1.ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА

1.1.Виникнення, розвиток та основні парадигми політології

Термін «політологія» утворений на основі двох слів грець1 кого походження: polіtеke – мистецтво управляти державними і суспільними справами і logos – вчення, наука. Отже, політо1 логія – наука про політику, про сутність, закономірності, тен1 денції функціонування і розвитку політики, її місця і ролі в житті суспільства.

Кожна суспільна наука, у тому числі й політологія, прохо1 дить три ступеня розвитку – філософський, емпіричний та стадію ревізії емпіричного стану. Перший, філософський пері1 од розвитку політології продовжувався приблизно з часів Аристотеля до громадянської війни в Америці (1861 – 1865 рр.). Це період накопичення філософського знання про суспільство та політику. У цей період були зроблені найва1 гоміші відкриття у політиці. Вже у Стародавній Греції Арис1 тотель дав визначення політичних режимів і ввів такі термі1 ни, як «монархія», «аристократія», «олігархія», «демократія» та ін. З того часу політична філософія стала невід’ємною части1 ною духовного життя суспільства.

Дуже важливий вплив на майбутню політологію мала творчість італійського мислителя епохи Відродження Н. Макі1 авеллі (1469 – 1527 рр.). Макіавеллі одним з перших розглянув політику як самостійну галузь знання. В центрі його політич1 ного вчення була проблема державної влади, а всі його дослід1 ження підпорядковані вирішенню практичних завдань держав1 ного управління.

Другий, емпіричний період, продовжувався від громадянсь1 кої війни в Америці (1861 – 1865 рр.) до закінчення другої світової війни. Дослідженням політичної дійсності був наданий науковий характер. Почалося вивчення поведінки людей у зв’язку з їх участю у державному управлінні, виникли наукові установи, що вивчали політичні відносини.

6

1. Політологія як наука

Третій період розвитку політичної науки розпочався після закінчення другої світової війни та продовжується дотепер. Тобто, ми живемо у такий період, коли відбувається критичне переосмислювання всього арсеналу накопичених емпіричних і теоретичних знань та їх подальше поглиблення.

Сучасного вигляду політологія набула у другій половині ХІХ ст. Цьому сприяли об’єктивні причини, насамперед, розви1 ток демократії на Заході і у Північній Америці, активізація пол1 ітичного життя, що породжувало потребу в політичних знаннях, які сприяли успішній боротьбі за владу та розв’язанню соціаль1 но1політичних конфліктів. Як самостійна наукова дисципліна, політологія виникла у США – країні, де на той час установи і норми демократії мали більш глибоке коріння, ніж у Європі.

Перша кафедра історії та політичної науки була створена у 1857 р. при Колумбійському коледжі США. А у 1903 р. політо1 логи США об’єднались в Американську асоціацію політичних наук. Політологія почала розвиватись як самостійна навчальна дисципліна. Американська політологія і сьогодні значно впли1 ває на розвиток політичних досліджень. Досить сказати, що від половини до 2/3 учасників міжнародних політологічних конг1 ресів – представники США. Суттєве значення для розвитку політичної науки мають дослідження європейських вчених. У 1895 р. в Англії була заснована Лондонська школа економічної політичної науки, а у 1912 р. – кафедра політики в Оксфорді.

На початку ХХ ст. процес виділення політології у самостійну дисципліну в основному був завершений. Ще у 1948 р. Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури прийняла рекомендацію про необхідність викладання політології у вищих навчальних закладах країн, що є її членами. Згідно з цією рекомен1 дацією, у 1949 р. була створена Міжнародна асоціація політичної науки. Практично всі країни Заходу прислухались до цієї рекомен1 дації. Але у республіках СРСР до другої половини 801х років ХХ ст. на політологію була накладена ідеологічна заборона. Вона тлума1 чилася як лженаука та буржуазна наука. Тільки у 1989 р. у нашій країні з’явились перші кафедри політології, а з 1990 р. цей пред1 мет вивчається у вищих навчальних закладах.

7

«Політологія»

Зараз політологія поступово займає належне їй місце у сис1 темі суспільствознавства та чинить помітний вплив на реальні політичні процеси. У розпорядженні вітчизняних політологів – великий світовий політологічний матеріал.

Сучасна політична наука – одна з галузей наукового знан1 ня, що має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Прийняття політичних рішень – процес складний і багатогран1 ний. Він передбачає наявність різноманітних знань про соціаль1 ну реальність. І те, що тепер називається політикою, як галуззю практичної діяльності, насамперед, є результатом аналітичних зусиль мережі науково1дослідних інститутів, кафедр і груп, на1 слідком колективної праці багатьох людей.

Як і в інших науках, що розвиваються, в політології пану1 ють певні парадигми, які формуються науковими співтовари1 ствами, і зумовлюють певне тлумачення сутності, природи і джерел розвитку політики.

Досить умовно парадигми в системі політологічного знан1 ня підрозділяють на: теологічні, натуралістичні, соціальні, ра1 ціонально1критичні.

Теологічна парадигма. На ранніх етапах існування суспіль1 ства панувало надприродне тлумачення політичної влади, адже люди ще не були в змозі обґрунтувати внутрішні та зовнішні фактори політичних явищ. Таке тлумачення політики важко називати концептуально1теоретичним. Тому вважається, що інтерпретація теологічної парадигми політики затвердилася, починаючи з праць Фоми Аквінського.

Аквінський виходив з того, що існує три елементи влади: принцип, засіб та існування. І якщо перший йде від Бога, то дру1 гий і третій – від колективного людського розуму, від народу. Божественне право, на його думку, дає владу не одній людині, а багатьом. Могутність влади йде від Бога, а роль і призначення людини полягають у необхідності найточнішого та повного відоб1 раження у своїй поведінці визначень всевишнього.

Сучасна політологія вважає, що тоталітарні режими точно скопі1 ювали логіку політичних взаємовідносин людей і влади, запропоно1 вану середньовічним філософом. Теологічна парадигма виходила з

8

1. Політологія як наука

того, що люди у своїй масі не можуть зрозуміти найвищі визначення Бога, і тому влада несе у собі вічну нез’ясованість, загадку, з’ясувати яку можуть тільки посередники між народом і Богом.

Нежиттєвість і непродуктивність цієї парадигми роблять її у сучасний період суто умоглядною конструкцією, яка не здат1 на вирішувати будь1які політичні проблеми.

Натуралістичні парадигми намагаються з’ясувати природу політики, виходячи з домінуючого значення чинників, які ма1 ють несоціальний характер: територіальні, економіко1гео1 графічні, фізико1кліматичні та інші явища.

Тому натуралістична група парадигм включає у себе геогра1 фічну, біологічну та психологічну парадигми. Найбільш суттєви1 ми підходами при натуралістичному поясненні явищ політики вважаються геополітика, біополітика та психологічні концепції.

Засновником географічної парадигми є Жан Боден (XVІ ст.), котрий сформулював теорію впливу клімату на пол1 ітичну поведінку людей. Він вважав, що народи країн, с по1 мірним кліматом сильніші та менш хитрі, ніж народи Півдня; вони розумніші та менш сильні, ніж народи Півночі і найбіль1 ше підходять для управління державою. Тому великі армії прий1 шли з Півночі, тоді як окультизм, філософія та математика прийшли від південних народів.

Наприкінці ХІХ ст. ці уявлення та ідея про порівняння історії людства та історії природи, оформились у самостійний науковий напрямок у політичній науці – політичну географію.

Біологічна парадигма та біополітика започатковані у доктринах Ц. Ламброзо та М. Нордау про біологічну природу пануючого кла1 су. Біометодологія у політичній науці формується на визнанні на1 явності загальних для людини та тварин начал та понять. Сутність біопарадигми полягає у визнанні одностороннього впливу фізіоло1 гічних властивостей людини на політичне життя суспільства.

Психологічна парадигма доводить, що основний чинник, який пояснює політичний і соціальний розвиток суспільства – психологічні властивості людей. Її автори зводять усі політичні явища до дій під впливом психологічних якостей людини.

9

«Політологія»

Соціальна група парадигм представлена різними теоріями, які пояснюють природу та походження політики через дію інших сфер суспільного життя, або соціокультурних властиво1 стей політичного суб’єкта. Природа та походження політичних явищ пояснюються роллю тієї чи іншої сфери суспільного жит1 тя і соціокультурними властивостями соціальних суб’єктів.

Наприклад, широко відоме теоретичне положення марксиз1 му, яке пояснює походження та природу політики визначним впливом економічних відносин. При такому підході політична надбудова підпорядкована дії тенденцій, що панують у матері1 альному виробництві.

Політика також інтерпретується через такі поняття як пра1 во, культура, релігія, економіка.

Багато прихильників соціальної парадигми політики розг1 лядають політику тільки як продукт діяльності людей і тому різні політичні явища ставлять у залежність від якостей люди1 ни, що були здобуті у процесі соціальної еволюції.

Раціонально4критична парадигма пояснює природу політич1 ної взаємодії людей не зовнішніми, відносно політики, фактора1 ми, а її внутрішніми причинами, властивостями та елементами.

Раціонально1критична парадигма складається з різних тео1 ретичних підходів, які виходять з того, що політика – цілком самостійне соціальне явище, яке виникає та розвивається згідно із своїми внутрішніми законами та правилами. Спроби відкри1 ти внутрішні джерела природи політики виявилися дуже плідними. Тому зараз існує багато концептуальних підходів, що пояснюють політику як самостійне явище.

Наприклад, парадигма конфлікту – ґрунтується на ідеї внут1 рішнього протиріччя, конфліктності політичного життя. Заснов1 ники цієї парадигми – К. Маркс, А. Бентлі та ін. Вони не розг1 лядають політичний конфлікт як загрозу політичному розвитку суспільства, адже конкуренція – це джерело руху та еволюції політичних організмів. При цьому конфліктам не надається антагоністичного характеру.

Характерною рисою нашого часу вважається повільний пе1 рехід від групових до індивідуальних цінностей. Такий підхід

10

1. Політологія як наука

до конфліктів стимулює їх безперервне виявлення та урегулю1 вання. А це, в свою чергу, є гарантією не тільки розвитку сусп1 ільства і політики, а й запобігання їх від прихованих джерел напруги та підриву балансу соціальних і політичних сил.

Парадигма згоди (консенсусу). На противагу парадигмі конфлікту в політичній науці сформувався напрямок, основним методом якого є згода. При такому підході соціальні та пол1 ітичні конфлікти мають підпорядковане значення порівняно з цінностями, які розподіляє більшість населення.

Парадигма згоди виникла наприкінці ХІХ ст. і не мала пере1 важного значення порівняно з теорією конфлікту. Але у 70 – 80 рр. XX ст. почалося теоретичне зближення конфліктної та консенсус1 ної парадигм. Парадигма консенсусу (згоди) не заперечує ролі та важливості конфлікту, але акцент робить на їх вторинності.

Таким чином, виділення основних парадигм, на яких ґрун1 тується політологія, дає змогу пояснити зв’язок політологічних теорій з найбільш загальними науковими та соціально1філо1 софськими дослідженнями, побачити, як змінюються уявлення про політичну картину світу.

Очевидно, що аргументи надприродного пояснення пол1 ітичних процесів, як і положення біополітичних вчень у сучас1 них умовах мають малу переконливість порівняно з раціональ1 ними та соціокультурними концепціями.

Усю сукупність політичної проблематики, що вивчає сучас1 на політологія, можна розділити на певні підрозділи. Головни1 ми елементами структури політичної науки є:

теорія політики, що розглядає філософсько1методологічні засади політики, політичних відносин та розвитку політич1 ної влади;

історія політичних вчень і політична ідеологія, що вивчає витоки, джерела політичної науки, зміст різних соціаль1 но1політичних доктрин та концепцій;

теорія політичних систем та їх елементів – держави, гро1 мадських об’єднань і партій, політичних режимів тощо;

теорія управління соціально4політичними процесами, що вивчає цілі, завдання та форми управління суспільством;

11