20. Теорія рекапітуляції Ст. Холла,

Біогенетичний закон (від грец. bios — життя і genesis — походження) сформулював у 1866 році німецький біолог Ернст Геккель (спільно з Ф. Мюллером). Він висловив теоретичне припущення про те, що сукупність послідовних форм, яких жива істота набуває в процесі своєї індивідуальної еволюції від яйцеклітини до розвинутого стану (онтогенез), являє собою коротке й швидке відтворення того ряду форм, які проходять предки даного виду з древніших часів до теперішнього часу (філогенез).

Е. Геккель сформулював біогенетичний закон по відношенню до ембріогенезу: онтогенез є коротке й швидке повторення (рекапітуляція) філогенезу. Проте цей закон був перенесений на процес онтогенетичного розвитку дитини. Стенлі Холл в процесі своїх досліджень дійшов висновку, що дитина у своєму розвитку коротко повторює розвиток людського роду від первісної дикості до сучасної культури: минає періоди дикунства, полювання, догляду за тваринами, землеробства, промисловості й торгівлі. У створеній ним теорії рекапітуляції (від лат. recapitulatio – повторення) Холл стверджував, що послідовність і зміст етапів розвитку задані генетично, і тому ні ухилитися, ні обминути якоїсь стадії свого розвитку дитина не може.

Учень Холла Гетчинсон на основі теорії рекапітуляції створив періодизацію психічного розвитку, критерієм в якій був спосіб добування їжі. При тому дійсні факти, які спостерігалися під час дослідження дітей певного віку, пов'язувалися з ідеєю Холла і пояснювалися зміною способу добування їжі, який є (за думкою Гетчинсона) провідним не тільки для біологічного, але й для психічного розвитку. Він виділив 5 основних фаз в психічному розвитку дітей, межі яких не були жорсткими, так що кінець однієї не співпадав з початком наступної:

1) від народження до 5 років —  стадія риття й копання. На цій стадії діти полюбляють грати в піску, робити пасочки та маніпулювати з відерцем й совком;

2) від 5 до 11 років —  стадія мисливства та захоплювання. На цій стадії діти починають боятися чужих, у них з'являється агресивність, жорстокість, бажання відгородитися від дорослих, особливо сторонніх, і прагнення робити багато речей потайки;

3) від 8 до 12 років — пастуша стадія. В цей період діти прагнуть мати свій власний куток, причому вони будують свої схованки звичайно у дворах або у полі, у лісі, але не в домівці. Вони також полюбляють свійських тварин і намагаються їх завести, щоб було про кого піклуватися і кого захищати. У дітей, особливо у дівчат, в цей час з'являється прагнення пестощів й ніжності;

4) від 11 до 15 років — землеробська стадія, яка пов'язана з інтересом до погоди, явищ природи, а також з любов'ю до садівництва, а у дівчаток й до квітництва. В цей час у дітей з'являється спостережливість й обачність;

5) від 14 до 20 років —  стадія промисловості й торгівлі, або стадія сучасної людини. В цей час діти починають усвідомлювати роль грошей, а також значення арифметики та інших точних наук. Крім того, у дітей виникає прагнення обмінюватися різними предметами.

Гетчинсон вважав, що з 8 років, тобто з пастушої стадії, настає ера цивілізованої людини і саме з цього віку дітей можна систематично навчати, що неможливо на попередніх етапах. Притому він виходив з ідеї Холла про те, що навчання повинно надбудовуватися над певним етапом психічного розвитку, тому що дозрівання організму підготовляє основу для навчання.

І Холл і Гетчинсон були впевнені, що проходження кожної стадії обов'язкове для нормального розвитку, а фіксація на якійсь із них веде до появи відхилень і аномалій у психіці. Оскільки діти реально не можуть перенестися в ті ж ситуації, які пережило людство, то перехід від однієї стадії до другої, як вважав Холл, здійснюється в грі [30, С. 108–110].

Очевидна біологізація психічного розвитку дітей в даній концепції була піддана критиці в творах спеціалістів з дитячої психології наступного періоду, зокрема, Л. С. Виготського і Д. Б. Ельконіна.

Біогенетичним теоріям протистоять соціогенетичні теорії, відповідно до яких розвиток дитини розглядається як результат впливу навколишнього середовища й засвоєння досвіду оточуючого світу. Представники цього напряму стверджують, що в будь-якої людини можна сформувати психічну функцію певного рівня за допомогою навчання й виховання. Витоки подібного підходу —  в ідеях англійського філософа сімнадцятого століття Джона Локка (1632–1704), якому належить авторство теорії "чистої дошки". З погляду Локка, новонароджена дитина — "tabula rasa" (лат. — "чиста дошка", вискоблена дощечка, на якій ще нічого не написано), на якій згодом середовище, зокрема, суспільство виводять свої письмена. Тобто дитина здобуває всі психічні властивості суто через досвід.

До соціогенетичного напряму мають відношення теорії научіння (Б. Скіннер, А. Бандура, Н. Міллер, Дж. Доллард, Р. Сірс), із якими студентам пропонується ознайомитися самостійно ( 9, С. 122–161; 18, С. 331–409).

Дискусії психологів із приводу основних джерел розвитку особистості (спадковість чи оточення) призвели до формування теорії конвергенції цих факторів. Основоположник її німецький психолог Вільям Штерн (1871–1938) доводив, що психічний розвиток не є простим виявом вроджених властивостей і не простим сприйняттям зовнішніх впливів, а результатом конвергенції внутрішніх задатків із зовнішніми умовами життя. Разом з тим, Штерн був прихильником концепції рекапітуляції і вважав, що розвиток психіки дитини повторює історію людства й культури. В основу запропонованої ним схеми періодизації дитячого розвитку була покладена біогенетична концепція. Концепція конвергенції (взаємодії) двох факторів розвитку дитини донедавна була найпоширенішою у віковій психології

21. Теорія психосексуального розвитку людини за З.Фрейдом,

В своей периодизации возрастного развития Зигмунд Фрейд прослеживает одну линию — психосексуального развития.

Зрелая личность имеет сложную структуру: она состоит из трех инстанций — Оно (ид), Я (эго) и Сверх-Я (супер-эго).

Оно - воплощение страстей и влечений. Я — разума и рассудительности. Сверх-Я, становится но­сителем моральных норм, критиком и цензором. Когда дей­ствия Я расходятся с требованиями Сверх-Я, появляется чувство вины.

Возрастное развитие, его стадии, по З. Фрейду, связаны со смещением эрогенных зон — тех областей тела, стиму­ляция которых вызывает удовольствие (отсюда — своеоб­разные названия возрастных этапов).

На оральной стадии (до 1 года) эрогенная зона — сли­зистая рта и губ. Ребенок получает удовольствие, когда со­сет молоко, а в отсутствии пищи — собственный палец или какой-нибудь предмет. Поскольку абсолютно все жела­ния младенца не могут быть немедленно удовлетворены, появляются первые ограничения, и кроме бессознатель­ного, инстинктивного начала личности, Оно, в конце ста­дии появляется вторая инстанция — Я. Формируются такие черты личности, как ненасытность, жадность, требователь­ность, неудовлетворенность всем предлагаемым.

На анальной стадии (1—3 года) эрогенная зона смеща­ется в слизистую оболочку кишечника. Ребенка в это время приучают к опрятности, возникает много требований и запретов, в результате чего интенсивно развивается Я, оп­ределяющим становится принцип реальности. Кроме того, в личности ребенка начинает формироваться инстанция — Сверх-Я как воплощение социальных норм, внутренняя цензура, совесть. Развиваются аккурат­ность, пунктуальность, упрямство, агрессивность, скрыт­ность, накопительство и некоторые другие черты.

Фаллическая стадия (3—5 лет) характеризует высшую ступень детской сексуальности. Ведущей эрогенной зоной становятся гениталии. Если до сих пор детская сексуальность была направлена на себя, то сейчас дети начинают испыты­вать сексуальную привязанность к взрослым людям, маль­чики к матери (Эдипов комплекс), девочки к отцу (комп­лекс Электры). Это время наиболее строгих запретов и ин­тенсивного формирования Сверх-Я. Зарождаются новые чер­ты личности — самонаблюдение, благоразумие и др.

Латентная стадия (5—12 лет) как бы временно преры­вает сексуальное развитие ребенка. Влечения, исходящие из Оно, хорошо контролируются. Детские сексуальные пе­реживания вытесняются, и интересы ребенка направляют­ся на общение с друзьями, школьное обучение и т.д.

Генитальная стадия (с 12 лет) соответствует собственно половому развитию. Объединяются все эрогенные зоны, появляется стремление к нормальному сексуальному об­щению. Биологическое начало — Оно — усиливает свою активность, и личности приходится бороться с его агрес­сивными импульсами, используя механизмы психологи­ческой защиты.

22. Епігенетична теорія розвитку людини Е. Еріксона.

Эпигенетическая теория развития личности [греч. epi — над, сверх, после + genesis — происхождение] — созданная Э. Эриксоном психоаналитическая концепция об отношениях "Я" и общества. Понятие эпигенеза заимствовано Э. Эриксоном из биологии. Эпигенетический принцип используется при изучении эмбрионального развития. Согласно этому принципу, все, что растет, имеет общий план. Исходя из этого общего плана, развиваются отдельные части. Причем каждая из них имеет наиболее благоприятный период для преимущественного развития. Так происходит до тех пор, пока все части, развившись, не сформируют функциональное целое. Эпигенетические концепции в биологии подчеркивают роль внешних факторов в возникновении новых форм и структур и тем самым противостоят преформистским учениям. С точки зрения Э. Эриксона, последовательность стадий — результат биологического созревания, но содержание развития определяется тем, чего ожидает от человека общество, к которому он принадлежит.

Ценности и нормы общества передаются детям в про­цессе воспитания. Дети, принадлежащие к сообществам практически одинакового уровня социально-экономичес­кого развития, приобретают разные черты личности из-за разных культурных традиций, связанных с основным ви­дом занятий, и принятых стилей воспитания.

. Ребе­нок, созревая, с необходимостью проходит ряд следую­щих друг за другом стадий. На каждой стадии он приобре­тает определенное качество (личностное новообразование), которое фиксируется в структуре личности и сохраняется в последующие периоды жизни.

На первой стадии развития (орально-сенсорной), соответ­ствующей младенческому возрасту, возникает доверие или не­доверие к миру. Ребенок, с дове­рием относящийся к миру, который его окружает, без особой тревоги и гнева переносит исчезновение из его поля зрения матери: он уверен, что она вернется, что все его потребности будут удовлетворены. Материнская лю­бовь и нежность определяет «количество» веры и надежды, вынесенной из первого жизненного опыта ребенка. В это время ребенок как бы «вбирает» в себя образ мате­ри. Это первая ступень формирования идентичности развивающейся личности.

Вторая стадия (мышечно-анальная) соответствует раннему возрасту. Резко возрастают возможности ребенка, он начинает ходить и отстаивать свою независимость. Но возрастающее чув­ство самостоятельности не должно подорвать сложившееся раньше доверие к миру. Родители помогают его сохранить, ог­раничивая появляющиеся у ребенка желания требовать, при­сваивать, разрушать, когда он проверяет свои силы.

На третьей стадии (локомоторно-генитальной), совпада­ющей с дошкольным возрастом, ребенок активно познает окружающий мир, моделирует в игре отношения взрос­лых, сложившиеся на производстве и в других сферах жиз­ни, быстро и жадно учится всему, приобретая новые дела и обязанности. К самостоятельности добавляется инициатива.

Младший школьный возраст — предпубертатный, т.е. пред­шествующий половому созреванию ребенка. В это время раз­вертывается четвертая стадия (латентная), связанная с воспи­танием у детей трудолюбия, необходимостью овладения но­выми знаниями и умениями. Период начального школьного обучения — это также начало профессиональной идентификации, ощущения своей связи с представителями определенных профессий.

Подростковый возраст и юность составляют пятую стадию развития личности, период самого глубокого кризиса. Детство подходит к концу, и этот большой этап жизненного пути, за­вершаясь, приводит к формированию идентичности. В ней объе­диняются и преобразуются все предыдущие идентификации ребенка; к ним добавляются новые, поскольку повзрослев­ший, изменившийся внешне ребенок включается в новые со­циальные группы и приобретает другие представления о себе. Когда не удается осознать себя и свое место в мире, на­блюдается диффузность идентичности.

В ранней зрелости, на шестой стадии, перед взрослым человеком встает проблема близости (интимности). Имен­но в это время проявляется, истинная сексуальность. Но человек готов к близости с другим не только в сексуаль­ном, но и в социальном плане. Третье десятилетие жизни — время создания семьи. Оно приносит любовь, понимаемую Э. Эриксоном в эротичес­ком, романтическом и нравственном смысле. В браке лю­бовь проявляется в заботе, уважении и ответственности за спутника жизни.

Зрелость, или средний возраст, — седьмая стадия разви­тия личности, необычайно длительная. Решающим здесь становится «отношение человека к продуктам своего труда и к своему потомству», забота о будущем человечества. Желание внести свой вклад в жизнь будущих поколений является естественным, в этом возрасте оно реализуется, прежде всего, в отношениях с детьми. Э. Эриксон подчерки­вает зависимость старшего поколения в семье от младшего. Зрелый человек нуждается в том, чтобы быть нужным.

Последняя стадия, поздняя зрелость, становится интегративной: в это время «созревают плоды семи предшествовав­ших стадий». Человек принимает пройденный им жизненный путь как должный и обретает целостность личности.

Только сейчас появляется мудрость. Взгляд в прошлое дает возможность сказать: «Я доволен». Дети и творческие достижения воспринимаются как продолжение себя, и страх смерти исчезает.

Стадия	Возраст	Психосоциальный  кризис	Сильная сторона
1. Орально-сенсорная	Рождение-1 год	Базальное дове-рие - базальное недоверие	Надежда
2. Мышечно-анальная	1-3 года	Автономия - стыд и сомнение	Сила воли
3. Локомоторно-     генитальная	3-6 лет	Инициативность -вина	Цель
4. Латентная	6-12 лет	Трудолюбие-неполноценность	Компетент-ность
5. Подростковая	12-19 лет	Эго-идентичность - ролевое смешение	Верность
6. Ранняя зрелость	20-25	Интимность -изоляция	Любовь
7. Средняя зрелость	26-64	Продуктивность-застой	Забота
8. Поздняя зрелость	65-смерть	Эго-интеграция - отчаяние	Мудрость

Достигаемое на каждой стадии равновесие знаменует собой приобретение новой формы эгоидентичности и открывает возможность включения субъекта в более широкое социальное окружение. При воспитании ребенка нельзя забывать, что "негативные" чувства всегда существуют и служат динамическими противочленами "позитивных" чувств на протяжении всей жизни. Переход от одной формы эгоидентичности к другой вызывает кризисы идентичности. Кризисы, по Э. Эриксону, — это не болезнь личности, не проявление невротического расстройства, а поворотные пункты, "моменты выбора между прогрессом и регрессом, интеграцией и задержкой"

23. Переваги та недоліки існуючих періодизацій психічного розвитку.

Пеpиодизация психического развития в детском возрасте - это самая важная проблема современной детской психологии. От возможных вариантов решения этой проблемы зависит то, чему мы будем учить и как мы будем воспитывать наших детей.

Существующая сейчас система выделения периодов сложилась практическим путём. Она не имеет должных теоретических основ и поэтому не может дать верных ответов на некоторые очень важные вопросы.

Решить эту проблему, т.е. сформулировать принцип, по которому можно было бы выделить периоды в детском развитии пытались многие отечественные и зарубежные учёные. Наиболее уважаемыми психологами, занимающимися этой проблемой в нашей стране считаются Л.В.Выготский и П.П.Блонский. П.П.Блонский считал, что процессы психического развития изменяются с развитием человечества и может происходить появление новых периодов, не существовавших до этого. Также изменениям подвержены и темпы развития. Чем благоприятнее условия , тем выше темпы развития. Он считал, что детское развитие - это не процесс плавных преобразований, а резкое качественное изменение, происходящее в переломные периоды.

Л.С. Выготский поддерживает точку зрения Блонского и считает, что детское развитие - это постоянная смена критических и стабильных периодов в детском развитии. В своё время их идеи не нашли должной поддержки из-за того, что психологическая мысль была сосредоточена на теории "факторов развития".

А.Н.Леонтьев и С.А.Рубенштейн нашли совершенно новый подход к проблеме психического развития с позиции роли деятельности в этом процессе. В связи с введением нового подхода возникла и новая периодизация детского развития. Было установлено и нам это достаточно легко понятно, что у человека всегда преобладает какой-либо один вид деятельности. По главенствующим видам деятельности и были выделены периоды; моменты смены одной деятельности на другую и являются переходами от периода к периоду. Экспериментально была выявлена зависимость психических процессов от мотивов и задач деятельности. Важное значение имеет не только сама деятельность, но и предметы, на которые эта деятельность направлена.

Другим важным вопросом, которым занимается психология на протяжении нескольких последних десятилетий является вопрос о соотношении между процессами умственного развития и процессами развития личности. Этот вопрос является очень спорным и важным. Поэтому возникло множество теорий. Дело в том, что эти процессы рассматривались отдельно друг от друга; в результате чего сейчас вместо гармонического развития ребенка мы имеем два независимых друг от друга процесса: воспитание и обучение. Причиной такого ошибочного явления является натуpалистический подход к психическому развитию ребенка. Из такого подхода вытекают следующие заблуждения:

1 ребенок рассматривается изолированно от общества, общество для него является только средой обитания.

2 психическое развитие рассматривается только как процесс адаптации к среде обитания.

3 происходит деление всего окружающего мира на мир людей и мир вещей.

Из этого же подхода родились две теории:

1 теория умственного развития (интеллектуального) развития. Её основателем был Ж.Пиаже. Он выводил всякую последующую ступень развития интеллекта непосредственно из предыдущей; причиной такого развития являются внешними для психического процесса силы. Он считал, что интеллект есть механизм адаптации, а его развитие есть развитие форм адаптации к миру вещей.

2 теория личности (аффективно - потребностной сферы). Её основателем был Зигмунд Фрейд. Для Фрейда и неофpейдистов механизмы вытеснения цензуры, замещения и т.п. выступают как механизм адаптации ребенка к миру людей.

Отказываться от такого натуралистического представления о психическом развитии детей очень трудно из-за того, что у детей действительно происходит деление действительности на два мира: мир людей и мир вещей; но у них эти два мира взаимосвязаны. Понять, как ребенок воспринимает мир вещей и мир людей, помогает идея "ролевой игры", которая социальна по-своему содержанию. Ролевая игра не является чем-то постоянным и вечным; она изменяется вместе с изменением положения ребенка в обществе, и система "ребенок - вещь" преобразуется в систему "ребенок - общественный предмет". Выработка способов действия с таким предметом невозможна путём адаптации: отсюда следует, что овладение способами действия с предметами приводит к пониманию взрослого, как носителя общественных задач деятельности. Усвоение детьми этих задач, мотивов и норм отношений осуществляется через воспроизведение или моделирование отношений взрослых в собственной деятельности детей. Итог: деятельность ребенка внутри системы "ребенок -общественный предмет" и "ребенок -общественный взрослый” это единый процесс, в котором формируется личность. Искусственное деление этого процесса на обучение и воспитание приводит к тому, что один процесс преобладает, а другой находится в подчинённом положении.

Для иллюстрации вышеизложенного обратимся к фактическим материалам, накопленным в детской психологии за последние десятилетия. На основе многих экспериментов и наблюдений можно выделить следующие виды деятельности детей и расположить их в той последовательности, в которой они становятся ведущими:

Непосредственно - эмоциональное общение

Предметно - манипулятивная деятельность

Ролевая игра

Учебная деятельность

Интимно-личное общение

Учебно-пpофессиональная деятельность

Все три эпохи: раннего детства, детства и подpостничества подчинены одному принципу и состоят из закономерно связанных двух периодов. Переход от одной эпохи к следующей происходит при возникновении несоответствия между опеpационно - техническими возможностями ребенка и мотивами деятельности, на основе которых они формировались.

На сегодняшний день, правильной признается гипотеза о периодичности психического развития и построенная на её основе схема периодизации. Эта гипотеза даёт возможность рассмотреть процесс психического развития не как линейный, а как идущий по спирали; даёт путь к изучению существующих между отдельными периодами функциональных связей. По этой гипотезе деление психического развития происходит в соответствии с внутренними законами, а не под влиянием внешних факторов. Практическое значение заключается в необходимости перестройки существующей системы дошкольного и школьного образования.

24. Вітчизняні періодизації психічного розвитку.

Культурно-історична концепція Л.С.Виготського.

Критерии периодизации по Л.С. Выготскому:

1. псих. Функции имеют соціально-историческое похождение 2. Новообразования, могут быть возрастные, одно из которых центральное. 3. Чередование стабильных и кризисных периодов.

Периодизация по Выготскому:

0 - 1 год - младенчество, 1 год – кризис

1 - 3 года - ранний ,3 года - кризис

3 - 7 лет - дошкольный, 7 лет - кризис

7 - 13 лет - школьный, 13 лет - кризис

13 - 17 лет - пубертатный, 17 лет - кризис

Психологія ставлення про закономірності дитячого розвитку (В.М.Мясищев).

Основою особистості є індивідуально-цілісна система її суб’єктивно-оцінних ставлень до дійсності. В.М.Мясищев зазна-чає, що психологічне ставлення – це цілісна система індивідуаль-них, вибіркових і свідомих зв’язків особистості з різними сторона-ми дійсності. Діяльність і поведінка однієї й тієї ж особистості кожного конкретного моменту визначаються її ставленням до різних сторін дійсності, видами ставлення, які випливають з історії розвитку особистості, з усієї об’єктивної суспільно-істо-ричної дійсності. Питання про розвиток людини нерозривно пов’язане з формуванням її видів ставлення. Виховання є проце-сом взаємодії вихователя і вихованця. Взаємовідносини, що існу-ють між ними, відіграють істотну роль у процесі взаємодії та ра-зом з тим є результатом цієї взаємодії.

Діяльність (гра, навчання, праця) для формування основ-них психічних властивостей, які є моральною основою особис-тості, може бути і нейтральним процесом, якщо між її учасниками не організовані ставлення (відносини, що вимагають взаємодопо-моги, співробітництва).

Діяльнісний підхід до аналізу психіки дитини.

Традиционно в отечественной психологии выделяют как минимум два направления: московскую, так называемую «деятельностную психологию», и ленинградскую школу психологии, которая получила название отношенческой.

В русле деятельностного подхода в центре внимания находился принцип единства деятельности и сознания, разрабатывалась категория деятельности. Деятельность рассматривалась как предмет специального изучения и как объяснительный принцип.

По определению А.Н. Леонтьева, деятельность есть «молярная, не аддитивная единица жизни телесного, материального субъекта. Деятельность – это не реакция и не совокупность реакций, а система, имеющая строение, свои внутренние переходы и превращения, свое развитие».

А.Н. Леонтьев называет деятельностью не всякий процесс. Этим термином он обозначает только такие процессы, которые, осуществляя то или иное отношение человека к миру, отвечают соответствующей им потребности.

Предметность есть неотъемлемая характеристика деятельности. В самом понятии деятельности уже имплицитно содержится понятие ее предмета. Выражение «беспредметная деятельность», по А.Н, Леонтьеву, лишено всякого смысла. Предмет деятельности и есть ее действительный мотив. Деятельности без мотива не бывает. «Немотивированная» деятельность – это деятельность, не лишенная мотива, а деятельность с субъективно и объективно скрытым мотивом.

В зависимости от того, в какую деятельность включено действие, оно получает ту или иную психологическую характеристику – к такому выводу пришел А.Н. Леонтьев.

Другая важная психологическая особенность деятельности, по словам А.Н. Леонтьева, состоит в том, что с деятельностью специфически связан особый класс психических переживаний – эмоции и чувства. Эти переживания зависят не от отдельных, частных процессов, но всегда определяются предметом, течением и судьбой той деятельности, в состав которой они входят.

Действием, А.Н. Леонтьев называет такой процесс, мотив которого не совпадает с его предметом (т.е. с тем, на что оно направлено), а лежит в той деятельности, в которую данное действие включено. Предметом самого действия является «сознаваемая непосредственная цель».

По А.Н, Леонтьеву, между деятельностью и действием существует определенное отношение: мотив деятельности может сдвигаться и переходить на предмет (цель) действия. В результате этого действие превращается в деятельность. Этому моменту А.Н. Леонтьев придает исключительное значение: этот процесс составляет ту конкретно – психологическую основу, на которой возникают изменения ведущей деятельности и, следовательно, переходы от одной стадии развития к другой. [6, c. 177]

Операция – способ выполнения действия. Операция представляет собой необходимое содержание всякого действия, но она не тождественна с действием. Одно и то же действие может осуществляться разными операциями, и, наоборот, одними и теми же операциями осуществляются иногда разные действия. Это обстоятельство А.Н. Леонтьев объясняет тем, что, в то время как действие определяется целью, операция зависит от условий, в которых эта цель дана.

Как показал в своих исследованиях А.Н.Леонтьев, для развития сознательных операций характерно, что всякая сознательная операция впервые формируется в качестве действия, иначе возникнуть не может. Сознательные операции формируются сначала как целенаправленные процессы, которые лишь за тем могут в некоторых случаях приобрести форму автоматизированного навыка. Это в принципе совершенно необходимый процесс. Если мы хотим сформировать у ребенка какой – либо навык, его необходимо сделать достоянием сознания.

Психологические функции – это физиологические функции, осуществляющие высшую форму жизни организма, его жизнь, опосредованную психическим отражением действительности. Сюда, по словам А.Н. Леонтьева, относятся сенсорные функции, мнемические функции, функция тоническая и др.

А.Н. Леонтьев прослеживает факт зависимости развития функций от того конкретного процесса, в который они включены. Но и развитие функций в свою очередь позволяет более совершенно осуществляться соответствующей деятельности.

Итак, всякое сознательное действие формируется внутри сложившегося круга отношений, внутри той или иной деятельности, которая и определяет собой психологические особенности.

Деятельность как предмет изучения.

Деятельность как объяснительный принцип.

Введение категории деятельности в психологию, по словам А.Н. Леонтьева, меняет весь понятийный строй психологического знания. Но чтобы, это действительно произошло, необходимо изучать эту категорию, это явление во всей ее полноте: со стороны ее структуры и в ее специфической динамике, в ее различных видах и формах.

О деятельности как об объяснительном процессе говорят в том случае, если понятия и положения деятельности применяют к анализу психических процессов, сознания, личности. Так можно вести речь о деятельности восприятии, деятельности мышления. Можно рассматривать внимание как деятельность, в которой выделяются свои мотивы, действия и операции и т.д.

Принцип единства деятельности и сознания.

В рамках деятельностного подхода сознание и деятельность рассматривают в единстве. Суть данного принципа заключается в том, что деятельность понимается:

Как условие возникновения, фактор формирования и объект приложения сознания человека;

Как форма активного сознания;

Как регулятор поведения и действий человека.

Этот принцип, по словам Б.Г. Ананьева, имеет методологическое значение как в том, что определяет объективную познаваемость субъективного, так и в том, что указывает на возможность генетического исследования различных форм отражения в связи с реальным процессом жизни и деятельности.

В своей работе А.Н. Леонтьев раскрывает значение и механизм влияния деятельности как таковой на детское развитие.

Ведущей деятельностью А.Н. Леонтьев называет деятельность, имеющую следующие три признака:

Это деятельность, в форме которой возникают и внутри которой дифференцируются другие, новые виды деятельности;

это деятельность, в которой формируются или перестраиваются частные психические процессы (мышление, восприятие, память и т.д.);

это деятельность, от которой «ближайшим образом зависит наблюдение в данный период развития основные психологические изменения личности ребенка».

Механизм смены ведущих видов деятельности у ребенка при переходе с одного возрастного этапа на другой – сдвиг мотива на цель. Мотивы «реально действующие» и «понимаемые» лежат у основания данного механизма. Только понимаемые мотивы при определенных условиях становятся действенными мотивами. Именно так и возникают новые мотивы, а следовательно, и новые виды деятельности.

Дело в том, что при некоторых условиях результат действия оказывается более значительным, чем мотив, реально побуждающий это действие. В случае смены ведущей деятельности «понимаемые мотивы» находятся не в сфере отношений, в какие уже фактически включен ребенок, а в сфере отношений, характеризующих место, какое ребенок сможет занять лишь на следующей, более высокой стадии развития. Эти переходы подготавливаются долго. Они более сложны, чем смены одного вида деятельности другим.

В тех случаях, когда появление нового мотива не соответствует реальным возможностям деятельности ребенка, эта деятельность не может возникнуть в качестве ведущей, и первоначально, т.е. на данной стадии, она развивается как бы побочной линией.[6, c. 179]

Б.Г. Ананьев об основных видах деятельности человека.

Деятельность человека как фактор человеческого развития составляет необходимое звено в сложной цепи причинно – следственных зависимостей сознания от общественного бытия. Вне действия этого фактора, по словам Б.Г. Ананьева, не могут быть понятны сложные эффекты воздействия социальной среды на человека и его сознание.

Однако Б.Г. Ананьев отказывается выстраивать какую бы то ни было иерархию ведущих типов деятельности, предложенную Д.Б. Элькониным, А.Н. Леонтьевым, С.Л. Рубенштейном. Он называет лишь два вида деятельности – познание и общение, имеющие непреходящее значение для развития человека на всех этапах онтогенеза.

Познание есть основная форма деятельности индивида именно вследствие того, что познание есть всемирно – исторический процесс целенаправленного и обобщенного отражения людьми объективных законов природы, общества и самого сознания. Общение – столь же социально, сколь и индивидуально. Благодаря развитию познания и общения в процессе воспитания, их взаимодействие и слияние в разнообразных формах и возникает на их основе такая «синтетическая» форма деятельности ребенка, как игровая. Все формы игры по Б.Г. Ананьеву, представляют собой те или иные интеграции элементов сознания и общения. [8, c. 49]

В русле деятельностного подхода в центре внимания находится принцип единства деятельности и сознания. В психологии деятельность рассматривалась как предмет специального изучения и как объяснительный принцип.

Сознательное действие формируется внутри сложившегося круга отношений, внутри той или иной деятельности, которая и определяет собой психологические особенности

Проблеми вікової психології у працях Г.С.Костюка.

Г. Костюк з урахуванням особливостей діяльнісного підходу розробив теорію психічного розвитку в онтогенезі. У психічному розвитку дитини, який забезпечується єдністю біологічних і соціальних умов, провідну роль він підводив навчанню і вихованню. Дозрівання організму, вважав учений, змінює ставлення дитини до навколишнього середовища, що зумовлює появу нових видів діяльності. На його думку, становлення психіки відбувається нерівномірно: є періоди прискореного розвитку окремих психічних функцій (сенситивні періоди) і періоди сповільнення. Разом із тим він може бути гетерохронним — тоді прискорений розвиток одних функцій відбувається на фоні сповільнення розвитку інших. Психіка розвивається шляхом надбудови нових структур над уже утвореними. Між цими структурами виникають суперечності, які розв'язуються підняттям дитини на новий, вищий, ступінь розвитку. Ці суперечності є рушійною силою психічного розвитку дитини.

Визнаючи провідну роль суспільних умов (навчання і виховання) в психічному розвитку дитини, Костюк не ігнорував і можливостей спонтанного розвитку. Його ідеї широко використовуються в дослідженнях українських вчених, зокрема Олександра Скрипченка (нар. 1921) та Олександра Киричука (нар. 1929), присвячених розумовому розвитку молодших школярів.

25. Періодизація Л.С.Виготського

Критерии периодизации по Л.С. Выготскому:

1. псих. Функции имеют соціально-историческое похождение 2. Новообразования, могут быть возрастные, одно из которых центральное. 3. Чередование стабильных и кризисных периодов.

Периодизация по Выготскому:

0 - 1 год - младенчество, 1 год – кризис

1 - 3 года - ранний ,3 года - кризис

3 - 7 лет - дошкольный, 7 лет - кризис

7 - 13 лет - школьный, 13 лет - кризис

13 - 17 лет - пубертатный, 17 лет - кризис

26. Критерії визначення періодів розвитку. Поняття соціальної ситуації розвитку.

Визначення періодів, стадій, фаз психічного розвитку особистості необхідне для створення оптимальної системи навчання й виховання, використання в повному обсязі можливостей дитини на кожному віковому етапі. Критеріями визначення основних періодів індивідуального психічного розвитку повинні бути якісні й суттєві ознаки, взяті в їх системному зв'язку, що виявляє характерні для кожного віку цілісні новоутворення. Такими є ті психічні й соціальні зміни в житті дитини, які визначають її свідомість і діяльність, ставлення до середовища, увесь хід розвитку на даному етапі.

Социальная ситуация развития — сущностная характеристика возрастного периода развития, введенная Л. С. Выготским. Социальная ситуация развития как единственное и неповторимое, специфическое для данного возраста отношение между ребенком и средой, определяет: 1) объективное место ребенка в системе социальных отношений и соответствующие ожидания и требования, предъявляемые к нему обществом (А. Н. Леонтьев); 2) особенности понимания ребенком занимаемой им социальной позиции и своих взаимоотношений с окружающими людьми; отношения ребенка к своей позиции в терминах принятия — непринятия. Социальная ситуация развития ставит перед субъектом на каждом возрастном этапе специфические задачи, разрешение которых и составляет содержание психического развития в данном возрасте. Достижения психического развития ребенка постепенно приходят в противоречие со старой социальной ситуацией развития, что приводит к слому прежних и построению новых отношений с социальной средой, а следовательно, к новой Социальной ситуацией развития. Вновь возникшее противоречие между новыми, более высокими социальными ожиданиями и требованиями к ребенку и его возможностями, разрешается путем опережающего развития соответствующих психологических способностей. Таким образом, скачкообразное изменение социальной ситуации развития выступает одним из существенных компонентов возрастных кризисов развития.

Социальная ситуация развития меняется в самом начале возрастного периода. К концу периода появляются новообразования, среди которых особое место занимает центральное новообразование, имеющее наибольшее значение для развития на следующей стадии.

27. Поняття кризи, вікових новоутворення, провідна діяльність людини.

Кризис

Кризис (от греч. krisis — решение, поворотный пункт, исход) — 1) тяжелое переходное состояние, вызванное болезнью, стрессом, травмой и т. п.; 2) эмоционально значимое событие или радикальное изменение статуса в персональной жизни. Кризисы различаются по длительности и интенсивности кризисного состояния. В психологии встречаются упоминания трех типов: невротические, кризисы развития и травматические.

Невротические кризисы, предпосылки которых складываются, как правило, в детстве (см. Возраст), могут прогрессировать даже без изменения внешних условий. Типичным является образование порочного круга внутренних защитных конфликтов, производных от основного конфликта, которые создают субъективное ощущение безвыходности и тупика, а объективно приводят к дезадаптации личности (З. Фрейд, К. Хорни).

Кризисы развития или возрастные кризисы возникают при переходе от одной возрастной ступени к другой и связаны с системными преобразованиями в сфере социальных отношений, деятельности и сознания (Л. С. Выготский, А. Н. Леонтьев, Д. Б. Эльконин). Это относительно небольшие по времени (до года) периоды онтогенеза, характеризующиеся резкими психологическими изменениями. Форма, длительность и острота кризисов может значительно различаться в зависимости от индивидуально-типологических особенностей ребенка, социальных и микросоциальных условий, педагогической системы в целом. Ряд исследователей считают возрастные кризисы нормативным процессом, обусловленным логикой личностного развития и необходимостью разрешения основного возрастного противоречия (З. Фрейд, Э. Эриксон, Л. Выготский, Л. Божович). Другие — видят в кризисах девиантное, злокачественное проявление (С .Л. Рубинштейн, А. В. Запорожец). Значительно менее изучены кризисы зрелых периодов жизни и старости. Известно, что такие поворотные пункты возникают значительно реже: перестройки смысловых структур сознания и переориентация на новые жизненные задачи, ведущие к смене характера деятельности, происходят, как правило, более скрыто (Э. Эриксон, Ш. Бюллер, П. Жанэ, Б. Ливерхуд).

Кризисы травматические возникают в ответ на психотравмирующую ситуацию (см. Психическая травма) и зависят от ее личностной оценки и степени субъективной значимости. Личность и событие взаимно преломляются (К. Левин). Существуют также определенные личностные предиспозиции к кризисным реакциям (А. Амбрумова, Н. Кфир). Кризисы этого типа могут проявляться в форме острой реакции на непредвиденное несчастье, трагическую потерю или невосполнимый ущерб, горесть.

Как психологический феномен кризис рассматривается: 1) как социально-психологическая (см. Социальная психология) ситуация; 2) как особое состояние, имеющее свои субъективные и объективные характеристики; 3) как процесс переживания.

Как социально-психологическая ситуация кризис рассматривается в ряду таких явлений, как «временное отклонение», «хроническое отклонение» и «слом». Как особое состояние кризис проходит 3–4 стадии: шок и оцепенение (игнорирование травмирующих событий), осознание действительности и поиск смысла (гнев, чувство несправедливости, попытки «разрушить реальность»), острое горе и отчаянье (душевная боль, трудности концентрации, утрата энергии), реорганизация и рождение нового (создание образа памяти). Кризис как процесс переживания понимается как поворотный пункт в реализации своего жизненного пути, внутреннего замысла своей жизни (Ф. Василюк). Он начинается с развертывания борьбы мотивов в процессе осуществления жизненного замысла и достигает апогея, когда индивид все так же остро ощущает актуальность своего сорвавшегося замысла и уверен в невозможности его реализации. Можно выделить две формы кризиса: в первом случае кризис — это испытание, выйдя из которого человек сохраняет свой жизненный замысел, во втором — такая возможность утрачена и требуется метаморфоза личности, принятие нового жизненного замысла. Проблема оценки тяжести критической жизненной ситуации может получить разрешение при подходе к внутреннему миру человека как иерархическому соотношению «жизненных миров», в каждом из которых «кризис» приобретает различный вес и глубину.

Под возрастными новообразованиями следует понимать тот новый тип строения личности и ее деятельности, те физические и социальные изменения, которые возникают на данной ступени впервые и которые определяют в самом главном и основном сознание ребенка в его отношении к среде, его внутреннюю и внешнюю жизнь и весь ход его развития в данный период.

Суттєвий вклад Леонтьева у психологію полягає в тому, що він розкрив характер і форми цієї діяльності, показав її мотиваційну рушійну силу і насамперед висунув поняття провідної діяльності. Останньою він називає таку діяльність, що викликає найголовніші зміни у психіці дитини, таку, що пов'язана із психічними процесами, котрі підготовлюють перехід дитини до нового, вищого ступеня розвитку.

Ведущая деятельность — это не та деятельность, которая занимает у ребенка больше всего времени. Это главная деятельность по ее значению для психического развития:

— в форме ведущей деятельности возникают и внутри нее дифференцируются другие, новые типы деятельности (так, в игре в дошкольном детстве впервые возникают и складываются элементы учения);

— в ведущей деятельности формируются или перестраиваются частные психические процессы (в игре формируются процессы активного воображения ребенка);

— от ведущей деятельности зависят наблюдаемые в данный период развития изменения личности ребенка (в игре ребенок осваивает мотивы и нормы поведения людей, что составляет важную сторону формирования личности). При этом предполагалось, что каждому периоду соответствует четко фиксированная для него ведущая деятельность:  1) непосредственно-эмоциональное общение младенца со взрослым;  2) предметно-манипулятивная деятельность, характерная для раннего детства;  3) сюжетно-ролевая игра, характерная для дошкольного возраста;  4) учебная деятельность школьников;  5) интимно-личностное общение подростков;  6) профессионально-учебная деятельность, характерная для периода ранней юности.  Считается, что ведущая деятельность не возникает сразу в развитой форме, а проходит определенный путь становления, а возникновение новой ведущей деятельности не означает исчезновения той, которая была ведущей на предшествующем этапе. Критическое рассмотрение представлений о роли ведущей деятельности в возрастном развитии не предполагает отрицания ее значения, однако подвергает сомнению представление о жестком закреплении какой-либо одной ведущей деятельности, априорно выделенной в каждом возрастном этапе (А. В. Петровский). В зависимости от социальной ситуации развития в группах разного уровня (см. Уровень группового развития) и состава (учащиеся, военные, несовершеннолетние правонарушители и т. п.) ведущий характер могут принимать различные виды деятельности, опосредствуя и формируя межличностные отношения.  При этом предлагается различить ведущую деятельность, которая призвана формировать общественно ценные психические новообразования (педагогический подход к проблеме ведущей деятельности), и ведущую деятельность, которая реально формирует эти новообразования (психологический подход).

28. Сучасна періодизація розвитку людини.

За конспектом:

Перенитальний – від зачаття до народження

Натальній

Пер.новонародженості – від нар. До 2 місяців

Вік немовляти – 2 міс. – 1 рік

Ранній дитячий вік – 1-3 роки

Дошкільний вік – від 3 до 6-7 років

Молодший шкільний вік (зріле дитинство) – 6(7) – 10(11) років

Дорослішання

-підлітковий 11 – 14(15)

-юність (15-20р

Дорослість – 20 -60 р

Старість – після 60

29. Значення перших років життя дитини для подальшого розвитку особистості.

30. Стадії пренатального розвитку дитини, їх значення для формування психіки дитини.

Зміст стадій пренатального розвитку дитини

Онтогенез людини розпочинається далеко до народження дитини і поділяється на два етапи - пренатальний, який триває від зачаття до народження, та постнатальний, що починається з народження, охоплює дитинство, дорослішання, власне дорослість і закінчується смертю людини.

Пренатальний розвиток дитини в нормі триває 265-280 днів і поділяється на такі фази, як гермінальна, ембріональна і фетальна.

Рис. 2.1. Стадії пренатального розвитку дитини

Зигота - запліднена яйцеклітина

Термінальна (зародкова) фаза - триває близько 10-14 днів. Під час цієї фази відбувається запліднення й утворення зиготи, яка під час просування фаллопієвою трубою до матки мітозом ділиться на дві клітини, далі чотири і т.д., внаслідок чого формується бластоциста. Бластоциста має багатопластову

Близько 3 з 4 зигот ніколи не виростають до дитини, оскільки зіштовхуються з непрохідністю фаллопієвої труби, або не можуть прикріпитись до матки чи прижитись в ній

структуру, внутрішня порожнина якої заповнена рідиною, а клітини вже піддаються процесу диференціації. Через 6-10 днів бластоциста досягає матки і прикріплюється до її поверхні, вступаючи в контакт з системою кровопостачання матері -відбувається імплантація.

Якщо в момент першого розподілу зиготи на дві клітини, вони відокремлюються одна від одної і формують самостійні зиготи, то в подальшому народжуються монозиготні близнята - обов'язково однієї статі, зовні дуже схожі діти, у яких генотип співпадає на 9095%, тому і їх психологічні особливості будуть доволі схожими. Якщо в організмі жінки одночасно дозрівають дві яйцеклітини і обидві запліднюються, то утворюються дві автономні зиготи, що в подальшому призведе до народження дизиготних близнят, генотип яких співпадає лише на 60-65%, і тому їх психологічні риси не тотожні, а лише частково співпадають.

Зигота, а згодом бластоциста, не є чутливою до слабких несприятливих впливів або ж гине від дії надто сильних, тому особливої патології на цьому етапі розвитку дитини бути не може.

Ембріональна фаза триває з третього по восьмий тижні вагітності. Впродовж цього періоду одночасно відбувається формування зовнішніх тканин, що надалі будуть захищати, живити і підтримувати дитину, а також з внутрішніх тканин бластоцисти розвивається сам зародок. Він в надзвичайно прискореному темпі проходить основні етапи філогенезу. До кінця ембріональної фази формуються всі життєві системи дитини: серце починає битися в кінці першого місяця, працюють базові ділянки мозку, які контролюють перші мускульні скорочення ембріона, між сьомим та восьмим тижнем формуються статеві ознаки

До закінчення ембріональної фази зародок є не просто сукупністю недиференційованих клітин, а все більш впізнаваною, унікальною людською істотою, що продовжує розвиватись.

В.Апгар

майбутньої дитини, на восьмому тижні печінка та селезінка дитини вже виробляють клітини крові. До кінця цієї фази ембріон навіть зовні вже нагадує крихітну копію дорослого.

Під час цієї фази формуються всі спадкові, суто людські ознаки, тому ембріон є дуже чутливим до несприятливих впливів середовища.

Фетальна фаза розгортається з третього місяця і до народження. Її головне призначення - подальший розвиток та вдосконалення всіх життєвих систем та функцій і, відповідно, підготовка до народження та самостійного життя дитини після нього. Плід починає активно рухатись, працюють працювати його травна та видільна системи, в кінці шостого місяця вагітності дитина вже наділена слухом та зором, виділяються цикли сну та бадьорості. На сьомому місяці дитина досягає віку життєздатності, тобто виявляється здатною вижити поза утробою матері, однак, народившись недоношеною, потребує інтенсивної медичної підтримки, оскільки легені ще не дозріли для самостійного функціонування.

Майбутня дитина під час цієї фази все ще продовжує бути чутливою до несприятливого впливу середовища, оскільки формуються її природжені ознаки.

Плід росте дуже інтенсивно, мама відчуває його рухи, поштовхи. З 6-ти місяців вагітності легко можна почути його серцебиття, притиснувши вухо до живота матері

Вплив особливостей пренатального розвитку дитини на її психіку

Дискусійними, навіть суперечливими в науці залишаються питання характеру взаємодії майбутньої дитини та її матері. Так, американський психолог С.Гроф вважав зростання дитини в утробі матері безпроблемним раєм, що спирається на їх фізичний та емоційний симбіоз. Підтверджуючи ці ідеї, Дж.Грехем говорить про переживання плодом безпеки, захищеності та глибокої задоволеності.

Попри ці оптимістичні погляди вищезгаданих психологів, у США з'явився протилежний підхід, запропонований С.Кіссінджером і С.Фанті. Означені вчені вважають пренатальний період розвитку дитини її внутрішньоутробною війною з матір'ю, що супроводжується боротьбою двох організмів через неспівпадання імунних систем. Фанті стверджує, що доказом проблемного співіснування вагітної жінки та плода є те, що періоди інтенсивного росту дитини викликають депресивні симптоми матері.

Нормальний розвиток організму дитини та зародження її психіки під час пренатального періоду залежать від ряду чинників, як біологічних, так і соціальних. Існують психологічні фактори, що суттєво впливають на зародження психіки дитини у пренатальному періоді:

o бажання та готовність майбутніх батьків мати дитину. Сприймання факту зачаття як неочікуваного, а перспективи народження дитини як небажаної, пригнічує психіку вагітної жінки, викликає вагання, які можуть завершитись штучним

перериванням вагітності. Збереження почуття небажаності майбутньої дитини впродовж її виношування пригнічує захисні сили плоду і стає загрозою майбутньому особистісному здоров'ю і

Зовні здоровий новонароджений помер через 21 годину після кривавої рвоти. Розтин дитини виявив у неї три виразки травного тракту. Пізніше встановили, що мама переживала сильний стрес під час вагітності: батьки змусили її вийти заміж за батька дитини - алкоголіка, що бив дружину

самоставленню малюка. Наявність сприятливих економічних і психологічних родинних умов, особистісної зрілості майбутніх батьків створює хороші засади для виховання дитини;

o психологічний мікроклімат родини - конфліктність чи гармонійність взаємин вагітної жінки з родичами. Якщо майбутня мама постійно перебуває в зоні родинних конфліктів, а найгірше, часто свариться з чоловіком, то це невротизує її й на фізіологічному рівні передається дитині, суттєво ускладнюючи внутрішньоутробні умови розвитку малюка;

o психоемоційний стан самої жінки - її стресостійкість та емоційна врівноваженість. Гормональні зміни, що супроводжують вагітність жінки, можуть викликати в неї дратівливість та вразливість, надмірність яких проектується на психіку дитини. Переживання майбутньою мамою сильних і тривалих стресів зазвичай негативно позначається на фізичному та психічному розвитку дитини.

О.І. Захаров, описуючи вплив емоційного стресу матері на плід, вказує, що при негативному переживанні в кров матері виділяються гормони стурбованості, що досягають і плоду. Оскільки у дитини ще не розвинена система нейтралізації цих гормонів, то вони накопичуються в організмі та навколоплідній рідині. Відповідно, плід теж починає переживати стурбованість, стрес. Одночасно дитина переживає ще й дефіцит кисню через звуження кровоносних судин внаслідок дії гормонів стресу, що сприяє накопиченню пренатальних порушень.

o рівень страху вагітної жінки перед пологами. Сам по собі страх пологів є природнім, однак якщо він надмірний, то шкодить жінці, і, відповідно, дитині. Зменшення страху можливе через збільшення інформованості жінки щодо пологів та її оптимальної поведінки під час народження дитини.

Оскільки саме жінка виношує дитину, то майбутня мама найшвидше формує емоційну прив'язаність до малюка. Захаров О.І., аналізуючи поняття материнського інстинкту, тлумачить його як постійну послідовну турботу матері щодо дитини і любов до неї. Вчений визначає наступні чинники формування материнської прив'язаності до дитини:

Рис. 2.3. Чинники формування материнської прив'язаності за Захаровим

Дитина, що не набула до народження досвіду взаємодії з матір'ю, не виробляє вихідної довіри до світу.

Е.Еріксон

Пренатальний період розвитку дитини ставить перед майбутньою матір'ю завдання -поступово сформувати в своєму суб'єктивному світі місце для власної дитини. Формування материнської прив'язаності та емоційні переживання вагітної жінки, за думкою ряду зарубіжних та вітчизняних психологів " ' (Ф.Дальто, Е.Еріксон, О.Захаров, С.Фанті), виступають засадами адаптаційних процесів психіки дитини до самостійного життя після народження.

Навіть до свого народження, перебуваючи в утробі матері, дитина може зіштовхнутися з несприятливим впливом зовнішнього середовища, який може спрямувати її розвиток в неправильне русло. Йдеться про тератогени - фактори, що спричинюють відхилення пренатального розвитку дитини. Їх небезпека ускладнюється сферами дії - негативний вплив тератогенів розповсюджується як на організм, так і на психіку дитини.

Виокремлюються певні відрізки пренатального розвитку дитини, які є особливо чутливими до тератогенів - так звані критичні періоди, під час яких відбувається інтенсивний поділ клітин та формування органів. Можна визначити наступні критичні періоди пренатального розвитку:

Рис. 2.4. Критичні періоди пренатального розвитку дитини

Тривалість розгортання наслідків дії тератогенів іноді зачіпає й постнатальний період життя. Їх дія прогресує при проблемах зі здоров'ям батьків, а несприятливі умови розвитку дитини після її народження можуть посилювати відхилення, спричинені тератогенами.

Хоча перелік тератогенів весь час поповнюється, однак найбільш типовими вважаються:

Рис 2.5. Перелік основних тератогенів

Зупинимось детальніше на питанні впливу тератогенів на психічний розвиток дитини. Зокрема, ліки можуть виступати тератогенами, якщо вагітна жінка вживає їх без припису лікаря, або збільшуючи рекомендоване дозування. Відомі й випадки, коли тератогенна дія певного лікарського препарату зумовлювалась його недостатнім вивченням та обмеженими лабораторними випробуваннями. Серед ряду лікарських препаратів найбільшу небезпеку можуть становити:

o знеболюючі, що викликають зниження темпів внутрішньоутробного розвитку дитини і відставання її психічного розвитку після народження;

o заспокійливі, снодійні, транквілізатори, які спричинюють блокування роботи нервових центрів плоду, а після народження дитини інертність (млявість, малорухливість) її психічної діяльності, в окремих випадках - явище аутизму дитини (патологічної надмірної замкнутості). Особливу небезпеку становлять вищеозначені препарати хімічного походження, виготовлені з рослин зазвичай не дають таких негативних наслідків;

o антибіотики можуть спровокувати порушення сенсорного розвитку дитини - вади зору та слуху;

o загроза дії статевих гормонів полягає у ймовірності порушень статевої ідентифікації дитини (на кшталт транссексуалізму), а формування дефектів статевих органів тягне за собою комплекс неповноцінності, емоційно-соматичні розлади.

Транссексуалізм - несприймання людиною своєї біологічної статі

Алкоголь є тератогеном накопичувальної дії - шкідливе його вживання молодими людьми, як майбутніми батьками, небезпечне їх сп'яніння під час зачаття, особлива загроза від вживання вагітною жінкою спиртного

Кожен з майбутніх батьків, що вживає наркотики, може труїти ними дитину

До розповсюджених тератогенів відноситься алкоголь, так як, потрапляючи в організм плоду, порушує темпи та динаміку його розвитку, спричинюючи ряд відхилень. Алкоголь також провокує в постнатальному періоді життя дитини схильність до алкоголізму, нервову розгальмованість, порушення інтелектуального розвитку (в легких випадках - пригнічення інтелектуальних задатків, в складних - вроджену розумову відсталість), порушення моторної координації, схильність до невмотивованої агресії.

Дія наркотиків є ще більш небезпечною, ніж алкоголю. Системне вживання вагітною жінкою наркотичних речовин викликає у дитини вроджену наркотичну залежність, низькі показники життєздатності, які, в свою чергу, можуть спричинити відставання психічного розвитку дитини після її народження. Довгостроковими наслідками отруєння наркотиками організму дитини під час пренатального розвитку є соматичні порушення, розумова відсталість, поведінкові та емоційні розлади, нервова розгальмованість, труднощі соціальної адаптації.

Тютюновий дим стає тератогеном, якщо майбутня мама має шкідливу звичку - куріння чи вдихає дим від інших курців. При надходженні елементів тютюнового диму в кров вагітної жінки, а згодом плода, відбувається звуження плаценти, що обмежує процеси обміну між матір'ю та дитиною. Перспективами такого кисневого та харчового голодування плоду є послаблення темпів його розвитку, в подальшому для дитини ймовірні "~ " прояви відставання психічного розвитку, порушення уваги та невротичні симптоми. Несприятливими можуть бути й так звані фізико-хімічні фактори, а саме радіація, важкі метали, нітрати, пестициди,

В особливо тяжких випадках народжується дитина з інсультом головного мозку, що загрожує життю малюка і спричинює неповноцінність певних психічних функцій

Зі збільшенням віку матері зростає ризик народження нею дитини з синдромом Дауна. Окремі вчені пояснюють це старінням яйцеклітин жінки

токсичні речовини. Такий широкий діапазон шкідливих факторів навколишньої дійсності викликає відповідно розмаїття негативних наслідків, зокрема фігурують порушення сенсорного розвитку, пригнічення інтелекту, емоційно-поведінкові розлади.

В окремих випадках особливості організму матері поза її волею можуть спричинити тератогенний ефект на психіку новонародженої дитини. До так званого "материнського фактору" відносять вік майбутніх батьків. Медиками встановлено, що надто рання або надто пізня вагітність збільшує ризик формування різних відхилень розвитку дитини. У першому випадку проблеми здебільшого виникають через недостатню сформованість жіночого організму, в другому - через розгортання процесів старіння та наслідки перенесених хвороб і шкідливих звичок. Відтак, оптимальною репродуктивною зрілістю дорослих вважається вік від 18 до 35 років.

Також зустрічається явище резус-конфлікту. Резус-конфлікт матері та дитини можливий тільки в одному випадку

- якщо мати є носієм негативного резус-фактору, а батько

- позитивного, і дитина успадкує резус-фактор батька. Тоді організм жінки сприймає плід як "чужинця", і імунна система починає виробляти антитіла на його вигнання. Віддаленими наслідками резус-конфлікту для психіки дитини може бути пригнічення інтелектуальних задатків і психічна інертність.

Зародження психіки майбутньої дитини відбувається доволі рано. Так, до кінця другого місяця пренатального періоду з'являються смакові відчуття, згодом розвиваються нюх, слух, відчуття рівноваги. Зорові відчуття формуються найпізніше. Наприкінці шостого місяця всі органи відчуттів вже функціонують, за їх допомогою плід розрізняє інформацію з навколишнього середовища, визначає його як сприятливе чи несприятливе.

Про інтенсивний розвиток нервової системи дитини свідчить різномаїття її поведінкових реакцій, що мають тенденцію ускладнення впродовж пренатального розвитку. Так,

Вже на шостому місяці плід реагує на яскраве оранжеве світло, спрямоване на оголений живіт матері

Мета між вихованням дитини і ставленням до неї незначна, оскільки виховання є проекцією, відображенням ставлення до дитини

М.В. Савчин

п'ятнадцятитижневий плід вже спроможний здійснювати хватальні рухи, морщитись, рухати очима і показувати гримаси. Припускають, що такі форми поведінки плоду, як мімічні рухи, брикання, повороти голови та тіла, є вже довільними рухами дитини, що прагне якнайзручніше влаштуватись в утробі матері.

Крім сенсорних та моторних систем починає функціонувати і емоційна сфера дитини. Її джерелом є реакція плоду на емоційні переживання матері. Вже на четвертому місяці пренатального розвитку майбутня дитина виразно реагує рухами на зміну емоційного стану матері. Палець плода нерідко перебуває в його роті, що може бути спричинене тривалим сумом чи тривогою матері. Використання спеціальних відео зйомок дозволило вченим отримати мімічні реакції плода. Якщо мама займається своїми справами, тривалий час відволікаючись від дитини, то обличчя плоду набуває сумного виразу; у вагітної жінки, яка оптимістично сприймає майбутнє материнство, малюк демонструє спокійну та радісну міміку.

Ці дані підтверджують важливість емоційного стану батьків, а особливо матері, на функціонування психіки дитини. Окремі психологи припускають ефективність так званої пренатальної педагогіки - використання засобів виховного впливу на майбутню дитину. До цих засобів відносять позитивні, сповнені турботи думки батьків про майбутнє народження і виховання малюка, їх пестливе та ніжне мовлення до плода, прогладжування живота вагітної жінки в моменти поштовхів дитини. Можливість такого пренатального виховання дитини можлива завдяки ранньому розвитку її сенсорних систем. Найбільше малюк реагує на ставлення до нього оточуючих дорослих, зокрема батьків. Особливо гостро дитина сприймає ставлення матері до навколишнього світу та до неї безпосередньо. Сильні позитивні емоції пожвавлюють малюка, а негативні - породжують стресові реакції і організму, і психіки, що зароджується.

Можна стверджувати, що вагомими чинниками формування здорової психіки новонародженого є збалансований емоційний стан матері та усвідомлене любляче ставлення до дитини. Вагітність змінює світосприймання жінки, роблячи її особливо чутливою до ставлень близьких, вона потребує оновлення стосунків з батьком майбутньої дитини. Тому особливо важливою є роль майбутнього батька, позитивне ставлення якого до вагітності дружини виступає фактором захисту для неї та майбутньої дитини. Як зазначають М.В. Савчин та Л.П. Василенко, активна участь батька у підготовці до пологів зменшує кількість ускладнень під час них, знижує сприйнятливість дитини до стресів. Вже на етапі виношування жінкою дитини можливе перетворення родинної формації з діади "чоловік-дружина" на тріаду "батько-мати-дитина", що є найбільш сприятливим середовищем для малюка.

31. Психологічні особливості новонародженого.

Психологічні особливості фази новонародженості

Відразу після народження дитини медики, користуючись спеціальною 10-бальною шкалою В.Апгар, визначають рівень життєздатності новонародженого. В залежності від отриманої кількості балів діти поділяються на 2 категорії:

o діти з високим рівнем життєздатності - від 7 балів і вище, їх вага становить 3-3,5 кг, зріст - близько 50 см;

o діти зі зниженим рівнем життєздатності - менше 7 балів за шкалою Апгар, сюди відносяться недоношені діти, близнята, ослаблені новонароджені (ті, що в пренатальному періоді піддались впливу тератогенів).

Шкала В.Апгар включає п'ять критеріїв діагностики новонароджених (максимум по 2 бали на кожен критерій):

колір шкіри (рожевий чи синюшний), характер дихання, серцебиття, мускульний тонус та рефлекторна збудливість (крик)

Перша категорія дітей має сприятливе соматичне підґрунтя для психічного розвитку, а діти зі зниженим рівнем життєздатності складають групу ризику щодо виникнення відхилень фізичного та психічного розвитку і тому потребують особливого догляду.

Життя дитини в постнатальному періоді починається з кризи новонародженості, що спричинюється різкою зміною середовища існування дитини з пренатального на постнатальне. Дана криза виявляється у втраті ваги новонародженим, а розв'язується через процеси його адаптації до нових умов автономного життя. Прилаштування дитини до самостійного існування відбувається завдяки систематичній турботі дорослих.

Фізіологічною основою для розгортання психічної діяльності новонародженого є його вроджені безумовні рефлекси:

Фаза новонародженості охоплює перші 4-6 тижнів

Рис. 2.9. Базові безумовні рефлекси новонародженого

Впродовж фази новонародженості у дитини виявляються і так звані атавістичні рефлекси (імітація малюком повзання, ходи, плавання, чіпляння за допомогою дорослого). Вважається, що ці рефлекси дістались людині у спадщину від предків-тварин, але, втративши своє функціональне призначення для новонародженого, зникають впродовж першого півріччя життя.

Розвиток психіки новонародженого відбувається на основі основних актів життєдіяльності - спання (близько 20-ти годин на добу) і годування.

Вивчаючи режим життєдіяльності дитини впродовж першого місяця після її народження, американський вчений П.Вольф виокремлює наступні стани новонародженого:

Рис. 2.10. Стани новонародженого за Вольф

На базі безумовного орієнтувального рефлексу біологічної обережності вже на третьому тижні життя дитини виникає елементарна пізнавальна активність, пов'язана з потребою не в їжі, повітрі, теплі, а в нових враженнях.

М.В. Вовчик-Блакитна

Три стани сну, які займають переважну частину доби в житті новонародженого, забезпечують відпочинок нервової системи й психіки, захист їх від перевантаження. Під час спокійної та активної бадьорості дитина є сприйнятливою для стимуляції дорослих, а плачем, криком виражає свої потреби.

Перші форми пізнавальної активності дитини пов'язані з процесом годування, впродовж якого активізується цілий ряд відчуттів дитини - дотикових, смакових, нюхових, температурних, наслідком чого є стимуляція психічного розвитку. Вагомим досягненням психіки новонародженого є виникнення зорового і слухового зосередження. Так, вже на 3-му тижні життя, почувши голосний, різкий звук, дитина завмирає, прислухається. Згодом (4-5 тиждень) з'являється здатність до зорового зосередження - фіксації погляду малюка на яскравому предметі. Спроможність дитини до зорового і слухового зосередження стає засобом пізнання дійсності.

Спочатку новонароджений здається автономною, самодостатньою істотою, що потребує від батьків лише фізичного догляду. Однак, для психічного розвитку дитини важливо, щоб дорослі спочатку проявляли ініціативу у налагодженні спілкування з нею. Власне, соціальна ситуація розвитку новонародженого характеризується суперечністю між максимальною потребою у дорослому та відсутності способів взаємодії з ним. Це і стає стимулом для розвитку психіки дитини.

За думкою М.В. Савчина, дозрівання і розвиток дитини в період новонародженості залежить від того, наскільки дорослий уміє відповісти на її поведінку, заохотити до взаємодії. Однак встановленню раннього контакту матері та дитини може заважати емоційний стан жінки, зокрема так звана післяпологова депресія.

Близько 40-60 % породіль відчувають стають виявляють дратівливість, плаксивість, відчувають пригніченість і навіть образу на свою новонароджену дитину. Подібні симптоми пов'язані з післяпологовими гормональними змінами в організмі матері та новими для неї турботами та стресами батьківських обов'язків. Зазвичай ці симптоми зникають по завершенню двотижневого терміну після пологів. Однак близько 10 % жінок не тільки не виходять з цього стану, а й впадають у більш складний, назва якого - післяпологова депресія. Цей стан може тривати кілька місяців і супроводжуватись сильним пригніченням, роздратуванням або апатією щодо дитини, а відтак ускладнювати взаємодію матері та малюка. Післяпологову депресію не слід сприймати як примху жінки, заради блага себе та дитини вона має отримати кваліфіковану психотерапевтичну допомогу.

На основі постійного контакту батьків з дитиною у неї впродовж першого місяця життя відбувається фіксація, запам'ятовування образів значимих дорослих. Подальше активне спілкування батьків з дитиною забезпечує формування у неї психічного новоутворення, що свідчить про завершення фази новонародженості - комплексу пожвавлення. Це новоутворення є проявом першої соціальної потреби дитини - у спілкуванні з дорослим.

Комплекс пожвавлення - позитивна емоційно-рухова реакція впізнавання та радості дитини при появі значимого дорослого

Стійка позитивна реакція дитини на появу матері відображає сформованість соціальної ситуації розвитку немовляти.

Ребенок наиболее беспомощен в момент своего рождения. У него нет ни одной сложившейся формы поведения. К моменту рождения у ребенка нет ни одного сформированного поведенческого акта. Всё складывается при жизни. Наблюдая за новорожденным, можно видеть, что даже сосанию ребенок учится. Терморегуляция еще отсутствует. Правда у ребенка есть врожденные рефлексы:

32. Комплекс пожвавлення та його психологічна сутність

Комплекс пожвавлення — специфічне психічне новоутворення, що слугує межею критичного періоду новонародженості, а час його появи є основним критерієм нормальності психічного розвитку дитини. Комплекс пожвавлення виявляється загальним моторним збудженням при наближенні дорослого. Дитина лементує, плаче, щоб звернути на себе увагу, вокалізує під час пілкування з мамою, посміхається їй. Комплекс пожвавлення раніше з'являється у тих дітей, чиї матері не лише задовольняють органічні потреби дитини (вчасно годують, змінюють пелюшки тощо), а й спілкуються, граються з нею.

Наиболее активно комплекс оживления проявляется, когда малышу исполняется 3-4 месяца. Если ребенку уже 4 месяца, а он оживляется только тогда, когда вы подходите очень близко, склоняетесь над ним и сами инициируете общение, это свидетельствует о том, что кроха незначительно отстает в психомоторном развитии. В этом случае нужна консультация невролога. Чем можете помочь вы? Почаще вызывайте положительные эмоции у ребенка!

В 5 месяцев комплекс оживления не пропадает. Можно сказать, что он превращается в более сложные сценарии поведения. Отныне младенец начинает подзывать маму не плачем, а гулением, вокализацией. Разумеется, если мама реагирует на подобные призывы. Малыш учится не просто улыбаться, но и смеяться. Что еще важно: оживляется он не только при виде мамы, но и завидев бабушку или дедушку, которые находят время, чтобы развеселить любимого внука.

33. Взаємозв’язок фізичного та психічного розвитку немовляти

Психічний розвиток немовляти тісно пов»язаний з психічним, так як соматичні утворення стають основою джля формування новоутворень психіки

34. Соціальна ситуація розвитку та провідна діяльність немовляти

Соціальна ситуація розвитку дитини першого року життя виявляється у психологічному симбіозі (злитості) зі значимим дорослим. Спочатку немовля впізнає свою матір, згодом зосереджує увагу на інших людях, далі навчається розрізняти близьких і чужих людей. Завдяки взаємодії з дорослим дитина знайомиться з предметами, що входять в її життя (брязкальце, пляшка з молоком тощо). Дорослий стає ініціатором і організатором перших ігор малюка. Протягом першого року життя він визначає будь-яку ситуацію, що виникає в житті немовляти.

Провідною діяльністю цього віку є безпосереднє емоційне спілкування дитини з дорослим. Особливістю цієї діяльності є її спрямованість на іншу людину з метою встановлення та підтримання контакту. Поступово дитина засобами мімічних, голосових та рухових реакцій стає ініціатором спілкування з дорослим. Для повноцінного психічного розвитку немовляти важливим є позитивний характер спілкування, тобто переважання емоцій радості, задоволення. Насиченість спілкування дитини з дорослим позитивними емоціями стає тонусом для її психічного здоров'я, стимулом для пізнання світу. Недостатність емоційно позитивного спілкування немовляти з дорослими викликає у нього прояви дитячої шпитальності.

Основной, ведущий тип деятельности ребенка в младенческом возрасте - эмоциональнонепосредственное общение, предметом которого для ребенка является взрослый человек. Первая потребность, которая формируется у ребенка,- это потребность в другом человеке. Только развиваясь рядом с взрослым человеком, ребенок сам может стать человеком. "Первое, что мы должны воспитать у наших детей и что развивается на протяжении всего детства,- пишет Д. Б. Эльконин,- это потребность детей в человеке, в другом человеке, сначала в матери, отце, затем в товарище, друге, в коллективе и, наконец, в обществе". На развитие этой потребности надо обратить особое внимание: с ребенком надо говорить, улыбаться, рассказывать ему сказки, не смущаясь тем, что ребенок еще не все понимает из того, что говорит ему взрослый. В этом смысле М. И. Лисина говорила об "упреждающем влиянии взрослого": он обрушивает на ребенка огромный арсенал средств, которые лишь постепенно станут индивидуальными средствами его психической деятельности. Специфическая реакция улыбки на лицо матери есть показатель того, что социальная ситуация психического развития'ребенка уже сложилась. Это социальная ситуация связанности ребенка со взрослым. Л. С. Выготский назвал ее социальной ситуацией «МЫ». Ребенок ничего не может без взрослого человека. Жизнь и деятельность ребенка как бы вплетены в жизнь и деятельность ухаживающего за ним взрослого. В общем, это ситуация комфорта, и центральный элемент этого комфорта - взрослый человек. Социальная ситуация неразрывного единства ребенка и взрослого содержит в себе противоречие: ребенок максимально нуждается во взрослом и в то же время не имеет специфических средств воздействия на него. Это противоречие решается на протяжении всего периода младенчества. Разрешение указанного противоречия приводит к разрушению социальной ситуации развития, которая его породила. С необходимостью заботы взрослого связан и факт преимущественного развития сенсорики в данном периоде, т. е. органов чувств, а не движений, так как необходимые операции по уходу и обслуживанию берет на себя взрослый, давая возможность тем самым сформироваться органам, по которым проходит наиболее важная для психического развития информация. Развитие восприятия все первые годы жизни, фактически весь школьный возраст является одним из наиболее важных психических

процессов. От развития восприятия в этом возрасте во многом зависят и все другие познавательные процессы, прежде всего мышление. Однако роль взрослого не сводится только к уходу за ребенком, созданию благоприятных условий для развития восприятия. Исследования многих психологов (М. И. Лисина, Л. И. Божович, Э. Эриксон, А. Адлер, А. Фрейд, Дж. Боулби и др.) показали, что в первые месяцы жизни крайне важным для ребенка является эмоциональный контакт, привязанность и защита, которая исходит от близкого взрослого. Доказывая, что ведущей деятельностью в младенческом возрасте является эмоционально-личностное общение со взрослым, Лисина провела серию экспериментов, в которых показала, что и познавательное развитие, а не только развитие эмоций и речи, связано с обще-нием со взрослым. Для большинства детей, воспитывающихся в семье, социальная ситуация развития в данном периоде выступает как благоприятная, так как взрослые стараются создать все условия для развития младенцев

Непосредственно-эмоциональное общение как ведущая деятельность; объект, содержание, средства. Развитие ведущей деятельности. 

При переходе к младенческому возрасту (первый год жизни) деятельность по поддержанию привычных условий жизни теряет статус ведущей. Складывается новая ведущая деятельность, содержанием которой является непосредственно эмоциональное общение взрослого и ребенка [10]. Функции ребенка и взрослого в такой деятельности - это функции партнеров по общению. Соответственно, и их функционирование представлено сходными проявлениями: взаимными улыбками, вокализациями и т.п. В психической регуляции функционирования ребенка доминирующим становится мотив общения. Первоначально он представляет собой разновидность мотива сохранения привычных условий жизни: присутствие общающегося взрослого выступает как один из элементов привычной ситуации удовлетворения потребностей. Со временем мотив общения приобретает самостоятельность. Мотив сохранения привычных условий не конкретизировался в какихлибо внешних объектах и существовал лишь в форме определенных субъективных состояний. В отличие от этого, мотив общения имеет внешнюю адресацию и выражается в различных проявлениях, непосредственно направленных на взрослого: улыбке, смехе, плаче и т.п. Общаясь, ребенок все время смотрит на взрослого. Взрослый становится тем внешним объектом, в котором конкретизирован мотив, т.е. целью отдельных актов общения. Этим определяются центральные психологические новообразования младенческого периода. К ним относятся предметный образ и эмоции нового типа: определяемые не только мотивом, но и целью (положительные - при ее наличии в поле зрения, отрицательные - при отсутствии). В дальнейшем наряду с лицом взрослого ребенок начинает выделять и другие объекты - в частности, игрушки. Манипуляции с ними становятся средством общения со взрослым. Ребенок начинает использовать и другие средства общения: лепет, жесты. Таким образом, общение теряет свой непосредственный характер и превращается в "деловое ". Потребность в общении у ребенка появляется рано, примерно в 1 месяц, после кризиса новорожденности (по некоторым данным, в 2 месяца). Комплекс оживления при появлении мамы (или другого близкого человека, ухаживающего за ребенком) показывает возникновение потребности в общении , которая должна как можно более полно удовлетворяться. Непосредственно-эмоциональное общение со взрослым создает у ребенка радостное настроение и повышает его активность, что становится необходимой основой для развития его движений, восприятия, мышления, речи.

Что же происходит, если потребность в общении не удовлетворяется или удовлетворяется недостаточно? Дети, оказавшиеся в больнице или детском доме, отстают в психическом развитии. До 9-10 месяцев они сохраняют бессмысленный, безразличный взгляд, устремленный вверх, мало двигаются, ощупывают свое тело или одежду и не стремятся схватить попавшиеся на глаза игрушки. Они вялы, апатичны, не испытывают интереса к окружающему. Речь появится у них очень поздно. Более того, даже при хорошем гигиеническом уходе дети отстают в своем физическом развитии. Эти тяжелые последствия недостатка общения в младенчестве получили название госпитализма.

35. Криза першого року життя.

Между младенческим возрастом (0-1) и ранним детством (1-3) существует переходный период, который называется «кризис первого года». Развитие восприятия, мышления, становление эмоциональных контактов с окружающими, а также появление

собственных мотивов поведения изменяют социальную ситуацию развития младенца, который переходит на новый уровень. Как подчеркивал Д. Б. Эльконин, в конце первого года жизни социальная ситуация полной слитности ребенка со взрослым взрывается изнутри. В ней появляются двое: ребенок и взрослый. В этом суть кризиса первого года жизни. В этом возрасте ребенок приобретает некоторую степень самостоятельности: появляются первые слова, ребенок начинает ходить, разви-

ваются действия с предметами. Внешние проявления кризиса: у ребенка появляются аффективные реакции, когда взрослый его не понимает или что-то запрещает делать. Ребенок становится беспокойным, появляются проявления самостоятельности.

Внутренние причины кризиса: нарастание противоречия между потребностями в познании окружающего мира и теми возможностями, которыми ребенок обладает. Возможности являются еще недостаточными для удовлетворения потребностей.

Во-первых, речь носит автономный характер: слова ситуативны, они лишь осколки наших слов, слова многозначны, полисемантичны. К тому же в самой автономно речи содержится противоречие. Эта речь - средство общения, обращенная к другому, но она, как правило, пока еще лишена постоянных значений. Во-вторых, почти в каждом действии, которое ребенок

осуществляет с тем или иным предметом, как бы присутствует взрослый человек. И прежде всего он присутствует путем конструирования предметов, с которыми ребенок манипулирует. Ни на одном человеческом предмете, указывал Д. Б. Эльконин, не написан способ его употребления, общественный способ употребления предмета ребенку всегда надо раскрывать. Но поскольку младенцу его еще нельзя показать, приходится конструировать предметы, которые своими физическими свойствами определяют способ действия детей. Манипулируя с предметами, ориентируясь на их физические свойства, ребенок, однако, сам не может открыть общественно выработанных способов употребления предметов. Это противоречие разрешается в раннем детстве в совместной (ребенка и взрослого) предметной деятельности.

Немовля в ході взаємодії з дорослим починає емоційно реагувати на його мовлення, а згодом і розуміти його слова. Паралельно дитина починає проявляти власну ініціативу у спілкуванні з дорослим за допомогою міміки, звукових інтонацій, виразних рухів. Так ініційоване дорослим спілкування з малюком перетворюється у двосторонньо активний процес.

Починаючи з другої половини періоду немовляти, дитина виявляє ознаки розуміння мови дорослого, спрямованої до неї. Після шести місяців малюк вже реагує на відоме слово звичною дією. Спочатку діти засвоюють слова, що позначають спільне з дорослим виконання побутових дій - годування, купання, тощо, виявляючи, наприклад, розуміння звернень мами "підніми ручки", "відкрий ротик", "будемо гратися".

Пізніше, десь на десятому місяці виникає пошук названого предмета, знаходження його на новому місці, що й свідчить про початок віднесення слова саме до цього предмета. Спочатку дитина лише повертає голівку, дивиться на названий дорослим предмет, а з часом, почувши його назву, вже й підповзає до нього, пізніше може взяти предмет і подати дорослому, вибрати його серед інших. Слово дорослого починає регулювати поведінку дітей уже наприкінці першого року їх життя. Взаємодія немовляти з дорослим забезпечує розвиток активного мовлення дитини, який розгортається впродовж двох етапів.

В кінці першого року життя діти зазвичай добре розуміють 10-20 слів дорослого

Рис. 2.13. Етапи розвитку активного мовлення дитини першого року життя

На домовному етапі немовля, тренуючи свій мовленнєвий апарат, в тримісячному періоді виявляє гуління - мимовільну неусвідомлену гру звуками ("а-а-а", "е-е-е" тощо), стимулом до якої є голос, поява дорослого. На початку другого півріччя виникає лепетання, тобто багаторазове повторювання дитиною складів (ла-ла-ла, ма-ма-ма тощо). Переходячи до мовного етапу (дев'ятий - десятий місяць), немовля починає відповідати дорослому звуками, повторюючи ті, які від нього чує. Такими є, як правило, наголошені склади у словах, що їх чує малюк (візьми-ми, молоко-ко тощо). В кінці першого року життя дитина починає вимовляти перші слова.

Рис. 2.14. Стадії розвитку активного мовлення немовляти

36. Основні етапи сенсомоторного, мовного, психосоціального розвитку дитини раннього віку

Раннее детство – 1-3 года. Ведущая деят – предметно-орудийная. Новообразованием взр является развитие речи и наглядно-действенного мышления. Большим достижением в развитии реб второго года жизни является ходьба. Это делает реб более самостоятельным и создает условия дальнейшего освоения пространства.К концу 2-го года жизни у детей улучшается координация движений, дети осваивают все более сложные комплексы действий. Реб этого взр умеет умываться, влезать на стул, чтобы достать игрушку, любит лазить, прыгать, преодолевать препятствия. Он хорошо чувствует ритм движений.Общение детей со взрослыми в раннем взре является непременным условием развития предметной деят. Реб 2-го года жизни активно усваивает действия с такими предметами-орудиями, как чашка, ложка и др. На первом этапе овладения орудийным действием он использует орудие как продолжение руки, и потому это действие было названо. На следующем этапе он учиться соотносить орудия с тем предметом, на которое направлено действие. Развитие мышления реб в раннем взре происходит в процессе его предметной деят и носит наглядно-действенный характер. Реб учится выделять предмет как объект деят, перемещать его в пространстве, действовать несколькими предметами относительно др. др.Практическая предметная деят детей является важным этапом перехода от практического опосредствования к умственному; создает условия для последующего развития понятийного, речевого мышления. Появляется такой мыслительный процесс, как обобщение,). Совершенствование предметной деят способствует интенсивному развитию речи реб. Так как деят реб осуществляется совместно со взрослыми, то речь его ситуативна, содержит вопросы и ответы взрослому, имеет характер диалога. У реб увеличивается словарь. К концу 2-го года реб начинает использовать в своей речи двухсловные предложения. Факт интенсивного усвоения ребенком речи объясняют тем, что маленькие дети любят многократно произносить одно и то же слово, они как бы играют им. В результате реб учится правильно понимать и произносить слова, а также строить предложения. Это – период повышенной восприимчивости реб к речи окружающих, поэтому он называется сензитивным (благоприятным) для развития речи. Формирование речи в этом взре является основой всего психического развития.В конце первого и начале второго года жизни наблюдаются некоторые зачатки игровой деят, но дети предпочитают игрушке реальный предмет В раннем детстве начинают формироваться зачатки нравственных чувств, это происходит в том случае, когда взрослые приучают реб считаться с другими людьми В процессе общения со взрослыми на втором году жизни у реб формируется эмоциональная реакция на похвалу.Уже в раннем взре начинают складываться предпосылки воли (увидя привлекательную вещь, реб стремиться получить ее)Кризис трех лет: от двух до трех лет с каждым ребенком происходит перелом, связанный с первоначальным осознанием ребенком своей самостоятельности, осознанием себя отдельным человеком, деятелем. Реб к этому времени много знает и умеет и требует самостоятельности.

Речевое развитие в раннем возрасте.

Раннее детство сензитивно к усвоению речи. Автономная речь ребенка довольно быстро трансформируется и исчезает.

Развитие речи идет по двум линиям: совершенствуется понимание речи взрослых и формируется собственная активная речь ребенка. Умение относить слова к обозначаемым предметам и действиям приходит к ребенку не сразу. Сначала понимается ситуация, а не конкретный предмет или действие. Для ребенка второго года слово гораздо раньше приобретает пусковое, чем тормозящее, значение. Лишь на третьем году речевые указания взрослых начинают по-настоящему регулировать поведение ребенка в разных ситуациях. Понимание речи взрослых в этот период качественно изменяется. Он может понимать слова, выполнять предметные действия по инструкции взрослых, слушает сказки, рассказы, стихи. Когда центром ситуации при взаимодействии со взрослым становится слово, ребенок смотрит на взрослого, сосредоточиваясь на его губах, присматривается к артикуляции. Появляются первые попытки произнести слово. В этих попытках ребенок строит артикулярно-произносительный образ слова. Неадекватные речевые пробы исчезают, и ребенок произносит требуемое слово – название предмета. Развитие активной речи ребенка до полутора лет происходит медленно. Он усваивает от 30-40 до 100 слов и употребляет их очень редко. После полутора лет ребенок становится инициативным. Появляется вопрос «Это что?». Темп развития речи сразу же возрастает. К концу второго года ребенок употребляет до 300, а к концу третьего года - от 500 до 1500 слов. Наряду с расширением словаря и уточнением произношения слов в раннем детстве происходит усвоение

грамматического строя родного языка. Вначале дети ограничиваются предложениями, состоящими из одного,позднее - двух слов, не изменяющихся по родам и падежам (до 1 года 9 месяцев). Причем каждое такое словопредложение может иметь несколько разных значений. Позже речь ребенка начинает приобретать связный характер и выражать простейшие отношения между предметами. К концу раннего возраста дети довольно хорошо согласовывают слова в предложении. К трем годам усваиваются основные грамматические формы и основные синтаксические конструкции родного языка. В речи ре-

бенка встречаются почти все части речи, разные типы предложений. Речь становиться полноценным средством общения.

37. Соціальна ситуація розвитку та провідна діяльність дитини раннього віку.

Орудийно-предметная деятельность - ведущий тип деятельности в раннем детстве.

Все основные новообразования связаны с развитием орудийно-предметной деятельности, ведущей в раннем возрасте. Внутри этой деятельности развиваются психические процессы - восприятие, память, мышление, речь. В этой деятельности зарождается новый тип деятельности, который станет ведущим в следующем психологическом возрасте. Это сюжетно-отобразительная игра. В сюжетно-отобразительной игре дети используют один предмет в качестве заместителя другого, действуют с ним в соответствии с той функцией, которую предмет-заместитель выполняет в игре. Но дети еще не дают предметам-заместителям игровых названий. Так, например, ребенок кормит палочкой куклу, но если ребенка спросить, показав на палочку: "что это?", ребенок либо молчит, либо говорит: "палка". Ребенок, по наблюдениям Ф.И. Фрадкиной, раньше действует с предметом определенным способом, а потом уже дает ему игровое название. При этом самостоятельные игровые названия возникают только после называния предметов взрослым.           Сравнение своих действий с действиями взрослого (образа и образца), нахождение сходства между ними является необходимым условием возникновения тенденции к самостоятельности. Когда происходит распад единого предметного действия и взрослый отделяется от ребенка, ребенок впервые видит взрослого и его действия как образцы, то оказывается, что ребенок действует так, как взрослый, не вместе с ним, не под руководством взрослого, а так, как он. Как только ребенок увидел себя в другом, он увидел себя самого и появился феномен "Я сам". Л.С. Выготский назвал это новообразование "внешнее Я сам"           Тенденция к самостоятельным действиям связана с возникновением личного действия. Личное действие - это такое действие, к которому ребенок относится как к им самим осуществленному. Выполнение такого действия сопровождается появлением в речи местоимения Я. До этого времени ребенок говорил о себе в третьем лице или называл себя по имени.           Возникновение личного действия и феномен "Я сам" приводят к полному распаду прежней социальной ситуации, что проявляется в кризисе трех лет.

Динамика совместной деятельности ребенка и взрослого по поводу предметов в раннем детстве.

Новообразования, которые возникают к концу первого года жизни, с необходимостью вызывают построение новой социальной ситуации развития. Это ситуация совместной деятельности со взрослым человеком. Содержание этой совместной деятельности - усвоение общественно выработанных способов употребления предметов, которые ребенку открылись и затем стали его миром. Социальная ситуация развития в раннем возрасте такова: "ребенок - ПРЕДМЕТ - взрослый". В этом возрасте ребенок целиком поглощен предметом. К. Лоренц даже говорил о фетишизации предмета в раннем детстве. Это проявляется, например, в том, как ребенок садится на стульчик или возит за собой машину - ребенок все время смотрит на этот предмет. Правда, за предметом ребенок еще не видит взрослого человека, однако, без взрослого он не может овладеть человеческими способами употребления предметов. В этой ситуации ребенок как бы говорит: "Мы слиты, я без тебя ничего не могу сделать, но я прошу тебя: покажи, учи!"

Социальная ситуация совместной деятельности ребенка и взрослого содержит в себе противоречие. В этой ситуации способ действия с предметом, образец действия принадлежит взрослому, а ребенок в то же время должен выполнять индивидуальное действие. Это противоречие решается в новом типе деятельности, который рождается в период раннего возраста. Это предметная деятельность, направленная на усвоение общественно выработанных способов действия с предметами. Прежде всего, она предметная, потому что мотив деятельности заключается в самом предмете, в способе его употребления.

Общение в этом возрасте становится формой организации предметной деятельности. Оно перестает быть деятельностью в собственном смысле слова, так как мотив перемещается от взрослого на общественный предмет. Общение выступает здесь как средство осуществления предметной деятельности, как орудие для овладения общественными способами употребления предметов. Несмотря на то, что общение перестает быть ведущей деятельностью в раннем возрасте, оно продолжает развиваться чрезвычайно интен- сивно и становится речевым. Общение, связанное предметными действиями, не может быть только эмоциональным. Оно должно стать опосредованным словом, имеющим предметную отнесенность.

По Д. Б. Эльконину, развитие ребенка в раннем детстве имплицитно содержит в себе распад этой ситуации. Совместное действие уже потому, что оно предметно, содержит в себе свою гибель. И. А. Соколянский и Д. И. Мещеряков сумели проследить этот процесс на слепоглухонемых детях, где он подробно развертывается. Задача состоит в том, чтобы раскрыть психологический механизм овладения ребенком предметными действиями.

38. Психологія раннього дитинства.

Соціальна ситуація розвитку переддошкільнят

У ранньому віці продовжується інтенсивний фізичний розвиток дитини, але темпи його уповільнюються. Подальше зростання молочних зубів, перші з яких з'явились ще в немовлячому періоді, може викликати тимчасове пригнічення життєдіяльності малюка, спричинювати дратівливість. Оволодіння ходою значно розширює можливості дитини взаємодіяти з навколишнім середовищем. Спостерігається ряд фізіологічних ознак, більшість з яких має сприятливий характер для психічного розвитку переддошкільника:

Рис. 2.19. Вплив фізіологічного розвитку на психіку переддошкільника

Як і раніше, дитина ще не спроможна самостійно задовольнити життєві потреби, тому взаємодія з дорослим - необхідна умова забезпечення її зростання та розвитку. Роль дорослого для психічного розвитку переддошкільника має багатоаспектний характер:

Рис. 2.20. Функції дорослого для психічного розвитку переддошкільника

Емансипація - прагнення до відокремлення від дорослого

Надбання фізичного та психічного розвитку, що сформувалися протягом першого року життя малюка, стають підґрунтям для якісних змін у системі його стосунків з дорослими. Ці зміни виявляються у прагненні дитини до емансипації, що невпинно зростає впродовж всього періоду. Так, оволодівши ходінням, дитина починає виконувати освоєні дії вже без участі чи прямої допомоги дорослого. Пізнаючи нове, вона може сама наближатися до привабливого предмету, брати його у руки, оглядати й обстежувати, по-різному ним маніпулювати. Отже, для емансипації дитини раннього віку від дорослого характерні наступні ознаки:

Рис. 2.21. Аспекти емансипації переддошкільника щодо дорослого

Прагнення до емансипації дитини від дорослого не усуває їх взаємодії, а видозмінює її. Стосунки малюка з дорослим переважно набувають форми ділового співробітництва, спрямованого на засвоєння дитиною світу людських предметів, опосередкованого мовним спілкуванням.

Від народження до завершення раннього віку у житті дитини з'являється нова система спілкування - з ровесниками, для якої характерна послідовна динаміка.

Рис. 2.22. Динаміка спілкування дитини з ровесниками (перший-третій роки життя)

Так, немовлята сприймають один одного як живу іграшку -щось лепечуть, проявляючи жвавий інтерес, можуть смикати за волосся, торкатися пальчиками очей тощо. На початку раннього віку з'являється інтерес до ровесників як до рівних, хоча малюк надає перевагу грі на самоті. Досягнувши півторарічного віку діти вже виконують паралельно предметні дії і прагнуть більше гратись один з одним. Однак дворічні діти ще не спроможні грати разом в ігри з правилами. Приблизно в трирічному віці виникає рольова гра дітей, яка спочатку має епізодичний нестійкий характер.

Динаміка провідної діяльності в ранньому віці

В ранньому віці дитина відкриває для себе світ предметів та їх призначення як надбань людської матеріальної та духовної культури - за рахунок функціонування провідної діяльності віку - предметно-маніпулятивної.

Предметно-маніпулятивна діяльність - система дослідницьких дій, маніпуляцій дитини з предметами, спрямована на вивчення їх функціонального призначення

Її відмінність від простого маніпулювання предметами дитиною немовлячого віку полягає в тому, що, діючи з предметами, дитина вивчає їх функціональне призначення в житті культурної людини. Впродовж всього вікового періоду спостерігається певна динаміка предметно-маніпулятивної діяльності переддошкільника:

Рис. 2.23. Стадії розвитку предметних дій переддошкільника

Спочатку зразком для оволодіння дій з предметами виступає для дитини дорослий.

Застосовуючи наслідування дій дорослого, малюк п'є з чашечки, намагається їсти ложкою, годує ляльку, заколисує ведмедика тощо. Але на стадії предметної дії дитина може повторити дію спочатку тільки на тому самому предметі. Отже, предмет ще виступає як конкретна річ, а не як представник певного класу предметів (не як чашка взагалі, а як ця конкретна моя чашка).

Першочергово саме слово і зразок дорослого виступає стимулом для дій малюка.

Пізніше, на другому році життя дитина починає довільно наслідувати й такі дії, які їй спеціально не показують, але які вона сама бачить у навколишньому житті. Копіюючи батьків, дитина пробує підмітати віником, стукати молотком, висувати шухляду, вмикати телевізор тощо. Діапазон освоєних предметів зростає, і відбувається перенесення способів виконання дій на інші предмети цієї ж групи. Поступово предмети, з якими малюку можна діяти однаково, об'єднуються в одну групу, незважаючи на різницю в розмірі, кольорі тощо, тобто відбувається перше узагальнення дій.

З другого року життя відбувається також [стадія ігрової дії] і перенесення засвоюваних дій із справжніх предметів на іграшкові, а також у іншу, символічну ситуацію. Так, дитина підносить до рота іграшкову ложечку чи чашку, або ж імітує годування ляльки. Малюк виконує символічну дію з предметами-замінниками, що стає підґрунтям для виникнення сюжетної гри.

Потужним механізмом научіння дитини раннього віку є наслідування.

Наслідування - спосіб соціалізації дитини, що виявляється як відтворення нею в своїй поведінці дій дорослого

Коли дитина вміло копіює когось, дорослі зазвичай посміхаються і тим самим емоційно підкріплюють, заохочують її дії. Це розвиває у малюка схильність до засвоєння нового через наслідування

Повторення, копіювання малюком слів, жестів, дій дорослих має тенденцію ускладнюватись з віком дитини. Однорічна дитина вельми здатна наслідувати почуте та побачене: жести, звуки, різні рухи. На початку другого року життя виникає здатність дітей до відстроченого наслідування - вони можуть повторити те, що бачили тиждень тому. На другому році життя дитина відтворює дії дорослих з предметами, у неї з'являються предметні ігри-наслідування, що являють собою перші кроки до символізації. Здатність до наслідування лежить в основі рухового та розумового розвитку дитини раннього віку та, базуючись на предметно-маніпулятивній діяльності, забезпечує наступні надбання психіки переддошкільника:

Рис. 2.24. Наслідки наслідування для психічного розвитку переддошкільника

Особливості розвитку пізнавальної сфери переддошкільника

Ранній період - це стадія сенситивності дитини до розвитку мовлення. На початку періоду, коли відбувається оволодіння ходою і предметними діями, темп розвитку активного мовлення дещо повільніший, хоча інтенсивно розвивається пасивне мовлення. Після двох років вивчення предметів, збагачення вражень викликає у малюка потребу їх висловити, запитати щось у дорослого, тому прискорюється розвиток активного мовлення. Впродовж раннього віку спостерігається його наступна динаміка:

Рис. 2.25. Стадії розвитку мовлення переддошкільника

Важливим досягненням дитини є оволодіння нею слуханням мовлення, зокрема інструкцій, спрямованих на керівництво її діями та розповідей. На другому-третьому році життя діти охоче сприймають оповідання, казки та вірші, це слухання збагачує переддошкільників пізнавальною інформацією, викликає емпатійні переживання, виробляє первинні моральні цінності.

Впродовж всього віку активно збагачується словник дитини, актуалізується потреба висловлюватися, з'являються перші запитання. Якщо допитливість дитини нормально задовольняється, то збагачення її активного словника відбувається дуже швидко - до кінця другого року життя дитина використовує близько 300 слів, а в кінці третього - вже 12001500.

Рис. 2.26. Зростання активного словника дитини впродовж року

Наприкінці раннього віку удосконалюється морфологічна структура мовлення - з'являються відмінкові закінчення, дієслівні часи, множини тощо.

Основною частиною активного словника дитини кінця раннього віку є іменники (до 60%), що відображають обізнаність у назвах предметів, явищ дійсності, далі фігурують дієслова (25%), прикметники (близько 12%).

Рис. 2.27. Граматичний склад мовлення дитини кінця раннього віку

Особливістю розвитку мовлення у другій половині другого року життя є поява перших дво- чи трислівних речень. В кінці періоду малюк стає спроможним формулювати речення різного типу - розповідні, запитальні, окличні тощо. Мовлення дитини поступово стає засобом впливу на власну поведінку, організатором її власних дій, зокрема у формі так званого егоцентричного мовлення, тобто розмови дитини із собою.

Кінець раннього віку також сприятливий для білінгвізму. Вивчення впливу паралельного засвоєння дитиною двох мов на психіку переддошкільників показало, що діти спочатку можуть дещо відставати у розумовому розвитку від ровесників через подвійне навантаження на психіку в зв'язку з оволодінням двома мовами одночасно. Згодом, коли базові лексичні системи засвоюються дитиною, вона демонструє кращі розумові можливості, ніж ровесники. Однак це стосується лише вивчення дітьми цього віку двох, а не більшої кількості мов.

Хоча ранній вік є сенситивним до мовних впливів, однак розвиток мовлення малюка відбувається лише за умов його активної стимуляції дорослими. Дослідження засвідчують існування типових помилок дорослих щодо розвитку мовлення дитини раннього віку:

Білінгвізм - одночасне оволодіння дитиною двома мовами

Рис. 2.28. Помилки дорослих щодо розвитку мовлення переддошкільників

Таким чином, суттєві зміни, які відбуваються впродовж другого і третього року життя дитини у оволодінні мовленням, дають підстави вважати мовлення новоутворенням пізнавальної сфери даного віку.

Впродовж цього віку за рахунок дослідження предметів вдосконалюється зорова та слухова чутливість дитини. На третьому році життя діти вже добре розрізняють основні кольори і деякі їх відтінки. Сприймання предметів набуває більш цілісного характеру, розвиваються орієнтувальні дії, які відокремлюються від практичних і стають власне актами сприймання. На кінець третього року життя дитина вже практично орієнтується в ближньому просторі, розрізняє основні напрями - вперед, назад, догори тощо. У неї формуються перші часові орієнтири, хоча розрізнення послідовності подій ще дуже ускладнене.

Увага в ранньому віці розвивається від мимовільної до перших, але нестійких фрагментів довільної. Обсяг уваги ще дуже вузький, частими є відволікання.

Дуже активно в цьому віці працює пам'ять дитини - розвивається впізнавання, що набуває диференційованого характеру.

Діти раннього віку передусім орієнтуються на форму, а потім на величину і колір предмета

Збільшується тривалість збереження інформації, формується згадування. Особливо інтенсивно працює емоційна та образна пам'ять дитини. Процеси пам'яті мають мимовільний характер.

Починає виявлятись уява дитини, що має спочатку репродуктивний характер. Її розвиткові сприяє прослуховування казок, розповідей дорослого і поява інтересу дитини до малювання.

Мислення дитини раннього віку має наочно-дійовий характер - маніпулюючи з предметами, дитина мислить. Аналіз, порівняння та синтез мають практичний характер - дитина розламує іграшку, аналізуючи її. В кінці віку з'являється здатність до перших узагальнень - на основі окремих, найбільш помітних ознак, часто несуттєвих. Наприклад словом "ля" дитина називає радіоприймач, телевізор, піаніно і кожного, хто заспіває.

39. Формування особистості дитини раннього віку. Криза 3-х років.

Формування особистості дитини раннього віку. Криза 3-ох років

Особистісний розвиток дитини цього віку відбувається на основі тієї системи мотивації, яка склалася відповідно до соціальної ситуації розвитку. За свідченням А.О. Реана, систему мотивації дитини визначають провідні особистісні потреби:

Рис. 2.29. Базові особистісні потреби переддошкільника за Реаном

Помітні зміни відбуваються впродовж раннього віку в емоційній сфері дитини. Вони зумовлені розширенням спілкування дитини з людьми, оволодінням мовними засобами та розвитком самостійності дитини.

В емоціях дитини поступово послаблюється елемент мимовільного наслідування, вони все більше відповідають діям та стану дитини. Значно ширшою стає сфера стимулів, що викликають емоції дитини, швидше налагоджується позитивний контакт з іншими дітьми - так званий ігровий емоційний контакт. Діти вже можуть виявляти співчуття, жалість до іншого за умови стимуляції дорослого. Під впливом стосунків з дорослим розвиваються соціальні емоції дитини, виявляється емпатія до інших людей. Важливу роль у розвитку емоцій переддошкільника відіграють слова-оцінки дорослих, вони формують майбутню самооцінку дитини. Прослухування казок, віршів та оповідань активізує переживання малям інтелектуальних емоцій. Діти цього віку переживають і негативні емоції - гнів, страх, образу, сором тощо. Від атмосфери, яка панує в родині, залежить емоційне здоров'я самої дитини, зародження її самооцінки. Мають місце і порушення емоційного розвитку переддошкільнят, такі як емоційна холодність та домінування негативних емоцій.

Діти трьох років вже спроможні навіть стримувати свої безпосередні емоції під впливом дорослого. Тим часом з'являється більш-менш стійке ставлення до певних людей із близького оточення дитини. Паралельно формується самолюбство, що спочатку виражається в переживанні гордості за власні досягнення, позитивно оцінювані дорослими. Потім виникає та закріплюється емоція сорому, коли дитина переживає з приводу можливої втрати позитивної думки про себе з боку дорослих, оцінкою яких вона дорожить. Однак надто часте неадекватне стимулювання дорослими сорому у дитини може закласти у неї комплекс неповноцінності.

За думкою Н.М. Аксаріної, найбільш характерними причинами емоційних порушень дітей раннього віку є:

Рис. 2.30. Детермінанти емоційних порушень переддошкільників за Аксаріною

Не слід переоцінювати здатність до контролю поведінки дитиною цього віку, яка ще тільки формується і залежить від послідовності виховного впливу дорослих

У ранньому віці дитина досягає помітних успіхів у формуванні довільності своїх дій. Виконуючи щоразу більше поступово ускладнюваних дій з предметами, малята вправляються у координації рухів. Повторення дій дорослого розвиває підпорядкованість дій меті. Оволодіваючи активним мовленням, дитина далі і сама визначає мету своїх дій відповідним словом - така дія стає усвідомлюваною. Виконуючи дії, малюк вчиться долати труднощі, поведінка стає все більш контрольованою, менш імпульсивною.

Спілкуючись з дорослим чи граючи з ровесниками, переддошкільник локалізує свої тілесні і психічні стани в самому собі, відділяючи "Я" від "не Я". Внаслідок цього поступово складається її уявлення про себе, виникають зачатки самосвідомості, яка виявляється у тому, що в цьому віці дитина вже добре впізнає себе у дзеркалі, на фото. Замість висловлень про себе у третій особі і ніби зі сторони, вона все частіше вживає займенник "Я". Ці зміни свідчать про появу психічного новоутворення віку - самосприймання.

Наприкінці третього року малюк нерідко заявляє "Я сам!" у тих випадках, коли дорослі роблять за нього те, що він вже може зробити самотужки. Так виявляється дитяче зростання тенденції до самостійності, до значно ширшої участі дитини в діяльності дорослих, яке вступає в суперечність з її реальними можливостями та стереотипним ставленням дорослих. Ця ситуація стає основою для переживання дитиною кризи 3-ох років.

У маляти з'являється тенденція до самостійного задоволення своїх потреб, а дорослий зберігає старий тип взаємин і тим самим обмежує активність дитини. Батьки починають відчувати труднощі у взаємовідносинах з дитиною, звичними проявами поведінки якої стають впертість, негативізм - відмова виконувати вказівки дорослого або протилежні дії, примхливість, дратівливість, знецінення малюком старих норм поведінки. Така поведінка дитини має вибірковий характер - стосується лише дорослих, які "зазіхають" її на свободу.

Важливим є вибір правильної позиції дорослими, так як їх абсолютне наполягання на своєму може викликати невротичний стан дитини, залякати її, зламати паростки волі, а потакання примхам малюка - розбестити його. Криза трьох років - явище важливе, але перехідне, прагнення самостійності, дорослості надалі реалізується у грі дитини.

Дослідниця кризи 3-ох років Ельза Келер виділила 7 її типових характеристик:

- негативізм,

- вередливість,

- гонорливість,

- своєвілля,

- знецінювання,

- протест-бунт,

- деспотизм