Роль мови в суспільному житті.

Мова – це скарбниця духовних надбань нації досвіду співжиття, праці і творчості багатьох поколінь. У її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. Разом із тім мова – це і своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука інтелектуального зростання, розвою та поступу народу в загальносвітовому житті. Вона характеризується єдністю, взаємозв'язком та взаємозалежністю всіх її складових одиниць. Належачи до так званих вторинних систем, мова існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого є. Існує вона у вигляді різноманітних актів мовлення, що повторюються усно та фіксуються письмово. Мова є основною формою національної культури й насамперед першоосновою літератури.

Літературна мова – варіант загальнонародної мови; загальнонаціональна мова, оброблена майстрами (письменниками, науковцями, митцями, учителями та ін.), відзначається наявністю орфоепічної та граматичної норми й обслуговує багатоманітні культурні споживи народу. Літературна мова є мовою художньої літератури, освіти, науки, державних установ, засобів масової інформації, театру, кіно тощо. Літературна мова протиставляється діалектам, та просторіччю, жаргонам. Вона має дві форми – засну й писемну, ряд функціональних стилів.

Місце української мови серед інших мов світу

Історія української мови сягає глибини віків. Часто стверджують, що i українська мова, ймовірно, була основою (ядром) інших слов'янських, бо i територія сучасної України є прабатьківщиною Слов'янщини.

При цьому покликаються на те, що згадується українська мова i український народ (її носій) уже 7 тисяч років тому Вчений - поліглот Михайло Красуський (поляк за національністю) у своїй праці "Древность малороссийского языка" (Одесса, 1880) пише, що українська мова "старше всех славянских, не исключая так называемого старославянского, но и санскритского, греческого, латинского и прочих арийских". Лшгв1ст мало оперує фактичним матеріалом, а більшою міpoю спирається на збіг певних випадковостей. Є на сьогодні й інша концепція. Ряд українських вчених (історики, етнографи, українознавці) вважають, що українська мова не випадково мае спільні слова 13 давньоіндійською мовою (санскритом), бо одна i друга (давньоукраїнська i давньоіндійська - санскрит), входили в одну спільноіндоєвропейську мову. Правда, найновіші наукові гіпотези мають досить переконливі докази про те, що найдавніша цивiлiзaцiя займала теперішню (i давню) українську територію - середнє Подніпров'я. У цьому напрямі є над чим працювати, оскільки наявні факти на сьогодні не дають переконливих аргументів щодо “українськості” цієї цивілізації'.

Справді в нашій мові інший ряд слів звучать як давньоіндійською. Підтверджують це й упорядковані словники, в яких зіставляються слова сучасної української мови i санскриту, пор.:

Українська мова	Санскрит	Українська мова	Санскрит
Багато	багута	Жшка	джaнi
Будити	буд	Кара	кара
Видгги	видгга	кіл	КіЛ
Грива	грива	Кут	кута
Дерево	дараво	Мара	мара
Див	див	мати	матар

Цi матеріали наче caмі підтверджують спорідненість двох мов (до речі, їx знаходимо i у працях А.Кримського, М.Максимовича, М.Драгоманова, i А.Бархударова, В.Іванова, Т.Єлізаренкової, Л.Лелекова, Л.Силенка, ' О.Широкова - багатьох вчених, знавців східних мов, культур), але ці ж факти можуть аргументувати походження цих двох мов від праіндоєвропейської.

Є.Классен у cboїx працях розшифрував кілька слів на могилі античного царя Енея, його ж слова, викарбувані на мармурі "Ой, дорог!, хорошії" (українською мoвoю).

Серед майже шести тисяч мов, які налічуються в сучасному світі, більшість не мають своєї писемності й державного статусу, ними користується незначна кількість мовців. Українська мова належить до давньописемних мов, її писемність налічує понад тисячу років. Наша мова, як і будь-яка інша, посідає своє унікальне місце. Вона належить до східнослов’янської підгрупи слов’янської гілки індоєвропейської сім’ї, і найближчою до неї є білоруська.

Уподовж століть Україна зазнавала від своїх найближчих сусідів спланованих і жахливих за своїми наслідками акціями геноциду, голодомору, лінгвоциту й денаціоналізації. На найвищому державному рівні видавалися закони, постанови та розпорядження про заборону, викорінення й асиміляцію української мови. Результати цієї політики відлунюють у сьогоденні. Мова однієї з найдавніших націй почала втрачати природну якість, натомість у багатьох регіонах утворився її своєрідний покруч -„суржик”.

Під цим поняттям розуміють недоладну мішанину залишків давнього, батьківського, із тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість. Це назва здеградованого, убогого духовного світу людини, її відірваність від рідних коренів. Ця суміш двох мов є результатом насильницькі вкоріненого почуття меншовартості, посередності тій частині населення, яка для задоволення певних соціальних потреб і сама прагнула асиміляції та пристосування до нав’язувальної культури. Суржик є небезпечним і швидким, бо паразитує на мові, що формувалася впродовж віків, і може призвести до її спотворення та навіть зникнення. Спотворена ж мова робить мислення людини примітивним. Адже мова стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує й розвиває, а не лише виражає думку.

Апологети асиметричного білінгвізму дбають радше не про дві, а про одну з двох мов (російську), бо їм так „легче”, вони так ”привикли”. За визначенням мовознавця Л.Масенко: „Асиметричний масовий білінгвізм має наслідком не тільки зовнішнє звуження сфери вживання української мови. Він ”підточуе” її зсередини, створює грунт для її внутрішнього розкладу, активізуючи процеси змішування російської й української мов”.

Не до кінця позбувшись одного мовного суржику, певна частина „всеїдних” уже смакує іншими. „Фейс”, „лейбл”, „шоп”, „ноу-хау”, „єс!” , „о’кей!” та ін. англомовні запозначення, поряд із полонізмами: „здибати”, „злапати”, „ніц” та ін. часто можна почути сьогодні. „Дай Боже, щоб люди навчилися англійської мови, але не дай Боже, щоб вона стала другою „общепонятною”. Це застереження одного з найвидатніших учених-мовознавців ХХ ст. Юрія Шевельова (Шереха) прозвучало на Першому міжнародному конгресі україністів.

Утративши свою мову, народ гине як окрема історична величина і стає населенням, контингентом, електоратом, біомасою тощо. „Різні мови... є в дійсності різними світоглядами... Своєрідність мови впливає на сутність нації, як тієї, яка розмовляє нею, так і тієї, для якої вона чужа, тому уважне вивчення мови повинно включати в себе все, що історія й філософія пов’язує із внутрішнім світом людини”, - зазначав німецький мовознавець В. Гумбольдт.

Розвиток мови особистості — непростий процес. Лише людина, яка невпинно працює над оволодінням мовою, повсякчас прагне правильно говорити, виявляти в усному та писемному мовлені свою індивідуальність, може наблизитися до мовної довершеності. Досягти ж її — ілюзорна мрія, оскільки мова — це океан, який не має меж.

Нерозумно вважати, що знаєш рідну мову досконало. Як мудро зауважено, іноземну (чужу) мову можна вивчити за півроку, а свою треба вчити все життя.

Мова не лише одна з ознак нашої національної самобутності, а й дієвий засіб плекання цього почуття.