1. "Великий хист, незвичайна витривалість у роботі, скрашені великою любов 'ю до рідного краю ". Микола Лисенко.

9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр (зараз Сумщина) у дворянській родині народився Борис Дмитрович Грінченко.

З 1874 р. - навчається у Харківській реальній школі, виключений з п'ятого класу за зв'язки з народницькою організацією, після двомісячного ув'язнення працює канцеляристом, захоплюється ідеями народної просвіти, піднесення культурного рівня народу.

1881 р. ~~ здає іспит н-а народного вчителя, працює у селах Харківщини, протягом шести літ вчителює в селі Олексіївка на Катеринославщині у приватній школі відомої просвітительки Христини Алчевської. Пізніше він писав: "Мілки одміни не зможуть пособити, коли люди, що задля їх учинено ті відміни, не досить культурні й освічені, щоб увести їх у життя і належно з них користуватися".

1894 р. - у Чернігові разом з дружиною, письменницею Марією Загірньою упорядковує музей української старовини В. Тарновсь-кого.

80-ті роки - початок активної літературної праці. Борис Грінченко написав багато віршів, близько п'ятдесяти оповідань

("Хата", "Гріщько", "Украла", "Без хліба"), чотири повісті ("Серед темної ночі" - 1900р., "Під тихими вербами" - 1901 р.), кілька п'єс (комедії "Неймовірний, або Чоловік та жінка без віри не спілка " - 1896 р., "Нахмарило" - 1897 р., "На громадській роботі" - 1899 р., "На новий шлях" - 1905 р.), чимало статей -історичних, етнографічних, мовозначих, педагогічних, публіцис­тичних.

З 1902 р. - живе в Києві, з 1905 р. редагує першу українську щоденну газету "Громадська думка" (згодом "Рада"), з 1906 р. -журнал "Нова громада", стає керівником київського товариства "Проввіта ".

1907-1909 pp. - упорядковує чотиритомний словник української мови, відомім як "Словник Грінченка".

Хворий на туберкульоз від 16 років з часів харківського ув'язнення, Борис Грінченко помер в італійському місті Оспедалетті 6 травня 1910 p., похований у Києві на Байковому цвинтарі.

127

2. Гірка усмішка в оповіданні "Екзамен" (1884 p.), що повістує про стан і порядки в народній освіті минулого.

- Злиденний стан народної школи: жалюгідне приміщення ("маленька хатка, що волость віддала... на школу", "ями в земляній долівці", "пообпадалі шпаруни на стінах та на грубі", "парти, що стільки разів цієї зими заходжувались розсипатись", учительський стілець на трьох ніжках та інші промовисті художні деталі).

Деталь художня - подробиця, риса або штрих, що роблять зображувану автором картину особливо яскравою і глибокою

за змістом.

Атмосфера страху і приниження школярів. У школі зранку чекають приїзду на екзамен члена шкільної ради. "Минає година, друга, третя. Страшний пан, що так довго примусив себе дожидатися, ще більше тепер лякав школярів. І потомились усі, і пана страшно -так би і втік".

- Русифікаторська політика в народній освіті: і член ради, і вчитель, і батюшка силкуються говорити російською мовою і вимагають того ж від школярів. От школяр під кінець опитування прочитав байку Крилова "Мартышка и очки" і переказує її: "...вона спихала, шо у людей больші руки і очки... стоїть та й крутить хвостом..." Тобто, хлопчина не зрозумів того, що прочитав.

- Сатиричний образ "члена учіліщного совета" Куценка, про рівень інтелекту котрого свідчить хоча б напутня промова, з якою він звертається до дітей: "Обикновенно, учітеся, потому шо наука... то єсть.. потому шо без єї человек тьомний... А арихметику, особливо арихметику, щоб знали. Потому, обикновенно, арихметика - то

велика наука!.."

- Оповідання відбиває велику турботу Бориса Грінченка як письменника і педагога про стан народної освіти в Україні, а отже й про її майбутнє.

3. Розширення тематики української літератури у творі "Батько й дочка" (1893 р.) ~ оповіданні про життя донецьких шахтарів.

- Тяжке становище вихідців із села на шахтах Донбасу, правдиве зображення шахтарського побуту, умов праці. '

- Загалом оповідання має оптимістичний характер. Десятирічна дівчинка Маруся і її батько Максим, учорашні селяни, три роки живуть у землянці неподалік щахти, де працює батько. З великою симпатією змальовує письменник цих простих, чесних людей, велику любов, що міцно єднає їх маленьку сім'ю. "У Максима була одна мрія. Він був безземельний, і йому здавалося, що нема більшого щастя над те, коли чоловік має клапоть свого поля. На шахти він

128

пішов тим, що ніяк було хазяйнувати, а якби хазяйнувати можна було, то залюбки кинув би він шахти. І ото розмовляючи одного разу так увечері, він звірив дочці свої мрії...

- Ой і гарно ж було б, Господи! - скрикує Маруся, й оченята в неї блищать".

Отак, маючи цю мрію, вони потихеньку наближались до неї;

батько щоденно працював у шахті, а Маруся господарювала, дотримувала порядку, в землянці, готувала обід ще й шиттю навчалась, щоб у своїй хаті бути батькові справжньою господинею.

Придбали поле, засіяли, та щоб купити "ще й струменту скільки, пару волів або хоч коняку", довелося Максимові ще лізти до шахти. Маруся лічила дні, от вже залишилось їх тільки шість, і в суботу татко буде вільний. І раптом страшне: шахту залило водою. Чотири дні Маруся чекає, чим закінчаться рятувальні роботи. Вона сиділа на камені біля входу до шахти і, "здавалося, то живий жаль, живий сум прийшов у тілі людському та й сів отут, на камені, нагадуючи людям про те нещастя, про те горе, яке ховалось там, глибоко попід землею, заховане, запечатане цією каламутною водою". Змучена Маруся втратила свідомість, її забрала сусідка, та наступного дня дівчинка знову була біля шахти. З дев'яти шахтарів живими залишилось четверо. Останнім підняли Марусиного батька. "Ледве ступив він на землю, - ту ж мить Марусині руки обхопили його. Припадаючи до нього, вона скрикнула:

- Татку! любий! живий!

... Удвох з Марусею вони повернулись у своє село. Тепер вони живуть у своїй хаті і господарюють щасливо". Так закінчується це просте, безхитрісне оповідання, в якому можна знайти зайві описи і пояснення, що такс шахта і т.п., але світле, щемливе почуття полишає воно, бо не про вічну "проблему батьків і дітей" ідеться в ньому, а навпаки - про злагоду, віру, потребу одне в одному, що так міцно поєднали шахтаря Максима і його гарну дочку Марусю.

4. "...Він був се|)ед нас,... його велика праця, його велика любов до народу не згинуть ніколи,'' і в них він ще довго житиме серед вдячних нащадків". Михайло Коцюбинський.

129