61. Значення регулювання осьових зазорів при скланні вузлів з підшипниками кочення.

Відповідальна операція при складанні вузлів з підшипниками кочення - регулювання осьових зазорів, вказаних в технічних умовах. Необхідні зазори забезпечують за допомогою прокладок або різьбовими компенсаторами. Для визначення кількості прокладок затягують гвинтами торцеву кришку підшипника до усунення зазорів (туге обертання вала), заміряють щупом відстань між деталлю і кришкою, потім підбирають прокладку між корпусом і кришкою, товщина якої має дорівнювати величині зазору між корпусом і кришкою плюс величина осьового зазору за технічними умовами. При експлуатації однаково шкідливий як збільшений, так і зменшений зазор в радіально-упорних підшипниках.

62. Вкажіть на порядок складання підшипників ковзання.

Складання підшипників ковзання включає в себе встановлення підшипників в корпусі, їх припасування, укладання вала в підшипники і регулювання опор.

Порядок встановлення підшипників в корпусі залежить передусім від їх конструкції (втулка, вкладиші). Встановлення цілісної втулки в корпусі передбачає запресування її, закріплення від провертання і підготовку отвору. Залежно від конструкції вузла, натягу в з’єднанні і розмірів втулки її запресовують в холодному стані, нагріваючи корпус або охолоджуючи втулку. Після запресування втулку стопорять в корпусі за допомогою гвинтів або штифтів, що встановлюються з торців, по поверхні контакту або в отвори буртів. Свердлять отвори і нарізують різьбу під стопорні деталі після запресування втулки підшипника в корпус.

Основною операцією складання є перевірка отвору втулки по валу. Після запресування внутрішній діаметр втулки зменшується, що викликає необхідність в додатковій обробці шабруванням, розточуванням, протягуванням, розгортанням і калібруванням кулькою. Зазор між валом і втулкою контролюють щупом. Він повинен відповідати величині, заданій в кресленні, і бути однаковим по довжині втулки або відрізнятися не більше ніж на 0,05 мм. Торцеві поверхні втулок підганяють до заплічників вала шабруванням з площею прилягання не менше 60%.

63. Наведіть особливості складання роз’ємних і нероз’ємних підшипників ковзання.

Порядок встановлення підшипників в корпусі залежить передусім від їх конструкції (втулка, вкладиші). Встановлення цілісної втулки в корпусі передбачає запресування її, закріплення від провертання і підготовку отвору. Залежно від конструкції вузла, натягу в з’єднанні і розмірів втулки її запресовують в холодному стані, нагріваючи корпус або охолоджуючи втулку. Після запресування втулку стопорять в корпусі за допомогою гвинтів або штифтів, що встановлюються з торців, по поверхні контакту або в отвори буртів. Свердлять отвори і нарізують різьбу під стопорні деталі після запресування втулки підшипника в корпус.

Складання роз'ємного з'єднання полягає у встановленні в корпус і кришку вкладишів і шабруванні їх для забезпечення необхідної площі прилягання з одного боку до валу, з іншої - до кришки і основи.

Точне прилягання вкладишів до кришки і основи надає підшипнику жорсткості, забезпечує рівномірну передачу сил від вала до основи і ефективний теплообмін. Точність прилягання забезпечують обпилюванням і шабруванням, а якість прилягання оцінюють по фарбі.

Вкладиш повинен рівномірно прилягати до вала, щоб забезпечити необхідну площу контакту, що досягається також шабруванням по відбитках фарби або відблисках, отриманих після обертання вала в підшипнику. Пришабровані вкладиші і інші деталі підшипників маркують. Товстостінні вкладиші стопорять від провертання штифтами. Кришку підшипника фіксують відносно корпусу на штифтах, пазах або шпильках.