10. Місце конкурентного права в системі права.

Для визначення правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері захисту економічної конкуренції, використовується поняття конкурентного законодавства, положення якого повинні визначати, коли і між якими суб’єктами повинні виникати правовідносини, а такожмайбутні права та обов’язки сторін. Конкурентне законодавство, враховуючи радянські традиції, склалося як під впливом національного права, так і значною мірою під впливом міжнародних джерел права, метоюяких є регулювання економічної конкуренції.

Конкурентне законодавство має широке тлумачення і охоплює всі заходи та правові норми, пов’язані із розвитком та захистом економічної конкуренції в Україні. Необхідно зазначити, що різнорідний правовий матеріал об’єднано за цільовою ознакою, що свідчить про комплексний характер правового інституту захисту економічної конкуренції. Цей інститут містить норми, які традиційно відносять до цивільного, адміністративного, фінансового, кримінального, фінансового та інших галузей права, але домінуюче значення мають норми господарського права, які визначають особливість правового режиму регулювання відносин економічної конкуренції та визначають його комплексний характер.

Відносини, виникаючи в економічній конкуренції, разом з цим володіють певною єдністю, яка обумовлена спільністю мети правового регулювання відносин економічної конкуренції. З одного боку, у процесі конкуренції повинна досягатися ефективність виробництва, яка забезпечується:

1) структурою виробництва, тобто його станом, 2) ефективністю управління та втіленням науково-технічних досягнень у виробництво, тобто динамікою її розвитку. З іншого боку, справедлива конкуренція повинна забезпечити захист споживачів від порушення правил та інших неправомірних дій суб’єктів господарювання, спрямованих на неправомірний перерозподіл матеріальних благ шляхом їх вилучення у споживачів та добросовісних суб’єктів господарювання. Тому держава, в

особі уповноважених органів, забезпечує захист економічної конкуренції шляхом здійснення контрольних функцій та гарантування приватних економічних відносин, підтримання певного економічного порядку та притягнення винних у порушенні правил економічної конкуренції до відповідальності. Суб’єкти господарювання конкурують між собою, а споживач

виступає арбітром (оцінювачем) діяльності конкурентів та забезпечує перерозподіл матеріальних благ на користь більшуспішних суб’єктів господарювання.

В конкурентній боротьбі застосовуються різноманітні засоби. Певні суб’єкти господарювання сумлінно виконують всі правила господарської діяльності та чесно конкурують, інші намагаються виключити чи послабити конкуренцію шляхом обмежувальних дій, треті – отримати переваги із застосуванням нечесних способів, тобто порушуючиправила «конкурентної гри».

З цього випливають основні завдання перед правопорядком держави з ринковою економікою щодо

регулювання та забезпечення економічної конкуренції з боку суб’єктів ринку.

По-перше, це забезпечення свободи економічної конкуренції, тобто права суб’єктів господарювання

поставляти товари та послуги на ринок шляхом вільної конкуренції з іншими підприємствами. Засобами досягнення такої мети є інфраструктурна політика та політика сприянню розвитку економіки, спрямованих на управління та формування виробничих та інвестиційних умов, розрахованихна ефект умайбутньому. По-друге, це забезпечення захисту економічної конкуренції від будь-яких обмежувальних дій з боку суб’єктів господарювання чи органів державної влади і

місцевого управління. В умовах економічної конкуренції певні суб’єкти господарювання унаслідок успішної реалізації конкурентних стратегій розвитку можуть настільки посилювати свої позиції на ринку, що отримують можливість діяти незалежно від конкуруючих суб’єктів та

мати ринкову владу. Посилення позицій на ринку можливе також унаслідок узгоджених дій групи суб’єктів господарювання чи антиконкурентних дій органів влади на користь певних суб’єктів господарювання. В такому випадку правове регулювання повинне протидіятиповедінці, обумовленій домінуванням на ринку певних суб’єктів господарювання. Це завдання антимонопольного права спрямоване на попередження та припинення обмежень економічної конкуренції.

По-третє, держава повинна забезпечити якість економічноїконкуренціїшляхомзахистувіднедобросовісної конкуренції. Метаправового регулювання вцьомувипадку – це забезпечення сумлінної поведінки суб’єктівгосподарювання при суперництві за споживачів та недопущення введення споживачів в оману або нанесення їм шкоди унаслідок використання недобросовісних методів веденняпідприємницькоїдіяльності.

По-четверте, держава вводить в певних сферах економіки масу обмежень з метою надання конкуренції соціальної складової. Це стосується, наприклад, ціноутворення в певних галузяхекономіки, обмеження свободиекономічноїдіяльності упевнихвидахгосподарськоїдіяльності. Базовою метою конкурентної політики в більшості держав є ефективний розподіл ресурсів і, як наслідок, максималізація національного добробуту [1]. Саме на це спрямована дія правових норм, що регулюють відносини, пов’язанііз економічноюконкуренцією. Створення конкурентних ринкових умов та свободи економічної діяльностіна ринку здійснюється всім масивом господарського законодавства, яке встановлює правила поведінки суб’єктів господарювання, держави, в особі компетентних органів, на ринку та наявність певної господарської і управлінської інфраструктури, необхідної для реалізації та функціонування правил господарської діяльності. При цьому йдеться не про пряме втручання держави в господарсько-правовий статус суб’єктів господарювання за допомогою приписів чи заборон. Правовий вплив повинен викликати зміни ринкової поведінки учасників економічної конкуренції, яка, в свою чергу, залежить від волевиявлення учасників ринку. Ця технологія управління надає економічно вільним суб’єктам свободу вибору правового рішення, яке регламентується певними, іноді жорстко встановленими правовими

нормами, рамковимиумовами. Порушення цих регламентуючих певні види господарської діяльності правил і норм, у свою чергу, може призводити до випадків недобросовісної конкуренції чи обмеження економічної конкуренції, які підлягають припиненню на підставі законодавства про захист економічної конкуренції.

Антимонопольне право і право захисту від недобросовісної конкуренції захищають економічну конкуренцію від різних неправомірних дій. Враховуючи, що мета антимонопольного законодавства і законодавства щодо захисту від недобросовісної конкуренції іноді збігаються, наприклад, при бойкотуванні, в певних випадках необхідно конкретно встановлювати правову норму, на підставі якої здійснюється захист економічної конкуренції, залежно від складу учасників цих відносин та

функцій, щонимивиконуються. Як визначено Законом України «Про захист економічної конкуренції», ним регулюються відносини органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю із суб’єктами господарювання; суб’єктів господарювання з іншими суб’єктами господарювання, із споживачами, іншими юридичними та фізичними особами у зв’язку з економічною конкуренцією. Автор ґрунтовно досліджував природу цих відносин [2]. Звертає на себе увагу тойфакт, що суб’єкти цих відносин мають різний правовий статус, та законодавець застосовує різні правові режими для регулювання

економічних та пов’язаних з ними інших правових відносин економічної конкуренції. При цьому різнорідні за традиційними уявленнями правові норми можуть існувати та функціонувати тільки у внутрішньоузгодженому, скоординованому, пов’язаномувєдинецілевигляді. Норми конкурентного законодавства мають певну ієрархію та співвідношення, пов’язані логічною природою відносин економічної конкуренції та їх підпорядкування економічним за змістом законам функціонування економіки, діють вмежах конституційногоправопорядку. Правовий порядок у сфері господарювання є цілісним та комплексним явищем, що об’єднує реалізацію як приватних інтересів громадян та юридичних осіб, так і публічних інтересів з метою забезпеченості стабільності та розвитку економічної системи суспільства. Він відображає різні рівні упорядкування суспільного життя: 1) ринкове саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання; 2) державне регулювання макроекономічних процесів; 3) відповідальність держави перед людиною за свою діяльність, що й передбачаєкомплексне застосування різних методів регулювання з метоюотримання оптимального результату. Первісні методи правового регулювання, централізація чи децентралізація, вже не відображають та не вичерпують відносини, що відбуваються у сфері економічної конкуренції, а також у всій сфері господарювання.

Відносини економічної конкуренції відображаються як на приватній (розвиток підприємництва, стан суб’єктів господарювання та їх відносини між собою), так і на публічній ( конкурентоспроможність держави, окремих галузей виробництва, захист прав споживачів) сферах суспільногожиття, якімають нерозривний зв’язок. Тому, розглядаючи конкурентне законодавство з традиційних інституціональних позицій, необхідно констатувати його різнорідний характер. Водночас, на слушну думку О. Ф. Черданцева, традиційне розуміння інституту права як сукупності правових норм, що

регулює однорідні правові відносини, є правильним для інститутів особливої частини певної галузі права, але не може поширюватися на всі інститути її загальної частини. Інститут загальної частини певної галузі не завжди регулює відносини у цілому [4].

Наприклад, застосування правових норм-принципів: добросовісності, розумності і справедливості у ст. 3 ЦК України, як базових принципів, основ регулювання цивільних відносин, цілком відповідає принципам регулювання відносин економічної конкуренції. Разом з тим певнізагальні положення цивільного законодавства не можуть бути застосовані у господарській сфері, оскільки в ній діють закони економічної конкуренції та забезпечення вирішення соціальних завдань.

В теорії права як інститут права визначається стійка група правових норм, що регулює в межах галузі певний різновид суспільних відносин [5]. Коли взяти за ознаку різновиду правових відносин їх

відповідність суспільним законам економічної конкуренції та ринкової економіки, то можна стверджувати про існування певного комплексного правового інституту – інституту конкурентного права. Цей інститут, незважаючи на певну різнорідність відносин і правових норм, має спільні поняття та категорії, що відображають сутність правових явищ в економічній конкуренції. Він має певні правові принципи та юридичнізакономірності. Узагальнюючим базовим поняттям інституту

конкурентного права, наприклад, є поняття економічної конкуренції, надане у ст. 25 ГК України, та припис органам державної влади і місцевого самоврядування вживати передбачені законом заходи щодо упорядкування конкуренції суб’єктів господарювання. Це поняття слід віднести до презумпції в господарському праві. Презумпція у праві – це закріплені в нормах права припущення про існування певного факту, реальність якого не потребує доказів і вважається істинною доти, докине буде доведенопротилежне [6]. Саме від цього узагальнюючого поняття економічної конкуренції законодавець визначає, що таке порушення законодавства про захист економічної конкуренції, яке може призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, та яким чином це правопорушення підлягає припиненню. Також це поняття є орієнтиром у Державній політиці у сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму в господарській діяльності, яка

полягає у здійсненні заходів щодо управління, демонополізації економіки, інвестування, фінансової,

матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки суб’єктів господарювання, які сприяють розвитку конкуренції, здійснюється уповноваженими органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністративно- господарського управління та контролю, необхідність існування якоїпередбачено ст. 4 ЗаконуУкраїни «Прозахист

економічної конкуренції», ст. 9, 10, 18 ГК України. Це поняття визначає модель правомірної поведінки суб’єктів господарюванняуприватнихгосподарськихвідносинах. Законодавство визначає і багато інших правових дефініцій, зокрема, поняття економічної концентрації, узгоджених дії, домінуючого становища на ринку та інших.

Умовно законодавство щодо захисту економічної конкуренції можна поділити на дві частини: загальну та особливу. Перша представляє собою систему правових норм і інститутів, які охоплюють всі стадії відносин, пов’язаних з економічноюконкуренцією. Особлива частина включає норми, об’єднані в спеціальні інститути, які регулюють певні види відносин, наприклад, процедуру здійснення економічної концентрації, узгоджених дій, здійснення процесуальних дій у випадках порушень правил економічної конкуренції.

Усфері економічної конкуренції вважалося (а вУкраїні вважають і нині – прим. авт.), що чим менше державного контролю, тим вірогідніше, що економіка під впливом сил конкуренції та ринковихмеханізмів сама знайдешлях свого оптимального розвитку. Віра у дієвість ринкових сил та

повну свободу призвели домасового укладання картельних угод про обсяги виробництва, квоти та ціни, формування монополій, зловживання ними своїм становищем та фактичної ліквідації економічної конкуренції. Результатом такого стихійного розвитку промисловості стала велика економічна криза, депресія із масовим безробіттям та соціальноюкризою.

Це свідчить про те, що цивілізована економічна конкуренція не є невід’ємним атрибутом ринкової

економіки, яка розвивається та підтримується сама собою, а потребує відповідних державних заходів. Тому поняття господарської діяльності, економічної конкуренції та державного регулювання господарської діяльності є взаємопов’язаними, нерозривними категоріями, які повинні грунтуватися на однакових правових принципах. Базовими принципами економічної конкуренції є принципи

господарювання, викладені уст. 6 ГКУкраїни. Враховуючи, що економічна конкуренція є

системним явищем, то узгодження правових норм потребує їх підпорядкування певним юридичним

засадам, режимам правового регулювання. Визначальним в галузевому режимі є особливість

регулятивних якостей в цій правовій сукупності, притаманних їй прийомів правового регулювання, які випливають із галузевих принципів. За змістом, дії органів влади можуть або обмежувати

свободу приватних осіб в економічній діяльності, або здійснювати заходи щодо підтримки приватної

господарської діяльності. Такі публічні дії держави оформлюютьсяшляхомвидання розпорядчих або правових актів, щомають імперативні приписи у сфері господарської діяльності. Також слід звернути увагу, що невиконання положень публічного права, в тому числі в сфері міжнародного приватного порушення публічного порядку іншої держави, може призводити до нікчемності або недійсностіприватноправових договорів. Держава також може сподіватися на створення саморегулятивного механізму, коли під впливом ринкових механізмів приватні особи самі врегульовують економічні відносини, що виникають міжними. Але при декларуванні приватної автономії у сфері господарської діяльності та сподівання на ринкові механізми, зокрема, економічну

конкуренцію, залишаються поза увагою суспільний характер виробництва та суспільне значення його наслідків. Не враховується питання про відповідальність держави за

забезпечення громадянекономічнимиблагами. Конкурентне право України, як інститут

господарського права, – сукупність правових норм, тспрямованих на встановлення, підтримку і розвитоктекономічної конкуренції, обмеження і регулюваннятпроцесів монополізації, заборону обмежувальної практикитв господарській діяльності, недобросовісної конкуренції, тзахист прав споживачів, регулювання діяльності природнихтмонополій, які застосовуються на підставі певних

принципів, економічних за змістом і правових заформою втмежах певного галузевого правового режиму, якийтпередбачає оптимальне поєднання ринковоготсаморегулювання економічних відносин суб’єктівтгосподарювання та державного врегулювання

макроекономічних процесів, виходячи з конституційних

вимог відповідальності держави перед людиною за

забезпечення її конституційних прав. Конкурентне право є

комплекснимправовимутворенням.