7.Політичні еліти та політичне лідерство

7.2.Формування політичної еліти в сучасній Україні

Вісторії нашої країни неодноразово відбувалася зміна прав1 лячої політичної еліти. Для сучасної України, що стала на шлях демократизації політичної системи, особливого значення набу1 ває проблема якості політичної еліти, яка здатна була б конст1 руктивно розв’язувати складні завдання сьогодення. Саме від

їїорганізуючого впливу багато в чому залежить подолання існу1 ючого правового нігілізму і створення дійових законодавчих механізмів функціонування нашого суспільства. Така провідна роль еліти обумовлена слабкістю політико1культурного, соціаль1 ного, економічного факторів стабільності у посттоталітарному українському суспільстві.

За часів незалежності українська еліта структурно, функціо1 нально і за своєю суттю дуже змінилася. Керівна еліта протягом перших років української незалежності значною мірою носила постноменклатурний характер. Ця риса політичної української еліти навіть отримала визначення феномену «партії влади». Ос1 тання являла собою неформальну, вірніше, публічно не оформ1 лену, але впливову громадську силу з певними політичними й економічними інтересами і потужними засобами їх захисту. Її визначали як політичний блок, який складався з прагматично орієнтованих і деідеологізованих вищих кіл старої комуністич1 ної номенклатури, представників державного апарату і засобів масової інформації, керівників традиційних секторів промисло1 вості і сільського господарства. Саме для них був характерний політичний та економічний консерватизм, схильність до автори1 таризму і командно1адміністративних методів діяльності, корум1 пованість, висока ступінь кругової поруки і кланових зобов’язань. «Партія влади» визначалась як криптокомуністична (від грецьк. kryptos – таємний, прихований), а її впливовість, як елемента політичної еліти, накладала відповідний відбиток на процеси модернізації політичного режиму в Україні.

Номенклатура, яка фактично була керівною олігархією у комуністичному режимі і складала «внутрішню партію» (за

175

«Політологія»

визначенням відомого письменника Дж. Оруела) у КПРС, була за суттю колективним власником державної влади і власності, оскільки втілювала державний апарат. Вона відмовилася від марксистсько1ленінської ідеології, розпустила «зовнішню партію», декоративну за змістом, щоб зберегти владу і власність та провести тіньову приватизацію державної власності. Для досягнення нової легітимації вона своєчасно змінила гасла на основі моральних, або навіть, ментальних, і політичних мета1 морфоз. З метою збереження своїх позицій «партія влади» пішла на певний компроміс, щоб рекрутувати до своїх лав більшість конформістських лідерів колишньої контреліти, використовую1 чи національно1демократичні гасла. Цим вона не тільки підсили1 ла свої власні позиції, але й внесла розкол у лави націонал1демок1 ратів. Крім того, входження до «ринку влади» значної частини націонал1демократів провело демаркаційну лінію між громадською більшістю, яка пасивно очікувала змін на краще, й контелітою, яка ще недавно виступала єдиною силою від імені цієї більшості (Мой1 сеїв І. Національна еліта: її культура й політична роль // Розбу1 дова держави. – 1996. 1№6. – С.12). Таким чином, відбулася своє1 рідна дифузія влади – колишньої комуністичної еліти і конформістської частини контреліти.

З часом місце моноліту номенклатурної піраміди зайняли численні елітні угрупування, що знаходяться між собою у відно1 синах конкуренції. Еліта втратила велику частину важелів, які були у старого правлячого класу. У цих умовах зросла роль еко1 номічних факторів для управління суспільством, треба було шукати союзників, йти на тимчасові альянси заради досягнення конкретних цілей. Замість стабільного правлячого класу із силь1 ними вертикальними зв’язками між його поверхами створилися динамічні елітні групи, між якими активізувалися зв’язки гори1 зонтальні і неформальні. Тому в нашій країні існують дві осі роз1 гортання елітних груп – вертикальна, як і в кожному суспільстві, та горизонтальна, як у суспільстві, яке є або свідомо федератив1 ним, або ще не консолідувалося в політичну єдність.

Вертикальна стратифікація суспільства відображає рівень доступу елітних груп до політичних та економічних важелів та

176

7. Політичні еліти та політичне лідерство

ресурсів. Тут можна виділити дві еліти – новостворену політич1 ну, яка пов’язана з новим бізнесом, та стару номенклатурну, яка теж породила новий бізнес, але, окрім того, ще міцно прив’язана і до старого, соціалістичного в своїй суті виробництва.

Натомість горизонтальна стратифікація відображає регіо1 нальну структуризацію України. Причому, не спущену згори українською державою, а успадковану ще від структурування території колишнього СРСР і сформовану в інтересах цілісності того самого СРСР, оптимізації його економіки та адміністратив1 ної системи. Ще в радянську епоху сформувалися такі регіо1 нальні утворення, як старе адміністративно1номенклатурне київське, промислово1адміністративне дніпропетровське, до1 нецьке, харківське, одеське, західноукраїнське. Кожна з регіо1 нальних еліт має свій специфічний склад і свою специфічну економічну базу. З них випливають і політичні орієнтації відпо1 відних територіальних елітних груп.

Взаємовідносини між регіональними елітними групами (кла1 нами) розгортаються у напрямку перерозподілу впливів та влас1 ності у державі. На першому етапі незалежності та приватизації регіональні та галузеві еліти (клани) більше утверджувалися у регіонах та галузях промисловості. Натомість тепер розпочалися горизонтальні процеси укрупнення капіталів і впливів, які по1 чинають формувати вищий рівень елітних груп. Можливо, з часом їх можна буде назвати загальнонаціональними.

У перші роки незалежності в Україні з’явилася своя «украї1 нська олігархія». Проте, не відміну від класичних олігархій, вона формувалася за іншим принципом. Це – владні неформальні утворення, що виникли на уламках радянської адміністратив1 но1командної системи і отримали нічим не обмежений доступ до фінансових та економічних ресурсів у зв’язку з прямою чи опосередкованою приналежністю до державного керівництва. Тобто, до реальної влади прийшли колишні радянські чинов1 ники. У центрі формування української олігархії стояли, як правило, чиновники середньої і вищої управлінської ланки або колишні начальники системи держторгівлі, а також легалізовані під час перебудови тіньові підприємці.

177

«Політологія»

Американський дослідник Дж. Мейс дав визначення фено1 мену корумпованої влади як «клептократії» (влади лиходіїв). В умовах корупції спостерігається специфічний «розподіл влади». Він здійснюється між політиками1прагматиками, які належать до «класу керівників», а також особами, союз і взаємодовіра між якими скріплені особистими стосунками та інтересами, різно1 го типу політиками1романтиками, мафіозними колами тощо. В Україні спостерігається перерозподіл сфер впливу між різни1 ми кланами керівної олігархії і структурами мафіозного типу. Як наслідок відбувається замикання політичної еліти на своїх вузько групових, егоїстичних інтересах та дистанціювання її від громадської більшості.

Суспільний і економічний вплив українських олігархів не1 змірно зріс з того часу, коли вони отримали прямий і нічим не обмежений доступ до прийняття і реалізації рішень загаль1 нодержавного значення, а також можливість загального та опе1 ративного впливу на перших осіб держави – Президента, прем’єр1міністра тощо. Це пояснюється тим, що в умовах стрімкої деградації української економіки, політики і громадсь1 кого життя другої половини 901х рр. ХХ ст. авторитет держа1 ви дуже сильно упав. Зате зріс авторитет власника і розпоряд1 ника частини державних ресурсів, тобто відбулося закріплення олігархів як нових важливих суб’єктів економіко1 політичних відносин. Українські олігархи утверджувалися в новому статусі за допомогою методів, які не мають відношен1 ня до методів класичних: перепродаж ресурсів (здебільшого іноземних), ігри на валютному ринку, корупція державних чиновників, щільне співробітництво зі структурами трансна1 ціональної та організованої злочинності.

Таким чином, величезна кількість національних ресурсів випадала з офіційної економіки та переходила в її нелегальний сектор. Згідно з експертними оцінками доля тіньового сектора у вітчизняному виробництві зрівнялася наприкінці 901х років ХХ ст. з долею офіційного (Белая С. Теневая экономика и ее влияние на структурную трансформацию украинского произ1 водства // Экономика Украины. – 2000. – №10. – С.54).

178

7. Політичні еліти та політичне лідерство

Ситуація ускладнювалася тими обставинами, що в умовах незбалансованої інвестиційної і податкової політики прибутки, які одержувалися в цьому секторі, масово вивозилися за межі Украї1 ни. Американський політолог З. Бжезинський наводить данні, що з 1992 по 1995 роки з України на Захід було вивезено близько 20 млрд. доларів (Бжезинський З. Вирішальна роль України на пострадянському просторі // Політика і час. – 1997. – №9. – С.25).

З початком оформлення багатопартійної системи в Україні почала структуризуватися партійно1парламентська еліта. Якщо в перші роки незалежності України партійно1парламентська еліта складалася переважно з комуністів та безпартійних, то вже починаючи з виборів до парламенту 1996 р., вона представ1 лена членами політичних партій різного спрямування.

В Україні, як і в інших країнах СНД, ще за перших часів незалежності інститут президентства став ключовим інститутом політичної системи. Саме президент міг контролювати процес становлення суспільно1політичних відносин і прийняття політич1 них рішень. За своєю суттю та за методом обрання інститут президентства є репрезентантом інтересів всього народу, а не якоїсь конкретної організаційно оформленої політичної сили. В умовах неструктурованості громадянського суспільства, дез1 інтеграції та аморфності соціальних інтересів і відсутності ре1 альних механізмів артикуляції цих інтересів президент отриму1 вав можливість дії у вільному від політичних і передвиборних обіцянок просторі. Протягом тривалого часу фігура президен1 та була практично неконтрольована у кадрових призначеннях виконавчої влади. Вільним президент був і від певної політич1 ної команди. Це призводило до ситуативності його дій, проявів непередбаченості та вульгаризації влади. Наприклад, Л.Д. Крав1 чук, який виступав головним опонентом РУХу і націонал1де1 мократичних організацій перед виборами, на посту першого Президента України підтримував програму націонал1демок1 ратів. Подібні зміни політичної позиції спостерігалися й у дру1 гого Президента України Л.Д. Кучми. Виступаючи на виборах як прихильник поміркованої політичної реформи та проросійсь1 кої політики, він, коли став президентом, орієнтувався на ради1

179

«Політологія»

кальні економічні перетворення, а у вирішенні мовного питан1 ня підтримав позицію націонал1демократів.

Таким чином, за роки розбудови державності в Україні відбувається процес формування нової української еліти. В ній виділяється декілька складових: правляча еліта (складається з політиків1чиновників); «олігархи»; партійно1парламентська ел1 іта; регіональні еліти. Характерною рисою української еліти є не тільки глибокі ідеологічні розбіжності між її фракціями, але й наявність не менш суттєвих регіональних відмінностей. Для України характерна змішана система відтворення політичної еліти. Домінування у її складі «олігархів» обумовлює велику роль адміністративних каналів «входження у владу», при цьо1 му вирішальне значення мають особисті зв’язки. Другим меха1 нізмом відтворення загальнонаціональної еліти є вибори до Верховної Ради, місцевих, обласних та інших органів влади.

Перспективи демократичної еволюції в Україні багато в чому залежать від реальної здатності її правлячої еліти адекват1 но відповідати на виклики часу та знаходити політичне поро1 зуміння. Політичне порозуміння, як і соціальна однорідність, традиційно розглядаються як фактори стабільної демократії. У багатоскладових суспільствах політичне порозуміння набуває особливого значення, оскільки такі суспільства внутрішньо под1 ілені сегментарними протиріччями. Україна також багато в чому належить до суспільств цього типу. У багатоскладових суспіль1 ства політичні протиріччя в цілому збігаються з лініями соціаль1 ного розподілу. Ці протиріччя можуть бути релігійного, ідеологіч1 ного, мовного, регіонального, культурного або расового чи національного характеру. Особливо загрозливо співпадіння та1 ких меж розподілу з територіальними межами у середині держа1 ви. Як вважає відомий сучасний політолог А. Лейпхарт, у таких суспільствах основний фактор стабільності – це співпраця еліт, яка передбачає стратегію врегулювання конфліктів через домо1 вленість між елітами, а не через боротьбу за владу і рішення більшості. Така стратегія на перспективу сприятиме виникнен1 ню взаємної довіри як на рівні еліт, так і на рівні мас. У процесі співпраці накопичується досвід спільного розв’язання

180