§2. Організаційно-правові форми підприємства

Усі фірми функціонують в певних організаційно-правових формах, які передбачені законодавством країн. В розвинутих ринкових країнах склалися стійкі організаційно-правові форми підприємств. За типом об’єднання осіб і капіталів можна виділити три основні організаційно-правові форми підприємств: одноосібне володіння, товариство (партнерство), корпорація (або компанія).

Одноосібне володіння (власне діло) – це таке підприємство, власником якого є одна особа або одна сім’я.

Воно отримало широке розповсюдження в країнах з ринковою економікою. Для організації власного діла не вимагається оформлення якихось установчих документів, достатньо одержати дозвіл (патент) на здійснення підприємницької діяльності, занести фірму в державний реєстр, органи державної статистики та податкової служби. Індивідуальний підприємець – самостійний господарюючий суб’єкт, який отримує весь дохід і несе повну відповідальність усім своїм майном за результати діяльності. Переваги власного діла – у простоті його організації. Одноосібний підприємець є одночасно і власником, і менеджером, і працівником, що забезпечує йому самостійність і конфіденційність дії.

Основні об’єкти одноосібних фірм – магазини, ремонтні майстерні, підприємства побутового обслуговування та громадського харчування, тобто дрібні і найдрібніші підприємства. Тут задіяні переважно невеликі капітали, можливості яких обмежені, що зумовлює відповідні труднощі одноосібного приватного бізнесу. До проблем даної форми підприємництва слід віднести: труднощі залучення додаткових капіталів для розширення фірми; невизначеність строків діяльності (юридично фірма може припинити своє існування із смертю власника або його банкрутством); необмежена відповідальність за борги; нестача спеціалізованого менеджменту. Середній строк існування одноосібного підприємства у ринковій економіці – близько 2–3-х років. Вони об’єднуються, розорюються, але їм на зміну створюються усе нові.Тому приватний бізнес, шукаючи засоби для розширення своєї діяльності і зміцнення позицій в конкурентній боротьбі, вступає в партнерство із іншими господарюючими суб’єктами, утворює різноманітні спілки або товариства.

За характером об’єднання капіталів і діяльності фізичних та юридичних осіб, а також рівнем відповідальності за економічні результати, розрізняють повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю. Особливою формою є акціонерне товариство.

Найпростішою формою партнерства є повне товариство.

Повне товариство (партнерство) – це об’єднання капіталів двох або більше осіб для спільної підприємницької діяльності.

Його членами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (фірми, організації, установи тощо). Саме ж партнерство не є юридичною особою. Майно товариства – спільна власність учасників – формується внесенням вкладів або паїв, будь-яких за розмірами і видом (грошові чи матеріальні цінності). Учасники товариства поділяють прибуток пропорційно до частки кожного у майні.

Члени такого партнерства несуть повну і солідарну відповідальність за зобов’язаннями всім його рухомим і нерухомим майном.

Повне товариство (партнерство) створюється і функціонує на основі тільки установчого договору, в якому визначаються сфера і строк дії, розмір, вид і порядок внесення паю учасниками, форми їх участі у справах товариства, порядок ведення справ, найменування товариства.

Ведення справ у повному товаристві визначається договором за загальною згодою всіх його учасників, виконується одночасно всіма членами, одним або кількома з них, які мають право виступати від імені товариства. Коли повноваженнями ведення справ наділяю­ться декілька учасників, то кожний із них може діяти від імені товариства самостійно. Однак, в угоді може бути застереження про необхідність розпорядників діяти лише спільно. У будь-якому випадку уповноважені у веденні справ повинні діяти від імені і в інтересах товариства.

Учасники повного товариства не мають права діяти від свого імені і в своїх інтересах, укладати угоди, що не відповідають цілям діяльності товариства, а також брати участь в інших товариствах, які мають аналогічну діяльність. У випадку порушення цих правил винні зобов’язані компенсувати збитки, завдані товариству їхніми діями.

Повноваження учасника, який веде справи товариства припиняється відміною доручення на вимогу хоча б одного з членів товариства. Ця вимога відноситься і до існування самого товариства – якщо хоча б один з учасників виходить із спілки, воно ліквідується. Щоб утворити нове товариство, повинен бути укладений новий договір. Усе це значно обмежує розміри і можливості повного товариства. Такі партнерства (спілки) – це, як правило, дрібні фірми, що діють у торгово-посередницькій сфері.

В Україні повне товариство часто називають кооперативом.

Командитне товариство (спілка) складається із дійсних членів і вкладників. Дійсні члени командитного товариства є “повними” партнерами. За своїми правами вони нічим не відрізняються від учасників повного партнерства і теж несуть повну і солідарну майнову відповідальність за зобов’язаннями спілки. Вкладників командитного товариства називають “сплячими” партнерами. Вони несуть відповідальність по зобов’язаннях спілки лише в межах власного вкладу (паю).

Загальний розмір частин вкладників не повинен перевищувати 50% майна товариства, зафіксованого в установочному договорі. На момент реєстрації командитного товариства кожний із його учасників повинен внести не менше 25% свого внеску грошима чи майном.

Командитне товариство може складатися як мінімум з одного дійсного члена і одного вкладника. При цьому дійсним членом може бути і юридична особа. Саме командитне товариство теж є юридичною особою.

Різна відповідальність членів і вкладників командитного товариства зумовлює і різні права партнерів. Лише дійсні члени приймають рішення і керують товариством за наявності доручення і у відповідності до його змісту. Вони ж одержують і більшу частину прибутків. Вкладники не мають права голосу і лише одержують проценти від прибутку, в залежності від величини їх вкладу.

Командитне товариство діє на підставі установочного договору, в якому визначається розмір частин кожного дійсного члена з повною відповідальністю, склад і порядок внесення ними внесків, форма їх участі у веденні справ товариства. Відносно вкладників, у договорі вказується тільки загальний розмір їхньої частки у майні товариства і порядок внесення внесків.

Партнерство у формі повного командитного товариств, як правило, потужніше у фінансовому відношенні, ніж одноосібне володіння. Тут уже виникає можливість застосування кваліфікованого менеджменту.

Проте варто зауважити, що в цілому партнерство має сенс лише тоді, коли для організації підприємницької діяльності не вимагається значний первісний капітал. Ці форми партнерства застосовують переважно торгово-посередницькі та комерційні структури. У виробничій сфері партнерство застосовується рідко.

Товариство з обмеженою відповідальністю утворюється і функціонує на основі пайової участі його членів у формуванні статутного фонду. Учасники, що утворили статутний фонд (їх буває небагато–5-10), формують колективний орган управління, колективно розподіляють отриманий дохід відповідно до внесеного паю. Ці товариства відносяться до підприємств колективної форми власності.

“Обмежена відповідальність” означає, що пайовик несе відповідальність по зобов’язаннях тільки в розмірі свого паю. На решту майна товариства його відповідальність не поширюється.

Товариство з обмеженою відповідальністю є юридичною особою, діяльність якої визначається статутом, в якому вказується найменування, місцезнаходження, напрям діяльності, величина статутного капіталу і частка кожного члена товариства. Дане товариство – об’єднання “закритого” типу, яке не випускає цінних паперів. Його учасник отримує тільки письмове свідоцтво про зроблений ним внесок, яке вільно не продається і не передається іншій особі. В такому товаристві можлива лише передача права на внесену частку в загальному майні. Для здіснення такої передачі необхідна обов’язкова згода інших учасників товариства, які мають право першочергової купівлі. Тільки у випадку, коли учасники товариства не бажають придбати звільнену частку, вони дають згоду на її передачу третій особі.

Отже, товариство з обмеженою відповідальністю характеризується високою жорсткістю внутрішніх зв’язків і взаємозалежністю його учасників. Склад учасників заздалегідь фіксується і погоджується з усіма пайовиками. Ніякі зміни не відбуваються без їхньої згоди.

Більшість нових об’єднань, що сформувалися в 90-х роках в економіці України, є саме товариства з обмеженою відповідальністю.

В більшості країн товариства із обмеженою відповідальністю називають “лімітед” або скорочено ЛТД.

Домінуючою формою підприємництва в країнах з ринковою економікою є акціонерне товариство (компанія, корпорація)¹.

Акціонерним називається товариство, капітал якого утворюється на основі об’єднання багатьох індивідуальних капіталів і особистих заощаджень громадян шляхом випуску цінних паперів – акцій.

Акціонерне товариство – юридична особа, воно повинно складатись не менше як із двох учасників. Насправді ж акціонерне товариство може складатися із десятків тисяч і навіть мільйонів учасників. Так, середня кількість акціонерів в акціонерній компанії США – близько 60 тис., а у наймогутніших публічних акціонерних компаніях – понад 3 млн. У закритих акціонерних компаніях власниками акцій можуть бути до 300 осіб. Акціонерами є як юридичні, так і фізичні особи.

Важливою перевагою акціонерної форми порівняно з іншими формами комерційної організації (одноосібний бізнес, партнерство, кооперативи) є обмежена відповідальність за зобов’язаннями. Власники акцій несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства (ризикують) тільки капіталом, вкладеним в акції.

Вищим органом управління акціонерним товариством є загальні збори акціонерів, на яких вибирають правління або раду директорів, яка безпосередньо керує поточними справами товариства. Контролюють діяльність товариства власники, які володіють контрольним пакетом акцій. На початку ХХ ст. для того, щоб володіти контрольним пакетом акцій, треба було зосередити в одних руках 50% плюс одну від загальної кількості акцій. Із збільшенням чисельності акціонерів для придбання контрольного пакета акцій потрібна була все менша їх частка. Нині у розвинутих країнах світу для цього достатньо зосередити в одних руках до 5% загальної кількості акцій. Контрольними пакетами акцій, як правило, володіє вузьке коло найбагатших осіб або фінансових груп – комерційних банків, страхових компаній та інших.

Акціонерний капітал (власність) поділяється на власний та позичений. Власний капітал формується від випуску і реалізації акцій та облігацій, і резервного капіталу, який утворюється від прибутку та інвестування його частини у виробництво. Решта прибутку йде на виплату дивідендів акціонерам, сплату податків державі, заробітну плату і премії менеджерам, поповнення резервного фонду тощо.

Позичковий капітал утворюється за рахунок банківського кредиту та коштів, отриманих від випуску облігацій.

Акціонерні товариства (корпорації) бувають двох видів: закриті, акції яких розподіляються між акціонерами і не надходять у вільний продаж, і відкриті, акції яких вільно продаються і купуються всіма бажаючими. У деяких країнах – останні називають – публічними корпораціями.

Статутний фонд акціонерного товариства розділяється на певне число акцій, рівних номінальній вартості.

Акція – це свідоцтво, без установленого строку обігу, що засвідчує майнову участь її власника у капіталі акціонерного товариства.

Власники акцій стають пайовиками акціонерного товариства, його співвласниками і мають право на одержання частини прибутку товариства пропорційно своїй участі, а також на участь у розподілі майна при ліквідації товариства.

Дохід, який одержує акціонер на акції, називається дивідендом.

Розмір дивіденду залежить від маси прибутку, інвестиційної політики корпорації, виду і кількості акцій та інших факторів. Товариства (корпорації) намагаються підтримувати дивідендні платежі на високому рівні. Вищий рівень дивідендів порівняно з вкладенням певної суми в банк є економічним стимулом придбання акцій акціонерами². Як предмет постійного продажу і купівлі акції мають ціну. Сума, зазначена в акції – це її номінальна вартість, а фактична ціна (за якою продають акцію) – курс акції, який перебуває у прямій залежності від розміру дивіденду і в оберненій – від рівня позичкового процента.

Акції, що випускаються, класифікуються за різними ознаками. За характером розпорядження розрізняють акції іменні та на пред’явника. Іменні акції реєструються в акціонерних книгах корпорацій на ім’я власника. Такі акції, як правило, випускаються великим номіналом. Акції на пред’явника випускаються без зазначення власника. Реєструється тільки їх загальна кількість. Такі акції випускаються малим номіналом.

За розміром виплати дивідендів і правом участі акціонерів в управлінні корпорацією акції поділяються на привілейовані (преференційні) та прості (звичайні). На привілейовані акції встановлюється фіксований дивіденд, який виплачується раніше, ніж його визначають для власників простих акцій. При цьому розмір дивіденду не залежить від поточного прибутку компанії. Однак, якщо фінансовий стан компанії погіршується, то виплата привілейованих дивідендів може бути відкладена на невизначений строк. В такому випадку доходи на кумулятивні (невиплачені) акції нагромаджуються і виплачуються згодом. У випадку ліквідації компанії власникам привілейованих акцій повертають вкладені кошти за їх номінальною ціною.

Привілейовані акції не дають їх власникам права голосу на загальних зборах акціонерів. Тому вони не беруть участі в управлінні компанією. Однак, якщо компанія не сплачує дивіденди кілька разів підряд, то власники таких акцій одержують право голосу.

Привілейовані акції поділяють на зворотні і незворотні. Коли компанія випускає зворотні акції, вона залишає за собою право викупу (погашення) за ціною, яка не повинна перевищувати номінальну вартість акції. Незворотні акції не можуть бути оплачені, поки існує компанія.

На прості акції виплачуються дивіденди залежно від величини прибутку компанії в поточному році. Тому цей вид акцій є найбільш ризикованим із всіх цінних паперів, оскільки дивіденди на них виплачуються в останню чергу., тобто після оплати процентів на облігації, податків і фіксованих дивідендів. Однак при хорошому фінансовому стані компанії дивіденди на звичайні акції значно перевищують фіксовані. Саме тому звичайні акції набули широкого розповсюдження серед населення розвинутих країн. Так, у Японії власником акцій є один із семи жителі, у США – один із п’яти, у Швеції – кожен другий, у Англії 23% працюючих володіють акціями своїх підприємств, які вони купили на пільгових умовах.

Щодо прийняття рішень, то акції поділяються на “багатоголосі”, “одноголосі” і “безголосі”.

Акціонерні компанії (корпорації) випускають також облігації.

Корпоративна облігація – це свідоцтво про надання їх власниками позики корпорації, яке дає право на одержування фіксованого доходу у вигляді процента.

Проценти по облігаціях сплачуються з прибутку корпорацій до виплати податків і дивідендів. Власники облігацій є кредиторами корпорацій, а не її співвласниками, і тому вони не мають права голосу і не беруть участі в управлінні підприємством.

Корпоративні облігації поділяються на заставні і беззаставні. Заставні облігації випускаються під заставу майна корпорації та цінних паперів. В разі несплати боргу заставні активи (земля, споруди, інше майно) та заставні цінні папери стають власністю того, хто володіє заставними облігаціями. Заставні облігації, як правило, випускають фінансово потужні корпорації, що мають високий кредитний рейтинг.

Розрізняють також конвертовані і неконвертовані облігації. Конвертовані облігації можна обміняти на прості акції тієї ж корпорації, коли це буде вигідно. Така облігація є одним з найменш ризикованих цінних паперів. Вона дає сталий фіксований дохід, а при сприятливій кон’юнктурі дає можливість збільшити дохід через обмін на більш дохідні акції.