иуп вторая мировая шп

1.Етапи правового прилучення Зх Укр до радянської правової системи СРСР у 1939 – 1941 р.

Таємний протокол «пакту Молотова - Ріббентропа» (23.08.1939 р.) про розмежування сфер впливу в Східній Європі, розв’язав руки обом диктаторам. Після нападу Гітлера на Польщу 01.09.1939 р. підрозділи Червоної армії 17 .09. 1939 р. окупували Галичину і Волинь. 22.10.1939 р. - під радянським контролем проведено вибори до Народних Зборів Зх України, які 26.10.1939 р. проголосили встановлення радянської влади і звернулися до Верховних Рад (далі ВР) УРСР та СРСР з проханням прийняти Волинь і Галичину до складу цих держав. 01.11.1939 р. - ВР СРСР, а 15.11.1939 р. - ВР УРСР задовольнили це прохання. Галичина Волинь Львівська, Тернопільська, Станіславська, Дрогобицька області. Рівненська і Волинська області. Після війни, 16 .08. 1945 р. СРСР та УРСР уклали з Польщею угоду про кордон - поляки визнавали законною належність Волині і Галичини Україні. 28.06.1940 р. - радянський народний комісар закордонних справ В'ячеслав Молотов вручив посланнику Румунії в Москві Георге Давідеску ноту радянського уряду, в якій Радянський Союз в ультимативній формі вимагав: Повернути Бессарабію Радянському Союзу; Передати Радянському Союзу пн частину Буковини в межах визначених на карті, що додається. Румунія, щоб уникнути повномасштабного військового конфлікту, швидко погодилася піти з цих територій. Пн Буковину та Пд Бессарабію зайняла Червона Армія, а румунська адміністрація добровільно залишила їх. 2.08.1940 р. - ВР указом оформила входження їх до СРСР і передала до складу УРСР. на більшій частині захоплених земель утворено Молдавську РСР, попередника сучасної Республіки Молдова; Пн Буковина, Пд Бессарабія та регіон Герца ввійшли до складу УРСР. 07.08.1940 р. - ВР УРСР прийняла їх до складу і утворила на цих землях Чернівецьку та Аккерманську (згодом Ізмаїльську) області. Після війни, 10.02.1947 р. радянсько - румунською угодою Румунія юридично підтвердила визнання цих земель за УРСР. 26.11.1944 р. - Перший з’їзд народних комітетів Закарпаття ухвалив «Маніфест про возз’єднання з УРСР». Тут утворено Закарпатську область. 29.06.1945 р. - Чехословаччина та СРСР підписали угоду про визнання законності входження до УРСР. Отже, наприкінці 30-х на початку 40-х р було здійснено етнічне возз’єднання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, фактично ж на практиці відбулася інкорпорація цих територій, тобто їх «входження» до складу СРСР. Це возз’єднання було легітимним, юридично законним шляхом оформлене і закріплене міждержавними угодами.

2. Трансформація загальносоюзного права в період воєнного часу 1941 – 1945 рр

Особливістю правотворчості під час війни був інтенсивний розвиток воєнного законодавства. Воно регулювало будівництво й діяльність Збройних сил. Ці норми конкретизувалися в указах Президії ВР СРСР та актах ДКО. Останні були віднесені до актів вищої юридичної сили. Поширеним джерелом права були накази та інструкції загальносоюзних та союзно-республіканських наркоматів, а також акти військового командування. Характерним явищем розвитку радянського законодавства у воєнний час стала зміна деяких законів мирного часу (що регламентували, наприклад, свободу пересування, таємницю листування, обов'язки громадян тощо), а також введення в дію ряду надзвичайних законодавчих актівПартизанський рух спрямовувався нормативними актами відповідних органів (наприклад, Наказом Центрального штабу партизанського руху "Про рейкову війну", прийнятим у червні 1943 р.). Внесені у період війни зміни до цивільного законодавства торкалися як майнових, так і немайнових прав громадинПостанова ДКО "Про здачу трофейного майна" (16 .01.1942 р.) зобов'язувала громадян повернути військовим частинам, органам НКВС або місцевим органам влади привласнене за період окупації майно. Були припинені усі спори про виселення з житлових приміщень військовослужбовців та їх сімей, надавалися широкі пільги цій категорії громадян щодо отримання житла. Підвищувалася відповідальність за невиконання боргових зобов'язань. Вносилися зміни у спадкове право. Згідно з Указом ПВР СРСР від 14 .03.1945 р. розширювалося право спадкування за законом. Спадкоємцями почали вважати батьків спадкоємця, а також його рідних братів і сестер. Дозволялося робити заповіти на користь сторонніх людей за умови відсутності законних спадкоємців. Головна увага законодавця у галузі сімейного права зосереджувалася на правових заходах щодо охорони материнства, допомоги дітям, зміцнення сім'ї. Указ ПВР СРСР від 8 .11.1943 p., що запровадив однакове для усіх республік право усиновлення, регламентував такі інститути сімейного права, як опіка і піклування. Значні зміни у сімейне право внесли Укази ПВР СРСР "Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства", "Про встановлення почесного звання "Мати-героїня" і заснування ордена "Материнська славо" та медалі "Медаль материнства". визнавалися дійсними тільки зареєстровані шлюби, а справи про розлучення передавалися судам, які повинні були з'ясовувати причини, що призводили до розлучення. А з метою запобігти можливому розлученню - оголошували у пресі про намір сторін розлучитися та встановлювали високі судові збори. скасовувалося право матері на звернення в суд з позовом про встановлення батьківства і стягнення аліментів на утримання дитини, яка народилася в період відсутності зареєстрованого шлюбу між батьками, а реєстрація цих дітей здійснювалася за прізвищем матері без зазначення батька, через це їх називали "безбатченками". Звичайно, це спричиняло психологічні травми для дітей. Неможливість судового встановлення батьківства позашлюбних дітей можна розглядати як порушення прав людини. Таке жорстоке правило щодо позашлюбних дітей проіснувало 25 р (до прийняття Основ шлюбно-сімейного законодавства Союзу PCP і союзних республік в 1968 p.). Трудове право розвивалося у напрямі правового забезпечення надзвичайних заходів у сфері регулювання трудових відносин. Поширювалися трудові мобілізації та відновлювалася трудова повинність (до двох місяців). Залученню до праці підлягали чоловіки від 16 до 55 р, жінки - від 16 до 50 р. Керівництву підприємств дозволялося встановлювати обов'язкові понаднормові роботи тривалістю до трьох год. Скасовувалися чергові та додаткові відпустки. Усі робітники і службовці підприємств воєнної промисловості, а також державних підприємств і установ прифронтових районів вважалися мобілізованими і закріплювалися для постійної роботи за місцем праці. У розвитку колгоспного права також проглядалися тенденції створення правових норм, які погіршували умови праці колгоспників. Так, згідно з Постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР (13 .04. 1942 р.) збільшувався мінімум трудоднів, що їх колгоспник зобов'язаний був відробити, з 60-100 до 100-150 трудоднів на рік. При цьому до праці було зобов'язано й дітей (12-16 р - 50 днів). Окрім того, цією Постановою загальний мінімум трудоднів поділяли на мінімуми в окремі сільськогосподарські періоди. Джерелом радянського крим.го права воєнного часу стали не лише укази Президії ВР СРСР і УРСР, але й постанови, накази, інструкції наркоматів, військового командування та судова практика. Кримінальне характеризувалося рядом особливостей: 1. Ширше застосовувалися принцип аналогії, відплата - як одна із цілей покарання, колективна відповідальність., Постановами ДКО СРСР від 12 травня та 2 .06. 1944 р. з Криму було депортовано у Казахстан та республіки Середньої Азії понад 200 тис. кримських татар. Посилювались репресії і до учасників визвольних змагань на теренах Зх України. Лише у 1944-1945 рр. із Зх України було депортовано десятки тисяч громадян, знищувалися цілі села. Тисячі підпільників ОУН і воїнів УПА були засуджені до страти та ув'язнені у концтаборах. Сотні тисяч мирних українців були притягнуті до крим. відповідальності та засуджені до позбавлення волі, заслані у віддалені райони СРСР за матеріальну або моральну підтримку повстанців, 2. Проявилась загальна тенденція щодо розширення гіпотез багатьох статей Крим.го кодексу. У січні 1942 р. крадіжка особистого майна за обтяжуючих обставин (під час повітряного нальоту, нападу ворога тощо) прирівнювалась за аналогією до бандитизму. 3. З'явився ряд нових складів злочинів: поширення у воєнний час брехливих чуток, які спричиняли тривогу серед населення (07.1941 р.), за яку встановлювалася відповідальність у виді тюремного ув'язнення строком від двох до 5 р; розголошення державної таємниці або втрата документів, що містять державну таємницю, що передбачало покарання у виді позбавлення волі строком до 5 р; самовільне залишення роботи, що розглядалося як дезертирство (грудень 1941 р.),ухилення від військового обліку, приховування трофейної зброї, невироблення мінімуму трудоднів, порушення правил протиповітряної оборони, присвоєння орденів чи медалей, втрата документів тощо. У гр1942 р. було розширено коло діянь, що входило до поняття "спекуляція" (до нього включається продаж махорки і самогону у великих кількостях). Запровадили новий вид покарання - страту через повішання. 4. Багато уваги законодавець приділяв боротьбі з майновими злочинами. Злочинні зазіхання на державну і колгоспну власність кваліфікувалися за законом "про п'ять колосків" (7 .08.1932 р.). Указом ПВР СРСР "Про відповідальність за розкрадання пального в МТС і радгоспах" (2 .08.1942 р.) встановлювалось покарання до 5 р тюремного ув'язнення. 5 За умов війни широко використовувалось умовне засудження, а також відстрочка виконання вир. до закінчення воєнних дій з направленням засудженого до штрафного батальйону.Головним джерелом крим.го процесу був Указ ПВР СРСР "Про воєнний стан" (22.06.1941 р). Порядок розгляду справ у військових трибуналах максимально спрощувався. Народні засідателі аж до др. пол. 1942 р. у судовому процесі участі не брали. Вироки касаційному оскарженню не підлягали. Особиста участь свідка у судовому процесі визнавалася необов'язковою. Вироки трибуналів про смертну кару виконувалися майже безперешкодно.

А) цивільне право: велике значення надавалося питанням, пов’язаним із майновими правовідносинами державних господарських органів; норми цивільного права продовжували захищати державну власність, охороняли інститут соціалістичної власності, в побудову якого умови війни не внесли нічого суттєвого; війна поставила на порядок денний питання захисту права особистої власності. Спори про повернення майна стали однією з основних категорій цивільних справ у судах, (Директивний лист Раднаркому УРСР від 20.08.1943 р.; Постанова Пленуму ВС від 07.10.1943 р.); 5) було внесено зміни у цивільне законодавство, яке стосувалося як майнових, так і не майнових прав громадян. Так, сім’ям військовослужбовців були надані широкі пільги щодо державного житла; внесено зміни до цивільно - правового інституту позовної давності. Йдеться, зокрема, про припинення перебігу стр давності через обставини воєнного часу; Цивільне право, що ґрунтувалося на принципі панування державної власності, загалом виявилося достатньо пристосованим до надзвичайних умов. Створена ще напередодні війни система планового розподілу також відповідала потребам мілітаризації народного господарства. Зважаючи на необхідність евакуації промисловості на схід, перерозподілу основних фондів, було розширено права господарських наркоматів і спрощено порядок передачі майна між державними підприємствами та установами; застосовувалася також реквізиція - насамперед щодо об’єктів колгоспно-кооперативної власності. За відбудови звільнених від німецько-фашистських окупантів районів з’явилися нормативно-правові акти (постанови РНК СРСР від 17.04.1943 р., РНК УРСР від 28 .09.1943 р. та ін.), де обумовлювався порядок здачі трофейного та безгосподарного майна військовим частинам, органам НКВС або органам влади; повернення законним власникам майна підприємств, колгоспів, військових частин, яке опинилось у громадян під час окупації. Зміни стосувалися майнових і немайнових прав громадян. Так, згідно з постановою РНК УРСР від 14 .09.1941 р. на час війни за всіма категоріями військовослужбовців зберігалася їхня житлова площа; у випадках, коли ця площа залишалася незаселеною, квартплата за неї не стягувалася. Терміни позовної давності у справах осіб, які перебували на фронті, було продовжено на весь період їхньої служби у збройних силах. Скасовувався шестимісячний термін, встановлений ЦК УРСР для прийняття спадщини. Діяв дещо інший порядок визнання безвісно відсутніми й померлими осіб, які безвісти пропали на фронті. Якщо військові органи свідчили про зникнення особи, то суд міг визнати її померлою. Командирам окремих військових частин, а також начальникам шпиталів надавалося право засвідчувати доручення та заповіти військовослужбовців.

б) сімейно-шлюбне та спадкове; У сімейному праві радянський законодавець рядом указів та постанов: а) збільшив матеріальну допомогу вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям (Указ Президії ВР СРСР від 08.07.1944 р.); б) посилив охорону дитинства і материнства, встановивши почесне звання «Мати - героїня»; Водночас скасовувалося право матері звертатися до суду з позовом про встановлення батьківства. в) спрямував адміністративні органи на боротьбу з дитячою бездоглядністю та безпритульністю (Постанова Раднаркому УРСР від 15.02. 1942 р. «Про влаштування дітей, які залишилися без батьків», Постанова Раднаркому СРСР від 15.06.1943 р. «Про посилення заходів боротьби з дитячою безпритульністю, бездоглядністю і хуліганством» та ін.); г) встановив порядок усиновлення (Указ Президії ВР УРСР від 24.09.1943 р. «Про зміну ст. 44 Кодексів законів про сім’ю…..»); д) ускладнено процедуру розірвання шлюбу. Зміни у сімейному праві стосувалися насамперед посилення охорони дитинства й материнства. Деякі постанови союзного та укр урядів спрямовувалися на влаштування та надання допомоги дітям-сиротам. Це Постанови РНК УРСР від 15 .02. 1942 р. “Про влаштування дітей, які залишилися без батьків”; РНК СРСР від 15 .06. 1943 р. “Про посилення заходів боротьби з дитячою безпритульністю і хуліганством”; РНК УРСР від 27 .03. 1943 р. “Про організацію допомоги дітям, батьки яких загинули у боях з німецько-фашистськими окупантами, замордовані або розстріляні фашистськими загарбниками під час окупації районів УРСР”; РНК СРСР від 30 .07. 1944 р. “Про заходи боротьби з бездоглядністю і безпритульністю дітей в Українській РСР”. Указом Президії ВР УРСР від 8 .09. 1943 р. вдосконалювався порядок усиновлення. Права й обов’язки подружжя породжував лише зареєстрований шлюб, що, на думку законодавця, мало сприяти зміцненню сім’ї, виховувало відповідальне ставлення до шлюбу. Указом Президії ВР СРСР від 15.03.1945 р. було змінено спадкове право. По - перше, розширилося коло осіб - спадкоємців за законом - діти (усиновлені), дружина і непрацездатні батьки померлого, а також інші непрацездатні, які перебували на утримані спадкодавця не менш як один рік до його смерті. По - друге, значно розширилися права спадкодавця. По - третє, законодавець зобов’язав спадкодавця зберігати за непрацездатним його гарантовану частку Відповідно до Указу Президії ВР СРСР від 15.03.1945 р. розширювалося коло спадкоємців за законом: ними тепер ставали батьки, брати й сестри спадкодавця. За відсутності спадкоємців дозволялося заповідати майно державним органам, громадським організаціям, а також стороннім особам. Одннак спадкодавець не мав права позбавляти спадщини неповнолітніх дітей або непрацездатних членів сім’ї.

В). трудове право. Надзвичайні умови воєнного часу призвело до змін і в трудовому праві, зокрема, необхідності вдатися до трудових мобілізацій і трудової повинності: - залучати громадян до трудової повинності дозволялося на строк до двох місяців (чол. - від 16 до 55р, жін. - від 16 до 50 р); - союзне законодавство дозволяло встановлювати обов’язкові понаднормові роботи - до 3 год у день; - скасовувались чергові та додаткові відпустки; - певне місце серед форм залучення до праці зберігав і трудовий договір. В Україні була поширена робота колгоспників на підприємствах за договорами, укладеними з колгоспами; - постановами Раднаркому УРСР врегульовувалося питання працевлаштування інвалідів війни. Значні зміни сталися у трудовому праві. Відповідно до Указу Президії ВР СРСР від 22 .06.1941 р. “Про воєнний стан” воєнній владі надавалося право застосовувати трудову повинність для виконання оборонних робіт. В подальшому порядок залучення громадян до трудової повинності регламентувався постановою РНК СРСР від 10 .08.1942 p. Усі робітники й службовці підприємств воєнної промисловості Указом Президії ВР СРСР від 26.12.1941 р. на період війни були визнані мобілізованими і закріплювалися за тими підприємствами, де вони працювали. З метою забезпечення постійними кадрами підприємств, що обслуговували потреби оборони, Указом Президії ВР СРСР від 13.02.1942 р. запроваджувалася трудова мобілізація як форма залучення громадян до праці. Трудова мобілізація поширювалася на працездатне міське населення - чоловіків від 16 до 55 р та жінок від 16 до 45 р, які не працювали в державних установах та підприємствах. Серед форм залучення громадян до праці певною мірою зберігався й трудовий договір. Відповідно до Постанови РНК УРСР від 27.08.1944 р. набули поширення договори підприємств з колгоспами. Згідно з ними колгоспники залучалися до відбудови вугільної промисловості Донбасу як робоча сила. Істотні зміни торкнулися таких інститутів трудового права, як робочий час і час відпочинку. Згідно з Указом Президії ВР СРСР від 26 .06.1941 р. директорам підприємств дозволяло­ся встановлювати обов’язкові понаднормові роботи тривалістю до трьох год на день. Чергові та додаткові відпустки було замінено грошовою компенсацією, яка відповідно до Указів Президії ВР СРСР від 9.04.1942 p., 9.01.1943 р. перераховувалась як заощадження на спеціальні рахунки працівників. Як стимул до праці встановлювалися премії, нові почесні звання, відзнаки. Крім того, застосовувалися заходи дисциплінарної та крим. відповідальності за порушення трудової дисципліни. Нагальною була необхідність працевлаштування та надання допомоги інвалідам війни. Відповідно до Постанови РНК УРСР та ЦК КП(б)У від 20 .04.1943 р. “Про працевлаштування і побутове об­слуговування інвалідів Вітчизняної війни” інвалідам надавалися право першочергового працевлаштування та соціальні пільги (в отриманні житла, медичної допомоги, освіти тощо).

Г) кримінальне право. Радянське кримінальне право часів війни стало особливо репресивним щодо захисту держави. При цьому ігнорувались елементарні права громадян, істотно звужувався правовий простір для їх захисту. Посилення кримінальних репресій відбувалося на таких основних напрямках суспільних відносин: 1) вносилися корективи до трудового законодавства. До крим. відповідальності притягалися особи, які не бажали працювати по 11 год на добу, без відпусток, з низьким рівнем зарплати тощо; 2) крим. - правовими санкціями держава змушувала селян непосильно працювати в колгоспах, забезпечуючи фронт сільськогосподарською продукцією; 3) значно посилювалася відповідальність за посягання на державну, суспільну власність, трофейне та будь-яке безгосподарне майно; 4) з’явилися нові склади злочинів, обумовлені особливими умовами воєнного часу. Чинні на території УРСР нормативно - правові акти крим.го характеру (1941 - 1945 роки): - 6.07.1941 р. - Указ Президії ВР СРСР про покарання за розповсюдження неправдивих чуток, що могли би викликати суспільні заворушення (3 - 5 р тюрми); - 26.07.1941 р. - Постанова ВР СРСР про запровадження крим. відповідальності за самовільне залишення робочого місця на підприємствах оборонної промисловості (5 - 8 р ув’язнення); - 13.02.1942 р. - крим. відповідальність за ухиляння від мобілізації для роботи на промислових підприємствах чи на будівництві; - 25.06.1943 р. - Указ Президії ВР СРСР про посилення відповідальності за розкрадання паливно - мастильних матеріалів (від 5 - до 8 р); - 25.11.1943 р. - крим. відповідальність за розголошення державної таємниці за втрату документів, що містять державну таємницю (до 10 р); - 19.04.1943 р. - для німецьких окупантів, що вчинили злочини на території СРСР, а також зрадників Батьківщини запроваджувалася смертна кара через повішення або каторжні роботи (від 5 - до 20 р За Постановою ДКО від 24.06.1942 р. до повнолітніх членів сімей осіб, які були засуджені до вищої міри покарання за шпигунство, перехід на бік ворога, службу в каральних та адміністративних органах німецьких окупантів, спробу зради, зрадницькі наміри, - застосовувалися репресії у вигляді арешту і вислання у віддалені місцевості СРСР терміном на 5 р. В умовах війни підвищилося значення боротьби зі злочинними посяганнями на державну й колгоспну власність. При розгляді цих справ широко застосовувалася сумнозвісна Постанова ЦВК і РНК СРСР від 7.08.1932 р. Воднораз були прийняті й спеціальні акти, що передбачали підвищену відповідальність за розкрадання майна оборонного значення. Так, Указом Президії ВР СРСР від 23.08.1942 р. “Про відповідальність за розкрадання пального в МТС і радгоспах” встановлювалося покарання до 5 р ув’язнення. Крим. відповідальність наставала також за дії, які раніше каралися в адмін. порядку (зокрема пов’язані з необережністю, недбалістю, бездіяльністю) або регулювалися трудовим законодавством (наприклад, самовільне залишення роботи). У кваліфікації деяких злочинів застосовувався принцип аналогії. згідно з Указами від 7 та 26.12.1941 р. злісне ухилення від трудових обов’язків робітників і службовців підприємств прифронтових районів розглядалось як дезертирство; крадіжка особистого майна в умовах воєнних дій за обтяжувальних обставин (повітряне бомбардування тощо) відповідно до Постанови Пленуму ВС від 8.01.1942 р. кваліфікувалась як бандитизм. Характерно, що поширення кримінальних репресій, посилення жорстокості покарань поєднувалось із застосуванням умовного засудження, відстрочення виконання вир. до закінчення воєнних дій з направленням засуджених у “штрафні” роти та батальйони. Відповідно до Декларації держав-союзниць (СРСР, США, ВБ) “Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства” 19.04.1943 р. було прийнято Указ Президії ВР СРСР “Про міри покарання для німецько-фашистських лиходіїв, винних у вбивствах і катуваннях радянського цивільного населення і полонених червоноармійців, для шпигунів, зрадників Батьківщини з числа радянських громадян та їх підсобників”. Цим актом встановлювалося, що “німецькі, італійські, румунські, угорські, фінські злодії, винні у вбивствах і катуваннях цивільного населення і полонених червоноармійців, а також шпигуни та зрадники з числа радянських громадян” несуть покарання у вигляді смертної кари через повішення. Для “посібників з місцевого населення”, винних у сприянні у скоєнні зазначених злочинів, встановлювалося покарання у вигляді заслання та каторжних робіт від 15 до 20 р. Розгляд зазначених справ покладався на військово-польові суди дивізій, вироки яких мали затверджуватися командирами дивізій і виконуватися негайно. У зв’язку з випадками кваліфікації трибуналами будь-якої допо­моги радянських громадян окупаційним властям як зради Батьківщині 25.11.1943 р. Пленум ВС СРСР прийняв постанову “Про кваліфікацію дій радянських громадян, що надавали допомогу ворогу в районах, тимчасово окупованих німецькими загарбниками”, де чітко розмежовувалися зрада і пособництво. Зазначалися також випадки, коли до осіб, які співпрацювали з окупаційною владою, крим. відповідальність не застосовувалась (допомога населенню, робота за фахом тощо).

д) цивільно-процесуальне та крим. – процесуальне Характерні особливості попереднього слідства та судочинства у воєнний час: 1) скорочені строки досудових дій; 2) швидкість судового розгляду справи: - судові справи в трибуналах розглядалися без участі народних засідателів, здебільшого за відсутності пр.рора, адвоката; - особиста участь свідка у судовому засіданні вважалась необов’язковою; - вироки військових трибуналів касаційному оскарженню не підлягали і могли бути скасовані тільки в порядку нагляду; - процесуальне законодавство лише формально забезпечувало повне, всебічне і об’єктивне дослідження всіх обставин справи, правильне їх вирішення по суті, охорону прав учасників процесу; 3) цивільне процесуальне законодавство та практика цивільного судочинства майже не зазнали змін. У цілому законодавчі та нормативні акти процесуального характеру за умов війни були спрямовані на захист радянської держави, її правової системи ціною звуження захисту прав підозрюваного та підсудного, часто шляхом порушення захисту. Окрім цього в роки війни активно діяв позасудовий репресивний апарат, зокрема, спеціальні наради НКВС. Зміни у процесуальному законодавстві торкалися переважно крим.-процесуальної галузі. Насамперед вони полягали в особливому порядку попереднього розслідування та розгляду справ військовими трибуналами, що був встановлений “Положенням про військові трибунали в місцевостях, де оголошувався воєнний стан, і в районах бойових дій” від 22.06. 1941 р. Військові трибунали розглядали справи у складі трьох постійних членів через 24 годи після вручення обвинувального висновку. Вироки військових трибуналів касаційному оскарженню не підлягали і могли бути скасовані або змінені лише у порядку нагляду. Вони вступали в дію з моменту їх оголошення і виконувалися негайно, за винятком вищої міри покарання (розстрілу), щодо якої було встановлено особливий процедурний порядок застосування. Про кожний смертний вирок військовий трибунал мав негайно телеграфувати Голові Військової Колегії ВССРСР та Головному Військовому Пр.рору Червоної Армії або Головному Військовому Пр.рору Військово-Морського Флоту за належністю. Якщо протягом 72 год від них не надходило повідомлення про призупинення вир., вирок виконувався. Право зупиняти виконання смертних вир надавалося також Військовим радам округів, фронтів та армій (флотів, флотилій) за умови негайного повідомлення про власну думку Голови Військової Колегії ВССРСР та Головного Військового Пр.ро­ра Червоної Армії або Головного Військового Пр.рора Військово-Морського Флоту за належністю. Цим Положенням керувалися також загальні суди у справах про злочини, за які була встановлена відповідальність згідно із законами воєнного часу.

4. Розвиток законодавства УРСР в перші повоєнні роки У повоєнний час правова база розвивалася на основі принципу пріоритету союзного законодавства. Посилення партійного керівництва безпосередньо зачіпало законодавчу діяльність держави Проголошений ХХ з’їздом КПРС курс на демократизацію й розширення повноважень союзних республік передбачав усунення деформації в правовій системі Цивільне законодавство спрямовувалося передусім на зміцнення права державної власності. Так, протягом 1945–1946 рр. здійснювалася націоналізація землі, підприємств, банків, засобів зв’язку в західних областях, Буковині й Закарпатті. В умовах переходу до мирного будівництва збільшилася роль господарсько-договірних відносин між підприємствами й організаціями. Постанова Ради Міністрів СРСР від 26 .04.1949 р. мала сприяти поширенню практики укладення договорів господарськими організаціями. Передбачалася певна цивільно-правова регуляція порядку здавання виробниками зерна державі. Але у відповідь на директиву Сталіна від 15 .09. 1947 р.,в якій засуджувалося послаблення керівництва заготівлею зерна з боку партійних та радянських органів, ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР повернулися до застосування надзвичайних адміністративних заходів. Відбувалося “зближення” державної та колгоспно-кооперативної форм власності. Так, згідно з рішенням Пленуму ЦК КПРС (червень 1956 р.) у державну власність були передані артілі промислової кооперації. Зміцненню товарно-грошових відносин сприяла Постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14.12.1947 р., якою запровад жувалося проведення грошової реформи. Було скасовано карткову систему, ліквідовано комерційну торгівлю і запроваджено продаж товарів за єдиними державними цінами. Але внаслідок зміни грошової системи майже втричі підвищилися роздрібні ціни. Певні зміни відбулися у цивільно-правовому регулюванні особистої власності. Відповідно до Указу Президії ВР СРСР від 26 .08.1948 р. “Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків” громадяни отримали право особистої власності на одно- або двоповерховий дім. Щоправда, загальна площа його обмежувалася 60 кв. метрами, а кількість кімнат —5. Прийнятий ВР УРСР 18 .07. 1963 р. новий Цивільний кодекс УРСР віддзеркалював Основи цивільного законодавства Союзу РСР (1961 р.). Кодекс містив 8 розділів. Істотний вплив на основні положення ЦК 1963 р. мали утопічні погляди КПРС щодо побудови комунізму. Установлювалися дві черги спадкування за законом: 1) діти, чоловік чи дружина,батьки померлого; 2) брати, сестри, діди й бабусі. Заповідач отримав право заповідати свою власність також іншим особам або позбавляти спадщини на власний розсуд. Відбулися певні зміни у сімейному праві. 1953 р. ліквідовано заборону шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями. Кодекс про сім’ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР доповнено положенням про обов’язок батьків утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття. Зміни у трудовому праві передбачали поновлення довоєнних норм, що регулювали трудові відносини. Скасовувались трудова мобілізація, трудова повинність, щоденні понаднормові роботи. Подальша демократизація трудового права пов’язана з періодом десталінізації. У квітні 1956 р. була скасована крим. відповідальність працівників за самовільне залишення роботи. З 1957 р. відмовилися від призову молоді на навчання у системі державних трудових резервів. Відновилося право працівника на звільнення з роботи за власним бажанням; необхідно було тільки попередити про це адміністрацію за два тижні. Отже, поновилася дія інституту трудового договору. Указом Президії ВР СРСР від 8 .03. 1956 р. робочий день напередодні вихідних і свят скорочувався на дві години. Протягом 1958–1960 рр. відбулося переведення всіх робітників і службовців на 7-год робочий день. Для працівників, зайнятих на підземних роботах, та деяких інших категорій встановлювався шестигодинний робочий день. Посилилась охорона праці підлітків, вагітних жінок. Відповідно до Указу Президії ВР СРСР “Про посилення охорони праці підлітків” від 13 .12.1956 р. заборонялося приймати на роботу молодь до 16 р. Для працівників віком від 16 до 18 р встановлювався 6-годинний робочий день, посилювалися гарантії у наданні щорічних відпусток. З 04.1956 р. до 112 днів збільшилась тривалість відпусток жінкам у зв’язку з вагітністю та пологами. 28 .12. 1960 р. було прийнято новий Крим.-процесуальний кодекс України; з 1 .04. 1961 р. він набув чинності. Підґрунтям КПК стали Основи крим.го судочинства Союзу РСР і союзних республік (1958 р.). Кодекс складається із Загальної та Особливої частин, які разом містять шість розділів. Загальна частина об’єднує норми стосовно усіх стадій і форм провадження з кримінальних справ, підсудності, прав і обов’язків учасників процесу, вимог до доказів, обставин, що виключають можливість участі в крим.му судочинстві, стр та судових витрат. У липні 1963 р. ВР УРСР прийняла новий Цивільно-процесуальний кодекс УРСР. Кодекс відтворював положення Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік (1961 р.) і складався із 6 розділів.