21. Галицько-Волинська держава у 13-14 ст.

Починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько, а Галичиною та Холмщиною — сини Данила Лев, Мстислав і Шварпо.

Лев (1264—1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301—1308 чи 1315 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства стає Володимир-Волинський. Прийняв королівський титул, утворив у 1303 р. окрему Галицьку церковну митрополію.

Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308 чи 1315 — 1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Боролись з литовським князем Гедиміном, який розгорнув експансію на Русь. Загинули у бою з татарами.

Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ'я отримав ім'я Юрій II Тройденович. Він урегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя.

22. Соціально-економічний розвиток Галицько-Волинського князівства.

Економіка Галицько-Волинського князівства була переважно натуральною. В її основі лежало сільське господарство. С\г культурами були переважно овес і жито, менше пшениця і ячмінь. Було розвинуте тваринництво, бортництво, мисливство і рибалка. Серед ремесел ковальство, гончарство, обробка шкіри, зброярництво, ювелірна справа і ливарництво. Галицько-Волинське князівство, поряд з Кримом, було єдиним регіоном, який постачав сіль. Торгівля у Галицько-Волинських землях не була розвинута належним чином. Більшість виготовленої продукції йшла на внутрішнє споживання. Відсутність виходу до моря і великих річок, заважали веденню широкої міжнародної торгівлі. Галицько-Волинське князівство експортувало переважно сіль, хутро, віск, зброю, а інколи збіжжя. Товарами імпорту були київські художньо-ювелірні вироби, литовські хутра, західноєвропейська вовна, сукно, зброя, скло, мармур, золото та срібло, а також візантійські і східні вина, шовк та спеції. Державна скарбниця поповнювалася за рахунок збору данини, податків, мит з населення, війни.

Суспільство Галицько-Волинського князівства складалося з станів, приналежність до яких визначалась як родоводом так і родом занять. Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, духовенство. Князь вважався сакральною особою, «володарем, Богом даним» та головою війська. Мав право надавати підлеглим угіддя за службу, а також позбавляти їх земель та привілеїв за непослух. У державних справах князь покладався на бояр, місцеву аристократію. Великі старші бояри складали управлінську верхівку і «старшу дружину» князя. Вони володіли «батьківщинами». Їхні сини «отроки», або молодші бояри, складали «молодшу дружину» князя і служили при його дворі. Керівництво духовенства було представлено шістьма єпископіями. Ці єпископії володіли великими угіддями поблизу цих міст. Окремо від князів і бояр існувала група міських адміністраторів, які контролювали життя міста. Поряд з ними у місті жили «прості люди», так звані «горожани» або «містичи». Вони були зобов'язані сплачувати податки на користь князів і бояр. Найчисельнішою групою населення у Галицько-Волинському князівстві були «прості» селяни — «смерди».