6. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ, ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА РУХИ

6.1. Політична партія як організація. Функції та типологія

Політичні партії є важливими суб’єктами політичного про1 цесу. Їх становище і практична діяльність є показником демок1 ратичної природи суспільства, характеру його історичного роз1 витку. Сучасні політично розвинуті країни є в своїй основі такими, що мають достатньо зрілу партійну структуру, яка вимагає активної участі партій у функціонуванні механізму політич1 ної влади. Таким чином, певною мірою усувається монополізм держави як політичного органу управління суспільством. На1 род має можливість делегувати свої повноваження не лише державним політичним інститутам (президенту, парламенту, уряду тощо), а й політичним партіям. Цим досягається мож1 ливість контролю народу за політичною владою кількома шля1 хами. Створювана таким чином конкуренція держави як пол1 ітичного інституту та політичних партій сприяє зростанню їх відповідальності перед народом.

Термін «партія» (від лат. рartіs – частина) відомий з давніх часів. Існує декілька точок зору на становлення концепції «партії». Згідно з однєю з них, емотивістською, партії існува1 ли з того часу, коли з’явився такий рід діяльності, як політи1 ка. Змінювалися лише функції і ставлення суспільства до них. Континентально1європейські політологи вважають, що партії з’явилися з установленням загального виборчого права, тоб1 то клуби часу Французької революції, асамблеї, політичні гру1 пи – це їх прообрази. Англо1американські політологи появу партій відносять до XVІІ – XVІІІ ст. Вони вважають, що партії античного світу були нестійкими угрупуваннями, які об’єдну1 валися для підтримки особистостей (клієнтелами). В середині XVІІІ ст. англійський філософ Д. Юм вперше запропонував класифікувати партії: за інтересами (об’єднуються на основі

144

6. Політичні партії, громадські організації та рухи

загального інтересу); за афектами (на основі симпатій до того чи іншого лідера); за принципами (на основі загальних прин1 ципів). Він справедливо вважав, що за «партіями за принци1 пами» – майбутнє.

В історії становлення політичних партій багато дослідників погоджуються з М. Вебером і виділяють три етапи: партії як аристократичні групи політичної еліти; партії як політичні клу1 би, що залучали до своєї політичної діяльності впливових лю1 дей; масові партії сучасного типу.

У сучасному вигляді партії почали формуватися наприкінці XVІІ – початку XVІІІ ст. у країнах Західної Європи і Північної Америки («вігі» і «торі» у британському парламенті, «федералісти» і «антифедералісти» у США, політичні клуби якобінців і жи1 рондистів у Франції). Закономірно, що партії як необхідний елемент політичного життя вперше виникають у парламентсь1 ких країнах. Вони репрезентували інтереси буржуазії, яка ви1 магала: у політиці – утвердження представницько1конституц1 ійної держави, в економіці – принципу свободи приватної власності і підприємництва.

Масові політичні партії (в основному соціалістичні, комун1 істичні, соціал1демократичні) виникають у другій половині XІX ст., що пов’язано зі зростанням політичної участі робочого класу та усвідомленням ним своїх класових інтересів. З цього часу політичні партії починають не лише вести ідеологічну ро1 боту в суспільстві, але й відкрито боротися за владу. В цей час створюються програми та статути партій, багато з партій офор1 млюються організаційно.

Сучасні політичні реалії призвели до того, що на зміну кла1 совим партіям прийшли загальнонародні партії або «партії для всіх», які проголосили себе прибічниками загальнонародних інтересів.

Політична партія – це громадсько1політична організація, яка добровільно об’єднує певні суспільні групи і верстви населен1 ня. Її організаційна структура визначає принципи членства і внутрішню субординацію. Кожна партія має лідерів, партійний актив, рядових членів, партійний електорат (тобто тих, хто го1

145

«Політологія»

лосує за неї на виборах), програмні документи. Для політичної партії характерна наявність ідеології. Найважливішою констан1 тою діяльності партії є боротьба за владу, за завоювання, вико1 ристання влади окремо або в коаліції.

Отже, політична партія – це добровільна громадсько1пол1 ітична організація певних соціальних верств населення, яка склалася на ідеологічній основі та у своїй діяльності спрямова1 на на завоювання, розподіл та утримання політичної влади. По суті, політична партія покликана бути посередником між гро1 мадянським суспільством і політичною системою та виконува1 ти роль політичного інструмента у формуванні й використанні певних інтересів державно1політичної влади.

Партії виникають з різних причин. Це загострення суспіль1 них конфліктів, соціальна нерівність, наявність певних інтересів суспільних груп, їх захист, причини національного характеру, різні погляди на політичний устрій тощо. В демократичних країнах конституціями або спеціальними законами заборонено створення та діяльність партій, які пропагують насилля, націо1 нальну і соціальну ворожнечу та антиконституційні цілі. Партії можуть утворювати тільки громадяни держави; іноземці та люди без громадянства на це не мають права. Реєстрацію пол1 ітичних партій здійснюють різні органи держави: міністерства юстиції (Україна), міністерства внутрішніх справ (Франція, Іспанія, Бенін), місцевий суд столиці (Болгарія, Угорщина, Польща), Верховний народний суд (Ангола), Вищий виборчий трибунал (Бразилія), Федеральна виборча комісія (Мексика), суди штатів (США).

Політичні партії у сучасному суспільстві виконують такі функції:

функція представництва інтересів – виявлення, форму1 вання і представництво інтересів певних соціальних груп і верств населення;

політична функція, яка реалізується у боротьбі за владу або досягненні максимальної кількості місць у законодав1 чих органах влади, одержанні права на формування дер1 жавних виконавчих органів, уряду;

146

6.Політичні партії, громадські організації та рухи

ідеологічна функція, яка фіксується в програмних доку1 ментах партії, рішеннях з’їздів, конференцій, її метою є пе1 реконання у своїй ідейній правоті якомога більше людей;

організаторська функція знаходить своє відображення в діяльності партії по виконанню її програми і рішень, розши1 ренню членського складу, розвитку взаємовідношень з інши1 ми партіями, відбору і рекрутуванню політичних лідерів та політичних еліт для всіх рівнів політичної системи тощо.

Існують й інші функції політичних партій. Саме через функції виявляється суть, соціальне призначення, роль партії в суспільстві. Способи реалізації функцій партіями залежать від місця партії в політичній системі. По1різному діють партії, на1 приклад, у демократичних і авторитарних режимах, правлячі чи опозиційні. Критерієм функціональної діяльності партії висту1 пають політичні, соціальні, економічні результати, досягнуті партією відповідно до цілей, які вона ставила, а також задово1 лення інтересів тих соціальних верств і груп, які вона представ1 ляла. Не випадково одним з аспектів наукової методології вис1 тупає вимога судити про політичні партії по їх справах, а не по заявах. Підтвердженням цього може бути досвід США.

В 301ті роки ХХ ст. президент Ф. Рузвельт проголосив «Новий курс» – «New Deal». Однак в нову стадію розвитку американське суспільство перейшло тільки після другої світової війни, коли ста1 ли відчутними результати діяльності Демократичної партії, яка цей курс декларувала. Жодному лідеру, навіть такому, як Ф.Рузвельт, не вдалося вирішити цю проблему, а саме партія через Конгрес, законодавчі збори штатів, губернаторів це зробила.

Характер і набір функцій партій безпосередньо пов’язаний з їх типологією. Ядром типології партій залишається бінарна класифікація, яка була розроблена в середині ХХ ст. французь1 ким політологом М. Дюверже. Розглянемо її.

Кадрові партії, які утворюються «зверху» на базі парламен1 тських груп, груп тиску, об’єднань партійної бюрократії та оріє1 нтовані, передусім, на участь професійних політиків; у них вста1 новлені досить жорсткі вимоги щодо членства, дисципліни й відсутній механізм організованого прийняття у партію (наприк1

147

«Політологія»

лад, консерватори у Великій Британії). Основна функція таких партій – відбір і просування кадрів у державні органи, тому лідери таких партій, як правило, є членами (головами) парла1 ментських фракцій.

Масові партії, які утворюються «знизу», відкриті для всіх бажаючих, вони артикулюють інтереси певних груп населення, мають фіксоване членство із широкою мережею місцевих парт1 ійних організацій. Основна функція цих партій – ідеологічна та виховна. М. Дюверже виділив також партії з оригінальною струк1 турою – масові непрямі партії. Наприклад, лейбористи у Великій Британії, де людина спочатку вступає у профспілку, а потім ав1 томатично зараховується у члени Лейбористської партії.

За внутрішньою організацією розрізняють партії з сильною і слабкою структурою. Наприклад, партії консерваторів і лейбо1 ристів Великої Британії є партіями з сильною структурою. Їх внутрішня дисципліна спонукає депутатів підкорятися розпо1 рядженням парламентської групи. Депутати ж від демократич1 ної і республіканської партії США мають певну свободу голо1 сувати в конгресі. Це партії зі слабкою структурою, проте відсутність жорсткої дисципліни забезпечує нормальну роботу президентського режиму і в тих випадках, коли президент не має більшості у конгресі.

Для сучасної політології характерна типологія партій у за1 лежності від соціальних (аграрні партії), етнічних (ультраліва баскська партія «Еррі батасуна»), релігійних (Християнсько1 демократичний союз Німеччини, Мусульманська ліга у Пакис1 тані), демографічних (жіноча об’єднана партія Бельгії), культу1 рологічних (партії любителів пива у Німеччині і Росії) підстав.

За способом функціонування розрізняють демократичні та авторитарні партії. За характером доктрин – ідеологічні, праг1 матичні, партії ділових інтересів. За ставленням до характеру перетворень суспільства – реформістські, революційні, консер1 вативні. За статусом у політичній сфері – правлячі, опозиційні, системні, несистемні. За правовим становищем – легальні і нелегальні. За ідеологічним генотипом – ліберальні, консерва1 тивні, соціал1демократичні, соціалістичні, комуністичні, націо1

148

6. Політичні партії, громадські організації та рухи

налістичні, фашистські. За місцем у спектрі політичних сил – ліві, центристські, праві.

Таким чином, у політології запропоновано чимало підходів до типологізації політичних партій. Проте тенденції в розвитку партій дозволяють їм змінювати своє місце в типологічній шкалі. Еволю1 ція одних партій перетворила їх на органічну складову частину політичної системи, інших – вивела за межі політичних процесів.

Політичні партії, які діють у певному суспільстві, як прави1 ло, утворюють партійну систему. Вона виступає важливим по1 казником розвитку політичного плюралізму в суспільстві. Партійна система – це частина (підсистема) політичної систе1 ми. У її формуванні найбільшу роль відіграють характер соц1 іальної структури суспільства, діюче законодавство, соціально1 культурні традиції, гострота соціальних конфліктів тощо. Головні ознаки партійної системи – взаємодія партій на нор1 мативно1організованій основі; здійснення зв’язків у площині боротьби за владу та її реалізацію, контроль за діяльністю влад1 них структур; зв’язок із державними закладами, громадськими об’єднаннями й електоратом. Правові основи цих стосунків закладаються у Конституціях, законах про партії, законах про вибори та інших юридичних документах.

Історично сформувалися три основних види партійних систем: біпартизм, система «двох з половиною партій» і ба1 гатопартійність.

Біпартизм (Велика Британія, США, Австралія, Туреччина, Мексика, Аргентина, Бразилія, Гондурас, Колумбія, Коста1Ріка, Парагвай та ін.) автоматично забезпечує одній з двох партій більшість місць у парламенті. Біпартизм може мати фактичний характер, якщо в країні існує багато партій, але до влади протя1 гом багатьох років по черзі приходять тільки дві (наприклад, Республіканська і Демократична партії в США, консерватори і лейбористи у Великій Британії). Більшість місць у парламенті, що одержує партія1переможниця, гарантує сталу роботу кабіне1 ту міністрів (тобто дозволяє уряду працювати відпущений йому законодавством термін) і робить можливим найбільш повне представництво інтересів громадян. Це заощаджує кошти на

149

«Політологія»

паралельні вибори голови уряду, бо ним стає лідер тієї партії, яка одержала перемогу. При біпартизмі змагаються дві в бага1 тьох випадках однакові (гомогенні) партії. Безумовно, кожна з них має свій погляд на суспільний розвиток і хоче мати яко1 мога більше місць у вищих державних установах. Біпартизм сприяє «керованості» держави та політичному реалізму, оскіль1 ки є джерелом суспільної згоди.

Система «двох з половиною партій» (Німеччина) – це пе1 рехідна форма від біпартизму до багатопартійності. Така систе1 ма складається за умови, що успіхи на виборах двох конкуру1 ючих партій є незначними, тому самостійно вони не в змозі забезпечити перемогу без підтримки «третьої» партії. Ця «тре1 тя» партія не тільки забезпечує перемогу на виборах однієї з партій, а й політичну орієнтацію всієї урядової коаліції.

Багатопартійна система – це така форма взаємостосунків між партіями, коли місця в парламенті розподіляються між трьо1 ма й більше партіями, а уряд формується на коаліційній основі. При багатопартійності змагаються різні за ідеологією, ставлен1 ням до характеру перетворень у суспільстві партії (гетерогенні партії). Більшість західноєвропейських країн практикують ба1 гатопартійність у різних обсягах, наприклад, у Німеччині, Франції на виборах до парламенту беруть участь понад 40 партій, в Іспанії – більше 200, в Японії на період виборів ут1 ворюються тисячі партій.

У залежності від кількості партій, які реально впливають на політику в країні та ідеологічної дистанції між ними, розрізня1 ють дві основні різновиди багатопартійних систем: партійна система поміркованого плюралізму та партійна система поля1 ризованого плюралізму. Партійна система поміркованого плю1 ралізму характеризується середнім рівнем партійної фрагмен1 тації (наявністю в парламенті трьох1п’яти партій, які формують уряд на основі компромісу у відповідності з кількістю здобутих мандатів) та незначною ідеологічною різницею між партіями. Така система існує у більшості європейських парламентських демократій. Наприклад, у багатопартійній Фінляндії існує трич1 ленний поділ: консерватори – ліберали – соціалісти.

150

6. Політичні партії, громадські організації та рухи

Партійна система поляризованого плюралізму характери1 зується високим рівнем партійної фрагментації (за владу бо1 рються більше шести партій), значною ідеологічною дистанцією між ними. Така партійна система, наприклад, привела до краху Веймарську республіку у Франції, демократичний режим у Чилі (до встановлення воєнної диктатури у 1973 р.). Аналогічні тен1 денції спостерігаються в Італії, Ізраїлі, Росії, Україні.

Систему «неконкуруючих партій» представляє однопартій1 на система. Вона мала місце в СРСР (до 1989 р.), існує у В’єтнамі, Північній Кореї, на Кубі, а також у деяких країнах Африки. Крім правлячої, решта партій офіційно заборонена (як, наприклад, це було в Алжирі, Заїрі, Конго та інших тотал1 ітарних державах) або їх створення є неможливим (Катар, Ку1 вейт, Оман, Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати). Основний недолік однопартійної системи в тому, що правляча партія, використовуючи своє монопольне становище в системі влади, самоізолюється від критики, нових ідей, конструктивних пропозицій з боку опозиційних сил, що зрештою веде до дог1 матизму, закостеніння та застою, як це трапилося, наприклад,

зКомуністичною партією СРСР.

Удеяких країнах (Швеція, Китай, Індія, Туніс, Єгипет, Сене1 гал) в рамках багатопартійності склалася система з однією домі1 нуючою партією, яка протягом десятиліть знаходиться при владі. У Мексиці 71 рік (до 2000 р.) правила країною Інституційно1ре1 волюційна партія, в Парагваї – 50 років партія «Колорадо», в Греції – 20 років партія Всегрецький соціалістичний рух. Така ситуація тривалий час мала місце в Італії (Християнсько1демок1 ратична партія), в Японії (Ліберально1демократична партія).

Таким чином, для кожної країни характерний свій тип партійної системи, або його відсутність. Політологи і політики розходять1 ся в оцінках, яка конкретно партійна система краще: з великою кількістю партій чи біпартійна, з домінуючою правлячою партією чи без неї. Наприклад, італійський політолог Дж. Сар1 торі вважає, що поява п’яти й більше партій утворює «крайню багатопартійність». І чим більше партій бере участь у боротьбі за владу, тим нестабільніша політична система. Багато політо1

151

«Політологія»

логів визначає позитив біпартійної системи, її стабільність та ефективність. Але така система теж не ідеальна, оскільки при ній знижується можливість повноправної участі незалежних кандидатів або «третіх сил» у процесі прийняття рішень. Не існує єдиного стандарту в оцінці ефективності тих чи інших партійних систем. Партійна система відображає об’єктивні пол1 ітичні реалії кожної країни: соціальний склад населення, істо1 ричні традиції, політичну культуру, релігійність населення, пол1 ітичний режим.

На рубежі 901х років ХХ ст. почалося становлення багато1 партійної політичної системи в Україні. Виникнення партій у нашій країні пов’язане з формуванням громадських організацій і рухів, метою яких є участь у системі управління суспільством та взяття на себе відповідальності за результати цієї діяльності.

Політичні партії відповідно до положень Конституції Украї1 ни почали відігравати дедалі помітнішу роль у суспільно1пол1 ітичному житті країни. Основний закон нашої держави визна1 чає засади організації та діяльності політичних партій. Зокрема, стаття 15 Конституції України встановлює принцип політичної та ідеологічної багатоманітності суспільного життя в Україні. Цією статтею встановлюються державні гарантії свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і чинни1 ми законами України. Статтею 36 Основного Закону перед1 бачається і гарантується право громадян України на свободу об’єднання у політичні партії для здійснення своїх прав і сво1 бод, а також задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встанов1 лених державою в інтересах національної безпеки і збережен1 ня громадського порядку, охорони здоров’я населення або за1 хисту прав і свобод інших людей. Цією ж статтею Конституції України визначено основну мету діяльності партій: сприяння формуванню і вираженню волі громадян, зокрема у виборах.

152