах для призначення на вищі судові посади, або тих, хто є юристами з визнаним авторитетом в галузі міжнародного права. При цьому в складі Суду не може бути двох громадян тієї самої держави. Члени Суду діють в особистій якості і не є представниками держави свого громадянства. Вони також не можуть виконувати ніяких політичних або адміністративних обов'язків і не вправі присвячувати себе ніякому іншому заняттю фахового характеру. При виконанні судових обов'язків члени Суду користуються дипломатичними привілеями та імунітетами. Держави представляють список кандидатур у члени Суду Генеральному секретареві ООН. Члени Суду обираються на роздільних засіданнях Генеральною Асамблеєю ООН і Радою Безпеки. Термін повноважень суддів — дев'ять років, при цьому кожні три роки переобираються п'ять суддів. Кворум утворює присутність дев'ятьох суддів. Слід враховувати, що стороною в справі, що розбирається Судом, може бути тільки держава. Фізичні та юридичні особи звертатися в Суд не вправі. До ведення Суду належать усі справи, передані йому сторонами, і питання, спеціально передбачені Статутом ООН або чинними конвенціями. За загальним правилом, юрисдикція Суду факультативна, що означає, що Судвправі розглядати конкретні спори за участю тієї або іншої держави тільки з її згоди. Проте держави можуть робити заяви про визнання для себе обов'язкової юрисдикції Суду.

Місцеперебування Суду — м. Гаага (Нідерланди). Це, проте, не перешкоджає Суду засідати і виконувати свої функції в інших місцях у всіх випадках, коли Суд знайде це бажаним. Голова і Секретар Суду повинні мешкати в місці перебування Суду. З часу створення Міжнародного Суду в 1946 р. держави представили на його розгляд понад 60 спорів, і більше 20 консультативних висновків були зажадані міжнародними організаціями.

Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) складається з 54 членів, що обираються Генеральною Асамблеєю: 18 членів ЕКОСОР обираються щорічно терміном на 3 роки. Таким чином, склад Ради обновляється щорічно на 1/3, причому член Ради, який вибуває, може бути переобраний на новий термін.

Обрання відбувається в такому порядку: 6 членів — від держав Східної Європи; 13 — від держав Західної Європи й інших держав; 11 — від держав Азії; 14 — від держав Африки; 10 — від держав Латинської Америки. Кожний член ЗКОСОР має одного представника.

Рада має за мету сприяння розвитку міжнародного співробітництва в економічній і соціальній галузях. Вона здійснює дослідження й складає доповіді з міжнародних питань. Чергові сесії проводяться два рази в рік,'рішення приймаються простою більшістю. Органами Ради є три сесійних комітети (економічний, соціальний і координаційний), шість постійних комітетів (з технічної допомоги, з неурядових організацій, з промислового розвитку, з житлового будівництва, з планування, з використання з метою розвитку досягнень науки і техніки), функціональні комісії (з народонаселення, з прав людини, з права жінок, з наркотичних засобів). При ЗКОСОР мають консультативний статус більше 600 неурядових організацій із питань, що входять у компетенцію ЗКОСОР.

Рада з опіки була створена для надання допомоги Генеральній Асамблеї в здійсненні міжнародної системи опіки. За Статутом ООН Рада з опіки повинна включати: а) держави, що управляють територіями під опікою; б) постійних членів Ради Безпеки, що не мають територій під опікою, і в) членів Ради з опіки, що обираються Генеральної Асамблеєю на три роки.

Основною метою Ради з опіки було досягнення всіма підопічними територіями самоврядування і незалежності або в якості суверенних держав, або шляхом вільного приєднання до сусідніх незалежних держав. У листопаді 1994 року Рада Безпеки прийняла рішення про припинення Угоди про опіку ООН стосовно останньої з початкових 11 підопічних територій — території Тихоокеанські острови (Палау), керованої СПІА. Тому в даний час Рада збирається на свої сесії лише за необхідності.

Секретаріат - постійно діючий адміністративний орган ООН, що складається з Генерального секретаря і необхідного персоналу. Генеральний секретар призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на термін 5 років і може бути в тому ж порядку призначений на новий термін. На Секретаріат у цілому покладений обов'язок із забезпечення необхідних умов для роботи інших органів ООН: упорядкування протоколів, здійснення усних і письмових перекладів виступів і документів, опублікування резолюцій та інших матеріалів.

Генеральний секретар призначає персонал Секретаріату і керує його роботою. При виконанні своїх обов'язків Генеральний секретар і персонал не повинні запитувати або одержувати указівок від яких-небудь урядів. Співробітники Секретаріату призначаються Генеральним секретарем за правилами, що встановлюються Генеральною Асамблеєю. Прийом на службу в Секретаріат і визначення її умов провадиться на договірній основі, з урахуванням необхідності забезпечення високого рівня працездатності, компетентності і сумлінності. Співробітники секретаріату, чисельність яких перевищує 25 тисяч чоловік, є міжнародними громадянськими службовцями.

Першим Генеральним секретарем ООН, як уже відзначалося, був Трюгве Чи (Норвегія), що займав цю посаду з 1946 по 1953 роки.

84. Загальна характеристика спеціалізованих органів ООН.

Спеціалізовані установи ООН - це самостійні міжнародні організації, створені на основі міжнародних договорів, що мають широку міжнародну відповідальність у сфері економічній, соціальній, культури, освіти, охорони здоров'я й інших подібних сфер і пов'язані з ООН за допомогою ЕКОСОР спеціальними міжнародними угодами. Такі угоди підлягають затвердженню Генеральною Асамблеєю ООН. За Статутом ООН Генеральна Асамблея й ЕКОСОР мають деякі права щодо спеціалізованих установ ООН. Наприклад, Генеральна Асамблея розглядає й затверджує будь-які фінансові й бюджетні угоди з ними, перевіряє їх адміністративні бюджети з метою надання рекомендацій зацікавленим суб'єктам (п. 3 ст. 17); ЕКОСОР уповноважений узгоджувати діяльність спеціалізованих установ ООН за допомогою консультацій з ними й рекомендацій, рекомендацій Генеральній Асамблеї й державам - членам ООН (п. 2 ст. 63), вживати належних заходів для одержання від спеціалізованих установ регулярних доповідей (п. 1 ст. 64), проводити заходи для участі без права голосу представників цих установ в обговоренні питань Ради або у створених нею комісіях, а також для участі представників Ради в обговоренні питань у цих установах (ст. 70).

У правовому статусі для спеціалізованих установ ООН характерні такі риси: 1) договірна основа діяльності; 2) широка міжнародна відповідальність, визначена в Статуті ООН; 3) спеціалізований характер діяльності в соціально-економічній і гуманітарній сферах; 4) наявність зв'язку з ООН. Цей комплекс правових факторів зумовлює виділення спеціалізованих установ ООН в особливу групу міжнародних організацій.

Ці міжнародні організації за сферою діяльності можуть бути поділені на три групи.

Першу утворюють спеціалізовані установи ООН економічного характеру, тобто ті, які функціонують у сфері міжнародної торгівлі, фінансів, транспорту і зв'язку. До них належать: Міжнародний банк реконструкції й розвитку; Міжнародний валютний фонд; Міжнародна фінансова корпорація; Міжнародна асоціація розвитку (МАР); Міжнародне агентство з інвестиційних гарантій (МАІГ); Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних спорів (МЦВІС); Продовольча й сільськогосподарська організація (ФАО1); Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (МФСГР); Міжнародна морська організація (ІМО); Організація міжнародної цивільної авіації (ІКАО); Всесвітній поштовий союз (ВПС); Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ); Всесвітня метеорологічна організація (ВМО); Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО).

У другу групу входять спеціалізовані установи ООН соціального характеру - Міжнародна організація праці і Всесвітня організація охорони здоров'я.

Третю групу спеціалізованих установ утворюють організації культурно-гуманітарної спрямованості: Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), Всесвітня організація з туризму.

85. Регіональні організації — міжнародні організації держав певного регіону — політичні, економічні, військові тощо. Формальною ознакою Р. о. є належність країн — членів до одного географічного району (регіону).

Оскільки основним об'єктом обговорень при створенні ООН була міжнародна безпека, ст. 52 Статуту ООП передбачає створення регіональних угод або органів для підтримання миру і безпеки в регіоні за умови, що такі угоди або органи та їх діяльність сумісні з цілями і принципами ООН. Регіональне співробітництво в інших областях не регламентується Статутом ООН. Регіональні організації повинні створюватися насамперед для вирішення питань підтримки миру й безпеки на регіональному рівні й вирішення регіональних суперечок мирними засобами. Відповідності до ст. 53 Статуту ООН Рада Безпеки використовує, де це доречно, регіональні організації для примусових дій під її керівництвом. Однак жодні примусові дії не застосовуються регіональними організаціями без отримання повноважень від Ради Безпеки. Рада Безпеки ООН також повинна бути завжди повністю поінформована про дії, що розпочаті або намічаються, згідно з регіональними угодами (або регіональними організаціями) для підтримки міжнародного миру й безпеки (ст. 54).

Важливими напрямами діяльності регіональних організацій також є колективна безпека, співробітництво в економічній, соціальній і культурній сферах, заохочення поваги до прав людини й основних свобод для всіх.

В основу членства в подібних організаціях покладено принцип приналежності до певного регіону, чіткі межі якого часом важко визначити. Іноді параметри регіону вказуються в установчих документах організації. За часто при прийомі нових членів приналежність держави до певного регіону визначається не тільки його географічним положенням, а й бажанням держав-засновників регіональної організації допустити в неї нового учасника. Можна виділити два основних періоди активного появи регіональних організацій: 50-60-ті рр. і 80-90-і рр. XX століття. Існуючі регіональні організації різні за своєю природою, сфері і ступеня ефективності діяльності, кількості членів і юридичною силою прийнятих рішень.

Регіональні організації поділяються на організації загальної компетенції, що переслідують цілі підтримання миру і безпеки, розвитку економічного та іншого співробітництва та організації технічного взаємодії в спеціальних областях.

ОРГАНІЗАЦІЯ АМЕРИКАНСЬКИХ ДЕРЖАВ - міжнародна організація, створена 30 квітня 1948 р. на 9-й Міжамериканській конференції в Боготі (Колумбія) на базі Панамериканського союзу, що існував з 1889 р. Нині в ОАД входять 35 держав Західної півкулі. Організація функціонує на підставі Статуту й Міжамериканського договору про взаємну оборону 1947 р. Доступ в ОАД відкритий для всіх держав Західної півкулі, що ратифікували її Статут. Слід зазначити, що Канада вступила в ОАД тільки в 1990 р., а Гаяна була прийнята в Організацію в 1991 р. (через 25 років після набуття незалежності). Гаяна сьогодні є останньою країною, прийнятою в ОАД. До 1962 р. Куба як член ОАД брала участь у її роботі, але після переходу Куби на марксистський шлях розвитку керівництво ОАД вважало це несумісним із системою колективної безпеки Америки і призупинило членство країни в організації. Членство Куби було відновлено 3 червня 2009 р.

Цілями ОАД є: підтримка регіонального миру й безпеки, мирне врегулювання суперечок між державами-членами, спільна відсіч агресії, сприяння вирішенню політичних, економічних і правових проблем американських держав, об'єднання зусиль з метою економічного, соціального, науково-технічного й культурного прогресу.

Органи: Вищий орган ОАД - Генеральна асамблея, що скликається щороку. Вона визначає політику й діяльність Організації, структуру і функції її органів. Для розгляду проблем термінового характеру, у яких зацікавлені всі держави-члени, може скликатися Консультативна рада міністрів закордонних справ. Для сприяння Консультативній раді з питань військового співробітництва заснований Консультативний комітет оборони.

Виконавчі функції виконують кілька рад: Постійна рада ОАД, Міжамериканська економічна й соціальна рада, Міжамериканська рада з освіти, науки й культури. Зазначені ради підпорядковуються безпосередньо Генеральній асамблеї.

В ОАД є також консультативні органи - Міжамериканський юридичний комітет і Міжамериканська комісія з прав людини. Центральним постійним адміністративним органом ОАД є Генеральний секретаріат). У рамках ОАД також функціонують спеціалізовані установи: Панамериканська організація охорони здоров'я, Міжамериканський інститут дитини, Міжамериканський інститут сільськогосподарських наук, Панамериканський інститут географи й історії, Міжамериканський інститут з проблем індіанців та ін. Місцезнаходження ОАД - Вашингтон (США).\

ЛІГА АРАБСЬКИХ ДЕРЖАВ - регіональною міжурядовою організацією арабських держав, створена 22 березня 1945 р. Правову базу Ліги становлять Пакт (статут) ЛАД (1945 р.) і Договір про спільну оборону й економічне співробітництво (1950 р.). До складу ЛАД входять більше 20 арабських держав, Організація визволення Палестини (ОВП) і одна неарабська держава - Сомалі.

Цілі ЛАД: зміцнення зв'язків і всебічного співробітництва між державами-членами, координація їх спільних дій у сфері політичного, економічного, культурного й соціального співробітництва, забезпечення їх незалежності й суверенітету, розгляд будь-яких питань, що зачіпають інтереси арабських держав. У Пакті ЛАД передбачені заходи із врегулювання суперечок між державами-членами, а також засоби боротьби з агресією.

Важливим напрямом діяльності ЛАД е об'єднання зусиль арабських держав із забезпечення безпеки, припинення ізраїльської окупації всіх захоплених у 1967 р. арабських територій, справедливого вирішення близькосхідної проблеми, реалізації невід'ємних прав арабського народу Палестини аж до створення власної держави.

Керівний орган ЛАД - Рада, до складу якої входять керівники держав і урядів держав-членів. Рада збирається на сесії двічі на рік. Одноголосно прийняті нею рішення стають обов'язковими для членів Ліги. При Раді функціонують Політичний комітет, Економічний та інші комітети. У міжсесійний період діє Генеральний секретаріат на чолі з Генеральним секретарем, який обирається на 5-річний строк. Військова організація ЛАД також має свої органи співробітництва.

Під егідою Ліги створені і працюють спеціалізовані міжарабські організації. Місцезнаходження штаб-квартири ЛАД - Каїр (Єгипет). Як і раніше, головною проблемою Ліги залишається відсутність єдності серед держав-членів.

АФРИКАНСЬКИЙ СОЮЗ - регіональна міжнародна міжурядова організація, що об'єднує 52 держави Африки. Створена 26 травня 2001 р. на базі Організації африканської єдності (ОАЄ). Об'єктивними причинами створення АС, що замінив ОАЄ - найбільше політичне об'єднання держав Африканського континенту, є кардинальні зміни в розстановці політичних сил у світі за час її існування (1963-2001 рр.) і виконання на межі нового тисячоліття частини першочергових завдань, поставлених перед ОАЄ. Проблеми сучасного економічного розвитку держав Африки потребують пошуку нових підходів і механізмів.

Рішення про створення Африканського Союзу було прийнято на надзвичайній зустрічі на вищому рівні ОАЄ у вересні 1999 р. у м. Сирт (Лівія). Воно відображало прагнення африканських лідерів до вищого рівня єдності, ніж у рамках ОАЄ. Глави держав континенту схвалили Установчий акт Африканського Союзу на саміті ОАЄ в липні 2000 р. у м. Ломе (Того), тоді ж було офіційно оголошено про створення АС. На 37-й сесії Асамблеї ОАЄ в столиці Замбії м. Лусака (липень 2001 р.) був затверджений пакет документів, що визначають структуру і правову базу нової організації. Акт ратифікувала 51 африканська держава і він замінив Статут ОАЄ, який, проте, продовжував діяти ще рік протягом перехідного періоду від ОАЄ до АС. Перший саміт Африканського Союзу відбувся 9-10 липня 2002 р. у м. Дурбан (ПАР). Головою АС був обраний президент Південно-Африканської Республіки Табо Мбеки. Головою Африканського Союзу строком на рік обирається лідер однієї з африканських держав. Адміністрація Африканського Союзу перебуває в Аддис-Абебі (Ефіопія).

Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) створена на конференції міністрів закордонних справ Індонезії, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду й Філіппін у 1967 р. У 1984 р. членом АСЕАН став Бруней, у 1995 р. - В'єтнам, а в 1997 р. - Лаос і М'янма. Договірно-правову базу Асоціації становлять Договір про дружбу і співробітництво в Південно-Східній Азії і Декларація згоди АСЕАН, прийняті в 1976 р. У цих документах цілями Асоціації проголошені: прискорення економічного зростання, соціального прогресу й культурного розвитку держав-членів та сприяння встановленню миру й стабільності в Південно-Східній Азії. Статут АСЕАН був підписаний на саміті АСЕАН у Сінгапурі в 2007 р., 15 грудня 2008 р. у Джакарті відбулася церемонія набрання Статутом чинності.

Вищим органом АСЕАН є Саміт лідерів (глав держав і урядів) країн-членів, що починаючи з 2001 р. відбувається щороку. Саміт зазвичай триває три дні й супроводжується зустрічами з партнерами організації по регіону. Керівним та координуючим органом є щорічні наради міністрів закордонних справ.

Між нарадами справи Асоціації веде Постійний комітет, що засідає раз на місяць. У рамках АСЕАН діють галузеві комітети: з продовольства й сільського господарства, з морських перевезень, з торгівлі й промисловості та ін. У 1973 р. для поліпшення й розширення торгівлі з державами - членами ГАТТ і Спільного ринку були утворені Женевський і Брюссельський комітети АСЕАН. У 1975 р. сформований Секретаріат Асоціації на чолі з Генеральним секретарем, штаб-квартира якого перебуває в Джакарті (Індонезія).

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) є найбільшою регіональну організацію з безпеки, до складу якої входять 57 держав, в тому числі і Росія. Дана організація була створена в результаті перетворення 1 січня 1995 р Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) в ОБСЄ. Штаб-квартира ОБСЄ розташована у Відні (Австрія). Основними завданнями ОБСЄ є: контроль над розповсюдженням озброєнь; дипломатичні зусилля щодо запобігання конфліктів; заходи з побудови довірчих відносин і безпеки; захист прав людини; розвиток демократичних інститутів; моніторинг виборів; економічна та екологічна безпека. Хоча ОБСЄ не має статуту, склалася досить розгалужена структура органів ОБСЄ, яка включає: Нарада глав держав і урядів, Рада міністрів, Керівна рада, Постійна рада, Форум зі співробітництва в галузі безпеки, Форум по економіці і навколишньому середовищу, Секретаріат.

Нарада глав держав і урядів є вищим органом ОБСЄ і скликається кожні два роки. Нарада визначає пріоритети та основні напрямки діяльності ОБСЄ. Рада міністрів - складається з міністрів закордонних справ держав-учасниць. Рада створена для проведення регулярних політичних консультацій в рамках ОБСЄ. Його завданням є також підготовка зустрічі глав держав і урядів держав-членів. Збирається один раз на рік. Керівна рада - складається з директорів політичних департаментів. Його завдання - обговорення і формулювання принципів політичного і бюджетного характеру, визначення питань майбутньої роботи організації. Збирається на зустрічі в Празі не рідше двох разів на рік. Рада збирається також один раз на рік в якості Економічного форуму. Постійна рада - створений для ведення політичних консультацій і прийняття поточних рішень, а також для надання підтримки місіям ОБСЄ в їх роботі. Складається з постійних представників держав-учасників і збирається на засідання раз на тиждень (знаходиться у Відні). Безпосереднє керівництво оперативною діяльністю Ради здійснює Голова, в ролі якого виступає міністр закордонних справ країни, яка приймала останнє засідання Ради міністрів. Термін його повноважень, як правило, становить один рік. У його компетенцію входить також інформування Парламентської асамблеї про діяльність ОБСЄ. Секретаріат забезпечує адміністративну обслуговування організації, веде архів ОБСЄ і поширює документи на прохання країн-учасниць. Секретаріат очолюється генеральним секретарем, який обирається на три роки за рекомендацією Керівного ради та чинного голови. Особливістю ОБСЄ є те, що вона заснована міжнародним договором, а на підставі ряду політичних рішень. Основні цілі ОБСЄ: сприяння поліпшенню взаємних відносин, а також створення умов із забезпечення тривалого миру, підтримка розрядки міжнародної напруженості, визнання неподільності європейської безпеки, а також взаємної зацікавленості в розвитку співробітництва між державами-членами, забезпечення дотримання прав людини, економічного і соціального прогресу та добробуту всіх народів.

Для досягнення цих цілей у рамках ОБСЄ діють: 1) механізм мирного врегулювання суперечок; 2) механізм консультацій і співробітництва у надзвичайних ситуаціях; 3) механізм з реалізації зобов'язань ОБСЄ у сфері людського виміру; 4) механізм із заходів зміцнення довіри й безпеки.

Робочі мови ОБСЄ: англійська, іспанська, італійська, німецька, російська і французька.

Україна є учасницею ОБСЄ з 30 січня 1992 р. З того часу вона бере активну участь у роботі всіх колективних керівних органів Організації (саміти держав-учасниць ОБСЄ, засідання Ради міністрів та Постійної ради ОБСЄ), у виробленні та прийнятті ними рішень в різних аспектів її діяльності. Україна активно співпрацює з інститутами Організації, насамперед з Верховним комісаром ОБСЄ у справах національних меншин (ВКНМ), Бюро з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ) та Представником ОБСЄ з питань свободи ЗМІ. Крім того, важливим напрямком спільної діяльності є співробітництво з Місією ОБСЄ в Україні, а нині з Координатором проектів ОБСЄ в нашій державі. У своїй роботі Координатор проектів ОБСЄ в Україні керується Меморандумом про взаєморозуміння між Урядом України та Організацією з безпеки і співробітництва в Європі щодо нової форми співробітництва у сфері демократичного управління, побажаннями уряду в тому разі, якщо вони відповідають принципам демократії та верховенства права. Так, Відділ з питань верховенства права та прав людини Координатора проектів ОБСЄ в Україні виконує проекти, спрямовані на зміцнення захисту прав людини та покращення прозорості і відкритості відносин між громадянами і державою. Проекти стосуються сфер адміністративної юстиції та адміністративного права, процесів реформування та удосконалення законодавства, підвищення обізнаності громадян щодо прав людини та механізмів їхнього захисту, конституційного судочинства, попередження тортур та інших форм жорстокого поводження в місцях позбавлення волі, розробки ефективного механізму відшкодування державою шкоди у випадку порушення прав людини, а також удосконалення юридичної освіти.

Рада Європи - одна з найстаріших регіональних міжурядових організацій. Рада Європи була створена 5 травня 1949 р. десятьма західноєвропейськими державами. Починаючи з 1964 р. 5 травня щорічно відзначається як День Європи. Нині РЄ об'єднує 47 європейських демократичних держав. У 1995 р. Україна була прийнята в РЄ як повноправний член. Статут РЄ є установчим документом організації.

Цілі РЄ: захист прав людини і парламентської демократії, забезпечення принципу верховенства права, прийняття європейських угод, що повинні стандартизувати діяльність держав-членів у соціальній і правовій сферах, сприяння усвідомленню й розвитку європейської культурної самобутності.

РЄ має три головних органи: Комітет міністрів (виконавчий орган), що складається з міністрів закордонних справ держав-членів або їх заступників; Парламентську Асамблею (ПАРЄ) (дорадницько-представницький орган). Члени ПАРЄ призначаються парламентами держав-членів. П'ять найбільших держав, представлені в ПАРЄ 18 членами, мінімальне представництво - 2 члени від держави. Національна делегація повинна включати представників усіх політичних партій, представлених у парламенті, і відповідати вимозі збалансованого представництва чоловіків і жінок. У цілому в ПАРЄ входять 315 членів і 315 "заступників", що представляють національні парламенти держав-членів, і делегації парламентів держав, що мають статус "спеціально запрошених"; Конгрес місцевої й регіональної влади Європи (консультативний орган), що складається з двох палат, одна з яких представляє інтереси місцевої влади, а інша - регіональних. Секретаріат сприяє ефективній роботі головних органів РЄ. Його очолює Генеральний секретар, який обирається на 5-річний строк. Нині це представник Норвегії Турбьорн Ягланд. Офіційні мови РЄ - англійська і французька.

Конкретними досягненнями в діяльності РЄ є сотні прийнятих рекомендацій для держав-членів з найважливіших питань життя суспільства й безліч європейських конвенцій і договорів.

Найбільш відомою серед цих документів є Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Україна приєдналася до цієї Конвенції в 1997 р. Відповідно до положень Конвенції 1950 р. Європейська Комісія з прав людини, Європейський суд з прав людини й Комітет міністрів були покликані стежити за дотриманням Конвенції державами-учасницями. Вони були правомочні розглядати як індивідуальні скарги, так і позови з боку держав - членів РЄ щодо порушень положень Конвенції. Ця двоступенева система контролю (Комісія й Суд) після набрання чинності в листопаді 1998 р. Протоколом № 11 до Конвенції 1950 р. була реорганізована в єдину, здійснювану постійно функціонуючим судом.

Європейський Союз - регіональне політичне і економічне інтеграційне об'єднання держав Західної Європи, що поєднує в собі ознаки федеральної наддержави і міжнародної організації. Початок Європейської інтеграції було покладено в 1950-х рр., Коли шістьма західноєвропейськими державами (Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція, ФРН) були поступово укладені три міжнародних регіональних угоди, що створюють організації спеціальної компетенції

Цілями Європейського Союзу є такі: утворення тісного союзу народів Європи, сприяння збалансованому і тривалому економічному прогресу, особливо за допомогою створення простору без внутрішніх кордонів, посилення економічної і соціальної взаємодії, створення економічного і валютного союзу та запровадження єдиної валюти; утвердження власної ідентичності в міжнародній сфері, особливо шляхом проведення спільної зовнішньої політики й політики у сфері безпеки, а в перспективі і спільній оборонній політиці; розвиток співробітництва у сфері юстиції і внутрішніх справ; збереження і збільшення загального надбання.

Принципи ЄС - повага національної ідентичності держав-членів з демократичними системами правління; повага прав людини відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та загальних принципів права ЄС, згідно з конституційними нормами держав-членів.

До структури ЄС входять такі органи: 1) Європейська рада; 2) Європейський парламент; 3) Рада ЄС; 4) Європейська комісія; 5) Європейський суд.

Європейська рада (не плутати з Радою Європи) складається з керівників держав і урядів держав - членів ЄС і Голови Європейської комісії. їх заступниками є міністри закордонних справ і один із членів комісії. Європейська рада проводить засідання не менше двох разів на рік під головуванням представника держави-члена, що головує у Раді ЄС. В основі створення Європейської ради - ідея французького президента Шарля де Голля про проведення неформальних самітів лідерів держав Європейського Союзу, що мало перешкоджати зниженню ролі національних держав у рамках інтеграційного утворення. Рада визначає основні стратегічні напрямки розвитку ЄС, Вироблення генеральної лінії політичної інтеграції - основна місія Європейської ради. Разом з Радою міністрів Європейська рада наділена політичною функцією, що полягає у зміні основних договорів європейської інтеграції. Рішення ради обов'язкові для держав, що їх підтримали.

Європейський парламент засідає в Страсбурзі, можливі засідання в Брюсселі й Люксембурзі. Останні вибори в Європарламент проводилися в 2009 р. Спочатку в Європарламенті засідали 732 парламентарії, а після вступу в Євросоюз Болгарії й Румунії 15 січня 2007 р. 785. Сьогодні в парламенті представлені сім фракцій, які об'єднують 750 євродепутатів, а також кілька безпартійних делегатів. У рідних державах парламентарії є членами близько 160 різних партій, які об'єдналися у фракції на загальноєвропейській політичній арені. Депутати обираються під час прямих виборів у державах ЄС на 5-річний строк.

Рада ЄС, до якої входять міністри держав-членів, забезпечує участь цих держав у процесі вироблення і прийняття рішень (у літературі цей орган також називають Рада міністрів ЄС). Рада була створена в 1952 р. для врівноваження Європейської комісії. Однак компетенції цих органів чітко поділені. Якщо Європейській комісії належать більшою мірою адміністративні функції, то Рада ЄС здійснює політичне лідерство. Рада відіграє ключову роль у тих сферах європейської інтеграції, де прийняття рішень відбувається на міжурядовому рівні і входить у корпус інститутів законодавчої влади Європейського Союзу. Деякі дослідники розглядають Раду міністрів як верхню палату в політичній системі Європейського Союзу. Фактично будь-який правовий акт Євросоюзу повинен отримати схвалення Ради, однак деякі правові акти, а також бюджет Європейського Союзу підлягають спільному рішенню Ради і Європейського парламенту.

Рада ЄС у діяльності спирається на Комітет постійних представників, робочі групи й Генеральний секретаріат.

У перший період існування Європейського Співтовариства більшість рішень Ради вимагали одностайної ухвали. Поступово все більшого застосування отримує спосіб прийняття рішень кваліфікованою більшістю голосів. При цьому кожній державі належить певна кількість голосів залежно від кількості її населення й економічного потенціалу.

Європейська комісія (виконавчий орган) складається з 27 комісарів, за числом країн - членів ЄС. Кожний комісар, як і міністр національного уряду, відповідає за певний напрям роботи. Кожного кандидата в Єврокомісію рекомендує уряд його країни, потім він проходить співбесіду з головою Єврокомісії і його кандидатура затверджується Європарламентом.

Крім того, до структури Єврокомісії входять генеральні директорати - аналоги урядових міністерств. Генеральні директорати є профільними і відповідають за реалізацію політики в різних сферах компетенції ЄС.

Європейський суд. Винятково важлива роль у становленні й розвитку інтеграційних інституцій, формуванні й еволюції права Європейського Союзу належить його судовій системі. Створення суду як незалежного спеціалізованого органу розглядалося як найважливіша гарантія досягнення цілей інтеграції Співтовариств, їх єдності й згуртованості. Заснований спочатку в рамках Європейського об'єднання вугілля і сталі, суд з утворенням ЄЕС і Євратому був перетворений у результаті злиття в Суд Європейських Співтовариств (Суд ЄС).

Суд ЄС, покликаний забезпечити однакове розуміння й застосування права Співтовариств, у порівняно короткий строк зумів утвердитися як високоавторитетний і незалежний орган. Діючи в межах своєї юрисдикції, він сформулював багато життєво важливих для розвитку інтеграційного процесу концептуальних положень. Така, наприклад, створена ним концепція незалежності і самостійності права ЄС, як автономної правової системи. Суд ЄС сформулював основні кваліфікаційні ознаки права ЄС. За допомогою судового тлумачення він заповнив багато прогалин та уточнив зміст деяких положень установчих договорів і актів вторинного права.

СНД- регіональна міжнародна організація, заснована керівниками БРСР, РРФСР і УРСР шляхом підписання 8 грудня 1991 p. у Віскулях під Брестом (Білорусь) Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (відома як Віловезька угода).

Появі СНД передував фактичний розпад СРСР. Установчими документами СНД є Угода про створення СНД 1991 p., у якій констатувалося, що Союз PCP припиняв існування як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність. Однак, ґрунтуючись на історичній спільності народів, зв'язках між ними, з огляду на їх прагнення створити демократичні правові держави, намір розвивати відносини на основі взаємного визнання і поваги державного суверенітету, сторони домовилися про утворення Співдружності Незалежних Держав; Алматинський протокол до Угоди про створення СНД і Алматинська декларація 1991 p., у якій викладалися цілі і принципи СНД та закріплювалось положення про те, що взаємодія учасників організації "буде здійснюватися на принципі рівноправності через координуючі інститути, що сформовані на паритетній основі і діють у порядку, обумовленому угодами між учасниками Співдружності, що не є ані державою, ані наддержавним утворенням"1. Зберігалося також об'єднане командування воєнно-стратегічними силами і єдиний контроль над ядерною зброєю, фіксувалася повага сторін до досягнення статусу без'ядерної і/або нейтральної держави, прихильність до співробітництва у формуванні й розвитку спільного економічного простору. Констатувався факт про припинення існування СРСР із утворенням СНД.

Вищим органом організації є Рада керівників держав СНД, що обговорює й вирішує всі принципові питання, пов'язані з діяльністю організації. Рада керівників держав збирається на засідання двічі на рік. Рада керівників урядів СНД координує співробітництво органів виконавчої влади держав-членів в економічній, соціальній та інших сферах спільних інтересів. Збирається чотири рази на рік. Всі рішення як у Раді керівників держав, так і в Раді керівників урядів, приймаються на основі консенсусу. Керівники двох цих органів СНД головують по черзі в порядку російського алфавіту назв держав - членів Співдружності. Інші органи СНД:

- Рада міністрів закордонних справ СНД;

- Рада міністрів оборони СНД;

- Рада міністрів внутрішніх справ держав - учасниць СНД;

- Рада об'єднаних збройних сил СНД;

- Рада командувачів прикордонних військ СНД;

- Рада керівників органів безпеки і спеціальних служб держав - учасниць СНД;

- Міждержавна економічна рада СНД;

- Міжпарламентська асамблея СНД;

- Економічний суд СНД;

- Статистичний комітет СНД;

- Фінансово-банківська рада СНД;

- Антитерористичний центр держав - учасниць СНД;

- Комісія з прав людини;

- Координаційно-консультативний комітет СНД;

- Виконавчий комітет СНД;

- Міждержавний економічний комітет СНД;

- Економічна рада СНД та ін.

Цілі СНД визначені в ст. 2 Статуту: співробітництво в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших сферах; всебічний і збалансований економічний і соціальний розвиток держав-членів у рамках спільного економічного простору, міждержавна кооперація й інтеграція; забезпечення прав і основних свобод людини відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і документів НБС€; співробітництво між державами-членами в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, здійснення ефективних заходів зі скорочення озброєнь і військових витрат, ліквідація ядерного та інших видів зброї масового знищення, досягнення загального і повного роззброєння;

сприяння громадянам держав-членів у вільному спілкуванні, контактах і пересуванні в межах Співдружності; взаємна правова допомога і співробітництво в інших сферах правових відносин; мирне вирішення суперечок і конфліктів між державами Співдружності.

У рамках СНД діє Міжпарламентська асамблея (МПА), що складається з парламентських делегацій держав-членів. МПА проводить міжпарламентські консультації, обговорює питання співробітництва в рамках СНД, розробляє спільні пропозиції у сфері діяльності національних парламентів. МПА СНГ здійснює значний вплив на формування і розвиток національних правових систем країн - учасниць СНД, оскільки розробляє і приймає модельні закони, які закладаються в основу національного законодавства.

Україна є членом МПА.

Західноєвропейський союз - військово-політичним об'єднанням держав Західної Європи. У 1948 р. Бельгія, Велика Британія, Люксембург, Нідерланди і Франція підписали Договір про спільну оборону і зміцнення економічних та культурних зв'язків (Брюссельський договір), що означав створення військово-політичної організації Західний союз. У1954 р. у Парижі були підписані (і в 1955 р. ратифіковані) угоди, що перетворили Західний союз на Західноєвропейський союз. До складу ЗЄС, крім названих держав, також увійшли Італія й ФРН. Пізніше до Союзу приєдналися Греція, Іспанія і Португалія.

Нині Західноєвропейський союз включає 28 країн із чотирма різними статусами: країни-члени, асоційовані члени, спостерігачі та асоційовані партнери. Всі держави Європейського Союзу в його межах до розширення 2004 р. мають статус країн-членів, крім Австрії, Данії, Ірландії, Фінляндії й Швеції, що належать до спостерігачів. Асоційовані члени - Ісландія, Норвегія, Польща, Туреччина, Угорщина й Чехія; асоційовані партнери - Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, а також Словенія.

Цілі ЗЄС: надання військової та іншої взаємодопомоги як у підтримці міжнародного миру й безпеки, так і в протидії будь-якій агресивній політиці; сприяння єдності Європи; тісне співробітництво з НАТО і ЄС; зміцнення й забезпечення демократичних цінностей; зміцнення економічних, соціальних і культурних зв'язків між державами-членами.

Структура ЗЄС: 1) Рада Західноєвропейського союзу; 2) Постійна рада; 3) начальники штабів; 4) Штаб з планування; б) робочі групи (спеціальна робоча група, група представників міністерств оборони); 6) Асамблея ЗЄС; 7) Секретаріат.

Десять держав - членів ЗЄС одночасно є членами ЄС. Під час підписання в 1992 р. Маастрихтського договору про утворення Європейського Союзу вони зробили заяву, в якій вказувалося, що ЗЄС повинен взяти на себе більшу відповідальність у питаннях оборони Європи. ЗЄС є невід'ємною складовою процесу розвитку ЄС і НАТО; цим організаціям необхідно поглиблювати координацію в питаннях, що становлять взаємний інтерес. На розвиток Маастрихтської заяви була прийнята Петерсберзька декларація 1992 р., у якій зазначені конкретні напрями військового співробітництва держав - членів ЗЄС між собою, а також з НАТО. Зокрема, передбачається створення багатонаціональних підрозділів збройних сил держав - членів ЗЄС, у тому числі підрозділів, призначених для виконання завдань НАТО.

Україна здійснює регулярні консультації із ЗЄС, які дають їй можливість впливати на дискусії в цій організації і бути об'єктивно поінформованою про роботу Союзу.

Штаб-квартира ЗЄС розташовується в Брюсселі.

Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) - субрегіональна міжурядова організація. Глави держав і урядів 11 держав - Азербайджану, Албанії, Вірменії, Болгарії, Греції, Грузії, Молдови, Росії, Румунії, Туреччини і України - 25 червня 1992 р. підписали в Стамбулі (Туреччина) Декларацію про Чорноморське економічне співробітництво.

Статут цієї організації був підписаний 5 червня 1998 р. на зустрічі керівників держав і урядів ОЧБС у Ялті.

У квітні 2004 р. Сербія стала дванадцятим членом Організації. Інші держави, що висловлюють готовність виконувати норми цієї угоди, можуть приєднатися до неї за згоди інших держав-членів. Деякі держави мають в ОЧЕС статус спостерігачів. Так, 28 жовтня 2005 р. на 13-му засіданні Ради міністрів закордонних справ ОЧЕС у Кишиневі статус спостерігача при Організації наданий Білорусі і СІНА.

Цілями ОЧЕС є: перетворення Чорного моря на зону миру й добробуту шляхом розвитку дружніх і добросусідських відносин; поглиблення дво- і багатостороннього співробітництва держав-учасниць як між собою, так і з іншими зацікавленими державами; сприяння економічному, технологічному і соціальному прогресу, а також свободі підприємництва; повага специфічних економічних інтересів держав-учасниць, особливо держав, що перебувають на етапі переходу до ринкової економіки; використання всіх можливостей для розвитку й диверсифікованості їх співробітництва в економіці, промисловості, науці, розвитку технологій та охороні навколишнього середовища.

Основним робочим органом ОЧЕС є Рада міністрів закордонних справ країн - учасниць Організації, засідання якої відбуваються двічі на рік (у квітні та жовтні). Рада розглядає питання розвитку Організації згідно з цілями, зафіксованими у Статуті і відповідних Деклараціях. Раду міністрів закордонних справ очолює діючий голова, який координує всі заходи. Ротація на посаду голови проводиться кожні шість місяців відповідно до англійського алфавіту. У випадку відмови тієї або іншої держави-члена від посади голови, її займає наступна за алфавітом держава. Секретаріатське обслуговування ОЧЕС здійснюється заснованим з цією метою Постійним міжнародним секретаріатом (ПМС), що перебуває в м. Стамбулі. Співробітники ПМС виконують функції як міжнародні посадові особи з урахуванням принципів і цілей ОЧЕС. ПМС є депозитарієм основного документа ОЧЕС - Статуту. При ОЧЕС діє Парламентська асамблея (ПА ОЧЕС), яка представляє національні парламенти держав-членів і забезпечує постійну підтримку процесу чорноморського співробітництва на консультативній основі. У рамках ОЧЕС створена і функціонує Ділова рада ЧЕС (ДР ЧЕС) - міжнародна недержавна організація, що складається із представників ділових співтовариств держав-членів. Основними цілями Ділової ради є: встановлення прямих зв'язків і контактів між бізнесменами чорноморського регіону, представлення інтересів підприємницьких кіл в органах ЧЕС, вироблення законодавчих ініціатив, що сприяють розвитку приватного бізнесу, розробка проектів багатостороннього співробітництва, забезпечення інформаційної і консультаційної підтримки, організація й проведення конференцій і семінарів, допомога в пошуку партнерів. Важливим напрямом діяльності Ділової ради ЧЕС є надання (разом із Чорноморським банком торгівлі й розвитку) практичної допомоги місцевим та іноземним інвесторам. Одним із напрямів діяльності ОЧЕС є фінансування проектів, що розробляються у країнах-учасницях. Цими питаннями займається функціонуючий з 1999 р. у Салоніках Чорноморський банк торгівлі Й розвитку (ЧБТР).

Держави - учасниці ОЧЕС усіляко сприяють розвитку зв'язків і взаємовигідного співробітництва не тільки на урядовому рівні, а й між приватними структурами. Важливе місце в роботі ОЧЕС посідають проблеми поліпшення стану й охорони навколишнього середовища.

Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ) створена в 1989 р. групою держав Центральної та Східної Європи (Австрія, Італія, Угорщина, Югославія) з метою налагодження багатостороннього співробітництва в політичній та соціально-економічній сферах і забезпечення тим самим стабільності й безпеки в регіоні.

Зараз ЦЄІ об'єднує 18 держав (Австрія, Албанія, Білорусь, Болгарія, Боснія й Герцеговина, Італія, Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Хорватія, Чорногорія, Чехія). Держави - члени ЦЄІ мають намір не розширювати склад організації.

Керівники держав і уряди ЦЄІ проводять щорічні зустрічі (восени); міністри закордонних справ зустрічаються також раз на рік (навесні); Комітет національних координаторів ЦЄІ збирається кілька разів на рік. Під час цих зустрічей відбуваються консультації з широкого кола політичних і соціально-економічних питань, які попередньо обговорюються у 18 робочих групах ЦЄІ: з питань навколишнього середовища, сільського господарства, енергетики, транспорту, національних меншин, міграції і боротьби з організованою злочинністю й незаконним переміщенням наркотичних засобів і небезпечних матеріалів, молодіжних контактів, ЗМІ та ін.

Консультаціями й рішеннями з політичних питань держави - члени ЦЄІ прагнуть забезпечити реалізацію принципів ОБСЄ, створення необхідних умов для будівництва єдиної і демократичної Європи. Важливе місце в роботі ЦЄІ приділяється проблемам колишньої Югославії. Останнім часом все більше уваги в діяльності ЦЄІ приділяється проблемам захисту прав людини.

86. Правонаступництво щодо міжнародних договорів.

Як зазначено вище, основним документом, що регулює це питання, є Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. Відповідно до цієї конвенції, договір означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і яка регулюється міжнародним правом незалежно від того, чи така угода міститься в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування. Отже, названа конвенція поширюється на всі договори, що укладаються державами між собою, як і договори держав з іншими суб'єктами міжнародного права. При цьому такі договори мають бути укладені виключно в письмовій формі. Є особливості правонаступництва щодо договорів залежно від того, багатостороннім чи двостороннім він є. Щодо багатосторонніх, то тут можливі такі випадки:

1. Новостворена незалежна держава не зобов'язана зберігати в силі який-небудь договір або ставати його учасницею через виключно той факт, що в момент правонаступництва держав цей договір діяв щодо території, що є об'єктом правонаступництва держав. Тут можливі два випадки. Якщо держава була утворена шляхом від'єднання колонії від метрополії, то, як правило, в таких випадках застосовують принцип "tabula rasa". Таким шляхом пішли прибалтійські держави при виході з СРСР, оскільки, на їхню думку, вони були незаконно анексовані Радянським Союзом, а отже, фактично колоніями. Зовсім по-іншому вчинила Україна, котра заявила, що вважає себе правонаступницею УРСР, а, відповідно, всі договори, які діяли на території цієї республіки, продовжують діяти й надалі.

2. У випадку об'єднання двох держав усі договори, які діяли на території кожної з держав, продовжують діяти, якщо тільки це не суперечить предмету та цілям договору або сторони не домовилися про інше.

3. У випадку переходу частини території однієї держави під суверенітет іншої - для цієї території договори держави-попередниці перестають діяти і починають діяти договори держави-правонаступниці. Проте з цього принципу можливі винятки. Так, зокрема, норми міжнародного права дозволяють укласти спеціальну угоду, яка передбачатиме інше вирішення такого питання. Прикладом того є Гонконг, на території якого продовжують діяти договори, укладені до входження його території у КНР.

Можливими є й інші випадки.

Проте існує правило, що договори, які стосуються території та кордонів, у кожному з вищезазначених випадків продовжують діяти.

Стосовно двосторонніх договорів, то, за загальним правилом, сторони таких договорів мають визначитися, чи вони продовжать діяти, і зробити про це відповідну заяву

Окремі питання правонаступництва суб’єктів міжнародного права щодо міжнародних договорів знайшли своє відображення в ряді міжнародно-правових актів, таких як Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 року, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року тощо.

Базовим міжнародно-правозим актом, що регулює відносини між державами з приводу правонаступництва щодо міжнародних договорів, є Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 року. Саме вона стала кодифікованою системою норм звичаєвого міжнародного права, за допомогою яких вирішувалися питання правонаступництва держав у цій сфері.

Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів структурно складається з семи частин, які поділені на розділи та статті, а також додатку.

1. Частина І «Загальні положення» присвячена розгляду таких основних питань як:

• сфера застосування Конвенції;

• тлумачення термінів;

• випадки, що не входять у сферу застосування Конвенції;

• установчі договори міжнародних організацій та договори, прийняті в рамках міжнародної організації;

• випадки правонаступництва держав, що підпадають під дію даної Конвенції;

• договори, що передбачають участь держави-наступника;

• режими кордонів;

• дійсність договорів тощо.

2. Частина II «Правонаступництво щодо частини території» розкриває особливості правонаступництва частини території держави чи будь-якої території, яка не є частиною держави та стає частиною іншої країни.

3. Частина III «Нові незалежні держави» складається з 5 розділів, які містять норми щодо особливостей правонаступництва нових незалежних держав, а саме:

• розділ І «Загальне правило»;

• розділ II «Багатосторонні договори»;

• розділ III «Двосторонні договори»;

• розділ IV«Тимчасове застосування»;

• розділ V «Нові незалежні держави, що утворилися із двох чи декіль-

кох територій».

4. Частина Ш «Об’єднання та виокремлення держав» розкриває зміст таких положень:

- наслідки об’єднання держав щодо договорів, які мають силу в момент правонаступництва держав;

- наслідки об’єднання держав щодо договорів, які не мають силу в момент правонаступництва держав;

- наслідки об’єднання держав щодо договорів, підписаних державою- попередником за умови ратифікації, прийняття чи затвердження;

- правонаступництво держав у випадках виокремлення частин держави;

- положення, коли держава продовжує існувати після виокремлення частини її території;

- участь в договорах, які не мають сили на момент правонаступництва держав, у випадках виокремлення частини держави;

- участь у випадках виокремлення частини держави, в договорах, підписаних державою-попередником за умови ратифікації, прийняття чи затвердження;

- повідомлення.

5. Частина V «Інші постанови» присвячена розгляду випадків відповідальності держав та початку воєнних дій, воєнної окупації тощо.

6. Частина VI «Врегулювання спорів» розкриває основні шляхи вирішення суперечок, серед яких виокремлюються такі: консультації та переговори, процедура примирення, судове вирішення і арбітраж, розв’язання за взаємною згодою тощо.

7. Частина VII «Заключні положення» містить статті, що присвячені розгляду таких питань як порядок та умови підписання, ратифікації, приєднання і вступу на підставі даної Конвенції.

Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів закріплює важливі положення в цій сфері, серед основних з яких є такі.

1. Конвенція регулює відносини тільки між державами в умовах правонаступництва щодо міжнародних угод, які укладені в письмовій формі.

2. Положення Конвенції необхідно використовувати тільки в тих випадках, коли правонаступництво держав здійснювалось відповідно до норм та принципів міжнародного права.

3. «Договір» означає міжнародну угоду між державами в письмовій формі, що регулюється міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, двох чи в декількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

4. Конвенція застосовується тільки після вступу в силу правонаступництва держав, якщо не має іншої домовленості між цими державами.

5. Правонаступництво держав не торкається питань проходження кордонів чи режиму кордонів.

6. Обов’язки та права держави-попередниці щодо договорів не стають такими для держави-наетупниці щодо інших держав-учасниць цих договорів, виключно за умови укладання угоди про перехід таких обов’язків і прав до держави-наетупниці чи односторонньої заяві держави-наступниці про збереження в силі вказаних договорів.

7. Нова незалежна держава має право відмовитися від участі в будь-якому договорі, що був укладений метрополією, а бажання зберегти той чи інший договір - повинна підтвердити.

8. У випадку об’єднання двох чи декількох держав в одну договори, що були раніше укладені кожною з них, залишаються чинними щодо тієї частини об’єднаної держави, до якої мають відношення.

9. Роз’єднання, розпад держави та створення на її місці декількох країн обумовлює підтвердження ними чинність договорів, які були укладені колишньою державою.

10. У випадку переходу частини території від однієї країни до іншої договори держави-попередниці припиняють свою дію, а починають діяти ті, що укладені державою, до складу якої відійшла ця територія.

11. За відсутності врегульованих Конвенцією питань щодо правонаступництва держав у сфері договорів використовуються норми звичайного міжнародного права, а також норми Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року.

87. Правонаступництво держав відносно державної власності, боргів та архівів

Це питання регулюється Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. Вона дає визначення державної власності, державних боргів та державних архівів.

Державна власність держави-попередниці означає майно, права та інтереси, які на момент правонаступництва держав, відповідно до внутрішнього права держави-попередниці, належали цій державі.

Державні архіви держави-попередниці означають сукупність документів будь-якої давності та роду, вироблених або набутих державою-попередницею у ході її діяльності, які на момент правонаступництва держав належали державі-попередниці згідно з її внутрішнім законодавством і зберігалися нею безпосередньо або під її контролем як архіви для різних цілей.

Державний борг означає будь-яке фінансове зобов'язання держави-попередниці відносно іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права.

За загальним правилом, правонаступництво держав, державної власності, державних архівів і державних боргів відбувається на підставі угоди між державою-попередницею і державою-правонаступницею, а коли перша припинила існування - між державами-правонаступницями. Якщо ж такої угоди не було укладено, то застосовують такі правила:

1. При створенні нової держави все рухоме і нерухоме державне майно, що знаходиться на території держави-правонаступниці, переходить у її власність. Що ж до архівів, то всі вони необхідні для нормального функціонування певної держави, а також ті, що стосуються її території, переходять до держави-правонаступниці. При цьому зазвичай передбачається вільний доступ до архівів усіх заінтересованих держав. Борги держави-попередниці, як правило, не переходять до держави-правонаступниці, крім випадків, коли вони є боргами місцевих адміністрацій чи виникли внаслідок діяльності конкретної території. Як приклад можна вважати ситуацію із розподілом боргів після виходу Ірландії з Об'єднаного королівства.

2. У випадку об'єднання двох держав уся державна власність, державні архіви і державні борги кожної із держав-попередниць переходять до держави-правонаступниці.

3. У випадку переходу частини території однієї держави під суверенітет іншої усе нерухоме майно, яке знаходиться на цій території, а також пов'язане з нею рухоме майно переходить до держави-правонаступниці. Всі архіви, необхідні для нормального функціонування конкретної території, а також ті, що стосуються цієї території, переходять до держави-правонаступниці. Борги держави-попередниці розподіляються в справедливих частинах між державою-попередницею і державою-правонаступницею.

Крім правонаступництва держав щодо договорів, державної власності, державних архівів і державних боргів, можливим е правонаступництво стосовно інших об'єктів - насамперед кордонів і громадянства. У міжнародному праві утвердився принцип, згідно з яким при правонаступництві продовжують діяти договори, пов'язані із правами на територію, тобто зміна суверенітету над певною територією не викликає розірвання договорів щодо оренди території чи визначення лінії державних кодонів. Стосовно правонаступництва щодо громадянства, то ці питання розкриті у розділі 8 "Населення і міжнародне право".

88. Міжнародне гуманітарне право: історія, поняття, джерела

Міжнародне гуманітарне право – галузь міжнародного права, принципи і норми якої з метою обмеження лиха війни визначають неприпустимі методи і засоби ведення військових дій і захищають жертв війни.

Міжнародне право виникло значною мірою як право війни. Ще у 1625 р. вийшла книга Г. Гроція, яка мала назву «Про право війни та світу» («De jure belli ac pacis»). Головна увага приділялася визначенню правових підстав для початку війни, тобто праву на війну (jus ad bellum). Друга частина – право війни (jus in bellum), що встановлює правила ведення військових дій, розвивалася повільніше. А от захист жертв війни, поранених, полонених, мирного населення привернула увагу міжнародної права лише у другій половині XIX в. Ефективність права війни ніколи не була високою.

Декларація Генеральної Асамблеї у зв'язку з 50-ю річницею ООН 1995 р. в якості однієї з основних завдань вказує на «необхідність сприяти повазі та імплементації міжнародного гуманітарного права».  Термін «міжнародне гуманітарне право» вперше був запропонований в 50-х рр.. XX в. відомим швейцарським юристом Жаном Пікте. За порівняно невеликий період він отримав широке розповсюдження і визнання спочатку в публіцистиці, в юридичній літературі, а потім увійшов в назву Женевської дипломатичної конференції (1974-1977) з питання про підтвердження і розвиток міжнародного гуманітарного права, застосовного в період збройних конфліктів.Початок розвитку міжнародного гуманітарного права в XX в., як правило, пов'язують із прийняттям 22 серпня 1864 на дипломатичній конференції в Женеві Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час сухопутної війни 1864 року.

Неоціненна роль в роботі з підготовки та прийняття конвенцією 1864 р. належить швейцарському підприємцю Анрі Дюнану, свідку страждань і мук поранених і вмираючих французьких і австрійських солдатів після битви між австрійськими і франко-італійськими військами в 1859 р. при Сольферіно, під час війни в Італії

За пропозицією Анрі Дюнана був створений комітет, що складався з однодумців Дюнана, так званий »Комітет п'яти», однією з основних цілей якого була розробка міжнародних гуманітарних принципів, а також вивчення можливості створення в кожній країні добровільного суспільства допомоги, члени якого будуть навчатися і готуватися в мирний час до надання допомоги військово-медичній службі під час воєнних дій. Надалі саме цей комітет з'явився засновником Комітету Червоного Хреста, а з 1880 р. став називатися Міжнародним комітетом Червоного Хреста.

Основними джерелами міжнародного гуманітарного права є чотири Женевські конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р., прийняті Організацією Об'єднаних Націй: Конвенція «Про поліпшення долі поранених і хворих на діючих арміях» (I Женевська конвенція) ; Конвенція «Про поліпшення долі поранених з онкозахворюваннями та осіб, потерпілих аварії корабля, зі складу Збройних Сил на морі» (II Женевська конвенція) ; Конвенція «Про поводження з військовополоненими» (III Женевська конвенція) ; Конвенція «Про захист цивільного населення в часи війни» (IV Женевська конвенція).

Слід зазначити, що Женевські конвенції були доповнені двома Протоколами від 8 червня 1977 р. : Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I) ; Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується жертв збройних конфліктів не міжнародного характеру (Протокол II). Протокол I містить нових норм, які стосуються міжнародним збройним конфліктів, Протокол II – норми міжнародного гуманітарного права, які стосуються збройним конфліктів не міжнародного характеру

Об'єктом даної галузі міжнародного права є суспільні відносини, що складаються між воюючими сторонами в ході ведення збройної боротьби.

Суб'єктами міжнародного гуманітарного права є суверенні держави, що борються за свою волю і незалежність, народи і нації, деякі міжнародні міжурядові організації.

На відміну від інших галузей міжнародного публічного права, основою яких є прагнення дозволяти потенційні конфлікти без застосування силових засобів, міжнародне гуманітарне право спрямоване на те, щоб підкорити ситуацію існуючого насильства дії визначених норм, погоджених державами між собою. Необхідно також відзначити, що міжнародне гуманітарне право може бути допоміжним міжнародним інструментом усунення пробілів, колізій і інших недоліків внутрішнього законодавства держави, що виявляються під час виникнення на її території збройного конфлікту Таким чином, міжнародне гуманітарне право базується на інтересах, що держави готові погоджувати на міжнародному рівні для посилення захисту від наслідків війни, в умовах, коли внутрішні правові системи є неефективними в вирішенні цієї задачі. У таких випадках міжнародне гуманітарне право виконує організаційну функцію, сприяючи впорядкуванню відносин між сторонами в збройному конфлікті. Обмеження суверенітету держав-учасників у частині застосування визначених засобів, способів і методів ведення війни складає зміст превентивної функції міжнародного гуманітарного права.

І нарешті, третя — захисна функція міжнародного гуманітарного права, зміст якої складається в наданні заступництва різним категоріям людей. Саме ця функція дозволяє міжнародному гуманітарному праву претендувати на те, щоб стати в історії розвитку міжнародного публічного права першим зводом міжнародно-правових норм, спеціально призначених для захисту людини.

Міжнародне гуманітарне право застосовується в надзвичайних умовах, коли, з одного боку, держави і народи борються за своє виживання, а з іншого боку − не діє сукупність норм міжнародного права, призначена для використання в мирний час, і дотримання основних гуманітарних стандартів сполучено з великими труднощами. У цих умовах дана галузь покликана забезпечити вирішення двох найважливіших задач [12]:

• захист осіб, що не беруть особистої участі або що припинили брати участь у воєнних діях;

• встановлення обмежень у відношенні деяких способів і методів ведення воєнних дій, застосування яких тягне найтяжчі наслідки для осіб, що знаходяться під захистом міжнародного гуманітарного права.

89. Право «Женеви».

«Право Женеви» охороняє в період збройних конфліктів:

а) поранених і хворих, які вибули із строю;

б) осіб, які зазнали аварії корабля на морі;

в) військовополонених, цивільне населення;

г) іноземців та інших осіб, котрі не беруть участі у військових діях.

1949 рік ознаменувався розробленням і підписанням у Женеві на міжнародній конференції, скликаній 12 серпня з ініціативи Міжнародного комітету Червоного Хреста, цілого ряду міжнародних конвенцій, об’єднаних під загальною назвою «Женевські конвенції про захист жертв війни», що складають нині основний фундамент «Права Женеви»:

1) конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях;

2) конвенції про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які зазнали аварії корабля, із складу збройних сил на морі:

3) конвенції про поводження з військовополоненими;

4) конвенції про захист цивільного населення під час війни. До конвенцій додається 11 рекомендацій конференції. Додатковий протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосуються захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 року і Додатковий протокол II до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнарод характеру, 1977 року значно розширили сферу застосування норм права зброй-них конфліктів, поширивши їх на війни, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації, а також проти расистських режимів у здійсненні свого права на самовизначення. Крім того, Додатковий протокол І суттєво обмежує воюючих не тільки в засобах ведення війни, але й у її способах.

Історичне значення Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року полягає в тому, що вони містять у собі численні положення загального характеру, що відображають найважливіші тенденції розвитку права зброй-них конфліктів у контексті реалізації положень власне міжнародного гумані-тарного права. Без їхнього розуміння неможливо розібратися в сутності під-ходу світового співтовариства до правового регулювання ведення збройних конфліктів і в наш час. До найбільш суттєвих з них належать такі положення:

1. Конвенції підляг дотрим «за будь-яких обставин», а, отже, дотримання їх повинно бути забезп держ неодмінно. Серйозні поруш цього положення повинні бути крим покарані.

2. Конвенції підлягають застосуванню не тільки у разі оголошеної війни, але й при збройних конфліктах, коли одна із сторін ще не визнала стану ві-йни, а також при військовій окупації, якій не чиниться опір. Держави, що до-мовляються, залишаються зв’язаними цими положеннями також щодо тієї держави, яка не є учасником конвенції, якщо остання приймає і застосовує їх яких-небудь конкретних конфліктах. З цього випливає, що деякі положення конвенцій підлягають застосуванню також під час громадянської війни.

3. Зазначеними конвенціями опікуваним ос присвоюються пр, від яких вони не можуть відмовитися. Такі особи мають також право просити про допомогу держ-покровительку (нейтральна держава, що за зго-дою конфліктуючих сторін сприяє і здійснює контроль за дотриманням гу-манітарних норм на території однієї із сторін, представляючи інтереси іншої сторони). За відсутності такої її роль повинна виконувати будь-яка організа-ція, що переслідує гуманні цілі, наприклад Міжн комітет Червоно-го Хреста. Ніякі відступи від цих положень за допомогою укладання угоди з державою, що внаслідок воєнних подій виявляється обмеженою у своїй сво-боді дій, не допускаються.

4. Конвенції підлягають застосуванню в співробітництві і під наглядом держави - покровительки або організації, що її заміняє, і яка переслідує гуман-ні цілі.

5. У разі розбіжностей щодо тлумачення і застосування конвенції держава-покровителька або організація, що її заміняє, яка переслідує гуманні цілі, повинна запропонувати свої послуги. Вони можуть запропонувати організувати зустріч представників сторін.

90. Право «Гааги».

Міжнародне гуманітарне право застосовується в надзвичайних умовах, коли, з одного боку, держави і народи борються за своє виживання, а з іншого боку − не діє сукупність норм міжнародного права, призначена для використання в мирний час, і дотримання основних гуманітарних стандартів сполучено з великими труднощами. У цих умовах дана галузь покликана забезпечити вирішення двох найважливіших задач:

• захист осіб, що не беруть особистої участі або що припинили брати участь у воєнних діях;

• встановлення обмежень у відношенні деяких способів і методів ведення воєнних дій, застосування яких тягне найтяжчі наслідки для осіб, що знаходяться під захистом міжнародного гуманітарного права.

Ці два напрямки міжнародного гуманітарного права тісно пов'язані один з одним, але відносно автономні в правовому й організаційному відношенні, одержали назву «Гаазьке право» (право війни) і «Женевське право». Зараз у міжнародному публічному праві практично неможливо розмежувати норми, спрямовані на обмеження і заборону окремих методів і засобів ведення збройної боротьби, і норми, що забезпечують захист жертв війни. При цьому Женевське право, або власне "гуманітарне право", охороняє інтереси військових, які вийшли зі строю, і осіб, які не беруть участі у бойових діях. А Гаазьке право, або "Право війни" обумовлює права та обов'язки сторін, що воюють при проведенні військових операцій, обмежуючи вибір засобів заподіяння збитків.

Близькість і взаємозв'язок системи прав людини і гуманітарного права підштовхнули Жана Пікте до висновку про можливість їх об'єднання "під загальною назвою". Бо "право війни" і "права людини"- це дві підгалузі гуманітарного права, дві самостійні правові системи в рамках міжнародного гуманітарного права, що діють в різних умовах, захищаючи права людини, "право війни" прагне до зменшення бідувань людей під час війни, а "права людини" захищають людську особистість від сваволі у вільний час.

Женевське право було розроблене винятково в інтересах жертв війни, воно, на відміну від Гаазького права, не дає державам ніяких прав в збиток індивідууму.

Виробники текстів Гаазького права також прислідували ідеали гуманізму. Але ціллю цього права – є регулювання військових дій, і у відповідності з цим Гаазьке право частинно засноване на понятті військової необхідності і збереження держави.

«Гаазьке право» включає в себе ряд конвенцій, особливого значення серед яких мають Конвенції про закони і звичаї суходільної війни від 29.07.1899 р. та 18.10.1907 р., які мають на меті усунути найжорстокіші способи і засоби ведення війни, забезпечити захист мирного населення [1-3].

Таким чином, метою Гаазького права є пом'якшення наслідків війни обмеженням засобів і методів ведення військових дій.

Міжнародне гуманітарне право цікавлять не причини, а засоби і методи ведення війни. До теперішнього часу винайдено стільки потужних і витончених засобів знищення (хімічна, бактеріологічна зброя і т.д.), що якби всі вони застосовувалися, ті жорстокі війни, які ведуться на планеті зараз, здалися б дитячими іграми. Перешкоджає їх застосуванню саме Гаазьке право.

В даний час основний масив норм права збройних конфліктів складають норми міжнародних договорів. Його формування фактично почалося з другої половини XIX сторіччя. Так, у 1856 році в Парижі була підписана Декларація про правила ведення морської війни, що скасовувала каперство (піратство), вона встановлювала недоторканність нейтральних вантажів і правила морської блокади. У 1864 році була прийнята конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що згодом переглядалася в 1906 і 1929 роках. У 1868 році була прийнята Санкт-Петербурзька декларація про скасування вживання розривних, вибухових і запалювальних куль. З 1899 року починаються активні процеси кодифікації правил війни. У 1899 році були прийняті Гаазькі конвенції про закони і звичаї сухопутної війни і декларації: