3. Патріотична мелодія в поезії о. Олеся. ', а) Мажорні і мінорні дисонанси, різкі контрасти у змалюванні образу України:

Для всіх ти мертва і смішна, Для всіх ти бідна і нещасна, Моя Україно прекрасна, Пісень і волі сторона.

О дух України! Орел! Дух вільний, смілий і високий, Злети, стурбуй цей мертвий спокій І влий життя з своїх джерел.

(1906 р.)

160

б) Образ України і образ матері невіддільні:

Швидко, швидко ми побачимось, Рідна матінко моя... Наговоримось, наплачемось...

Виглядай мене в віконечко:

Незабаром я прийду, Принесу я серце - сонечко...

(1922 р.)

в) Туга за приреченими на офіру і загибель айстрами, що

мріяли "про трави шовкові, про сонячні дні" (поезія "Айстри"). Образ чудових осінніх квіток, котрі "опівночі., в саду розцвіли", немов убирай в себе увесь смуток і жаль за тими зневіреними романтиками, котрі випередили життя і стали жертвою на шляху супільного поступу. Ранок зустрів ніжні квітки "холодним дощем".

І вгледіли айстри, що вколо - тюрма... І вгледіли айстри - що жити дарма, -Схилились і вмерли... І тут, як на сміх, Засяяло сонце над трупами їх!..

(1905 р.)

- Трагічна й жертовна доля тих людей, які йдуть попереду часу й народу, в поезії "Лебідь". Вірш побудовано ня контрасті образів шляхетного білого лебедя і темного болота, де "спала зграя лебедина, вічна ніч чорніла і стояв туман". Спить зграя лебедів і не чує голосу свого зраненого ватажка. А коли вранці птахи, побачивши, в якому вони болоті, піднялись у небо,

Тихо, тихо сходив білий лебідь кров'ю, То здавивши рани, крила рознімав... І в знесиллі бився.. Зграє лебедина! Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?

(1917р.)

4. Рідна мова - душа нації, її коріння.

- Традиція Т. Шевченка ("Я на сторожі коло їх поставлю слово"), Лесі Українки ("Слово, чому ти не твердая криця") підхоплена і розвинута Олесем. Для нього рідне слово - могутній орел, але орел "скутий" колонізаторами, їхніми заборонами, їхнім глумом, він заклинає слово стали мечем, сонцем, щоб осяяти край, картає ледачих дітей, що забули мову батьків і кинули її на сміх чужинцям.

161

О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте нп сміх! Співочий грім батьків моїх, Дітьми безпам'ятне забутий.

О слово рідне! Шум дерев! Музика зір блакитнооких, Шовковий гпів степів широких, Дніпра між ними левів рев..

О слово! Будь мечем моїм! І Ні, сонцем стань! вгорі спинися, | Осяй мій край і розлетися | Дощами судними над ним.

(1907 р.)

- Радість від того, що рідна мова нарешті зазвучала в школі, гімн перемозі рідного слова, огуда тим, хто забуває рідну мову.

Як розлучимось з тобою, Як забудем голос твій І в вітчизні дорогій Говоритимем чужою?!

Емоції клекотять у кожній поезії Олеся, тому в ній багато риторичних фігур, різноманітних інтонацій, н.'ійтонших нюансів люських почуттів. Для українського патріота, яким вважав поет себе й свого читача, краще стати німим, аніж зрадити мову.

Краще нам німими стати, Легше гори нам нести, Ніж тебе розіп'ясти, Наша мово, наша мати!

(1914р.)