54. Роль м. Максимовича у становленні української фольклористики. Основні наукові праці.
"Малороссийские песни" - перша фольклористична праця М. Максимовича, що стала початком української фольклористики. Збірник дав сильний поштовх розвитку національної самосвідомості в Україні, про що свідчили М. Бодянський, М. Шашкевич, П. Куліш, М. Костомаров, стимулював інтерес до України та її культури в Росії, загострив увагу на проблемі народності.
Прийшовши до збирання і вивчення фольклору під впливом основоположної для романтиків ідеї "народності", Максимович розглядав фольклор як шлях проникнення у творчу субстанцію народу, здатну забезпечити майбутнє нації, в розвиток "самобутньої поезії, яка зародилась на рідному грунті, лише її довго приглушували чужоземні пересаджування, через які вона лише зрідка пробивалася".
М. Максимович підготував разом із російським композитором Олександром Аляб’євим (1787–1851) збірничок «Голоса украинских песен, положенных на ноты для пения и фортепи- ано Алябьевым» (Москва, 1834). Це гармонізація мелодій 25 українських народних пісень.
Того ж 1834 року в Москві вийшов наступний збірник «Украинские народные песни, изданные Михаилом Максимовичем». Рукописний збірник українських пісень З. Доленги-Ходаковського з’явився у М. Максимовича в ході підготовки «Украинских народных песен». Він використав його для виданої першої частини і, очевидно, мав широко залучити його матеріал в анонсованих наступних частинах: у другій, що повинна була представити пісні з вираженням любові, глибоких переживань, ніжності і туги жіночої душі, в тому числі й пісні про залучених до сімейного життя козаків; у третій, що мала охопити жартівливі, гумористичні пісні: «гулливые» – з домінуванням веселого настрою і карикатурністю; і в четвертій, що мала подати всі цикли календарно- і родинно-обрядових пісень.
Це вперше в українській фольклористиці заявлено таке широкомасштабне видання на- родних пісень, згрупованих співвідносно, за словами упорядника, з їхнім предметом і без порушення штучною класифікацією «гармонійного світу живої поезії народу». Тексти пісень мали супроводжуватися пояснювальними зауваженнями і примітками. Окремим додатком до видання мали бути тлумачний словник і граматика української мови.
М. Максимович наголошував на бажанні «якнайповніше» і «якнайдосконаліше» пред- ставити багатства української народної поезії, висловлював розуміння небуденної важливос- ті й складності цього завдання, а тому просив і закликав своїх освічених краян-українців активно приєднатися до цієї праці – збирати і надсилати йому записи пісень. На жаль, здійснитися цьому задумові не судилося. Вийшла тільки перша частина, яка містить твори історичної козацької народної поезії.
У 1849 році вийшов у Києві третій збірник українських пісень М. Максимовича. Задуманий «Збірник українських пісень» у шести частинах (томах), кожна з яких, за словами вченого, міститиме один «відділ» чоловічих та один або два – жіночих пісень. І в такому порядку має бути вміщено близько двох тисяч пісень. Одначе, як і попередній почин такого задуму (1834), і тепер обійшлося лише випуском першої частини. До того ж, цей збірник, на відміну від двох попередніх, вийшов менш оригінальним щодо самого матеріалу.
Ще одним важливим результатом перманентних фольклористичних студій М. Макси- мовича була праця «Дни и месяцы украинского селянина». Ця праця була задумана як фольклористично- етнографічний нарис українського народного календаря, структурований за порами року – (весна, літо, осінь, зима) – із поділом, у рамках відповідних розділів, на місяці й дні, з якими пов’язувалися традиційне регламентування господарсько-трудової діяльності українського селянина, певні святкування, «звичаї», обряди, ритуали тощо. У ній представлений багатий матеріал української усної народної словесності – і не тільки пісенної, але й інших жанрів: казок, легенд, переказів, усних оповідань, замовлянь, примовок, особливо прислів’їв і приказок. Цей матеріал засвідчує широкий діапазон збирацької діяльності вченого і її тяглість у різні періоди його життя (на основі паспортизаційних даних записів цього матеріалу і відомостей про його походження). По-друге, ця робота цінна як зразок реалізації методологічних засад публікації обрядового фольклору разом із описом відповідних обрядів.
Вплив праць М. Максимовича, його науковий авторитет і особисті зв’язки з багатьма українськими діячами великою мірою спричинилися до розгортання фольклористичного руху в Україні, залучення до нього значного кола інтелігенції і формування перших осередків фольклористичної праці в Україні, в тому числі і в Галичині.
59. Збирання пісень Метлинський почав, очевидно, ще з кінця тридцятих років і продовжив його до часу видання свого збірника ("Народные южнорусские песни"). Збірник "Народные южнорусские песни" був надрукований в 1854 р. Відкривається "Передмовою", у якій видавець висвітлив важливе значення народної поезії, якою уславлюється народ, але ті, хто створив її, невідомі. Автор у "Передмові" висловив також захоплення народним словом, воно для нього сповнене прадідівських повчань, багатого життєвого досвіду; воно може довго існувати без допомоги освіти. Він також говорить про поділ людей на дві категорії, серед яких перші створювали зразки народної поезії, другі ж - лише "сприймали, подібно гарному полю, живе слово… і зберігали його в серці своєму, передавали з роду до роду усно, а потім письмово, як заповіт від батьків до дітей" Збірник складається із шести розділів, які поділені на підрозділи. До першого увійшли пісні "життєві". Розділ поділений на підрозділи: 1. Колискові; 2. Любовні; 3. Весільні; 4. Сімейно-родинні; 5. Поминальні Другий розділ - пісні "годовие": 1. Веснянки; 2. Русальні; 3. Купальські; 4. Петрівочні; 5. Косарські; 6. Гребецькі; 7. Зажнивні; 8. Осінні. Він дає чіткі пояснення, у який час виконуються ці пісні. Не можна не відзначити своєрідний підхід А. Метлинського до порядку розташування цих пісень: в нього рік починається з весни, а закінчується зимою, без дотримання традиційного відліку часу. В змісті відсутні календарно-обрядові пісні зимового циклу, зокрема "Колядки", "Щедрівки" ("Під новий рік") і "Новорічні" ("На новий рік при засіванні"), що можна пояснити ретельним цензурним переглядом збірника. «Пісні та думи поучительние". Цей розділ має також підрозділи: до часів козацтва, з часів козацтва до унії, від часу унії до Богдана Хмельницького, твори часів Богдана Хмельницького, від часів Богдана Хмельницького до початку ХVIII століття, від початку і до кінця ХVIII століття, пісні "Запоріжські і Чорноморські під кінець ХVIII століття, пісні "невідомих часів". П'ятий розділ - "Битовие" - має підрозділи: "Козацькі", "Чумацькі", "Бурлацько-сирітські", "Солдатські", "Промислові". У них ідеться про тяжке життя та побут названих верств. Характерно, що і тут до всіх пісень не вказано, від кого вони записані, а лише подано місце запису. У шостому розділі вміщені "Пісні шуточние", у яких висміюються ледарство ("Грицю, Грицю, до роботи"), невдале залицяння ("Світеться, світеться зірочка в небі", "Люлька моя червоная з вечора курилася") тощо. У кінці збірки даються "Правила" при записуванні народних дум, пісень, казок, переказів і т. п. Отже, збірка "Народные южнорусские песни" в історії української фольклористики ХІХ століття посіла важливе місце як класичний зразок видання народної української пісенності, що й досі не втратив своєї актуальності.
37. Протягом усього періоду існування Відділу відбулося усього 28 засідань, на яких прочитано 33 доповіді. Майже усі вони були надруковані у двох томах “Записок” Відділу, що вийшли у світ в 1874–1875 рр. Значне місце у діяльності членів Відділу займали дослідження в галузі географії і природознавства. У цьому плані слід виділити праці О.Клоссовського, О.Русова, Ф.Волкова, присвячені вивченню особливостей кліматичних умов розвитку України, середньої течії Дніпра у статистичному і гідрографічному відношеннях; створення ботанічного словника із фіксацією лікувальних властивостей рослин. П.Житецький здійснив значний внесок у розвиток українського мовознавства, зокрема, таких його галузей, як морфологія та фонетика. Етнографічні надбання Відділу представляють собою цінне історичне джерело. Його діячів цікавили весільні, святкові звичаї українського народу, предмети побуту, домашнє приладдя, житло, господарчі споруди, одяг, страви, напої, особливості орнаменту українських писанок, вишиванок (реферати О.Лоначевського, М.Левченка, Ф.Волкова, матеріал, зібраний С.Носом). Вперше було здійснено етнографічне дослідження Буковини (матеріал Г.Купчанки). Діячам Відділу належить зібрання матеріалу з українського фольклору, зокрема, порівняння варіантів українських, російських, польських і німецьких пісень, балад, поезій (реферати М.Драгоманова), зібрання легенд, прислів’їв українського народу (реферат П.Чубинського). Значний внесок у розвиток українського музикознавства другої половини ХІХ ст. зробив М.Лисенко. Його реферат був першим в Україні теоретичним дослідженням музичних особливостей українських дум і пісень у виконанні видатного українського кобзаря О.Вересая. Члени Відділу займалися також проведенням досліджень у галузі економіки. Їх цікавили такі проблеми: розвиток хлібної торгівлі, ремісничої і фабричної продуктивності, селянське землеволодіння, ощадно-позичкові товариства, стан селян-власників (реферати М.Яснопольського, В.Антоновича, П.Чубинського). Серед статистичних досягнень Відділу основне місце займає проведений 2 березня 1874 р. одноденний перепис населення м. Києва. За його результатами, у Києві проживало 127251 чол., серед них чоловіків налічувалося 71848, жінок – 55403. Перепис дав цікаві матеріали, котрі характеризували не тільки кількісний, а також національний, становий склад населення, його заняття, стан освіти тощо. Відгук, який знайшов перепис у прогресивних діячів навколишніх міст, говорить про визначну роль, що відіграв Відділ в історичній долі України. Невдовзі, за зразком київського перепису, було проведено переписи у Житомирі, Миколаєві, Феодосії.
39. М.Драгоманов, який розпочав фольклористичну роботу фактично у 70-х рр. ХІХ ст., згодом вніс у її розвиток новий струмінь “європеїзму”, розширив поле дослідницьких студій далеко за межі української етнокультури. Порівняльні студії у фольклористиці ХІХ ст. здійснювали багато сучасників, попередників та послідовників М.Драгоманова-ученого, але саме він зумів набуті знання, досвід, спостереження над історичними процесами культури західноєвропейських народів використати для вивчення психології рідного народу, зумів виокремити у його творчості найхарактерніші риси, спрогнозувати еволюцію етнічної свідомості. У багатьох дослідженнях М.Драгоманов, як справедливо зазначив автор праць “Народознавство в іменах” В.Качкан, “був ученим, що став активним учасником історико-культурного процесу; він заявляв, що “воліє сам творити історію, ніж про неї писати””. Як “історико-філологічний” визначений головний драгоманівський метод у дослідженні української народної творчості, зокрема пісенності, автором статті про фольклористичну спадщину М.Драгоманова фольклористом С.Мишаничем. Науковий метод М. Драгоманова спирався на історично-порівняльні процедури, відточувався на матеріялі давньої історії, народної творчості. Оцінюючи внесок М.Драгоманова в дослідження і видання народних пісень і дум, К.Грушевська писала: “Українство, народознавство, навіть соціалізм, - дослідження народного життя й словесності, все се в оточенні Драгоманова раз у раз зв'язується в одну систему, яку переймають його учні й прихильники”. В такій системі написані праці “Політичні пісні українського народу ХVІІІ-ХІХ ст.” та “Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880)”, в яких учений ставить завдання познайомити “широкий європейський світ з українським народом”. М.Драгоманова глибоко хвилює проблема піднесення національної самосвідомості всіх верств українства. Він постійно наголошує на тезі Арістотеля, що "людина - звір громадський", на тому, що українське селянство може лише тоді слухати про таку свою волю на Україні, про таку спілку всіх її частин, при якій будуть змінені всі громадські, сучасні Драгоманову, порядки. Драгоманов вважав специфіку національного відродження України етнографічною. Він вбачав велику естетичну функцію у фольклорі. Визначним внеском в історію слов'янської фольклористики є видання “Исторических песен малорусского народа с объяснениями Вл.Антоновича и М.Драгоманова” (1874-1875), про високу цінність якого неодноразово писали історіографи учених та дослідники їх наукового доробку. Михайло Грушевський надавав цьому зібранню значення “національної революційної маніфестації” Саме психологічний аналіз народної творчості в контексті історичних реалій зумовив наукове відкриття М.Драгомановим самобутності українського історичного епосу, еволюційних процесів національної свідомості.
49 питання. Максимович у “Передмові” до пісень 1827року підкреслював значущість українських на родних пісень і ставив їх на перше місце серед пісенності інших слов’янських народів, яку він характеризує “своєю вишуканістю”: “З таким образом думок я звернув увагу, – писав М. Максимович, на ці предмети в Малоросії і на перший раз видаю вибір пісень цієї старовини, думаючи, що вони будуть цікаві і навіть у багатьох відношеннях корисними для нашої словесності – будучи абсолютно упевненим, що вони мають безперечно перевагу і між піснями племен слов’янських займають одне із перших місць” [2, с. ІІІ]. Щодо настанов фіксації і публікації текстів усної народної словесності М. Максимович у “Пе редмові” до першого видання пісень залишив нам цікаві розмірковування про те, як зберігати пам’ятки народної культури, закцентував на тому, що твір усної народної словесності втрачає свій первісний вигляд у процесі роботи над ним, важливого значення надавав варіантності. М. Максимович зазначав, що у процесі усної передачі тексту пісні з уст в уста відбувається низка змін: “Переходячи з уст в уста, вони (пісні. – Л. П.) часто лишаються багатьох віршів, чи вони змінюються; часто пісні не доспівують, чи навіть перемішуються; таким чином, по ступово відходять від первісного вигляду” [2, с. ХІХ–ХХ]. Звичайно, учений розумів усю складність втрати автентичного вигляду тексту. На думку Б. Кирдана, М. Максимович “вважав за необхідне друкувати текст у виправленому вигляді, а не в тому, у якому записав чи одер жав від інших збирачів” [4, с. 58]. Про “творчу лабораторію” роботи над текстами і прагненням збереження їх, сам уче ний коментував так: “Я старався узгоджувати суперечності; доводилося зводити інколи дві в одну, або одну ділити на дві; я вибирав як знаходив подібні з правильним змістом і наскільки розумів – з духом і мовою народною” [2, с. ХХ]. Учений бажав показати “відомі скарби на родної поезії у справжньому вигляді” [2, с. ХХ]. Добираючи тексти пісень до збірника, М. Максимович керувався естетичною привабливіс тю тексту та добором текстів, у яких знаходять відображення думки, почуття, переживання, настрої, радощі, веселощі і сум повсяк-денного життя народу: “Тому дотримувався суворого вибору і розташовував пісні, що прекрасні по красоті поетичній, чи ті, що показують образ думок, побут домашній і т. п.” [2, с. ХХ–ХХІ]. Важливого значення М. Максимович надавав варіантам текстів, що свідчить про поширення і багатство зібраного матеріалу, зазначаючи, “яких (варіантів. – Л. П.) у мене зібрана доволі велика кількість” [2, с. ХХХVІ].
питання 50 МІГРАЦІЙНА ШКОЛА або ШКОЛА ЗАПО ЗИЧЕННЯ — напрям у єврогт фольклористиці, який виник у 3-ій чверті XIX ст. Цей був час, коли в гуманітарних науках замість романтичного ідеалізму водарювався позитивізм. Його вихідним постулатом було: єдиним джерелом позитивного (достеменного) знання є вивчення конкретних фактів, а не будь-яка теорія. Наука повинна безсторонньо відповідати на запитання «як?”, але аж ніяк, не “чому?”. Виходячи з такої світоглядно-наукознавчої позиції, М.ш. заперечувала основні положення панівної до того часу в науці про словесний фольклор м іф ол огічної школи: віднаходження прадавн. і нд.-європ джерел і пояснення цими джерелами будь-якого образу або сюжету. Учені міґраційної школи ввели у науковий обіг велику кількість фольклорних матеріалів, які аналізувалися з погляду культурних взаємин між сусідніми народами, простежуючи шляхи «мандрування» сюжетів. Ідеї прихильників міґраційної теорії мали значний вплив на українських учених. Певної апробації вони набули у науково-дослідницькій діяльності Миколи Сумцова (1854—1922). Він простежував не лише міґрацію сюжетів, тем та мотивів, а й запозичення частин та елементів обрядово-ритуальних дійств. Тому, хоч він і не був абсолютним послідовником теорії запозичень, але в окремих його розвідках ці ідеї «працювали». Такою зокрема є його широковідома праця «К вопросу о влиянии греческого и римского свадебного ритуала на малорусскую свадьбу» (1886). У ранній період своєї діяльності на ідеї Т. Бенфея спирався й український вчений, історик-сходознавець М. Драгоманов. У перших дослідженнях він іноді заходив надто далеко у пошуках чужоземних запозичень, тому його не раз критикували за іґнорування національним. Ці ідеї використовувались і в працях М. Грушевського. Але він, знаючи, що сюжети українського прозового фольклору є здебільшого запозиченими, розглядав питання, яким чином мандрівні теми та мотиви були органічно засвоєні на українському ґрунті, як при цьому виявлявся національний характер та народна психологія. Цим самим вчений уник вади, що була спільною для багатьох послідовників Бенфеївської теорії (тих, що у своїх наукових працях всі явища зводили до ідеї наслідування, часто не враховуючи того національного тла, на який вони переносились, з якого доповнювались, вбирали нові риси). Критикуючи такий підхід вчених, зокрема у працях М. Драгоманова, М. Грушевський зазначав: «Виходячи від фольклорних фактів, вони поборювали національний романтизм, міркування про «народну душу», відбиту в творах народної творчості, конструювання характеристичних національних прикмет на підставі нашвидку проінтерпретованих творів... Наш фольклорний матеріал з певними виїмками признано одним великим запозиченням». У своїх аналізах ці вчені обмежувалися лише тими творами, в яких спостерігалась типологічна схожість, ігноруючи малопоширені сюжети. В укр .науці М.ш. репрезентована насамперед працями М.Драгоманова (“Байки Лафонтена та сх. оповідання”, 1884, “Тур. анекдоти в укр. нар. словесності”, 1886, “Церк.-слов’ян, історія кровосумішника Юди”, 18.., “Слов’янські перерібки Едіпової історії”, 1892 тошо). Фольклор Драгоманов поділяв на дві частини: 1) тв., які відображають нац. нар. життя, побут, історію: ‘переважно пісенні жанри; 2) тв. з мандрівними сюжетами: казки, притчі, байки, легенди, балади.
питання 51 Міфологічна школа у фольклористиці. Сформувалася вона в добу Просвітництва. Основні концепти школи виробили брати Я. і В. Грімм. У праці «Німецька міфологія» (1835) Я. Грімм запропонував універсальні методи дослідження архаїчного світогляду, засновані на порівняльно-історичному принципі, при цьому дослідник висловив думку про існування єдиної прамови і єдиної міфосистеми. Українська міфологічна школа розвивалася дещо осібно від європейської традиції. Дослідження її представників спиралися на мовні, уснопоетичні, обрядові, магічно-ритуальні джерела, що сприяло фіксації унікального фольклорного матеріалу. Найплідніше працювали в цьому напрямі Я. Головацький, М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, О. Потебня, П. Чубинський, М. Сумцов. Досліджуючи міфи, залишки міфологічного світогляду в мові, звичаях, фольклорі, вони доводили національну самобутність українського народу, глибинність і неперервність його культурної традиції. Першим представником міфологічного напряму в Україні був професор Київського університету М. Максимович (1804—1873). Він, здійснюючи перше видання українських народних пісень (1827), вказував у передмові на їх зв´язок із міфологією, повір´ями, звичаями та обрядами; аналізував їх, порівнюючи з польськими та російськими творами. У фольклористичних та історико-літературознавчих працях вчений торкнувся питань символізму, опираючись на вивчення історії мови в дусі теорії Ґрімма. Цих же принципів дотримувалися молодший сучасник Максимовича, учень П.Й. Шафарика, професор Московського університету Йосип Бодянський, а також професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський, Пантелеймон Куліш та ін. Найбільшого розвитку в Україні ідеї міфологічної школи набули у теоретичних працях Миколи Костомарова (1817—1885). У своїх дослідженнях М. Костомаров торкнувся проблем міфологічної основи народних вірувань та обрядів. Вивчаючи давню слов´янську міфологію з її природно-релігійними культами, науковець шукав їх відгомону в усно-поетичних творах, крізь них розкривав духовний світогляд народу. Важливе місце він відводив зв´язку людини з довкіллям — а відтак — взаємозв´язку фізичного та духовного. М. Костомаров прийшов до висновку, що природа в народній творчості відіграє роль символів, і ця символіка є своєрідним продовженням природної релігії. Вчений досліджував символіку небесних світил та стихій, рослин, тварин та птахів, ілюструючи її значення численними прикладами з народної поезії. Погляди М. Костомарова на внутрішню природу давніх вірувань знайшли своє узагальнення у його праці «Славянская Мифология» (1847). У ній вчений зіставляв міфологічні системи слов´ян із відповідними явищами балтійців та німців. Досліджуючи на цьому тлі народні звичаї та вірування предків, він вбачав у них відгомін прадавньої природної релігії, розглядав міф як символ природних та фізичних явищ, чим продовжив традиції європейської символічної школи міфологів. У праці «Историческое значение южно-русского народного песенного творчества» (1872) М. Костомаров виводив генеалогію пісенної та міфологічної символізації, проводячи між ними паралель, обстоював думку про їх взаємозародження.
38. Укр. ф-ка поч.. 19ст, коли фольклор почали розглядати як самостійний об’єкт дослідження. Його чітко не відділяли від л-ри, не було методів дослідження ф-ру, л-на обробка. У 20—30-х роках склалися три основні осередки науково-літературного руху в Україні — у Харкові, Києві та Львові. З ними великою мірою пов'язаний і розвиток фольклористичного вивчення українців. Їх роль полягала в активізації й організації народознавчої роботи в різних регіонах України, утвердженні свідомої цілеспрямованості українознавчого характеру цієї діяльності. В Києві інтерес до українознавства, в тому числі й до української фольклористики, розвивався завдяки відкриттю університету (1834) і діяльності його першого ректора Михайла Максимовича. Українознавче спрямування досліджень київського осередку вчених посилилося з участю в ньому М. Костомарова, П. Куліша, О. Марковича, особливо Т. Шевченка, котрий прагнув показати світові героїчне минуле українського народу, його культуру і побут, та під впливом програми Кирило-Мефодіївського товариства, що утверджувала етнічну самобутність українського народу в сім'ї інших слов'янських народів. ХІХ століття та були відображені в періодиці з 1816 року (час виходу Украинского вестника”) по 1850 рік, виділяються три основні етапи в становленні науки: 1) виникнення передумов до усвідомлення необхідності фольклористичних досліджень в Україні. У періодиці цей етап характеризувався появою перекладних статей, публікацією матеріалів, які засвідчували поширення із Заходу романтичного світогляду з пильною увагою до усної народної творчості, загальними редакційними зверненнями до читачів, де зазначалась готовність публікувати фольклорні матеріали, а також їх відсутність в упорядників видань, популярністю етнографічно-описових художньо опрацьованих вражень на зразок розвідок О.Льовшина, В.Пассека (Украинский вестник”, Украинский журнал”); 2) публікація фольклорних записів, які характеризувалися певним узагальненням, що вказувало на відсутність критеріїв жанрового розмежування народнопісенних творів, об’єднанням наукової громадськості, зацікавленої в дослідженні українського фольклору, яка організовувала ними періодичні та альманахові видання; активізацією збирацької діяльності, виробленням певних спільних завдань серед тогочасних фольклористів щодо розвитку науки про усну народну творчість (Украинский альманах”); 3) початок наукового осмислення уснопоетичної творчості, формування методики її збирання, фіксації, збереження в друці. Це проявилося в появі перших класифікаційних систем фольклорного матеріалу, посиленні уваги до певних жанрів усної словесності, залученні до фольклористичної діяльності збирачів із різних регіонів України, використанні в літературній творчості (Русалка Дністрова”, Утренняя звезда”, Ластівка”, Сніп”, Киевлянин”, Молодик”, губернські газети). У межах останнього етапу визначається зародження міфологічної та культурно-історичної шкіл, що проявляється в приділенні особливої уваги з’ясуванню витоків усної словесності, дослідженні міфології, виявленні історизму у фольклорних творах.
19. Якщо теоретики класицизму виходили з прагнення наслідувати природу, то романтики виходять з прагнення перетворити природу. Вони створюють свій, особливий світ, на їхню думку, величніший і прекрасніший, ніж світ реальний. Цікавість романтиків до історії та до народного побуту привела до праці над збиранням, виданням та обробкою історичного та етнографічного матеріалу. Фольклор давав романтикам сюжети для їх творів.Твори романтиків відзначаються глибоким ліризмом, музичністю. Романтики вважали, що світ звуків допомагає відтворити внутрішній світ людини. У їх творах вираження переважає над зображенням, образи, картини мають подвійне значення - безпосереднє і символічно-трансцендентне. Письменники розглядають і відтворюють світ як систему символів.Виникнення романтизму в Україні пов'язують з появою у 1827—1828 роках творів П. Гулака-Артемовського, збірників "Малоросійських пісень" М. Максимовича 1827, 1834, 1849 років, І. Срезневського ("Запорожская старина" 1833—1838 рр.). Українська романтична література з'явилася у 20—30-х роках XIX ст. в Харкові. Осередком першої романтичної групи в Україні був Харківський університет, у якому виник гурток любителів народної словесності Ізмаїла Срезневського. До харківських романтиків, крім І. Срезневського, належали Іван Розковшенко, Опанас Шпигоцький, брати Оресті Федір Євецькі. Вони орієнтувалися на романтичну творчість В. Жуковського, О. Пушкіна, А. Міцкевича. Атмосфера Харківського університету, захоплення народною поезією сприяли появі "одного з піонерів українського романтизму" Левка Боровиковського. Він визначив тематичні і жанрово-стильові особливості українського романтизму, ввійшов в історію літератури як байкар, автор фольклорно-побутових балад. Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XIX ст. в українську літературу прийшло нове покоління романтиків (А. Метлинський, М. Костомаров, Т. Шевченко).Романтичні ідеї пропагувала так звана "Руська трійця" — М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький — яка підготувала фольклорно-літе-ратурний альманах "Русалка Дністровая" (1837 р.). Характерними жанрами "Руської трійці" і її послідовників (М. Устияновича, А. Могильницького) були історична епіка, громадянська лірика, романтичні оповідання, балади, історичні поеми, думи, медитації, сонети. Відомим осередком романтичного руху був Київський університет, заснований у 1834 році. Його перший ректор М. Максимович (1804—1873 рр.) багато зробив для українознавства. Київські романтики заснували "Кирило-мефодіївське братство", програму для якого написав М. Костомаров ("Книга битія українського народу"). Романтизм висунув таких талановитих письменників, як П. Куліш і Т. Шевченко.
41. Особливості наукового підходу О. Бодянського до збирання й вивчення фольклору. Фольклористична діяльність Осипа Бодянського почалася під сильним впливом збірок сербських народних пісень, виданої 1814 року Караджичем, та «Малороссийские песни». Разом із братом Федором записував пісні у різних регіонах Лівобережжя: рідній Варві, Прилуках, на Переяславщині. Фольклорний текст трактував як документ, що містить об’єктивну колективну оцінку історичних подій, пісні розглядав як народну автобіографію. Національна окремішність народу, за Бодянським, визначається його релігією, філософією, правами, звичаями, історією, найгрунтовніше постає в словесності. Остання генетично залежить від етнографічних реалій.
36. Павло Платонович Чубинський відомий як неперевершений народознавець, збирач духовних скарбів українського народу, як економіст, поет, автор слів Державного Гімну України. Його «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» і сьогодні не втратили своєї науковості й актуальності. Успішній роботі експедиції сприяло багато культурно-громадських діячів, зокрема М. Драгоманов, В. Антонович, М. Лисенко, О. Русов, М. Костомаров, О. Кістяківський, В. Симиренко. За два роки напруженої та виснажливої роботи зібрано й упорядковано багатий за змістом і широкий за географічними мірками фольклорний, етнографічний, мовний і статистичний матеріал, який увійшов у семитомне видання під назвою «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край». Чубинський записав майже чотири тисячі обрядових пісень, триста казок, у шістдесяти місцевостях зафіксував і опрацював говірки, звичаї, повір’я, прикмети. З книг волосних та земських судів, староств та управ він вибрав тисячі справ, випадків та ухвал, які б вияскравлювали характерні типи взаємовідносин між людьми, виявляли залишки стародавніх звичаїв, повір’їв, звичаєвого права, дохристиянських вірувань українського народу, їх залишки й органічне поєд-нання староукраїнської, дохристиянської та християнської культур. Він скрізь фіксував рід та характер занять населення, відмінності в обробітку грунту, народні прикмети, за якими регламентується сільськогосподарське життя селянина. Особливу увагу вченого привертали головні події людського життя —, і Чубинський на багатьох яскравих прикладах показав велику естетичну наснаженість і гуманістичну значущість обрядових дійств під час цих подій. Завдяки експедиції Чубинського збереглися матеріали про стан торгівлі в різних місцевостях, бджолярства, тютюнництва, виноробства, шовківництва, броварства. Але найцікавішими в «Працях» експедиції є численні записи свят, в яких найбільше розкривається душа українського народу, його художній геній.
11. Аналіз праці М. Цертелєва «Опыт собрания старинных малороссийских песен.». 1819 р. на полтавщині; вміщує 10 дум, 6 із яких продиктовані сліпими бандуристами. Думи: «Втеча трьох братів із міста Азова», «Про О. Поповича», «Про І. Коновченка, похід козаків проти татар», «Про хитрість Б. Хмельницького», «Про похід Б. Хмельницького в Молдавії», «Про смерть Б. Хм. і обрання гетьманом Юрія», «Смерть козака Ф. Безрідного», «Про зраду гетьмана Мазепи», «сум сестри в розлуці з братом», «Від’їзд козака від родини». У передмові до збірки впорядник уперше намагався обґрунтувати важливість вивчення народних пісень як історичного, літературного, морально-естетичного джерела. Однак найвища їх цінність, на його думку, полягала в тому, що вони дають змогу відтворити психологічний портрет народу. Серед менальних рис «малоросів» М.Цертелєв називав чуттєвість, емоційність, «чисту оральність», «тихий смуток» та ін. Він робив спробу пояснити витоки цих рис,иходячи з історичних подій. Перша рецензія на збірку з’явилася 1820 р. Рецензент зазначав, що прочитав книжку із задоволенням, однак це не завадило йому знайти ряд, на його думку, мінусів. Головним із них автор назвав правопис. Збірка М.Цертелєва послужила взірцем для М.Максимовича під час створення ним «Малороссийских песен». М.Костомаров не сприймав серйозно перші спроби укладання збірок народних пісень. Зауважимо, що й за двадцять років думка відомого історика про «Опыт собрания…» М.Цертелєва зміниться мало. Зокрема, 1857 р. він доволі різко відгукувався про це видання, зазначаючи, що думи надруковано «потворною мовою й у поганих варіантах».
6. Аналіз праці А. Метлинського «Южнорусские народные песни». Метлинському також передали свої записи О. Маркович, О. Шишацький-Ілліч, П. Куліш, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Білозерський, М. Маркович (Марко Вовчок), М. Костомаров, М. Гоголь і С. Ніс. Перед виходом у світ зібрання пісень мало пройти цензуру. Цензор дуже прискіпливо поставився до зібрання і не пропустив дві третини історичних пісень і всі рекрутські. Та незважаючи на всі ці перешкоди і труднощі, збірник "Народные южнорусские песни" все ж таки в 1854 р. був надрукований. У збірці подав нову схему запису та групування весільної поезії на противагу пануючому територіально-функціональному принципу. Схему А. Метлинського повторив пізніше П. Чубинський у четвертому томі “Трудов” (1877). А. Метлинський запропонував новий підхід до систематизації пісенних текстів, що був зумовлений прагненням дати загальну характеристику духовності українства, витворити образ нації, тому фольклорист відхиляв “алфавітний порядок як абсолютно невигідний наразі: більшість однакових пісень відрізняються своїми початковими словами чи літерами, і були б при цьому розділені, а інші, несхожі між собою, зійшлись би разом. Тут пісні розділені на основі розрізнення їх частково прийнятого самим народом, частково вміщеного в його піснях, словом прийнятий порядок, здававшийся найпростішим, повним і природньо охоплюючим різновиди народної пісенної поезії”. Очевидно, з аналогічних міркувань учений вважав недоцільним жанрово тематичний принцип укладання збірника. Властиво, що А.Метлинський не відокремлював думи від пісень, хоча й вирізняв їх. Думи, за його формулюванням, – це “вірші вільного, нерівного розміру, що близькі до мелодійної римованої прози” (ХVII). А.Метлинський систематизував пісні як у всьому корпусі, так і в окремих групах за хронологічно тематичним принципом. “Думка, минуле, побут, вік, рік, жарт – ось зміст пісень і основа розподілу”, – вказував упорядник. Автор у "Передмові" висловив захоплення народним словом, воно для нього сповнене прадідівських повчань, багатого життєвого досвіду; воно може довго існувати без допомоги освіти. Він також говорить про поділ людей на дві категорії, серед яких перші створювали зразки народної поезії, другі ж - лише "сприймали, подібно гарному полю, живе слово… і зберігали його в серці своєму, передавали з роду до роду усно, а потім письмово.» Збірник складається із шести розділів з підрозділами. До першого увійшли пісні “життєві” – ті, що “стосуються життя чи віку людини, що мають за свій предмет життєві події і випадки, стани і відносини, почуття, що виникають з них і при них від колиски до могили”. Розділ поділений на підрозділи: колискові; любовні; весільні; сімейно-родинні; поминальні. До цих пісень упорядник подав детальний опис звичаїв та обрядів. Видавець подає паспортизацію пісень, вказуючи місце запису, але, на жаль, не зазначає, від кого записано твори. До “поминальних плачів і голосінь” належать три різновиди плачів: “плач матері над дитиною”, “плач дітей над матір’ю”, “плач дочки над могилою матері”. Другий розділ – пісні “рокові”, тобто календарно-обрядові: веснянки; русальні; купальські; петрівочні; косарські; гребецькі; зажнивні; осінні. Не можна не зазначити своєрідний підхід А.Метлинського до порядку розташування пісень: у них рік починається з весни, а закінчується зимою, без дотримання традиційного відліку часу. Цікаво, що упорядник подає до “зажнивних” пісень опис обрядів “борода” і “вінок”, вказуючи на значення цих речових реалій. У змісті відсутні календарно-обрядові пісні зимового циклу, зокрема “Колядки”, “Щедрівки” (“Під новий рік”) і “Новорічні” (“На новий рік при засіванні”), що можна пояснити ретельним цензурним переглядом збірника. У третьому розділі – пісні морально-повчальні — наведено “Думу про вдову та синів”, що має три варіанти, записані в різних частинах України; настанови матері синові щодо одруження (“Дума про сон і про жену”), тяжке життя заміжньої жінки на чужині (“Чужина”); “нещасну долю”, що була дана дівчині від самого народження і супроводжувала її все життя (“Доля”). Сюди увійшли також історичні пісні, що охоплюють період від XVI до XVIII ст., пісні невідомих часів про козацькі походи на турецьких завойовників. П’ятий розділ – “Пісні побутові” – має підрозділи: козацькі, чумацькі, бурлацько-сирітські, солдатські, промислові. Це пісні про тяжке життя та побут названих верств. У шостому розділі “Пісні жартівливі” висміюється ледарство (“Грицю, Грицю, до роботи”), невдале залицяння тощо. У кінці збірки подаються “Правила” записування народних дум, пісень, казок, переказів тощо, складені М.М.Білозерським, а також “Список” кобзарів (бандуристів) і лірників з Чернігівської, Харківської та Полтавської губерній. На збірку “Народные южнорусские песни” з’явилося чимало критичних статей у періодиці. У журналі “Современник” (1855, №ІV) анонімний рецензент зауважував, що упорядник обминув цікаві пісні, якими рецензент милувався в Малоросії, наприклад, розділ старовинних козацьких творів якось дивно неповний, а також висловив побажання, що п. Метлинському як знавцеві необхідно б здійснити критичний огляд усіх існуючих до цього часу видань дум і з’ясувати неточності, які зустрічаються в коментарях п.Максимовича. У рецензії анонім також зауважує, що п. Метлинський майже не звернув увагу на зібрання пісень чумацьких, які вирізняються своєю оригінальністю.
23. Збирання й дослідження українських календарно-обрядових пісень. Збирання і вивчення календарно-обрядових пісень велося у руслі загального дослідження народної лірики, тому ці твори друкувалися поряд з ліричними піснями. Перші публікації обрядових пісень були здійснені М. Максимовичем у його збірниках «Малороссийские песни» (Москва, 1827), «Украинские народные песни, изданные Михайлом Максимовичем» (Москва, 1834) та «Сборник украинских песен, изданный Михайлом Максимовичем» (Київ, 1849). Згодом дослід ник здійснив велику трьохтомну розвідку календарної обрядовості «Дни и месяцы украинского селянина» (Київ, 1877). Також тексти української обрядовості були у збірниках народних пісень В. За-леського, А. Метлинського, П. Чубинського, М. Лисенка, Б. Грінчен-ка, П. Іванова та ін. Збиранням та вивченням календарно-обрядової поезії займалися І. Срезневський, М. Костомаров, О. Бодянський, М. Сумцов, згодом — П. Чубинський, Б. Грінченко, 3. Доленга-Ходаковський та ін. Міфологічним аспектом вивчення займався М. Костомаров, зокрема цій проблемі присвячена його магістерська дисертація «Об историческом значении русской народной поэзии», «О цикле весенних песен в народной южнорусской поэзии» (1843), «Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказках и обычаях» (1871) та ін. Його дослідження поглиблені і розвинуті О. Потебнею у працях «О купальских огнях и сродных с ними представлениях», «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий» (1865), «Объяснения малорусских и сродных народных песен» (Т. 1, 1883), а згодом — «Объяснения малорусских и сродных народных песен. Колядки и щедровки» (Т. 2, 1887). На Західній Україні особливу роль у збиранні та вивченні календарно-обрядовоої творчості відіграли діячі «Руської трійці» — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький: ряд записаних ними творів увійшов до альманаху «Русалка Дністровая» (1837). Багато описів обрядів і текстів пісень було надруковано у збірнику Я. Голо-вацького «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» (1878). Високу оцінку календарно-обрядовій поезії дав І. Франко у праці «Наші коляди» (1889), а також в «Історії української літератури. Часть перша. Людова поезія» (1909). На початку 20 ст. важливу роль у збиранні та дослідженні жанру відіграли В. Гнатюк та Ф. Колесса. В. Гнатюк видав два томи колядок та щедрівок (Львів, 1914); узагальнений аналіз жанрів здійснив Ф. Колесса в праці «Українська усна словесність». Серед сучасних дослідників — О. Дей («Ігри та пісні. Весняно-літня поезія трудового року», К., 1963; «Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року», К., 1965); М. Грицай («Веснянки», К., 1970), Ю. Круть («Жниварські пісні», К., 1971). Ряд монографій на цю тему видав В. Скуратівський («Обереги пам´яті. Народний агрокалендар», К., 1992; «Місяцелік. Український народний календар», К., 1993; «Дідух: Свята українського народу», К., 1995) таін. З-поміж діаспорних вчених 20 ст. найпомітніше місце займають О – Воропай («Звичаї нашого народу» удвох томах, Мюнхен, 1958), та С. Килимник («Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» у трьох книгах, шести томах, Вінніпег, 1955, 1962).
15. Внесок М. Максимовича у розвиток української фольклористики: фольклористична концепція вченого. Михайло Максимович ще за життя здобув славу на науковій ниві. Многогранну діяльність ученого живила любов до рідного краю. Закінчивши природничий факультет Московського університету і захистивши дисертацію «О системах растительного царства», Максимович майже водночас видає у Москві збірку «Малороссийские песни». М. Максимович знаний передусім як автор збірок українських пісень, першою з-поміж яких і були «Малороссийские песни» (1827 р.). Збірка справила сенсаційне враження. Це була надзвичайно багата як на той час перша збірка народних пісень у найкращих своїх зразках і найрізноманітніших жанрах. У відібраних ученим піснях заговорила історія народу.Збірку складали думи, пісні історичні, гайдамацькі, побутові, обрядові; за характером настрою, основною тональністю звучання — пісні жартівливі, гумористичні, печально-меланхолійні, ліричні; за авторством і основним виконавцем — жіночі, чоловічі, парубоцькі, чумацькі. До збірки увійшли також пісні літературного походження, оскільки вони побутували в народі і були потрактовані ним як свої. На особливу увагу заслуговує авторська передмова до збірки, що мала назву «О малороссийских народных песнях». Це, по суті, перша теоретична праця про українську словесність, про джерела й шляхи розвитку художньої літератури. Зміст збірки піддається у ній науковому аналізу і обґрунтуванню. 1834 р. — «Украинские народные песни» (третя збірка «Сборник украинских песен», ч.1 вийшла вже в Києві 1849 р. Фольклорні видання Максимовича мали величезний вплив на українську фольклористику (також у Галичині). Вони викликали інтерес до українського фольклору не лише серед інших слов'янських народів (зокрема, росіян, поляків, чехів), а навіть в Англії й Америці.
28.Збирання й дослідження українського казк. Першими дослiдниками, що започаткували збирання народних казок на поч.19 ст., були Є.Гребiнка, П. Гулак-Артемовський, М.Цертелєв, М. Максимович, I. Срезневський, Л.Боровиковський, М.Костомаров, О. Бодянський та iн. У 30-х роках 19 ст. з´явилися публiкацiï народних казок: I.Срезневський подає окремi тексти до альманаху «Галатея» (1839), М.Костомаров до альманаху «Молодик» (1843), I. Головацький публiкує 16 текстiв в альманасi «Вiнок русинам на обжинки» (1847). З середини 19 ст. записують та публiкують казковi тексти П. Кулiш, Д. Мордовець, I. Манжура, М. Драгоманов , В. Гнатюк, В. Шухевич, В. Милорадович, Марко Вовчок та iн. Першим цiлiсним виданням украïнськоï казковоï прози було двотомне видання «Народних пiвденноросiйських казок» I.Рудченка. У передмовi до нього дослiдник порушив проблему класифiкацiï та наукового публiкування казкових творiв, деякi тексти подав у кiлькох варiантах. У 70-х роках 19 ст. вийшли Працi етнографiчно-статистичноï експедицiï в Захiдно-Руський край у 7 томах П.Чубинського, удостоєнi медалi Мiжнародного конгресу в Парижi. Весь другий том цього видання складають народнi казки. Рiзножанровим збiрником є видання К. Шейковського «Руськi народнi казки й приказки, байки й прибаютки, брехеньки й побрехеньки, билицi й небилицi, прикладки й нiсенiтницi» (1875). Окремими виданнями текстiв анекдотiв та небилиць були «Маленька книжечка малоросiйських анекдотiв», «Веселии оповiдач» Б. Грiнченка та «Галицько-руськi анекдоти» В. Гнатюка (1899). Помiтним явищем були видання «Малоруськi народнi перекази i оповiдання» (К., 1876) М.Драгоманова, куди увiйшли казковi тексти в записах I.Манжури, С Руданського. Цi фольклористи здiйснили й окремi видання два збiрники I. Манжури Казки, прислiв´я i т. iн., записанi в Катеринославськiй та Харкiвськiй губернiях (1890) i «Малоросiйськi казки, прислiв´я та повiр´я», записанi I. Манжурою (1894); двотомник «Казки та оповiдання з Подiлля» у записах С. Руданського та А.Димiнського; велика кiлькiсть народних казок увiйшла до тритомного видання «Етнографiчнi матерiали», зiбранi у Чернiгiвськiй та сусiднiй з нею губернiях Б. Грiнченка (18951899). Вагомий внесок зробив М. Сумцов. У кінці 19 ст. особливий інтерес до вивчення жанру спостерігався на західноукраїнських землях. Результатом досліджень став збірник «Галицькі народні казки О. Роздольського». Гнутюку належить окремий двотомний збірник казок про тварин «Українські народні байки (Звіриний епос)».
20. Збирання й дослідження українських весільних пісень в історії української фольклористики. Зх-укр етнограф і мовознавець Йосип Лозинський упорядкував польською транскрипцією збірку «Руське весілля» 1855рік – галицькі весільні пісні; у передмові прокоментував фольк твори, пов’язані з весіллям. Одна з перших опублікованих етногр праць Кравченка В. – «Нар. Весілля в селі Курозванах Острозького повіту Волинської губернії», ці матеріали заповнили 5, 12,14 томи «Трудов общества исследователей Волини». 1854, збірка Метлинського «Нар южнорусские песни», де подав нову схему запису та групування весільної поезії на противагу пануючому територіально-функціональному принципу. Вес пісні помістив у розділі «Песни житейские» (крім вес п тут колискові, про кохання, сімейно-родинні, поминальні). 1833, Вацлав Залеський не відносячи весільних п до обрядових, подав у розділі «Пісні при різних урочистостях». 1877, П. Чубинський вважав вес п обрядовими і на доказ цього в 4 томі «Трудов…», кий має назву «Обряды: родины, крестины, свадьба, похороны» навів 1943 вес пісні. 1878, Яків Головацький, як і Чубинський відносив вес п до обр, однак надрук їх серед пісень «При семейных праздниках и увеселениях» (розд включав А. Ладкання, Б. Плясовие песни) Максимович уклав невелику збірку укр вес сороміцьких пісень, залучивши кілька з рукопису Ходаковського. 1814-19, Ходаковський записав понад 2000 укр нар п, серед них 1000 весільних.
13.
12.
34.
40.
О. Потебня – основоположник психологічної школи у фольклористиці. Питання про психологічну школу в українській фольклористиці не ставилося. Відповідно її засновник О.Потебня випав із поля зору дослідників міфологічної, культурно-історичної, філологічної шкіл. Постать О.Потебні – одна з найвизначніших. Майже половина наукового доробку вченого присвячена фольклору. Основні теоретичні положення викладено в працях: "Про деякі символи в словґянській народній поезії" (1860), "Думка і мова" ("Мысль и язык", 1862), "Про міфічне значення деяких обрядів і повірґїв" (1865), "Про Долю та споріднених з нею істот", "Про купальські вогні та споріднені з ними уявлення" (обидві – 1867), рецензія на "Народні пісні Галицької та Угорської Русі, зібрані Я.Ф.головацьким" (1880), "Пояснення українських і споріднених народних пісень" ( – Т.1: Веснянки. – Варшава, 1883; – Т.2: Колядки та щедрівки. – 1887), а також у дослідженнях, що опубліковані після смерті: "Із лекцій з теорії словесності: Байка. Прислівґя. Приказка" (1894), "Із записок з теорії словесності" (1905). В основі фольклористичної концепції О.Потебні лежить теза про неперервність, повсюдність і повсякденність народної творчості. Звідси, від цього центру-ядра, струменять глибокі думки вченого про багато явищ фольклору, його звґязки з мовою, мисленням, психологією народу, історією, літературою, суспільною свідомістю, поступом людства тощо. О.Потебня наголошував, що народна поезія, як і мова, – продукт колективної творчості. Вважаючи поезію, як і мову, явищем, що перебуває в постійному русі, розвитку, становленні. Фольклорний процес, на думку О.Потебні, завжди передбачає спадкоємність творчих актів – варіювання і розвиток готових зразків шляхом безпосереднього засвоєння. Без цієї спадкоємності традиція стала б шаблоном, фольклорні твори не були б актом пізнання й розвитку, зникли. Більше того: фольклорні твори живуть у віках не тільки заради свого буквального смислу, а й заради того змісту, що може бути в них внесений (виявлений).
11.
Аналіз праці М. Цертелєва «Опыт собрания старинных малороссийских песен.». 1819 р. на полтавщині; вміщує 10 дум, 6 із яких продиктовані сліпими бандуристами. Думи: «Втеча трьох братів із міста Азова», «Про О. Поповича», «Про І. Коновченка, похід козаків проти татар», «Про хитрість Б. Хмельницького», «Про похід Б. Хмельницького в Молдавії», «Про смерть Б. Хм. і обрання гетьманом Юрія», «Смерть козака Ф. Безрідного», «Про зраду гетьмана Мазепи», «сум сестри в розлуці з братом», «Від’їзд козака від родини». У передмові до збірки впорядник уперше намагався обґрунтувати важливість вивчення народних пісень як історичного, літературного, морально-естетичного джерела. Однак найвища їх цінність, на його думку, полягала в тому, що вони дають змогу відтворити психологічний портрет народу. Серед менальних рис «малоросів» М.Цертелєв називав чуттєвість, емоційність, «чисту оральність», «тихий смуток» та ін. Він робив спробу пояснити витоки цих рис,иходячи з історичних подій. Перша рецензія на збірку з’явилася 1820 р. Рецензент зазначав, що прочитав книжку із задоволенням, однак це не завадило йому знайти ряд, на його думку, мінусів. Головним із них автор назвав правопис. Збірка М.Цертелєва послужила взірцем для М.Максимовича під час створення ним «Малороссийских песен». М.Костомаров не сприймав серйозно перші спроби укладання збірок народних пісень. Зауважимо, що й за двадцять років думка відомого історика про «Опыт собрания…» М.Цертелєва зміниться мало. Зокрема, 1857 р. він доволі різко відгукувався про це видання, зазначаючи, що думи надруковано «потворною мовою й у поганих варіантах».
17.
Дослідження українського пісенного фольклору у статті М. Гоголя «О малороссийских песнях». Стаття написана 1833 року з приводу «Запорожской старины» Ізмаїла Срезневського. Сам Срезневський прислав йому свою збірку та попросив Гоголя висловити свою думку про неї в Журнале Просвещения. У своїй статті Гоголь зіставив народну пісню та відображення народної історії, ідеалів. Він зазначив, що настав час суспільству осягнути те багатство народної пісенної поезії та музики, яке воно має. Стаття відбила той глибокий погляд Гоголя, який він протиставив споглядацькому, пасивному ставленню до фольклору, притаманному консервативним збирачам народної поезії.
34.
У середині ХІХ ст. у європейській науці відчутним стає вплив позитивізму – теоретичної підвалини культурно-історичної школи, основоположником якої вважають французького вченого Іпполіта Тена. Система наукових поглядів позитивістів стала універсальною схемою дослідницької діяльності вчених, з різним ступенем адекватності відображаючись у їх пізнавальних студіях. Отож і в основі концепції І. Тена, яка репрезентує філологічну науку, лежить постулатпозитивізму про єдність законів і причин, що породжують явища фізичні й моральні. Беззаперечною заслугою представників філософії позитивізму стало те, що вони забезпечили побудову всіх наукових дисциплін на об’єктивних міркуваннях і сприяли виникненню культурно-історичної школи як теорії тлумачення генези й становлення людської творчості, фольклорної в тому числі. На противагу формально-нормативним теоріям ХVII–ХVIII ст., що базувались на позачасовому протиставленні "правильного", допустимого мистецтва й мистецтва "дикого", "незрілого", культурно-історична школа почала розглядати народнопоетичний твір "як органічний відбиток духу народу в різні історичні моменти його життя". Звідси принципове виправдання й утвердження рівноправного трактування творчості будь-якого народу, епохи, жанру, а також переорієнтація фольклористики на вивчення закономірностей, що керують розвитком культурно-історичного світу. Ще однією прикметною ознакою культурно-історичної школи є генетичний підхід до вивчення уснословесних творів, намагання поєднати емпіричну зовнішність фольклорного тексту з "невидимими", першопочатковими силами, які стоять за ним: "раса" (вроджений національний темперамент), "середовище" (природа, клімат, соціальні обставини) і "момент" (досягнутий рівень культури та традиція). На початку ХХ ст. тенівська концепція виникнення твору мистецтва дещо занепадає й розщеплюється на низку методологічних течій, однією з яких була так звана університетська критика у Франції. Крім того, саме у цей час зароджується в Австрії модифікація культурно-історичної школи, відома у науково-критичній літературі ще під назвою Віденської школи етнографії. В українській філологічній науці ще в романтичний період, тобто у перших десятиріччях ХІХ ст., зародилися наукові ідеї, які своїм семантичним наповненням відповідають загальноєвропейським культурно-історичним вимогам, а інколи навіть перевершують їх. Найвизначнішими виразниками цих ідей були відомі українські фольклористи-етнографи М. Максимович, О. Бодянський, П. Куліш та М. Костомаров. Основні ідеї – концепції висловлені у маніфесті української культурно-історичної школи. Виокремлюємо чотири таких сутнісних констант: 1. Конпепція історизму усної словесності. 2. Концепція національної самобутності. 3. Концепція художньої специфіки фольклору. 4. Концепція зв’язку фольклору та літератури. М. Максимович («Малоросийские песни») – Тут "прорізуються" зовсім незалежно від пізнішого Іпполіта Тена триєдині постулати культурно-історичної школи: раса, середовище і момент. Майбутня "тенівська формула" по-своєму висловлена вже у 1837 р. у О. Бодянського. У фольклористичній концепції О. Бодянського історія і фольклор перебувають у взаємозумовлених зв’язках. Розроблення методологічного комплексу проблем, висунутих М. Максимовичем, продовжив універсальний діяч української культури П. Куліш, що проявив себе як оригінальний фольклорист у рамках культурно-історичної школи. П. Куліш обгрунтував взаємодію фольклору з літературою. Завершує період становлення української культурно-історичної школи фольклористична діяльність М. Костомарова. У своїх студіях з поля фольклору та історії українського народу вчений широко застосовував культурно-історичні принципи дослідження явищ словесності. Так, працюючи над вирішенням проблеми історизму фольклору, М. Костомаров зробив спробу періодизації української народної творчості і в монографії "Историческое значение южнорусского народного песенного творчества" виділив такі чотири етапи українського фольклору: 1) первісний (доісторичний); 2) дружинно-князівський, або докозацький; 3) козацький; 4) післякозацький, або селянський. Отже, вже такий стислий аналіз окремих фольклористичних праць О. Бодянського, П. Куліша та М. Костомарова може засвідчити формування доктрини української культурно-історичної школи в епоху романтизму. "Передмова" до першого збірника українських пісень М. Максимовича стала маніфестом цієї наукової школи, а монографії його послідовників забезпечили їй досить суворий і високий ступінь апробації.
60.
Маркевич - український історик, етнограф, фольклорист, поет і композитор. Він став першим українським енциклопедистом. Свої перші поетичні твори, серед яких «Украинские мелодии» (1831), М. Маркевич видав у Москві. Писав музику до народних пісень («Народные украинские напевы, положенные на фортепиано» (1840), «Сборник песен в нотах, состоящий из 150 песен...» (1873). Упорядкував «Южнорусские песни с голосами» (1857). Автор фольклорно-етнографічних праць «Обычаи, поверья, кухни и напитки малоросиян» (1860), «Вертеп». Як лексикограф М. Маркевич уклав «Большой исторический, мифологический, статистический, географический и литературный словарь Российского государства» (1835); у архіві знайдені «Украинско-русский словарь», початок енциклопедичного словника, початок словника «Народного и книжного современного старого языка», до якого зібрано 45 тисяч слів, а також прислів'я, приказки, казки, пісні, витяги з давніх документів, літописів тощо. М. Маркевич — автор численних нарисів і досліджень з історії України й Росії, серед яких фундаментальна праця в п'яти томах «История Малороссии» (1842— 1843). Ці праці стали джерелом до написання творів Т. Шевченка «Гайдамаки», «Гамалія», «Тризна» та ін. Саме М. Маркевич одним з перших розпочав всебічне вивчення народного побуту та фольклору. Його етнографічні дослідження надзвичайно цінні та вельми актуальні й сьогодні як першоджерела, на них посилаються народознавці та етнографи. М. Маркевич – знаний етнограф: ще з молодих літ задумав він велику працю про духовне життя українського народу, його культуру та побут. Першими результатами тієї копіткої роботи були "Украинские народные напевы", в яких горить любов до Батьківщини, блищить слава минулих подвигів. М.Маркевич зібрав великий етнографічно-статистичний матеріал в архівах, судах, медичних і статистичних установах Київської, Полтавської, Чернігівської губерній, прагнучи якомога скоріше випустити його у світ. На основі зібраного матеріалу М.Маркевич підготував окремі нариси побуту українського народу, вертепу, народного весілля, традиційної їжі, ласощів, напоїв, календарних обрядів, повір'їв. Усе це, за задумом фольклориста, мало увійти до великого збірника "Внутренняя жизнь Малороссии от 1600 года до нашего времени". Проте намір не був здійснений: трохи не завершивши праці, М.Маркевич помер. Видати підготовлені ним матеріали взявся І. Давиденко, який опублікував лише ті нариси, які збереглися в архіві М.Маркевича, а саме про звичаї, повір'я, кухню й напої малоросіян. Під такою назвою ця робота й побачила світ. Інші підготовлені вченим рукописи опинилися в різних приватних колекціях, зокрема А.Лазаревського, П.Лукашевича та ін. У "Звичаях...", як і в "Українських мелодіях", серед фольклорних матеріалів переважає календарна поезія. Обряди, пісні та повір'я описані в книзі річним циклом свят – починаючи з Нового року. Неоціненним скарбом є зібрані М.Маркевичем етнографічні матеріали: колядки, щедрівки, веснянки, петрівки, Купала, обжинки та інші свята народного календаря. Вивчаючи побут та звичаї українців, неможливо лишити поза увагою такий важливий аспект життя, як харчування. М. Маркевич присвятив йому в "Обычаях..." цілий розділ "Простонародная кухня, десерт и напитки", який стане сьогодні в пригоді для приготування дешевих, простих і поживних страв. Дізнатися про світоглядні уявлення й народні знання про рослинний і тваринний світ, знання з метеорології, про народний землеробський календар, а також перевірити їх нині й активізувати роботу з календарем природи в народознавчому руслі допоможуть дібрані М. Маркевичем прикмети і повір'я. Микола Маркевич також описав ряд молодіжних ігор: "У Короля", "У Щитки", "У Галки", "У Ворона". Ці весняні ігри мають нескладні сюжети, проте можна помітити складну систему народного світогляду, який зберігся через віки.
63.
Міфологічна школа (перша половина 19 ст.) утворилася в руслі загальноєвропейського романтизму.Її філософською засадою стала естетика Ф.В. Шеллінга та братів Августа і Фрідріха Шлеґелів, які трактували міфологію як «природну релігію» та необхідну умову виникнення мистецтва. Першим етапом її розвитку стала «теорія символів» німецького вченого Ґ.В. Крайцера. Наступним етапом в історії цієї школи стало виникнення у ній порівняльно-міфологічної школи. її засновниками були Вільгельм та Яків Ґрімм ,які створили працю «Німецька міфологія» (1835). Згідно з цією теорією жанри усної словесності походять з міфу. Подібні явища у фольклорі різних народів вони пояснювали спільною для них давньою міфологією. Ідеї братів Ґрімм поширилися у багатьох країнах Європи: Німеччині (А. Кун, В. Шварц, В. Манґардт), Англії (М. Мюллер, Дж. Кокс), Італії (А. де Губернатіс), Франції (М. Бреаль), Швейцарії (А. Пікте), Росії (А.Н. Афанасьев, Ф.І. Буслаев, О.Ф. Міллер, ранні праці О.Н. Пипіна та О.Н. Веселовського). В межах цієї школи утворились «солярна теорія» Мюллера, «метеорологічна теорія» Куна та виникла демонологічна чи «натуралістична теорія» Шварца і Мангардта, які пояснювали походження міфів поклонінням демонічним істотам. Першим представником міфологічного напряму в Україні був М. Максимович (1804—1873). Він, здійснюючи перше видання українських народних пісень (1827), вказував у передмові на їх зв'язок із міфологією, повір'ями, звичаями та обрядами; аналізував їх, порівнюючи з польськими та російськими творамЦих же принципів дотримувалися Йосип Бодянський, а також Ізмаїл Срезневський, Пантелеймон Куліш та ін. М. Костомаров у своїх дослідженнях торкнувся проблем міфологічної основи народних вірувань та обрядів( «Славянская Мифология», «Историческое значение южно-русского народного песенного творчества»). Послідовником та виразником цих ідей в українській науці став Олександр Потебня (1835—1891). У працях «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий», «О некоторых символах в славянской народной поэзии», «Слово и миф» та ін. вчений розвинув наукові спостереження М. Костомарова, долучивши до огляду релігійно-міфологічних елементів народних творів ґрунтовний лінгвістичний (зокрема етимологічний) аналіз власних імен, назв, реалій. Міґраційна школа (друга половина 19 ст.)- її засновником у Європі став німецький вчений Т. Бенфей. Напротивагу арійській теорії Т. Бенфей висунув теорію запозичень чи «мандрівних сюжетів», її суть полягала в тому, що поширені в багатьох народів сюжети за характером є мандрівними: зародившись в Індії, вони «мігрували» на інші території. Причому це запозичення здійснювалось не через доісторичну спорідненість народів, а внаслідок культурно-історичних відносин між ними. Свої погляди Т. Бенфей виклав у передмові до перекладу двотомної збірки індійського епосу «Панчатантри» (1859), де він також окреслив можливі шляхи міграції сюжетів з Індії до Європи. Теорія Т. Бенфея мала великий вплив на подальший розвиток фольклористики. Прихильниками і послідовниками Бенфея були: в Німеччині — М. Ландау, І. Вольте; у Франції — Г. Паріс, Е. Коскен; в Англії — А. Клоустон, в Італії — А. д'Акона, Д. Помпаретті, в Росії — М. Мюллер, М. Буслаев, В. Стасов, О. Пипін, О. Веселовський , М. Драгоманов.та ін. Миколи Сумцова (1854—1922)простежував не лише міґрацію сюжетів, тем та мотивів, а й запозичення частин та елементів обрядово-ритуальних дійств(зокрема,в праці «К вопросу о влиянии греческого и римского свадебного ритуала на малорусскую свадьбу» (1886)). Антропологічна (етнографічна) школа - її основоположниками були англійські вчені Е.Б. Тайлор та А Ланг, які в 60-х роках 19 ст. виступили з теорією самозародження сюжетів (у працях українських учених, зокрема Ф. Колесси, вона названа теорією поліґенізму). За нею, усі подібні явища в міфології та фольклорі пояснювалися спільністю для всього людства психологічних законів та закономірностей духовного розвитку. В етнографії ця школа отримала назву еволюціонізму.
Найяскравішими представликамицієї школи в Англії були Е.С. Ґартленд, А.Б. і Л.Б. Ґомм, Р.Р.Маретт, у ранніх працях Дж.Дж. Фрезер; у Німеччині — В. Ман-ґардт, Г. Узенер, Е. Роде, А. Дітеріх; У Франції — С Рейнак і Е. Дюркґейм, в Росії — О. Веселовський. Вона мала значний вплив і на розвиток наукової думки США, де головним її прихильником був Ф. Боас. В Україні прихильником цієї теорії був О. Котляревський. Він через вивчення старовини та народності вбачав шлях до виявлення національного духу в усній творчості та культурі. Збирацько-дослідницька діяльність М. Максимовича, Й. Бодянського, П. Куліша, М. Костомарова, О. Котляревського та їх сучасників стала першим етапом становлення в Україні історичної школи фольклористики. Зазнавши впливу західноєвропейських шкіл та теорій, українські дослідники все ж аналізували усну народну творчість на тлі історичного розвитку. Яскравим представником цього напряму став М. Дашкевич. Його ідеї знайшли своє продовження і в працях В. Антоновича, П. Чубинського, К. Студинського та С. Єфремова. Яскравим представником історичної школи був і Михайло Драгоманов Представником історичної школи також бувПавло Житецький (зокрема, в дослідженні «Мысли о народных малорусских думах» (1893)). Недовготривалим було також захоплення ідеями соціологічної школи кінця 19 — початку 20 ст. (її засновник Е. Дюркгейм пояснював виникнення фольклору, культури, релігії соціальними явищами, їх розвиток — соціальною зумовленістю) та теорії дифузіонізму (Ф. Боаз, США). Прихильники останньої (Л. Фробеніус, Ф. Ґребнер) ідеї еволюції та єдності історичного розвитку протиставили ідею абсолютної різноманітності культур, що порушуються там, де існують запозичення. Ще більшої популярності у багатьох країнах набула школа структуралізму. Вона виникла у 20-х роках 20 ст. у Франції і поширилась на ряд гуманітарних наук. її головними представниками були етнолог Леві-Строс, історик культури М. Фуко, літературознавець Р. Борт, психоаналітик Ж. Лакан. В основі їх дослідження — структуральний метод, який орієнтує на виявлення структурних закономірностей об'єктів вивчення, з'ясування синхронного та діахронного зв'язків між ними. Надзвичайного поширення з початку — до середини 20 ст. набула ритуально-міфологічна (неоміфологічна) школа. Вона виникла на основі синтезу ритуально-міфологічної теорії (Р. Сміт, Дж. Дж. Фрезер і т. зв. «кембріджська група», Великобританія; їх послідовники Д. Гаррісон, А.Б. Кук, Ф.М. Корнфорд) з аналітичною психологією та вченням про архетипи К.Г. Юнга Представники школи — Е. Миро, Ш. Отран, П. Сентив (Франція); Г.Р. Леві, Ф. Реглан (Англія), Е. Хайман (СІЛА), — опираючись на теорію архетипів (Н. Фрай, Канада; Р. Чейз, Ф. Уотс, США; М. Бодкін, Англія), розлядали ритуально-міфологічні моделі не як джерело поетичної фантазії, а як її структуру.
64.
Формування основ української фольклористики у працях М. Максимовича. М.О. Максимович упорядкував збірник “Малороссийские песни” , який став цінним явищем у розвитку української фольклористики і дав потужний поштовх активізації національної самосвідомості в Україні. Прикладом наукової новизни і безпрецедентності є збірник Максимовича “Украинские народные песни”, виданий у 1834р., де вперше були опубліковані історичні пісні “Ой пане-молодці, відкіль ідете?”, “Соколоньку-сину, чини мою волю”, “Ой на горі да женці жнуть”, “Чи не той то хміль” (Пісня про Богдана Хмельницького), “Та не луче, та не має краще, як у нас на Вкраїні”, “Ой з-за гори високої” (два варіанти), “Ой Мазепо, ой Мазепо, хоць ти й гетьмане”, “Наварили ляхи пива, та не зшумували” (два варіанти), “Ой над Бугом над річкою”, “Да стояв, стояв сотник Гонта”, “У Глухові у городі”, “До вдовиного двора лежить доріжка нова”, “Ой зачула ж моя доля”, “В Бердичеві, славнім місті”, “Гей же, да жура мене скрушила”, “Ой ходив чумак сім днів на Дону”, “Ой чумаче, чумаче”, “Збиралися комісари під царські палати”. Збірник містить 47 дум і пісень із друкованого матеріалу та 60 пісень, які були новим науковим фактом. Класифікацію народнопісенних творів Максимович здійснював, користуючись різними науковими критерії. Зокрема, пісні про часи після скасування Гетьманщини Максимович поділяє на чотири категорії, керуючись регіональним критерієм: задніпровські (чотири пісні), запорозькі (сім пісень), малоросійські (одна) та чорноморські (одна пісня). Останню книгу не поділено на окремі частини, оскільки упорядник застосовує тут новий для себе критерій і поділяє твори за жанрами. У своїх дослідженнях народних пісень М. Максимович став предтечею сучасних комплексних міждисциплінарних досліджень музичних творів, оскільки керувався думкою, що розуміння фольклорного тексту буде неповним без врахування його музичного компоненту. У 1834 році вчений доповнює другий збірник невеличкою книжкою , що мала 25 українських пісень у гармонізації Олександра Аляб’єва “Голоса украинских песен, изданные Михаилом Максимовичем”. Це перше окреме видання музичних записів українських народних пісень. “Збірник українських пісень” 1849 року містить майже без змін 12 дум, які було надруковано в “Українських народних піснях” Максимович М.О. узагальнює досвід власних розвідок та праць попередників у справі оцінки значення українського фольклорного тексту і здійснює етнографічно-енциклопедичне видання “Дней и месяцев украинского селянина”. Ця праця є першим фундаментальним системним дослідженням народної культури українців, написана М. Максимовичем на основі власних записів й спостережень, літописів, історичних праць вчених різних країн, творів давньоруської, української літератур , пісенних збірників тогочасних фольклористів З. Доленги-Ходаковського, Ж. Паулі, Л. Голембйовського, Я. Коллара тощо, що пропонує різнобічний огляд проблеми. Привертає увагу той факт, що для систематизації етнографічного і фольклорного матеріалу М. Максимович обрав саме календарну форму викладу, що свідчить про глибоке інтуїтивне наукове відчуття вченого, який виокремив календарність та циклічність в якості чільних світоглядних критеріїв українців як представників землеробської традиційної культури. Етапи формування Михайла Максимовича як науковця-фольклориста відображають, еволюцію світогляду та методологічних засад, а також є логічним наслідком його філософської концепції та громадянських переконань Вчений зробив спробу охарактеризувати психологію українського народу на підставі аналізу пісень як результату творчого акту народу, чим фактично на 150 років випередив західних прибічників психолінгвістики та аналітичної психології. Концепція історизму та ідея “духу народу”, який М. Максимович вважав першопричиною і головною рушійною силою усіх історичних перетворень, змістила свої акценти не в бік документальної фіксації фольклорного твору, а переважно в напрямку аналізу та інтерпретації смислового навантаження, яке містить твір. Історичний підхід конкретизується М. Максимовичем у працях, які стосуються українського етногенезу: “Исторические заметки”, “Откуда идет Русская земля” (1837 р.), “О происхождении варяго-руссов”, “Об участии и значении Киева в общей жизни России”, “О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево”, “Обозрение старого Киева”. Можна стверджувати, що історизм у фольклористичній діяльності М. Максимовича надалі розвинувся в особливий історико-генетичний науковий метод фольклористики.
9
Аналіз праці М. Костомарова «Об историческом значении русской народной поэзии». 1843р. Глава 1 «Жизнь духовная. Религия», Гл 2 «Жизь духовная. Природа. Символы царства животного», Гл 3 «Историческая жизнь русского народа.Малорусская историческая нар поэзия», Гл 4 « Ист. ж. р. н. Великорусская ист. нар. Поэзия», Гл 5 « Общественная жизнь русского народа. Общ. Жизнь малорусов», Гл 6 «Общ. Ж. рус. Нар. Об общ. Ж. великорусов». Розглядаючи нар поезію як комплексне явище, Кост. У цьому дослідженні намагається з’ясувати її значення як іст джерела. Доходить висновку, що значення нар пісні як літопису минулого не дуже велике, бо таку вагу мають лише іст пісні. Та навіть в історичній пісні художня фантазія переосмислює реальні факти і з часом витісняє їх вимислом.
42
Праця М. Костомарова «Об историческом значении русской народной поэзии»: методологічні засади аналізу фольклорного матеріалу. Микола Костомаров – один із перших, хто провадив систематичні студії над українською усною словесністю. Йому належить вагомий внесок у становлення і розбудову української фольклористичної науки. Неабиякими заслугами Костомарова є у збиранні народної творчості, у вивченні українських звичаїв і побуту, у розвитку теоретичних засад народжуваної тоді фольклористики, у виробленні на основі народної естетики літературної теорії нової української літератури. Головним джерелом для пізнання життя «живого народу» стає для Костомарова словесна творчість. Підходячи до пізнання історичної ролі народних мас в історії як учений, М. Костомаров насамперед ставив питання про достовірність історичних джерел, які б виключали суб’єктивне тлумачення подій. Єдиним джерелом, де народ несвідомо виявляє себе таким, яким він є, на відміну від літератури, яка виражає інтререси тільки певного класу, Костомаров вважає словесну народну творчість: «народная песня имеет преимущество пред всеми сочинениями; песня выражает чувства не выученные, движения души не притворные, понятия не занятые. Народ в ней является таким, каков есть; песня – истина» - зазначає історик у праці «Об историческом…». В підході Костомарова до народної поезії як історичного джерела, на відміну від його попередників, проявилася об’єктивність ученого – історика й фольклориста, далекого від беззастережної генералізації фольклору як історичного джерела. Фольклористичні концепції вченого, методологія його досліджень з українського та слов’янського фольклору становлять помітний крок у розвитку української та світової фольклористики. Важливим є й питання ролі М. Костомарова у виробленні наукової методики фольклорних записів. Стоячи, з одного боку, на позиціях міфологічної школи, М. Костомаров, з іншого боку, у своїй дисертації «Об историческом…» перехоплює основні концептуальні положення культурно-історичної школи. У згаданому дослідженні він приходить до думки, що на характер людини накладають відбиток народ, місце й час. Важливим є й питання ролі М. Костомарова у виробленні наукової методики фольклорних записів. Методологічні засади наукової діяльності М. Костомарова обговорювало багато науковців. Зокрема Л. Білецький, даючи класифікаційну систему наукових шкіл у літературознавстві та фольклористиці, відніс фольклористичний доробок ученого до історичної, культурно-історичної та символічної шкіл; О. Колесса відніс його винятково до романтиків; М. Яценко вбачав у ньому представника культурно-історичної школи; Я. Гарасим акцентує увагу на культурно-історичній концепції ; М. Дмитренко виявив в його фольклористичних працях характерні риси міфологічної та культурно-історичної шкіл. Перші фольклористичні праці вченого написані на методологічних засадах романтичної критики. До таких належать “Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке” (1843), більша частина тексту його маґістерської дисертації “Об историческом значении русской народной поэзии” (1843), статті “Литовская народная поэзия” та “Две русские народности”(1861) та інші. У праці “Об историческом значении русской народной поэзии” М. Костомаров дійшов висновку, що народна оцінка, яка міститься у фольклорі, часто суперечить історичним фактам, але, за висловом І. Франка, саме вона має право на остаточну правду, бо генетично закладається в свідомості мас.
43.
Принцип історизму у фольклористичних дослідженнях М. Костомарова українських народних пісень. в праці «Об историческом значении русской народной поэзии», розглядаючи народну символіку як кодовий знак світобачення українців, єднальну ланку між окремими індивідами, Костомаров поділяє символи на історико-генетичні, що беруть початок у міфологічній свідомості (релігійна символіка, символи рослинного й тваринного світу), й на символи, закорінені в побуті. Останні грунтуються як на давніх міфологічних віруваннях, так і на практичному значенні рослинного й тваринного світу в житті народу. М. Костомаров переконливо довів велику різницю в морально-естетичному коді українців і росіян. І хоч це питання не було новим для молодої української фольклористики, бо ще М. Цертелєв, порівнюючи російські та українські пісні, писав, що “перші часто віддають грубістю і дикістю уподобань, в останніх завжди відбивається бажання слави, любові й свободи”. Саме М. Костомаров зумів пояснити таку відмінність фольклорного мислення цих двох народів на генологічному рівні. Романтична концепція була частиною української історичної школи, до якої належав Костомаров. Адже коли представники науково-романтичної ідеології зіткнулися з проблемою, які твори “найхарактеристичніші” для розуміння народного духу, то переконалися: що давніший твір менше містить історичних впливів, а більше “вражає нас своєю споконвічністю та національністю”. На підставі цього врешті і постав “принцип історичного досліду культурних виявів народного духу”. 44. Принцип історизму у фольклористичній концепції М. Костомарова. Костомаров був прихильником компоративізму – порівняльно-істричного методу дослідження у фольклористиці зокрема. Так, його «Слов’янська міфологія» стала першою в Україні спробою наукового аналізу системи давньослов’янських світоглядних принципів у компоративному контексті, завдяки якій виникла певна наукова традиція, що сягнула свого світового значення вже у Потебні. Підходячи до пізнання історичної ролі народних мас в історії як учений, М. Костомаров насамперед ставив питання про достовірність історичних джерел, які б виключали суб’єктивне тлумачення подій. Єдиним джерелом, де народ несвідомо виявляє себе таким, яким він є, на відміну від літератури, яка виражає інтереси тільки певного класу, Костомаров вважає словесну народну творчість. Отже, народні пісні постають як літопис минулих подій, картина народного побуту, внутрішньої історії, як неповторне уявлення певного народу про самого себе і навколишнє середовище та як предмет філологічного дослідження. В підході Костомарова до народної поезії як історичного джерела, на відміну від його попередників, проявилася об’єктивність ученого — історика й фольклориста, далекого від беззастережної генералізації’ фольклору як історичного джерела. Інтерес М. Костомарова до історичного життя етносу, до його релігійних, морально-етичних та естетичних поглядів, до життя і творчості всіх соціально-психологічних типів (селянина, козака, чумака, наймита, рекрута, солдата, робітника), до всіх жанрів народної поезії, всебічне вивчення символіки, вірувань, правових норм, усього комплексу суспільного життя започаткували в українській науці соціологічне вивчення суспільства і відкривали той шлях, по якому пішла історична антропологія.
37
Протягом усього періоду існування Відділу відбулося усього 28 засідань, на яких прочитано 33 доповіді. Майже усі вони були надруковані у двох томах “Записок” Відділу, що вийшли у світ в 1874–1875 рр. Значне місце у діяльності членів Відділу займали дослідження в галузі географії і природознавства. У цьому плані слід виділити праці О.Клоссовського, О.Русова, Ф.Волкова, присвячені вивченню особливостей кліматичних умов розвитку України, середньої течії Дніпра у статистичному і гідрографічному відношеннях; створення ботанічного словника із фіксацією лікувальних властивостей рослин. П.Житецький здійснив значний внесок у розвиток українського мовознавства, зокрема, таких його галузей, як морфологія та фонетика. Етнографічні надбання Відділу представляють собою цінне історичне джерело. Його діячів цікавили весільні, святкові звичаї українського народу, предмети побуту, домашнє приладдя, житло, господарчі споруди, одяг, страви, напої, особливості орнаменту українських писанок, вишиванок (реферати О.Лоначевського, М.Левченка, Ф.Волкова, матеріал, зібраний С.Носом). Вперше було здійснено етнографічне дослідження Буковини (матеріал Г.Купчанки). Діячам Відділу належить зібрання матеріалу з українського фольклору, зокрема, порівняння варіантів українських, російських, польських і німецьких пісень, балад, поезій (реферати М.Драгоманова), зібрання легенд, прислів’їв українського народу (реферат П.Чубинського). Значний внесок у розвиток українського музикознавства другої половини ХІХ ст. зробив М.Лисенко. Його реферат був першим в Україні теоретичним дослідженням музичних особливостей українських дум і пісень у виконанні видатного українського кобзаря О.Вересая. Члени Відділу займалися також проведенням досліджень у галузі економіки. Їх цікавили такі проблеми: розвиток хлібної торгівлі, ремісничої і фабричної продуктивності, селянське землеволодіння, ощадно-позичкові товариства, стан селян-власників (реферати М.Яснопольського, В.Антоновича, П.Чубинського). Серед статистичних досягнень Відділу основне місце займає проведений 2 березня 1874 р. одноденний перепис населення м. Києва. За його результатами, у Києві проживало 127251 чол., серед них чоловіків налічувалося 71848, жінок – 55403. Перепис дав цікаві матеріали, котрі характеризували не тільки кількісний, а також національний, становий склад населення, його заняття, стан освіти тощо. Відгук, який знайшов перепис у прогресивних діячів навколишніх міст, говорить про визначну роль, що відіграв Відділ в історичній долі України. Невдовзі, за зразком київського перепису, було проведено переписи у Житомирі, Миколаєві, Феодосії.