Лекція № 3. Тема: Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти країн Європи. Документи Болонського процесу. План

1. Хронологія подій Болонського процесу. Залучення європейських держав у Болонський процес

2.Основні документи Болонського процесу. Спільна декларація про гармонізацію архітектури, європейської системи вищої освіти чотирьох міністрів, що презентують Великобританію, Німеччину, Італію, Францію (Сорбонна, 25 травня 1998р.)

3. Спільна декларація міністрів освіти Європи

4. Конвенція вищих навчальних закладів Європи "Формування європейського простору вищої освіти"

5. Конференція міністрів вищої освіти Європи "На шляху до європейського простору вищої освіти".

6. Конференція міністрів вищої освіти Європи "Утворення європейського простору вищої освіти"

1. Хронологія подій Болонського процесу. Залучення європейських держав у Болонський процес. Основні документи Болонського процесу (Велика хартія університетів).

Болонья, Італія 18 вересня 1988

Преамбула

Ректори європейських університетів, які зібралися в Болоньї з нагоди дев'ятисотлітгя найстарішого у Європі університету за чотири роки до остаточного скасування кордонів країнами ЄСі підписалися нижче, висловлюючи надію на :пективу розширення співробітництва між усіма європейськими націями, переконані втому, що народи і держави мають, як ніколи раніше, усвідомити роль, яку університети будуть покликані відіграти у суспільстві, що змінюється і стає дедалі інтернаціональнішим, вважають, що:

1) на завершальному етапі цього тисячолітгя майбугнє ства значною мірою залежить від культурного, наукового і технічного розвитку, зосередженого в центрах культури, знань та досліджень, якими є університети;

2) завдання університетів щодо поширення знань серед нових поколінь передбачає, що в сучасному світі вони мають служити суспільству в цілому і, зокрема, робити значний внесок у подальшу освіту заради культурного, соціального й економічного майбугнього суспільства;

3) університети повинні забезпечити майбугнім поколінням освіту і виховання, що сприяло б справжній гармонії її навколишнього середовища та самого житгя.

У зв'язку з цим проголошується перед усіма державами та перед совістю всіх націй основні принципи, що мають відтепер і назавжди бути основоположними для університетів.

Основні принципи

1. Університет ­­­­­автономна установа в суспільствах з різною організацією, що є наслідком розходжень у географічній та історичній спадщині. Університет створює, вивчає, критично осмислює та передає культуру за допомогою проведення досліджень і на­­вчання.

Щоб відповідати вимогам сучасного світу, його дослідницька та викладацька діяльністъмає бути морально й інтелектуально незалежною від будь-якої політичної й економічної влади.

2. Викладання та дослідницька робота в університетах повинні бути неподільні з тим, щоб навчання в них відповідало постійно зміню ваним потребам і запитам суспільства, науковим досягненням, що змінюються.

3. Оскільки свобода викладання, досліджень і навчання є основним принципом університетського житгя, то як кершю органи, так і університети, кожний у межах своєї компетенції, повинні гарангувати дотримання цієї фундаментальної вимоги.

Відкидаючи нетерпимість і будучи завжди відкритим для діалогу, університет стає, таким чином, ідеальним місцем зустрічі викладачів, які здатні передавати свої знання і володіють необхідними засобами для їх удосконалення за допомогою досліджень та інновацій, та студентів, які мають право, здатність і бажання збагатити свій розум цими знаннями.

4. Університет є хранителем традицій європейського гуманізму, тому він постійно прагне до досягнення універсальнoгo знання, перетинає географічні та політичні кордони, затверджує нагальну потребу взаємного пізнання і взаємодії різних культур.

Засоби

Реалізація цих завдань у світлі вищевикладених принципів потребує наявності ефективних засобів, що відповідають сучасним умовам.

1. Для забезпечення свободи досліджень і викладання всім членам університетської спільноти слід надати необхідні засоби.

2. Потрібно брати на роботу викладачів і визначати їх статус відповідно до принципу неподільності дослідницької та викладацької діяльності.

3. Кожен університет, з урахуванням конкретних обставин, має гарантувати своїм студентам дотримання свобод і умов, за яких вони могли б досягти своїх цілей у культурному розвитку й освіті.

4. Університети, особливо європейські, розглядають взаємний обмін інформацією та документацією, а також збільшення кількості спільних проектів для розвитку освіти як основний елемент постійноrо розвитку знань.

Тому, як і на початку своєї історії, вони стимулюють мобільність викладачів і студентів, а також розглядають загальну політику в питанні рівного статусу, звань, іспитів (без упереджено го ставлення до національних дипломів) і присудження стипендій як необхідний інструмент для здійснення своєї місії в актуальних на сьогодні умовах.

Ректори, що підписалися нижче, від імені своїх університетів беруть на себе зобов'язання зробити все від них залежне для того, щоб кожна держава, а також зацікавлені наднаціональні орrанізації формували свою політику, спираючись на положення цієї Великої хартії, яка висловлює одностайне бажання кожного університету, вільно визначене та проголошене.

2. Вже більш як п’ять років європейське освітнє співтовариство консолідується задля освітньої концепції Болонського процесу. Його суть полягає у формуванні на перспективу загальноєвропейської системи вищої освіти, яка має назву Зона європейської вищої освіти і ґрунтується на спільних фундаментальних принципах функціонування. Із 1998 по 2004 рік у рамках Болонського процесу відбулося багато різнорівневих зустрічей, робочих нарад, конференцій, тощо.

Варто зауважити, що спроби надати загальноєвропейського характеру вищій школі фактично розпочалися в 1957 році з підписання Римської угоди. Згодом ці ідеї розвинулися в рішеннях конференції міністрів освіти 1971 та 1976 років, у Маастрихтському договорі 1992 року. Наступні роки характеризувалися запровадженням різноманітних програм під егідою ЄС, Ради Європи, що сприяли напрацюванню спільних підходів до вирішення транснаціональних проблем вищої освіти. Це насамперед програми приведення національного законодавства у сфері освіти до норм, напрацьованих країнами Європи, розширення доступу до вищої освіти і підвищення академічної мобільності студентів та їхньої мобільності на ринку праці, створення системи навчання впродовж усього життя та багатовимірні завдання зі зближення освітніх програм і систем, які вирішувались у рамках численних програм TEMPUS/TACIS.

Нарешті, 1997 року під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, що належать до вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни (Україна в тому числі), більшість з яких і сформулювали згодом принципи Болонської декларації.

Уже через рік чотири країни – Франція, Італія, Великобританія та Німеччина – підписали так звану Сорбонську декларацію. Цей документ був спрямований на створення відкритого європейського простору вищої освіти, який має стати більш конкурентоспроможним на світовому ринку освітніх послуг. Не аналізуючи її деяких відмінностей від тез Болонської декларації, можна стверджувати: в основних своїх ідеях обидва документи схожі. Це – двоступенева структура вищої освіти, використання системи кредитів (ECTS) і т.п. Проте особливо слід виділити дві тези Сорбонської декларації: міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти та надання йому права продовжувати навчання за програмами магістра і дотримання положень Лісабонської угоди. Перше було досить революційним для більшості країн Старого Світу (Україна зробила крок у цьому напрямі ще 1993 року). А важливість другої тези для нашої держави в тому, що всі підписанти потенційно стають і учасниками Болонського процесу, започаткованого 29 країнами Європи у 1999 році.

Саме таким чином поступово реалізовувались інтеграційні процеси у сфері вищої освіти європейських країн.

Варто зазначити, що проголошення країнами-підписантами принципів побудови спільного європейського освітнього простору не означає, що в цих країнах вони вже реалізовані. Перший етап цього завдання вони планують виконати до 2005 року. І кожному з них це буде зробити непросто, адже національні системи освіти характеризуються різноманіттям профілів вищої освіти та ступенів, що присвоюються випускникам, які навчались за тими чи іншими університетськими програмами.

Для підтвердження цієї тези можна скористатись даними, що наведені в довіднику ЮНЕСКО за 1996 рік до системи освіти десяти країн, що характеризують всі відомі в Європі моделі вищої освіти. Так наприклад, ступінь бакалавра як першого циклу навчання мали тільки три з цих країн, а магістра – чотири. Кількість типів документів про закінчення навчальних програм університетського рівня знаходяться в межах від 2-х у Швеції та 5-ти у Німеччині, Голландії, в Англії та Італії – до 14-ти, та 23-х – у Франції. Очевидно, що раптово відмовитись від установлених традицій усім буде непросто.