«Політологія»

Якщо політика не цурається моральних вимог, їй притаман1 не прагнення досягти цілей за рахунок меншої соціальної ціни, зберегти мир та громадянську згоду.

Індивідуальний, груповий та загальнолюдський рівні політич1 ної свідомості мають отримувати інтегральну формулу. Перевага одного з них негативна за своїм впливом, оскільки порушує динамічний баланс між політикою та мораллю, реальним та іде1 альним. Для збереження цього балансу необхідно посилювати ті настанови, що об’єднують суспільство, а не призводять до його розпаду. Стабільність суспільства передбачає одним з важ1 ливих чинників мораль як джерело політичного розвитку та політику – як засіб укріплення універсальних норм і цінностей моралі.

3.3. Поняття та структура влади, її легітимність

Як вже було зазначено, сутнісну детермінанту політики ста1 новить влада. Розглянемо детальніше цей феномен.

Сучасна політологія, як правило, виходить з розуміння вла1 ди, яке запропонував М. Вебер. Влада постає як здатність ок1 ремої людини або групи людей стверджувати у сфері соціаль1 них відносин, не дивлячись на опір, власну волю. Влада проявляється повсюди: в родині, у виробничих колективах, в армії, у державі загалом. В останньому випадку ми маємо спра1 ву з верховною політичною владою.

Сутність влади полягає у відносинах управління, владарю1 вання і підкорення. Однак існують різні тлумачення влади. Телеологічний підхід розглядає владу з позиції досягнення цілей, результативності діяльності соціальних суб’єктів. За ним, влада може бути визначена як реалізація накреслених цілей. Наприклад, з двох суб’єктів владою володіє той, хто досягає найвищих накреслених результатів.

Біхевіористське трактування розглядає владу як особливий тип поведінки, коли одні люди командують, а інші – підкоря1 ються. Цей підхід індивідуалізує розуміння влади, зводячи його до взаємодії реальних особистостей. Особлива увага приділяєть1

76

3. Політика і влада як суспільні явища

ся суб’єктивній мотивації влади. Людиною керує бажання до влади, прагнення її. Вона сприймається як засіб збагачення, престижу, безпеки, добробуту. Політична влада складається із зіткнень волі до влади як балансу, рівноваги політичних сил.

До біхеовіористського трактування близький і психологіч1 ний підхід. Загальне в ньому те, що влада має джерелом індиві1 дуальну поведінку. Необхідно виявляти психологічні засади волі до влади. Цей підхід можна прослідкувати в межах психо1 аналізу. Влада виникає як взаємодія волі до влади одних та готовності до підкорення, «добровільного рабства» – з боку інших. У психіці людини є структури (за З.Фрейдом), які роб1 лять її схильною до прийняття рабства заради особистої захи1 щеності та заспокоєності через любов до правителя.

Системне трактування влади протилежне попередньому. Влада, згідно з ним, – це похідна не від індивідуальних, міжо1 собистісних відносин, а від соціальної системи і виявляється у взаємовідносинах частин та цілого.

Структурно4функціональні інтерпретації розглядають владу як властивість соціальної організації. Людське суспільство ба1 зується на доцільності розподілу функцій управління та підпо1 рядкування. Це умова ефективного спільного буття людей. Ієрархія властива суспільству. Отже влада постає як властивість соціальних статусів, ролей, що дають змогу контролювати ре1 сурси влади.

Реляціоністське (від «relatіon» англ. – відношення) виз1 начення влади синтезне. Влада – це відношення між двома партнерами (агентами), за якого один з них значно впливає на іншого. Інакше кажучи, влада – це взаємодія між суб’єктом і об’єктом, за якої суб’єкт за допомогою певних засобів кон1 тролює об’єкт.

Структура влади складається з суб’єкта, об’єкта влади та ресурсів. Суб’єкт втілює активне начало. Відносини влади ма1 ють асиметричний характер (влада завжди концентрується на боці суб’єкта, але сутність суб’єкт1об’єктних відносин залежить від типу політичного режиму).

77

«Політологія»

Ресурси влади – це всі ті засоби, використання яких забез1 печує вплив на об’єкт влади відповідно до цілей суб’єкта. Ре1 сурси можна класифікувати на утилітарні, примусові, норма1 тивні (за А. Етціоні). Утилітарні – це матеріальні та інші соціальні блага, пов’язані з повсякденними інтересами людей. Вони можуть використовуватись як для заохочення, так і для покарання. Примусові ресурси – це міра адміністративного покарання. Їх застосовують тоді, коли перші (утилітарні) вияв1 ляються не ефективними або вичерпаними. Нормативні – вклю1 чають ті заходи, які впливають на внутрішній світ людини, на норми поведінки та ціннісні орієнтації (ЗМІ, художня літера1 тура, різні сфери культури, діюче законодавство, традиції тощо). Цей тип ресурсів впливає саме на свідомість людини, тоді як перші два види – на реальні обставини життєдіяльності люди1 ни, а через них – на поведінку.

Можна також проводити класифікацію ресурсів відповідно до сфер життєдіяльності: політичні, економічні, соціальні, пол1 ітико1силові, культурно1інформаційні.

Економічні ресурси – це матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва та споживання. Це гроші, за1 соби виробництва, земля, корисні копалини, продукти хар1 чування тощо.

Соціальні ресурси дають змогу впливати на соціальний ста1 тус людини. До них відносяться, наприклад, матеріальний доб1 робут, кар’єра, престиж, освіта, медичне обслуговування, соц1 іальна захищеність.

До культурно1інформаційних ресурсів належать знання та інформація, а також засоби їх отримання та розповсюдження (заклади освіти і науки, ЗМІ, заклади культури). Деякі дослід1 ники вважають, що XXІ століття стане століттям панування інформаційних ресурсів влади.

Політико1силові ресурси – це державний апарат фізичного примусу (армія, карні органи тощо).

Важливо зазначити, що і сама людина є специфічним ре1 сурсом влади (демографічні ресурси). Вона створює всі інші ресурси влади. Людина може виступати знаряддям влади як

78

3. Політика і влада як суспільні явища

засіб впливу на інших людей. Тобто людина може виступати і суб’єктом, і об’єктом влади.

Таким чином, ми визначили, що таке влада як феномен суспільного буття. Але сама влада може бути класифікована за такими видами: економічна, соціальна, духовно1інформаційна, примусова, політична.

У чому полягає специфіка політичної влади? Визначимо ряд ознак, що її відрізняють:

легальність у використанні сили в межах держави та з боку держави;

верховенство, обов’язковість рішень політичної влади над будь1якими іншими;

публічність (всезагальність, надособистісність). Політич1 на влада від імені всього суспільства звертається до усіх громадян за допомогою права;

моноцентричність (наявність єдиного центру прийняття політичних рішень). Інші види влади поліцентричні;

розмаїття ресурсів політичної влади.

Політична влада відрізняється від усіх інших форм суспіль1 ної влади своєю суверенністю: загальні закони і порядки поши1 рюють її на всіх громадян; вона виносить остаточне рішення в усіх випадках; самостійно представляє громадянське суспільство у міжнародних справах. Вирішальним засобом застосування влади виступає монополія насильства як внутрішнього (право покарання), так і зовнішнього (право на війну). Для політич1 ної влади мають значення не стільки інтереси окремих осіб чи груп, скільки загальні інтереси всіх громадян суспільства.

Політична влада реалізує свої можливості у формах, протис1 тояти яким не можуть антисоціальні тенденції і антигромадянські дії. Вона спирається на специфічні знаряддя і засоби влади: юри1 дично1судові, адміністративні, карні, військові. Змістом політич1 ної влади має бути прагнення до збереження суспільства, запобі1 гання його від розпаду і створення умов для його розвитку.

У сучасному суспільстві простежується кумулятивний ефект – накопичення влади, що посилюється. Різні види влади мають тенденцію до взаємодії і навіть до зумовлення одна одною.

79

«Політологія»

Для того, щоб виконувати свої функції, влада має бути інституціалізованою, закріплена у формі політичного пануван1 ня. Це означає структурування в суспільстві відносин владу1 вання і підкорення, організаційне оформлення і закріплення розподілу управлінської праці. Зазвичай, з останньою пов’язані,

зодного боку, соціальні привілеї, з іншого – виконавча діяльність. Політичне панування виникає, коли влада інститу1 ціюється, перетворюється на стійкі відносини. Воно пов’язане

зрозподілом статусних позицій у суспільстві.

Панування громадянами оцінюється по1різному. Позитив1 на оцінка прийняття влади населенням, визнання ним її права управляти та згода підкорюватися означає легітимність влади. Така влада характеризується як справедлива та правомірна. Вона має авторитет. Більшість населення впевнена, що існую1 чий порядок є найкращим з можливих для цього суспільства. Легітимність влади супроводжується наявністю консенсусу щодо основних цілей і цінностей розвитку.

Необхідно розрізняти легітимність влади та її легальність. Перше поняття носить етичний характер, друге – юридичний та етично1нейтральний. Легальною є влада, яка видає закони та має змогу їх здійснювати, але при цьому вона може бути не легітимною (наприклад, коли населення знаходиться в пасивній або активній опозиції до влади). У цьому випадку легальна влада часто вдається до примусу і насилля як по відношенню до окремих членів суспільства, так і суспільства загалом.

М. Вебер виділяє три типи легітимності влади: традиційну, харизматичну та легальну.

Традиційна влада ґрунтується на переконаності у святості традицій і законності репрезентованих ними органів. Ця влада має дві модифікації:

базується на патріархальному пануванні, визначається примітивною згодою з продиктованим владою перебігом суспільних процесів і пріоритетною значущістю при цьо1 му патріарха як володаря;

базується на становому пануванні з притаманною йому ієрархією, яка виражається у моральній та май1

80