Навчальний елемент 3.3 Соціально-педагогічна підтримка дітей з соціальними та фізичними вадами

1. Предмет і завдання віктимології

2. Поняття інвалідності, її причини та види

3. Класифікація дітей і молоді з особливими потребами

4. Основні напрями соціальної реабілітації осіб з обмеженими функціональними можливостями

5. Типи навчально-виховних закладів для осіб з обмеженими функціональними можливостями

6. Соціально-педагогічна робота з дітьми з особливими потребами і сім’ями, в яких вони виховуються. Форми роботи педагога з дітьми-інвалідами

7. Діяльність Центрів соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді щодо соціальної підтримки осіб з особливими потребами

Ключові поняття: віктимологія, інвалідність, інвалід, діти з особливими потребами, недуга, обмежена дієздатність, недієздатність; фізичні, психічні, складні, важкі відхилення.

Зміст навчального елемента 3.3 Предмет і завдання віктимології

Проблеми соціально-педагогічної підтримки різних категорій людей з соціальними та фізичними і психічними вадами розглядає віктимологія (від лат. “viktima” - жертва) - галузь знання, що вивчає різні категорії людей, що є жертвами несприятливих умов соціалізації.

Суспільство будь-якого типу породжує жертв соціалізації і від характеру суспільства залежить, чи визнаються вони жертвами чи ні. Поряд з об’єктивними факторами велику роль відіграють суб’єктивні. В одних і тих же обставинах одні люди стають жертвами, інші – ні. Це залежить від індивідуальних особливостей людини: чи зуміє вона подолати негативні обставини.

Л.Коваль, І.Звєрєва, С.Хлєбік, автори підручника „Соціальна педагогіка / соціальна робота”, визначають такі завдання віктимології:

- розробляє загальні та специфічні принципи, зміст, форми й методи щодо профілактики несприятливих умов соціалізації, їх мінімізації, компенсації, корекції;

- визначає можливості суспільства, держави, інститутів й агентів соціалізації щодо мінімізації віктимогенних факторів і небезпеки в процесі соціалізації людини, а також компенсації та корекції їх впливу на розвиток особистості;

- розробляє соціально-педагогічні та психолого-педагогічні заходи і рекомендації з профілактики та корекції несприятливих умов соціалізації;

- вивчає людей з фізичними, психічними, соціальними чи особистими проблемами (відхиленнями), а також людей, чий соціальний статус створює передумови для формування жертв;

- вивчаючи самовідношення людини, виявляє детермінанти сприйняття нею себе жертвою соціалізації, встановлює прогноз щодо її подальшого розвитку і можливості щодо надання допомоги з корекції самосприйняття і самовідношення [27, с.153].

Поняття інвалідності, її причини та види

Довгий час не було єдиного поняття щодо людей із вадами у розвитку. В українській мові до кінця ХVІІІ століття їх називали каліками, кальками, хромарями, сліпцями. Тільки на початку ХVІІІ століття у слов’янських мовах починає вживатися “інвалід”, що походить з французької й означає “безсилий”, “слабкий”, ”важкопоранений”. До сьогодні в Україні немає єдиного терміна стосовно осіб, що мають фізичні та психічні відхилення. У науковій літературі вживаються такі поняття як „аномальні діти”, „неповноцінні”, „діти-інваліди”, „діти з особливими потребами”, „діти зі спе­ціальними потребами”, „діти з обмеженнями”, „діти з обмеженими розумовими та фізичними можливостями”, „діти з обмеже­ними психофізичними можливостями”, „діти з функціональними обмеженнями” тощо.

У законодавчих документах домінує термін інвалід, яким позначають особу, яка має порушення здоров’я зі стійкими розладами функцій організму, зумовленими захворюваннями, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності і викликають необхідність її соціального захисту.

Інвалідність, за визначенням Парламентської Асамблеї Ради Європи (1992р.), – це обмеження у можливостях, зумовлене фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар’єрами, які не дозволяють людині бути інтегрованою у суспільство та брати участь у житті сім’ї, держави в таких же умовах, як і інші члени суспільства.

І.Іванова тлумачить інвалідність як стійку соціальну дезадаптацію, зумовлену хронічними захворюваннями чи патологічними станами, що різко обмежує можливість включення дитини в адекватні до її віку виховні та педагогічні процеси, у зв’язку з чим вона постійно потребує догляду, допомоги і нагляду [21].

У російському й українському перекладах Конвенції ООН про права дитини вживається термін „неповноцінні діти”. Це пояснюють суто мовними проблемами, тобто відсутністю адекватного еквівалента мовлення.

На думку І.Іванової, існування в нашій країні „культури корисності”, яка культивувала людину, соціально повноцінну й корисну для суспільства, закріпило вживання поняття „неповноцінний” в українській мові стосовно дітей з вадами фізичного й інтелектуального розвитку. У сучасному „Словнику української мови” „неповноцінний” тлумачиться як такий, у кого немає потрібних якостей, позбавлений багатьох позитивних ознак.

Відповідно до прогресивних вітчизняних і зарубіжних психолого-педагогічних досліджень і рекомендацій Організації Об'єднаних Націй і ЮНІСЕФ наукова термінологія не повинна призводити до стигматизації дітей, адже використання термінів з негативним семантичним навантаженням створює додаткову психотравмуючу ситуацію для дитини та її батьків, акцентує увагу на протиставленні понять „норма” й „аномальність”. Тому в регіональній моніторинговій доповіді Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) „Освіта для всіх” діти-інваліди і діти з порушеннями у психофізичному розвитку виокремлюються у категорію „дітей з особливими потребами”.

Найбільш поширеною класифікацією відхилень у здоров’ї та розвитку є тризіркова британська шкала обмежених можливостей: недуга – втрата чи аномалія психічних або фізіологічних функцій, що ускладнює діяльність; обмежена можливість – втрата здатності (наявний дефект) виконувати нормальну діяльність; недієздатність – наслідок дефекту чи обмежена можливість конкретної людини виконувати певну нормативні роль, виходячи з вікових, статевих чи соціальних факторів [51, с.88].

Серед основних причин інвалідності вчені розрізняють зовнішні й внутрішні чинники. До зовнішніх факторів (екзогенних) відносять механічні (поранення, удар), фізичні (дія електроструму, тепла. холоду), хімічні (дія отруйних речовин), біологічні (хвороботворні мікроби, віруси), психічні (переляк, стрес, психотравмуючі фактори), порушення харчування (голодування, нестача вітамінів, переїдання), соціальні фактори (бідність, злиденність, недоїдання, відсутність первинної медичної допомоги, тяжкі умови життя і побуту, військові конфлікти). Дія внутрішніх (ендогенних) факторів здійснюється через спонтанні зміни у генетичному матеріалі (генетична патологія), внутрішньоклітинні метаболізми чи вроджені вади [51].

На сьогодні виділяють різні види відхилень у здоров’ї, які не завжди можуть проявлятися у чистому вигляді, – часто спостерігаються одночасні прояви кількох видів відхилень.

Поширеними є фізичні відхилення, тобто відхилення у розвитку, або у функціонуванні органів людини, хронічні соматичні захворювання, інфекційні захворювання; психічні – тимчасові чи постійні відхилення в психічному розвитку людини (порушення мови, пошкодження мозку, порушення розумового розвитку – олігофренія, дебилізм, ідіотизм; затримка психічного розвитку, психопатії; порушення емоційно-вольової сфери – суїцид; обдарованість). Поєднання фізичних і психічних відхилень утворює складні відхилення (дитячий церебральний параліч). Комбінація складних фізичних і психічних відхилень лежить в основні важких (ідіотія, аутизм).

Для встановлення наявності фізичних чи психічних відхилень при держадміністраціях створюються постійно діючі психолого-медико-педагогічні комісії (1 комісія / 10000 дітей), до складу яких входять: психолог, психіатр, педагог, невропатолог, ортопед, окуліст, терапевт, фізіотерапевт, олігофренопедагог, тифлопедагог, сурдопедагог, юрист і педагог. Залучення різних фахівців дозволяє виявити особливості розвитку дитини з раннього віку, сприяти задоволенню прав дитини на одержання освіти, а також проводити ефективну консультативну роботу з батьками, педагогами та іншими особами, які працюють з людьми, що мають певні відхилення.

Типологія інвалідності [23, с.49]

Класифікаційна ознака	Групи інвалідів	Види порушення здоров’я
Причина інвалідності	Інваліди з дитинства	ДЦП, сліпота, глухота, розумова відсталість, вроджені вади серця тощо
	Інваліди через захворювання	Ураження ендокринної, шлункової та інших систем організму
	Інваліди праці	Обмеження життєдіяльності внаслідок професійних захворювань чи травм на роботі
Ступінь мобільності	Мобільні	Захворювання вегето-судинної, ендокринної, видільної, нервової та інших систем організму
	Маломобільні	Хворі на церебральний параліч, сліпоглухонімі, особи з ураженням кінцівок тощо
	Нерухомі	Особи з пошкодженням спинного мозку, кістково-м’язової системи