Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ІСТОРІЯ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ.docx
Скачиваний:
98
Добавлен:
07.03.2016
Размер:
521.95 Кб
Скачать

2.

«Украинские народные песни» М. Максимовича: методологічні принципи фольклорного матеріалу.  Украинские народные песни» М. Максимовича- це перше в українській фольклористиці таке широкомасштабне видання народних пісень. М. Максимович наголошував на бажанні «якнайповніше» і «якнайдосконаліше» представити багатства української народної поезії, висловлював розуміння важливості й складності цього завдання, а тому просив і закликав українців збирати і надсилати йому записи пісень. При цьому зазначав, що записи мають бути точні, в такому самому вигляді, як вони співаються в народі, без змін, пропусків і додатків, з пояснювальними примітками про місця, особи і маловідомі слова, а хто може, – то й з мелодіями». Вийшла тільки перша частина, яка містить твори історичної козацької народної поезії. Матеріал тут згруповано в трьох розділах, названих, як і в «Малороссийских песнях», книгами. Кожна з них представляє певну жанрово-тематичну групу історичної козацької пісенності: книга І – українські думи; книга ІІ – пісні козацькі «былевые»; книга ІІІ – пісні козацькі побутові. Автор збірника намагається відповідно погрупувати їх у хронологічному порядку, виділяючи підрозділи: 1) билинні пісні про доунійні часи козаччини; 2) билинні пісні про часи козаччини від повстання проти унії до смерті Богдана; 3) билинні пісні про часи після Богдана до кінця Гетьманщини; 4) билинні пісні після Гетьманщини (до кінця ХVІІІ ст.). У третьому розділі (книзі) збірника М. Максимович виокремив пісні з відображенням побутових аспектів життя козацької України, занепаду, розмивання й видозмін козацького стану. Відповідно в рамках розділу виділено пісні військові, бурлацькі, гайдамацькі, чумацькі. Відомо, що в першому розділі («книзі») передруковано думи зі збірки М. Цертелєва з деякими виправлен-нями і додатком кількох дум з інших тогочасних публікацій, що і в двох наступних розділах М. Максимович скористався, поряд із власними збірками, також надрукованими і рукописними матеріалами інших авторів, у тому числі, як виявилося згодом, і фальсифікатами.  Вражав, передусім, цілісним тематичним спрямуванням, системністю добору та розміщення і характером коментування текстового матеріалу, що разом переконливо підтверджувало концепцію тісної пов’язаності народної поезії з історією і її своєрідним осмисленням у народній свідомості та поетичністю.

3.

Збірка М. Максимовича «Малороссийские песни» справила сенсаційне враження. Це була надзвичайно багата як на той час (127 пісень) перша збірка народних пісень у найкращих своїх зразках і найрізноманітніших жанрах. Автору дуже залежало на тому, щоб відібрати тексти, найдовершеніші за поетичною красою і глибиною змісту, або ж ті, що розкривали духовний світ українців, спосіб їх почувань і думання, особливості побуту, моралі, звичаїв, етичних норм. Отже, у відібраних ученим піснях заговорила історія народу, воскресла його поетична і водночас мужня, вольова душа, зацікавлюючи собою кожного неупередженого читача. І це в той час, коли в літературі панівним було бурлескно-травестійне зображення представників народу, а провідними жанрами — бурлескно-травестійна поема і байка. За винятком хіба що І. Котляревського, українська література в перші десятиліття XIX ст. ще не спромоглася на повноцінне (в розумінні глибини і багатства змісту та відповідної йому форми) відображення в слові народного життя. Збірка ж Максимовича за тематичним багатством і многогранністю настроїв була своєрідною пісенною енциклопедією народу і водночас яскравим зразком жанрового і виражального розмаїття української словесності.  М. Максимович був переконаний у тому, що «едва ли какая страна может назваться столь песенною, как Малороссия: там каждое время года, каждое занятие, к сельскому быту и жизни семейственной относящееся, сопровождается особенными песнями». Ці рядки з передмови до збірки ілюстрував відповідний пісенний матеріал. Збірку складали думи, пісні історичні, гайдамацькі, побутові, обрядові; за характером настрою, основною тональністю звучання — пісні жартівливі, гумористичні, печально-меланхолійні, ліричні; за авторством і основним виконавцем — жіночі, чоловічі, парубоцькі, чумацькі. До збірки увійшли також пісні літературного походження («Віють вітри», «За Немань іду», «Де ти бродиш, моя доле»), оскільки вони побутували в народі і були потрактовані ним як свої. Отже, окрім популяризації народнопісенних текстів, М. Максимович популяризує і літературні твори І. Котляревського, С. Писаревського, П. Гулака-Артемовського (у «Малороссийских песнях» була надрукована його балада «Твардовский»).  Багатством змісту і красою форми збірка М. Максимовича переконливо доводила необхідність відходу від штучних літературних канонів, зужитих зразків та переходу до справжнього, животворного джерела творчості — народнопоетичного. Вже самим змістом «Малороссийских песен» М. Максимович вживлював у свідомість суспільства думку, що українська народність в цілому і словесна зокрема варта особливої уваги, а тому її слід зберігати, досліджувати й культивувати в літературній творчості. Збірка стимулювала фольклористичний рух, а він, у свою чергу, торував дорогу національній літературі — демократичній за змістом і за художньою формою.

4.Аналіз збірки М.Максим. "Укр.нар.песни" Предлагаю просвещенному вниманию читателей Первую Часть моего нового Собрания, менее других полную, но для многих может быть самую занимательную: ибо в ней помещены Думы Украинских бандуристов и песни собственно-Козацкие, выражающие Козацкую жизнь, в ее отношении к общественному, Историческому быту, и отчуждении от быта семейного, домовитого; первые из них я называю былевыми, вторые бытовыми.  Это надгробные памятники и вместе живые свидетели отжитой старины. Другие народы в память важных происшествий своих, чеканят медали, по которым История часто разгадывает минувшее: события Козацкой жизни отливались в звонкие песни, и потому они должны сотавить самую верную и вразумительную Летопись для нового бытописателя Малороссии.  Во II-й части будут помещены песни женские — отголоски души страстной, — выражения жизни , исполненной любви пламенной, нежной, но обреченной на тоску, и только изредка расцветающей счастьем. Сюда же отношу и те песни, где Козак является под господством женского чувства, в быту домашнем.  В III-й части собраны песни гулливые в коих господствует более прихотливое и затейливое расположение души, разгул, каррикатура и т. п.  В IV-й части помещаются все обрядные песни, относящиеся к празднествам и общественным занятиям домовитой жизни, и отличающиеся от других большей придуманностью, то восходящей до символической восторженности, то облекающеюся в прелесть идиллического простодушия.  Деление это довольно соответственно с своим предметом; впрочем оно только приблизительное, и я вовсе не думал вводить строгой и подробной кдассификации в этот гармонический мир живой Поэзии народа. Благоуханные вечно- свежие цветы ее проростают сквозь цемент систематических сводов и дружно переплетаются между собой.  Сколько мог теперь, я делал пояснительные замечания к Думам и песням; к некоторым приложил перевод; на всех словах ставил ударение и ко многим из них прибавлял объяснение их: впрочем общий Словарь и Грамматика Малороссийского языка будут изданы мной в особом прибавлении к сему Собранию*.

10.

"СЛАВЯНСКАЯ МИФОЛОГИЯ" КОСТОМАРОВ  До монографії «Славянская мифология» щільно примикає дослідження Костомарова «Несколько слов о славяно-русской мифологии в языческом периоде, преимущественно в связи с народною поэзиею» (1872), а також його рецензія на збірник «Малороссийские народные предания и рассказы» М. Драгоманова (Русская старина. 1877. Кн. 5), де він звертає увагу на явища одухотворення природи та вказує на народні легенди, близькі до богомільського розуміння протистояння божественного і сатанинського начал. У статті «Русские инородцы. Литовское племя и отношения его к русской истории» (1860) Костомаров уперше в українській фольклористиці порівнює українські й литовські пісні і казки, їх поетику та багато уваги приділяє символам води, болота, міфологічним образам сонця, місяця.  З досліджень М. Костомарова «Об историческом значении русской народной поэзии» і «Славянская мифология» випливали важливі загальнометодологічні висновки, що відіграли велику роль у розвитку української фольклористики й наро-/21/дознавства в цілому. Костомаров утверджував у народознавстві дух історизму, за яким зміст історичного знання полягає в поясненні сучасного через минуле (минуле — урок для майбутнього) та в передбаченні майбутнього розвитку, що узгоджувалося з тезою Гердера: «Ніхто не перебуває тільки у своєму часі; він будує на минулому; воно стає основою майбутнього й не може бути нічим іншим». Єднальною ланкою між минулим, теперішнім і майбутнім, кожне з яких утілює дух свого часу, є своєрідність історичного місця і культури кожного народу, його національний «дух». Щоб зрозуміти особливості народної поезії в її національній неповторності, треба перенестися в те історичне і географічне середовище, якому вона зобов’язана своїм походженням. У романтичному розумінні етнос, нація є тим ідеальним середовищем, де індивід дістає умови для свого формування і свободу (саме на цій основі склався у Т. Шевченка образ нації як ідеальний фактор буття особистості). Завдання історика полягає, отже, в тому, щоб зрозуміти і пояснити индивідуальні факти історичного життя, своєрідність окремих культурних світів та епох як безумовної історичної цінності. На відміну від Гердера та Руссо, що вважали народ інертною масою, Костомаров був одним із нечисленних українських романтиків, які відводили йому головну конструктивну роль (набагато більшою мірою, ніж Т. Шевченко).  У дусі тодішніх романтичних уявлень Костомаров бачив у народній поезії безпосереднє (спонтанне, несвідоме) виявлення вроджених якостей людського духу, первородну форму пізнання, найкоротший шлях до пізнання істини (мистецтво вище за науку). Природа є першим об’єктом, який породив у людини естетичну потребу (естетичне пізнання починається з осягнення суті природних явищ). Естетична свідомість на ранньому етапі розвитку людини є синкретичною, що проявляється в біоантропоморфності художнього сприйняття. Людина не відділяє себе від природи та не бачить межі між природним і людським (звідси взаємне перетворення людей і об’єктів природи).  Оскільки для романтиків минуле — не достовірна історична реальність, а сфера втілення їхнього ідеалу, вони в пошуках найдавніших витоків власних поглядів зосередилися на міфах, у яких природні явища з’являються в образах, тобто злиті з поезією. Міфологія як стихійна поезія (тут Костомаров цілком виходить із Ф. Шеллінга) є необхідною умовою і початковим матеріалом будь-якого мистецтва, його арсеналом і підгрунтям. На відміну від більшості романтиків, які вважали міф формою зв’язку між людиною і природою, Костомаров на /22/ місце природи ставить Бога, оскільки він є її животворним духом. Перша релігійна ідея, на його думку, виникає в результаті одухотворення природи (в цьому всі релігії в принципі сходяться), з чим пов’язані символічні персоніфікації як наслідок максимального узагальнення в міфології цілісних чуттєвих виражень ідеї, що характерне для художнього мислення в цілому. 

16. ВНЕСОК М.НОМИСА У РОЗВИТОК УКР.ПАРЕМІОГРАФІЇ. Серед фольклорних зібрань, що виходили в світ у різні часи, є ряд таких, що ніколи не старіють, що їм судилося довге життя. Вони дбайливо бережуться всіма поколіннями, міцно ввійшовши до скарбниці світової культури. У галузі пареміографії до таких пам'яток належить збірка М. Номиса «Українські приказки, прислів'я і таке інше», яка разом з фундаментальними працями І. Я. Франка «Галицько-руські народні приказки» (1901—1910), В. І. Даля «Пословицы русского народа» (1862), І. І. Носовича «Сборник белорусских пословиц» (1874) посіла почесне місце у світовій фольклористиці. Але коли іншим переліченим вище книгам судилася щаслива доля, вони неодноразово перевидавалися, користувалися пошаною і серед свого народу, і в усьому світі, то українська збірка прислів'їв Номиса, як і більшість пам'яток української культури, через несприятливі умови життя народу перебувала у напівзабутті і забороні. М. Номис одержав від М. Білозерського (а можливо частину матеріалів і безпосередньо від Опанаса Васильовича) великий рукописний збірник паремій. Немае підстав сумніватися в правдивості слів М. Номиса, що в збірнику О. В. Марковича було «всього-навсього приказок... з одмінами з півсотні тисяч або й більш».  Деякі дослідники, зокрема О. Лазаревський, вважали, що М. Номис друкував лише додаткові матеріали, а не основну збірку О. Марковича, яка налічувала 50 000 одиниць (а в Номиса всіх зразків менше 15 000). Не враховувалось тут те, що М. Номис опублікував 15 000 паремійних типів, багато з яких мають розгалужені гнізда варіантів, що значно перевищували кількість пронумерованих Номисом зразків. До того ж Номис, за його словами, «переписав» збірник Опанаса Васильовича, при цьому знімалися повтори. Можна припустити, що якась частина надісланих матеріалів О. Марковича могла не ввійти до збірника через обмежений обсяг видання. Всі паремійні матеріали, які не ввійшли до збірника, й досі не знайдено.  Повертаючись до часу підготовки збірки М. Номисом, слід зауважити, що її упорядник дуже сумлінно ставився до матеріалів, які йому надсилали, зазначав у виданні, кому належить той чи інший запис паремії і з якої місцевості вона походить. Про це свідчить і той факт, що прізвище О. Марковича упорядник помістив на титулі, а своє дав під псевдонімом. Відомо, що неодноразово в скрутні для Марковичів дні він вів розрахунки з видавцями творів Марка Вовчка, надсилав письменниці за кордон одержані від публікацій гроші.

21.

ЗБИРАННЯ ТА ДОСЛІД.УКР.ДУМ! Найдавніші записи дум, що дійшли до нашого часу, сягають II половини 17 ст. Перший відомий запис думи датується 10 січня 1684 р. Це — твір «Козак Голота». В рукописному збірнику Кондрацького, віднайденому в архіві Ягеллонського університету в Кракові, зафіксовано чотири зразки дум з Волині. Цей збірник був виявлений і опублікований академіком Возняком у 1928 році. У 1805 р. В. Ломиківський записав 13 дум від невідомого кобзаря, але вони не були опубліковані.  Ще до того була відома рукописна збірка дум «Повести малороссийские числом 16. Списаны из уст сліпця Івана, лучшего рапсодия, которого застал я в Малороссии в начале 19 века», складена на Мир-городщині, яка відноситься до кін. 18 — поч. 19 ст., і містить ІЗ текстів. Ще остаточно не встановлено, хто зібрав і склав першу рукописну збірку українських дум, є припущення, що це був Василь Ломиківський, поміщик с Панасівки на Миргородщині — великий книголюб і знавець народної творчості. Хоч цей збірник був відомий записувачам і дослідникам фольклору, бо поширювався у багатьох рукописних варіантах, але вперше його опублікував П. Житецький 1892 року в журналі «Киевская старина», а у 1893 році видав окремою книжкою. У 1814 році збиранням дум на Полтавщині займався князь М. Цертелєв. Він видав свої записи в Петербурзі окремою книжечкою під заголовком «Опыт собрания старинных малороссийских песен» у 1819 р., куди увійшло 9 дум і 1 пісня. Саме цій книжечці судилося стати першою ластівкою українських фольклорних видань та публікацій цього жанру. Вона відкрила Європі і всьому слов´янському світові багатство українського народного поетичного епосу. У передмові до неї Цертелєв написав, що збирати українські пісні його спонукало бажання знайти українську «Іліаду» або щось подібне. І він побачив, що український народ також здатний до великого творчого злету, про що свідчать його пісні, які є уламками великого епосу.  З того часу поетичний епос України привертав увагу багатьох науковців. Особливо в епоху романтизму (І половина 19 ст.).  Найвизначнішими виданнями дум І половини 19 ст. були шість випусків «Запорожской старины» (1833—1838) І. Срезневського, збірка П. Лукашевича «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни» (1836), збірники М. Максимовича «Украинские народные песни» (1834) і «Сборник украинских песен» (1849). Остання з названих книг мала особливо велике значення. У ній було чітко з´ясовано ознаки жанру думи і надруковано усі відомі на той час думи — загалом 20 сюжетів, значна частина яких була подана в нових, досі невідомих варіантах.  Новий етап дослідження дум почався у 50-х роках 19 ст., коли з´явилися не тільки тексти дум, а й описи кобзарського середовища, в якому вони побутували.  Дуже важливе значення для української фольклористики мала збірка пісень у записах поета-романтика А. Метлинського — «Народные южнорусские песни» (К., 1854), де крім дум, подаються короткі коментарі і відомості про виконавців. Подібною до неї була двотомна праця П. Куліша «Записки о Южной Руси» (Т. 1, 1856; Т. 2, 1857). Тут публікація епічних творів здійснювалася за новим принципом — у тісному зв´язку із побутом та життям їх носіїв. Зокрема, тексти дум розташовувалися за репертуаром кобзарів, подавалася біографія і характеристика кожного з них, портрети, описувалася манера виконання дум.  У 1856 р. М. Маркевич видав у Києві збірник «Южно-руські пісні з голосами», де була вміщена дума «Проводи козака» і музичний супровід до неї. Це вважається першою публікацією мелодії дум.  У 60-х роках під тиском Валуєвського циркуляру фольклористична діяльність звужується, і тільки в 70-х роках посилюється інтерес до вивчення дум та виконавської манери кобзарів. Так, у першому томі «Записок Юго-Западного отдела Русского географического общества» (1873) докладно розповідається про відомого співця Остапа Вересая, його манеру виконання. Знову з´являються нові видання, серед яких — статті і публікації дум М. Костомарова в журналах «Беседа» та «Запорожская старина». Найґрунтовнішим на то

22.ЗБИРАННЯ ТА ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОР.ПІСЕНЬ. Дослідження історичних пісень починається лише у 19 ст. Перші публікації текстів зустрічаємо у збірнику М. Новикова «Полное новое собрание Российских песен. Четыре части» (1780—1781). Серед надрукованих там українських пісень є кілька історичних. Перший український фольклорний збірник «Опыт собрания старинных ма лороссийских песней» М. Цертелєва вийшов у 1819 р. Поряд з думами там поміщені «Пісня про Палія і Мазепу», «Пісня про від´їзд козака до війська». Більша добірка історичних пісень подана у збірнику М. Максимовича «Малоросійські пісні» (1827). У своїй наступній праці «Українські народні пісні», що вийшла в Москві 1834 року, Максимович здійснив першу спробу виділити історичні пісні в окрему групу. Однак, він тут не проводить межі між думами та історичними піснями, а також долучає до них суспільно-побутові (козацькі, рекрутські, чумацькі) ліричні пісні. Помітною в українській фольклористиці є уже згадувана стаття М. Гоголя «Про малоросійські пісні», де вперше вжито і осмислено термін «історична пісня». Тексти народних пісень досить широко представлені у збірниках І. Срезневського «Запорожская старина» (1833—1838), П. Лукашевича «Малоросійські та червоноруські думи і пісні» (1836), А. Мет-линського «Народные южнорусские песни» (1854), П. Куліша «Записки о Южной Руси» (1856—1857). Свій внесок зробила і «Руська трійця», опублікувавши ряд історичних пісень у «Русалці Дністровій» (1837), а також Я. Головацький, який видав «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» (1878). Цієї проблеми торкався й М. Костомаров (зокрема, у магістерській дисертації «Об историческом значении русской народной поэзии»). Перше найповніше, упорядковане за історико-хронологічним принципом з коментарями видання історичних пісень здійснили В. Антонович і М. Драгоманов — «Исторические песни малорусского народа» (Т. 1,2. — К., 1874—1875). Однак і тут ще не було розмежовано жанр думи, історичної пісні та соціально-побутової пісні. Продовженням цієї праці були видання, здійснені М. Драгомановим у Женеві (Швейцарія), де він перебував у еміграції, збірки пісень «Нові українські пісні про громадські справи» (1864—1880) та «Політичні пісні українського народу 18—19 ст.» (1883—1885). Дослідниками історичних пісень були також О. Потебня, П. Житецький, Ф. Колесса, В. Гнатюк. У 1913 р. вийшла праця І. Франка «Студії над українськими народними піснями». Серед сучасних дослідників — М. Рильський «Героїчний епос українського народу» (1955), В. Березовський «Історичні пісні» (1970) та ін. У 1805 р. В. Ломиківський записав 13 дум від невідомого кобзаря, але вони не були опубліковані. Ще до того була відома рукописна збірка дум «Повести малороссийские числом 16. Списаны из уст сліпця Івана, лучшего рапсодия, которого застал я в Малороссии в начале 19 века», складена на Миргородщині, яка відноситься до кінця 18 — поч. 19 ст., і містить 13 текстів. Ще остаточно не встановлено, хто зібрав і склав першу рукописну збірку українських дум, є припущення, що це був Василь Ломиковський, поміщик с. Панасівки на Миргородщині — великий книголюб і знавець народної творчості. Хоч цей збірник був відомий записувачам і дослідникам фольклору, бо поширювався у багатьох рукописних варіантах, але вперше його опублікував Павло Житецький 1892 року в журналі «Киевская старина», а у 1893 році видав окремою книжкою. У 1814 році збиранням дум на Полтавщині займався князь Микола Цертелєв. Він видав свої записи в Петербурзі окремою книжечкою під заголовком «Опыт собрания старинных малороссийских песен» у 1819 р., куди увійшло 9 дум і 1 пісня. Саме цій книжечці судилося стати першою ластівкою українських фольклорних видань та публікацій цього жанру. У передмові до неї Цертелєв написав, що збирати українські пісні його спонукало бажання знайти українську, «Іліаду» або щось подібне. І він побачив, що український народ також здатний до великого творчого злету, про що свідчать його пісні, які є уламками великого епосу.

23.

ЗБИРАННЯ ТА ДОСЛІД.КАЛЕН.-ОБР.ПІСЕНЬ. Збирання і вивчення календарно-обрядових пісень велося у руслі загального дослідження народної лірики, тому ці твори друкувалися поряд з ліричними піснями. Перші публікації обрядових пісень були здійснені М. Максимовичем у його збірниках «Малороссийские песни» (Москва, 1827), «Украинские народные песни, изданные Михайлом Максимовичем» (Москва, 1834) та «Сборник украинских песен, изданный Михайлом Максимовичем» (Київ, 1849). Згодом дослід ник здійснив велику трьохтомну розвідку календарної обрядовості «Дни и месяцы украинского селянина» (Київ, 1877). Також тексти української обрядовості були у збірниках народних пісень В. За-леського, А. Метлинського, П. Чубинського, М. Лисенка, Б. Грінчен-ка, П. Іванова та ін.  Збиранням та вивченням календарно-обрядової поезії займалися І. Срезневський, М. Костомаров, О. Бодянський, М. Сумцов, згодом — П. Чубинський, Б. Грінченко, 3. Доленга-Ходаковський та ін. Міфологічним аспектом вивчення займався М. Костомаров, зокрема цій проблемі присвячена його магістерська дисертація «Об историческом значении русской народной поэзии», «О цикле весенних песен в народной южнорусской поэзии» (1843), «Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказках и обычаях» (1871) та ін. Його дослідження поглиблені і розвинуті О. Потебнею у працях «О купальских огнях и сродных с ними представлениях», «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий» (1865), «Объяснения малорусских и сродных народных песен» (Т. 1, 1883), а згодом — «Объяснения малорусских и сродных народных песен. Колядки и щедровки» (Т. 2, 1887).  На Західній Україні особливу роль у збиранні та вивченні календарно-обрядовоої творчості відіграли діячі «Руської трійці» — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький: ряд записаних ними творів увійшов до альманаху «Русалка Дністровая» (1837). Багато описів обрядів і текстів пісень було надруковано у збірнику Я. Голо-вацького «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» (1878). Високу оцінку календарно-обрядовій поезії дав І. Франко у праці «Наші коляди» (1889), а також в «Історії української літератури. Часть перша. Людова поезія» (1909).  На початку 20 ст. важливу роль у збиранні та дослідженні жанру відіграли В. Гнатюк та Ф. Колесса. В. Гнатюк видав два томи колядок та щедрівок (Львів, 1914); узагальнений аналіз жанрів здійснив Ф. Колесса в праці «Українська усна словесність».  Серед сучасних дослідників — О. Дей («Ігри та пісні. Весняно-літня поезія трудового року», К., 1963; «Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року», К., 1965); М. Грицай («Веснянки», К., 1970), Ю. Круть («Жниварські пісні», К., 1971). Ряд монографій на цю тему видав В. Скуратівський («Обереги пам´яті. Народний агрокалендар», К., 1992; «Місяцелік. Український народний календар», К., 1993; «Дідух: Свята українського народу», К., 1995) таін.  З-поміж діаспорних вчених 20 ст. найпомітніше місце займають О – Воропай («Звичаї нашого народу» удвох томах, Мюнхен, 1958), та С. Килимник («Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» у трьох книгах, шести томах, Вінніпег, 1955, 1962).

24

Збир.та дослід. ПРИКАЗОК ТА ПРИСЛІВ*ЇВ. Перші збірники прислів'їв та приказок, що дійшли до нашого часу, з'явилися в другій половині 17 ст., хоча в науці існує думка, що їм передували інші збірники малих жанрів, що не збереглися. Одним із тогочасних збирачів прислів'їв був відомий український поет другої половини 17 ст. Климентій Зиновіїв. Він зібрав понад півтори тисячі прислів'їв, які уклав у рукописний збірник «Приповісті посполиті» і використовував їх у своїх віршах. Вперше добірку прислів'їв надрукував О. Павловський у своїй «Грамматике малороссийского наречия» (1818), де вони служили матеріалом для вивчення української мови. Узагальнюючого плану була книга Д.М. Княжевича «Полное собрание русских пословиц и поговорок...» (СПб., 1822), у якій опубліковано 5365 зразків. Прислів'я, зібрані І. Котляревським, уві йшли до збірки «Русские в своих пословицах» І. Снєгирьова, виданій в Москві у чотирьох книгах (1831—1834) та у його доповнених виданнях «Русские народные пословицы и притчи» (Москва, 1848, 9625 текстів) та «Новый сборник русских пословиц и притчей» (Москва, 1857).  Серед українських збирачів першими можна вважати також Г. Сковороду, П. Гулака-Артемовського, П. Білецького-Носенка, Г. Квітку-Основ'яненка, Л. Боровиковського, А. Метлинського, В. Забілу, М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича. Добірку прислів'їв надрукував Т. Шевченко в «Букваре южнорусском» (СПб., 1861), інші добірки прислів'їв були підготовлені О. Бодянським, М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Костомаровим та ін. Першою окремою збіркою українських прислів'їв було здійснене з допомогою Г. Квітки-Основ'яненка видання В. Смирницького «Малороссийские пословицы и поговорки, собранные В.Н.С.» (Харків, 1834), де вміщено 607 творів. На Західній Україні першим виданням був збірник Г. Ількевича «Галицькі народні приповідки», що вийшов у Відні в 1841 p., куди увійшло 2715 зразків. У цьому ж році Л. Боровиковський опублікував добірку прислів'їв в альманасі Є. Гребінки «Ластівка», а Я. Головацький — в альманасі «Венок русинам на обжинки» (Відень, 1847, Т. 2) подав розділ «Приказочки». М. Закревський у другій книзі свого збірника «Старосветский бандуриста» «Малороссийские пословицы, поговорки и загадки и галицкие приповедки» подав близько 4000 прислів'їв, а в 1854 М. Номис (М. Симонов) видав збірку «Українські приказки, прислів'я і таке інше», що стала помітним явищем не лише в українській, а й у слов'янській фольклористиці. Чимало прислів'їв надруковано у збірках І. Манжури «Приказки, прислів'я і таке інше» (Харків, 1890), М. Костомарова «Нова збірка малоруських приказок, прислів'їв, примовок, загадок і замовлянь» (Одеса, 1890), Б. Грінченка, В. Гнатюка та ін. У шести книгах «Етнографічного збірника» (1901—1910) І. Франко опублікував понад 31000 прислів'їв. Це було найбільше досягнення фольклористичної науки у цьому жанрі.  Дослідження паремій розпочалося тільки в останній чверті 19 ст. Цікавим є виступ П. Чубинського, виголошений в 1873 р. на засіданні Південно-Західного відділу Російського географічного товариства «Поняття та уявлення південноруського народу про світила, висловлені в прислів'ях та приказках». Велике значення мають теоретичні розробки О. Потебні «Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка.» (Харків, 1914) та М. Сумцова «Опыт исторического изучения малорусских пословиц» (Харків, 1896). У кінці 19 ст. з'явилося пареміологічне дослідження В. Перетца «Из истории пословицы. Историко-литературные заметки и материалы с приложением сборника польских пословиц по рукописи 1726 года». У другій частині цієї розвідки автор аналізує приказки, вибрані із давньої української літератури. Значний внесок у дослідження жанру зробив І. Франко у теоретичних коментарях та передмовах до «Галицько-руських народних приповідок». Йому, зокрема, належить обґрунтування принципів класифікації.  Серед фольклористів 20 ст. вивченням паремій займались А. Баг-мет, П. Попов, М.О. Рибнікова, В. Адріанова-Перетц, Л. Скрипник, Д. Бондаренко та ін. Відоми

Українська пареміологія та пареміографія пройшли довгий історичний розвиток, адже перші збірники прислів’їв та приказок з’явилися у ХVII ст., проте серед дослідників жанру існує думка, що цим збірникам передували інші, які не дійшли до нашого часу. «Одним із перших збирачів прислів’їв вважають відомого українського поета другої половини ХVII ст. Климентія Зіновіїва. Він зібрав понад півтори тисячі прислів’їв і чимало їх використав у своїх віршах; у багатьох випадках він вводить їх у текст без зміни» [1; С.82]. Матеріалом для вивчення української мови служили народні прислів’я, які О.Павловський опублікував у своїй «Грамматике малороссийского наречия» (1818). Українські паремії часто втрапляли до збірників російських прислів’їв та приказок: книга Д.Княжевича «Полное собрание русских пословиц и поговорок…» (СПб., 1822), збірка І.Снєгірьова «Русские в своих пословицах» у чотирьох книгах (М., 1831-1834). Вперше окремою збіркою українські прислів’я були видані у 1834 р. За допомоги Г.Квітки- Основ’яненка В.Смирницький опублікував у Харкові «Малороссийские пословицы и поговорки собранные В.Н.С.», де вміщено 607 творів цього жанру. 1841 року Г.Ількевич надрукував у Відні «Галицькі народні приповідки» (збірник нараховував 2715 зразків). Це було перше видання прислів’їв у Західній Україні. Велика заслуга у збиранні та публікаціях паремій належить О.Шишацькому-Іллічу, який видав 1857 року у Чернігові «Сборник малороссийских пословиц и поговорок». Збірник налічує 1403 приказкові одиниці, які згруповано в алфавітному порядку, а до багатьох подані пояснення. Першим збірником, який був сформований на основі компіляції матеріалу з попередніх видань, став «Старосветский бандуриста» М.Закревського, де у другій книзі – «Малороссийские пословицы, поговорки и загадки и галицкие приповідки» (1860) – подано 3878 прислів’їв та приказок. Цінність його полягає у спробі систематизації паремійного матеріалу в межах одного видання. Це було найповніше з усіх пареміографічних українських видань того часу. Збірку «Українські приказки, прислів’я і таке інше» 1864 року видав М.Номис (14339 одиниць без варіантів, яких у кілька разів більше). Це видання було помітним явищем не лише в українській, а й у слов’янській фольклористиці. Дотримуючись усталеної в слов’янській пареміографії традиції, Номис публікує у збірнику і внутрішньожанрові різновиди: народні порівняння, прикмети, побажання, вітання, прокльони, загадки тощо. Оригінальність та цінність праці полягає у тому, що Номис вперше в Україні відмовився від розміщення текстів за алфавітом, застосувавши поширену у європейській пареміографії тематичну систему упорядкування. Після збірки Номиса в Україні було здійснено чимало видань народних паремій, серед яких найвагомішими були матеріали П.Дешка, В.Вислоцького, П.Чубинського, І.Манжури, М.Комарова, А.Малинки. Впродовж 1901-1910 років у шести книгах «Етнографічного збірника» І.Франко опублікував 31091 прислів’я. Це було найбільше досягнення фольклористичної науки в галузі збирання, видання та дослідження прислів’їв. Цінність праці І.Франка полягає не лише в публікації текстів, а й у тому, що учений прагнув з’ясувати ґенезу кожного прислів’я чи приказки, впровадити нову класифікаційну систему. І.Франко погрупував прислів’я у певні великі словникові статті, беручи в кожній з них за основу опорно-стрижневе слово, а всі гнізда (за опорним словом) розмістив в алфавітному порядку. Новий метод класифікації пареміологічного матеріалу дозволяв згрупувати тексти в чіткі рубрики, що, безперечно, мало велику перевагу над алфавітним, який побутував на той час.

25 питання

Збирання й дослідження укр. родинно-обрядових пісень: аналіз основних праць

Із зародженням нової української літератури письменники почали широко використовувати у своїх творах елементи родинної обрядовості. Найперше це виявилося у драматургії, зокрема у драмах І. Котляревського «Наталка Полтавка», Г. Квітки-Основ´яненка «Сватання на Гончарівці», п´єсі Т. Шевченка «Назар Стодоля», в яких даються розгорнуті картини весільного обряду чи його етапів (сватання, заручин). Згодом зображення обряду весілля з´являються у прозі: у повістях Г. Квітки-Основ´яненка «Маруся», «Козир-дівка», Т. Шевченка «Наймичка», оповіданні Марка Вовчка «Козачка» та інші.

Окремі згадки про родинні звичаї та обряди зустрічаються вже в «Повісті временних літ». Перші записи цих обрядів відносяться до 15—16 ст. і належать Яну Ласіцькому (його книга «Де Russorum…» вийшла латинською мовою у Вільно в 1582 p.). Описи українського весілля знаходимо у К. Саковича, Г. де Боплана («Опис України», Франція, 1650). Цілісні записи весільної драми здійснили Г. Калиновський (1777), Й. Лозинський (1848), П. Чубинський (у четвертому томі «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край»). Окремі записи належать Б. Грінченку («Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних губерниях», 1899). Багато текстів у записах М. Сумцова, Б. Грінченка, В. Охрімовича друкувалися на сторінках «Київської старини» у 80-х роках 19 ст. Визначальними були розвідки О. Потебні «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий», 1865; «Объяснения малорусских и сродных народных песен», 1883; М. Сумцова «О свадебных обрядах преимущественно русских» (Харків, 1881) та В. Охрімовича «Значення малоросійських, російських обрядів і пісень в історії еволюції сім´ї» (1891).

Важливу роль у збиранні та вивченні весільної обрядововсті відіграли І. Франко («Нариси народної весільної обрядовості на Україні»), В. Гнатюк («Похоронні звичаї та обряди», Львів, 1912), Ф. Колесса. Ряд їх досліджень був опублікований в «Етнографічному збірнику» та «Матеріалах до українсько-руської етнології» (1899—1929).

Серед відомих фольклористів 20 ст. ці проблеми вивчали О. Кравець («Сімейний побут і звичаї українського народу», 1966), Н. Здоровега («Нариси народної весільної обрядовості на Україні», 1974), О. Прав-дюк (його науковим дослідженням відкривається двотомне видання науково опрацьованих текстів «Весілля», 1970), М. Шубравська («Весільна пісенність на Україні та її обрядова функція» — вступна стаття до двотомного видання «Весільних пісень», 1982) та ін.

26 питання

Збирання й дослідження укр. родинно-побутових пісень

Найперші дослідження родинно-побутової лірики, до якої належать і пісні на жіночі теми, з’явилися в передмовах до збірників пісень. Упорядники вже перших таких видань наголошували,   що «…спроби прочитати будь-який фольклорний текст, легковажачи його жанровою належністю, приречені на неуспіх». Так, М.Максимович у збірнику « Малороссийские песни . Изданные М.Максимовичем» в основу поділу покладає тематичний принцип, у результаті чого класифікує наведені в ньому пісні на такі групи: мати й дочка; батько й діти; зять і теща; вдова і дочка і т.д. Як бачимо, фольклорист вбачав сенс у тому, що в класифікації родинних пісень зміст визначає основний концентр, виявлений у тому чи тому членові родини, між якими виникають колізії, які й провокують відповідні ліричні настрої. Питання, суголосні з нашою темою, автор порушує в   в праці «Дні та місяці українського селянина».   Заперечуючи В. Пассеку , який пісню про Ганну, що «пішла на Дунай по воду», відносить до купальських,   Максимович зауважує, що вона «…навіть не дівоча, а чисто жіноча; її співають переважно тещі на повесільних забавах, коли ховають кінця!». Попри сумнівність загального висновку, бо пісня таки справді купальська, принцип класифікації пісень, запропонований Максимовичем, сумнівів не викликає. Не можна не зауважити й того, що в основу такої класифікації автор кладе не ліричного героя пісні, дівчину, а виконавця. Правда й те, що хоч в проаналізованому тексті Ганна-утоплениця – однозначно дівчина, але прояв жалю, який визначає її ліричний характер, виходить з почуттів її матері, тобто все-таки жінки.

Початок сучасного предметно-тематичного принципу класифікації заклав А. Метлинський.   Класифікація пісенного фольклору запропонована в його праці « Народные южнорусские песни ( Издание Амвросия Метлинского )» зорієнтована на найголовніші етапи в житті людини: колискові, про кохання, весільні, родинні, поминальні. Посутньою вадою у цьому поділі є те, що   А.Метлинський   не розмежовує родинно-побутову та родинно-обрядову лірику.  

Ще один фольклорист, який цікавився і зробив крок уперед у дослідженні пісень, їх естетичної вартості, – П.Куліш.   Аналізуючи «Думу про Марусю Богуславку» у праці «Записки о Южной Руси », автор   в коментарях до неї    зазначає, що « жиноцкихъ не поють козаки ( или вообще – мужчины ); козацьких не поють женщины …». Тим самим цією цитатою закладено головний принцип класифікації родинно-побутових пісень: домінування пісні залежить від її виконавця, а він так чи інакше є головним героєм фольклорного полотна, головним «носієм» почуттів.

Ф. Колесса у праці «Огляд українсько-руської народної поезії» (1905р.) усю родинно-побутову лірику іменує «піснями з житя родинного і особистого», де поділяє усі ці фольклорні твори на такі «відділи»: весільні (як найдавніші зразки родинної лірики), приколискові пісні, «найбагатшим відділом» Ф. Колесса номінує любовні пісні. До цієї класифікації також входять «пісні про подружє », які «…оспівують переважно лиху долю замужної жінки і складаються на сумний образ жіночої неволі». Фольклорист зупинився за крок до того, аби дати назву цьому жанровому різновиду родинно-побутової лірики, хоча досить детально проаналізував і виокремив найголовніші мотиви жіночих пісень: «силуваний шлюб, брак любови між подругами, лихий муж, п’яниця, нелюб, лиха свекруха, неприхильна родина мужа, розлучниця…».

27 питання

Збирання й дослідження укр. казкового епосу в 19 ст.

Першими дослідниками, що започаткували збирання народних казок на поч. 19 ст., були Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський, Л. Боровиковський, М. Костомаров, О. Бодянський та ін.

У 30-х роках 19 ст. з´явилися публікації народних казок: І. Срезневський подає окремі тексти до альманаху «Галатея» (1839), М. Костомаров — до альманаху «Молодик» (1843), І. Головацький публікує 16 текстів в альманасі «Вінок русинам на обжинки» (1847). З середини 19 ст. записують та публікують казкові тексти П. Куліш, Д. Мордовець, І. Манжура, М. Драгоманов, В. Гнатюк, В. Шухевич, В. Милорадович,Марко Вовчокта ін.

Першим цілісним виданням української казкової прози було двотомне видання «Народних південноросійських казок» (К., 1869, 1870) І. Рудченка. У передмові до нього дослідник порушив проблему класифікації та наукового публікування казкових творів, деякі тексти подав у кількох варіантах. У 70-х роках 19 ст. вийшли «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» у 7 томах П. Чубинського, удостоєні медалі Міжнародного конгресу в Парижі. Весь другий том цього видання складають народні казки. Різножанровим збірником є видання К. Шейковського «Руські народні казки й приказки, байки й прибаютки, брехеньки й побрехеньки, билиці й небилиці, прикладки й нісенітниці» (1875).

Помітним явищем були видання «Малоруські народні перекази і оповідання» (К., 1876) М. Драгоманова, куди увійшли казкові тексти в записах І. Манжури, С Руданського. Ці фольклористи здійснили й окремі видання — два збірники І. Манжури — «Казки, прислів´я і т. ін., записані в Катеринославській та Харківській губерніях» (1890) і «Малоросійські казки, прислів´я та повір´я, записані І. Манжурою» (1894); двотомник «Казки та оповідання з Поділля» у записах С. Руданського та А. Димінського; велика кількість народних казок увійшла до тритомного видання «Етнографічні матеріали, зібрані у Чернігівській та сусідній з нею губерніях Б. Грінченка» (1895—1899). Вагомий внесок зробив М. Сумцов. У 1900 р. А. Маркевич опублікував «Очерк сказок, обращающихся среди Одесского простонародия».

У кінці 19 ст. особливий інтерес до вивчення жанру спостерігався на західноукраїнських землях. Результатом досліджень став збірник «Галицькі народні казки О. Роздольського», значну кількість текстів подав В. Гнатюк у другому, четвертому, п´ятому та шостому томах «Етнографічних матеріалів з Угорської Русі». Йому належить окремий двотомний збірник казок про тварин «Українські народні байки (Звіриний епос)» (Львів, 1916). У вступній статті до нього дослідник обґрунтував класифікацію тваринного епосу, проаналізував казкові мотиви, розмежував поняття казки народної та літературної. За сприяння В. Гнатюка вийшли «Народні казки» з ілюстраціями В. Кобринського (Львів, 1913), «Баронський син в Америці. Вибір народних казок з образками Юліана Панькевича» (Львів, 1916), «Народні байки. З образками Микити Вихора» (Львів, 1918).

У цьому руслі активно працював І. Франко, що засвідчують його фольклористичні праці. У «Передмові до збірника казок О. Роздольського», у дослідженні «Пісні та казки про Правду і Неправду» (1906) він аналізує соціально-історичний ґрунт казкового епосу.

31.«РУСЬКА ТРІЙЦЯ» — громадсько-культурне угруповання демократичного спрямування, що сформувалося серед української студентської молоді Львівського ун-ту і вихованців греко-католицької духовної семінарії у в 1830-х роках. Очолювали «Р.т.» М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький. Напрям діяльності визначався ідеями романтизму. Діячі «Рт.», наслідуючи приклад літературних сил Наддніпрянської України, ідеологів слов'янського відродження, прагнули сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної свідомості галичан, щоб прислужитися справі відродження національного життя українського народу та входження його в коло вільних і культурних націй Європи, насамперед, слов'янських. Цьому вони присвятили усю свою багатогранну діяльність: збирацьку, дослідницьку, видавничу й публіцистичну в галузі народознавства, фольклористики, мовознавства, джерелознавства, літературознавства, журналістики, педагогіки, а також літературно-художню та перекладацьку творчість. Результатом їхньої цілеспрямованої етнографічної діяльності стали народознавчі праці «Велика Хорватія або Галицько-Карпатська Русь» (1841 ) і «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі» (1841) Я. Головацького, статті «Гуцули, мешканці східного Карпатського підгір'я» (1838, 1844), «Бойки, русько-слов'янський люд в Галичині» (1841), «Лемки — мешканці західного Прикарпаття» (залишилась у рукописі) І. Вагилевича, цінні записи усної народної творчості, які увійшли до різних фольклористичних видань, в т.ч. чотиритомного збірника Я .Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1878). Мовознавчі зацікавлення «Р.т.» знайшли свій вияв у праці М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького над створенням словника та граматики живої української мови. У 1840 роках з'явилися «Граматики» І. Вагилевича (1845) та Я .Головацького (1849). Їх доповнили наукові праці «Статті про південно-руську мову» І. Вагилевича (написані до 1843) та «Розправа о язиці южноруськім (малоруськім) і його наріччях» Я. Головацького (1849). Новаторством були позначені їхні виступи за утвердження національної літератури на основі живої розмовної мови і створення шкільних підручників («Читанка)» М. Шашкевича (за участю Ю. Величковського, укладена 1836, видана 1850 і 1853); реформа правопису (заміна етимологічного фонетичним); використання гражданського шрифту замість кириличного; впровадження рідної мови у повсякденний вжиток інтелігенції та церковні проповіді; переклади на народну мову літературних творів з церковно-слов'янської, чеської, польської, російської, грецької і німецької мов; виступи проти спроб латинізації українського письменства (брошура «Азбука і abecadio» М. Шашкевича, 1836).  Письменники «Р.т.» своєю творчістю поклали початок новій, національній літературі в Галичині і на зх. українських землях. Найістотнішою ознакою нової літератури галицькі романтики вважали народність, яку вони розуміли як національну особливість. Розвиток літератури на народній основі, на їхню думку, забезпечував романтичний фольклоризм. Звідси й така увага до фольклору як предтечі літератури і взірця народності. В їхніх творах уперше в українській літературі зазвучали щира турбота про народ («Передговір к народним руським пісням» І .Вагилевича), високі громадянські мотиви («Слово до читателей руського язика», «Відкинь той камінь» М. Шашкевича), зроблено соціальні наголоси («Олена» М.Шашкевича, «Становище русинів у Галичині» Я. Головацького).  У дусі засад романтизму «Р.Т.» надавала великого значення дослідженню і популяризації історичного минулого народу. Особливу увагу вони звертали на давні традиції політичного життя, насамперед, часів Київської Русі, Галицько-Волинського князівства та козацької держави. У своїх наукових працях та літературних творах вони з гордістю писали про державну могутність і славу Київської Русі, високо цінували пам'ятки її культури. І. Вагилевич та Я. Головацький відкрили для науки цінні пам'ятки давньоукраїнського законодавства — Кормчі книги 12-13 і 15 ст. із  статутами Володимира Великого та Ярослава Мудрого, чимало актових джерел (гр

32."Лукашевич Платон Акимович - собиратель малороссийских дум и песен; родился в самом начале XIX ст., воспитывался в Нежинской гимназии высших наук, где был воспитанником первого выпуска и классным товарищем Н.В.Гоголя, затем окончил образование в Ришельевском лицее. В молодых годах совершил поездку за границу, по возвращении на родину, начал собирать местные народные песни.  В это время он служил в козелецком уездном суде, а с 1834г., по выходе в отставку, поселился почти безвыездно в местечке Березани, Переяславского уезда, Полтавской губернии, где владел довольно значительным поместьем. В 1836г. вышел из печати его сборник народной украинской поэзии, под заглавием: "Малорусские и червонорусские думы и песни".  Эта небольшая книжка явилась в своем роде третьим по времени сборником (после сборников Срезневского и Максимовича) и составлялась в ту пору, когда старое песнетворчество еще жило полной жизнью в народе. Главную цену сборнику придает отдел дум, между которыми особенно выделяется величественный древний список думы о С. Кішке.  В сборнике не отмечено, где и от кого она записана; сам Лукашевич говорил, что записал ее в 1832г. со слов бандуриста Стрички, уроженца села Березовки, Полтавской губернии.  Изданием сборника малороссийских песен в сущности исчерпывается литературное значение Лукашевича; общественная деятельность его тоже была непродолжительна; в течение одного трехлетия (1862-1865 гг.) он состоял предводителем дворянства Переяславского уезда..."

18. З. Доленга-Ходаковський, м. Цертелєв, м. Максимович як зачинателі української фольклористики.

Українським і польським фольклористом вважають З.Доленга-Ходаковського (за життя відомий під ім'ям Адама Чорноцького (1784 - 1825). Він зібрав значну (біля двох тисяч) кількість українських народних пісень, зробив спробу систематичного, усвідомленого записування пісенності українського народу в її жанровій різноманітності на території Галичини, Волині, Поділлі, Поліссі, Надніпрянщині. В основному, ці пісні були видрукувані вже після смерті фольклориста в журналі „Руський зритель", „Вестнике Европы", „Северином Архиве".

Доля спадщини З. Доленги-Ходаковського склалася так, що цей пісенний скарб початку XIX ст. не був виданий. Основна маса записаних З. Доленгою-Ходаковським пісень збереглася до нашого часу в рукописах-автографах записувача та копіях з його записів. З автографів дійшли до нас три збірники: перший -- без заголовку, писаний латинкою, другий під заголовком «Лелева» -- російським правописом початку XIX ст., третій автограф, названий збирачем «Spiewy slowianskie pod strzecha wiejska zbierane». Пісні у ці збірники внесені без жодної системи.

Зібрання українських пісень З. Доленги-Ходаковського -- це своєрідна енциклопедія народної поезії України на межі XVIII і XIX ст. У такому жанровому і тематичному багатстві, в такій кількості зразків на той час не була зафіксована пісенність жодного іншого слов'янського народу. Тодішні друковані і рукописні пісенники, записи російських, білоруських і польських пісень, зроблені самим Ходаковським, не витримують порівняння із його зібранням українських пісень.

Коли у збірнику М. Цертелєва «Опыт собрания старинных малороссийских песней», що з'явився в 1819 р. і посів видатне місце в історії української фольклористики, було подано лише 9 дум і 1 пісню, а славнозвісне видання М. Максимовича «Малороссийские песни» 1827 р. містило всього 129 пісень, то Ходаковський на цей час мав у рукописах уже понад 2000 українських пісень, основу пісенного репертуару України початку XIX ст. Це видатне зібрання не тільки в українській, а й в усій слов'янській фольклористиці належною мірою ще й досі не оцінене наукою. Вартість його полягає у винятковому багатстві матеріалів, записаних безпосередньо з уст трудового народу на широкій території, у великій достовірності записів, у науковому ставленні до текстів, їх мовних особливостей, у розкритті окремих сторін функціональності пісень в обрядах та живому побуті.

У 1819 р. з’явилося в Петербурзі перше видання українських дум окремою невеличкою книжечкою — «Опыт собрания старинных малороссийских песней», яку упорядкував із власних записів і видав Микола Андрійович Цертелєв, хорольський дрібний поміщик, потомок князівського, грузинського роду Церетелі.

У вступній ст. до зб. Ц. назвав думи «пам’ятками нар. генія», що містять в собі «силу вислову і чарівність гармонії». Своїми працями Ц. привернув до нар. поезії увагу багатьох укр. письм., діячів культури і науки: Г. Квітку-Основ’яненка, М. Максимовича, І. Срезнєвського, А. Метлинського, М. Костомарова та ін.

Завдяки своєму виданню М. А. Цертелєв назавжди ввійшов в історію нашої фольклористики поряд з М. Максимовичем та З. Доленгою-Ходаковським. Його постать постійно цікавила істориків культури України та дослідників її народної творчості, а «Опыт собрания старинных малороссийских песней» був об’єктом вивчення багатьох поколінь фольклористів.

Історії фольклористики відоме ім'я Михайла Максимовича (1804 - 1873), історика, природознавця, члена-кореспондента Петербурзької Академії наук, першого ректора Київського університету св. Володимира. У 1827 році М.Максимович видав „Малороссийские песни". У передмові автор, зазначивши привабливість української пісні, підкреслює її виховнезначення, а сам фольклор розглядає як засіб пізнання народу, його культури, тобто як історичне джерело.

Пізніше виходять збірки М. Максимовича „Українські народні пісні" (1834), „Збірка народних українських пісень" (1849). Відомий фольклорист подав цікаві поради стосовно методики записів: записувати їх в тому ж вигляді, як співають у селах, бажано з мелодією. Одним із перших фольклорист почав називати епічно-ліричні твори думою, подав він також іхарактеристику ознак цього жанру.

Фольклорні видання Максимовича мали величезний вплив на українську фольклористику. Вони викликали інтерес до українського фольклору не лише серед інших слов'янських народів (зокрема, росіян, поляків, чехів), а навіть в Англії й Америці.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.