1735-1801 Роки життя та діяльності і.І. Голікова.

Голіков (Іван Іванович) – історик; син курського купця (1735-1801). Початкова освіта Голикова було досить убога. C дитинства Голіков захопився діяльністю Петра I. Життя в Москві, Оренбурзі й Петербурзі, зв’язки по торговим справах, а також обрання депутатом у комісію для створення проекту нового Уложення (1767 р.) дали можливість Голікову спілкуватися з людьми, які близько знали події петровського царювання. Помалу Голиков став записувати почуте, збирати письмові матеріали. Засуджений до заслання в Сибір по справі про зловживання у винному відкупі, Голиков був помилуваний з нагоди відкриття пам'ятника Петру Великому в Санки-Петербурзі у 1782 р. Тоді Голиков всенародно дав клятву написати історію Петра I. Переселившись у Москву, він присвятив подальші роки життя на здійснення своєї обіцянки. Голіков черпав матеріали у народних переказах, московських букіністів, в архівах Академії Наук, Іноземної Колегії, провінційних архівах. Власна бібліотека Голікова містила до 1500 друкованих і рукописних книг. При сприянні Демідова, Голиков видав у 1788-1789 роках „Деяния Петра Великого, мудрого преобразователя России, собранные из достоверных источников и расположенные по годам”. Успіх книги, що швидко розійшлася, спонукав автора опублікувати в 1790-1797 роки ще 18 томів "Дополнений".

Друге компактне видання матеріалів Голікова вийшло у Москві в 1837-1843 рр. Воно було зручніше першого, завдяки загальному покажчику, але вважається менш повним. Праця Голікова є простий хронологічний звід даних, до того ж без перевірки фактів, із частими помилками в читанні рукописного матеріалу. Почуття захоплення й безмежного благоговіння до Петра, наївне преклоніння перед своїм кумиром позбавило Голікова можливості критично розібратися в джерелах. Однак, для свого часу "Деяния" мали величезне значення як перший старанний звід фактів і спроба систематизувати їх. На "Деяниях" виховувалося не одне покоління російських людей, і той ореол надзвичайних, позбавлених корінь у минулому, котрим до половини XIX сторіччя була оточена діяльність Петра I, був створений у значній мірі працею Голикова.

До оприлюднення нових даних про Петровську епоху (Праці М.Г. Устрялова, С.В. Соловйова), праці І.Голікова, можна сказати, служили єдиним серйозним джерелом для всіх майже істориків Петровського царювання (Галем, Бергман та ін.).

Інші праці І.І.Голікова: 1) "Анекдоты, касающиеся до Петра Великого" (вид. 2-е, М., 1798, вид. 3-е, 1807) - власне це передрук XVII тому "Дополнений", з доповненнями нових даних; 2) "Историческое изображение жизни Лефорта" (М., 1800) – частина задуманого ще при обробці "Деяний" ряду біографій сподвижників Петра I; 3) "О упадке и возвышении российского курса" (М., 1809).

1735-1739 Російсько-турецька війна.

Першою операцією цієї війни був невдалий похід російських військ на чолі з І. М. Леонтьєвим (40 тис. чол.) проти Кримського ханства у жовні 1735 р. Скориставшись уходом основних сил хана в Дагестан (для допомоги Туреччині в війні проти Персії) російське командування поставило за мету захопити Крим. Похід розпочався у складних кліматичних умовах. 3 13 жовтня пішли дощі, потім сніг і вдарили морози. Подолали лише тільки половину шляху, а від голоду і хвороб померло 9 тис. чол. і пало 3 тис. коней. Леонтьеву вдалося відбити наступ кримців біля Конських вод, але ця перемога, що відкривала шлях до Криму не мала ніякого значення. Попереду був засніжений степ. На військовій раді було вирішено відступити в Україну. У березні-червні 1736 р. російські війська під проводом П. Лассі захопили Азов. За умов капітуляції населення міста отримало право вийти до Туреччини (скористалися цим 45 тис. чол.). В той же час, 21 травня 1736 р. російські війська (58 тис. чол.) на чолі з Б. Мініхом захопили Перекоп - оборона 8-кілометрова система, що простягнулася від Чорного до Азовського морів. Після взяття Перекопу армія Мініха вступила в Крим і 16 червня 1736 р. оволоділа столицею ханст­ва - Бахчисараєм. Але через відсутність питної води і хвороби, росіяни змушені були в цьому ж році залишити Крим. Армія Мініха під час цього походу втратила 30 тис. чол.

В наступному році (30 червня 1737 р.) російська армія (70 тис. чол.) на чолі з Б. Мініхом оточили Очаків. Розпочався штурм, під час якого росіяни втратили біля 4 тис.чол. За браком продовольства Мініх змушений був припинити військові дії і відійти в Україну. 12 липня 1737 р. біля р. Салгір відбулася битва між російською армією на чолі П. Лассі (40 тис. чол.) і загоном (15 тис. чол.) кримських татар на чолі з ханом Фатих-Гіреєм. Лассі обійшов перекопські укріплення по Арабатській стрілці і завдав поразки татарам, які змушені були відступити в гори. Незважаю­чи на успіх, Лассі невдовзі залишає Кримський півострів у зв'язку з нестачею продовольства і води.

14-30 жовтня 1737 р. 50 тис. турецько-татарська армія спро­бувала захопити Очаків. Загубивши біля 10 тис. чол. під час штурмів і стільки ж від чуми, що поширилася тут, турки зняли осаду й відійшли до Бендер. В наступному році у зв'язку, з епідемією чуми росіяни змушені були покинути фортецю. У травні-серпні 1738 р. відбувся похід російської армії на чолі з Б. Мініхом до р. Дністер з метою захопити фортецю Бендери. 18 травня армія вирушила від Дніпра до Дністра. Підійшовши до Дністра, росіяни так і не змогли його форсувати. Відчувалося велике перевантаження армії обозами. В кінці серпня Мініх відійшов за р. Буг у зв'язку з падежем коней та волів. Значну частину гармат було кинуто у колодязі, снаряди зариті у землю. Втрати російської армії, в основному через хвороби, склали 25 тис. чол. 17 серпня 1739 р. біля села Ставучани (південно-захід від Хотина) відбулася битва російської армії (48 тис. чол.) на чолі з Б. Мініхом і турецьким військом (до 90 тис. чол.) на чолі з Веліпашою. Ставучанська битва стала однією з найбільших перемог війни. Після неї турецька армія перестала існувати як організована сила. її загони відступили за Дунай, Молдавія прийняла російське підданство.

19 серпня залишений напризволяще гарнізон Хотина капітулював. Але ці успіхи були зведені нанівець підписанням Белградського мирного договору 18 (29) вересня 1739 р., за яким Росія повертала Османській імперії практично всі свої завою­вання.

Белградські мирні договори 1739 - акти про завершення війни 1735-1739 Росії у союзі з Австрією проти Туреччини. Підпи­сані 1(12) вересня і 18(29) вересня 1739 р.

Перший договір (окремо від Росії) уклала Австрія, чия армія зазнала великих втрат у воєнних діях проти турецького війська. Туреччині поверталися Сербія та Мала Валахія.

Капітуляція Австрії та загострення відносин зі Швецією зму­сили і Росію того ж місяця підписати під Белградом мирний договір. За його умовами:

• Росії відійшли невеликі території на Правобережній Україні вздовж середньої течії Дніпра;

• вона повернула собі Азов;

• отримала право збудувати фортецю на о. Черкаському на Дону, а Туреччина — у гирлі Кубані;

• Росії заборонялося тримати флот на Чорному та Азовсь­кому морях;

• купцям кожної сторони дозволялася вільна торгівля на території іншої сторони на умовах, які діяли для купців третіх країн.

Белградський договір від 18(29) вересня 1739 р. втратив силу після укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р.

1736, 31 грудня Термін служби дворян встанов­лювався 25 років, а початок її призначався з 20-літнього віку.

1738 Заснування першої балетної школи в Петербурзі.

1740-1764 Роки життя Івана Антонови­ча - російського імператора (1740-1741 рр.) 25 листопада 1741р. був скинутий Єлизаве­тою Петрівною за допомогою гвардії та ув'язнений. З 1756 р. знаходився у Шліссельбурзь­кий фортеці, де й був убитий охоронцями під час спроби В. Я. Мировича звільнити його.

1741-1743 Російсько-шведська війна.

Учасники війни:

1. Швеція (нападаюча сторона).

2. Росія (що зазнала не спровокованого, несподіваного нападу).

Мета війни. Реванш за Північну війну 1700-1721 рр. (Швеція).

Причини війни. Відволікання Росії війною з Туреччиною, відсутність в Петербурзі головних сил російської армії на чолі з фельдмаршалом Мініхом і слабкість уряду Анни Леопольдівни вселяли в шведські правлячі кола надії на швидкий військовий успіх, і тому вони прагнули використати ситуацію.

Привід до війни.

Вбивство в Сілезії шведського дипломатичного агента майора Синклера під час його повернення з Туреччини з секретними документами про шведсько-турецькі переговори. Це вбивство було приписане Росії, і шведський натовп в Стокгольмі, що підбурювався активістами партії «Капелюхів», влаштував погром російського посольства. Незважаючи на непідготовленість до війни, Швеція, оголосила їй війну.

Дипломатична підготовка війни Швецією:

1. Підписання 22 грудня - 2 січня 1739-40 рр. в Стамбулі шведсько-турецького союзного і військово-наступального договору.

2. Усна домовленість посла Швеції в Петербурзі Еріка Матіаса фен Нолькена з царівною Єлизаветою про те, що у разі наступу шведських військ на Петербург вона підтримає їх, здійснивши повалення уряду Ганни Іванівни.

3. Російський уряд, прагнучи уникнути війни зі Швецією, взяв на себе зобов'язання сплатити борг Карла XII голландським банкірам в сумі 750 тис. червінців за рахунок зборів від ризької митниці - єдино за шведський нейтралітет. Тоді Швеція уклала угоду з Францією, вимагаючи за свій нейтралітет - 300 тис. рейхс-далерів, які Франція повинна була внести гамбурзьким банкірам. Однак Франція вимагала, щоб за ці гроші шведи вели активну антиросійську політику.

Початок війни:

Швеція оголосила війну Росії маніфестом від 24 липня (4 серпня) 1741 р. в Стокгольмі.

Росія видала маніфест про війну зі Швецією від 13 (24) серпня 1741 р. в Петербурзі. Військові дії почалися 22 серпня (2 вересня) 1741р.

Шведські сили: 5 тис. чоловік у Фрідріхсгама (генерал-лейтенант Будденброк), 3 тис. чоловік у Вільманстранда (генерал-майор Врангель). Російські сили: 20 тис. чоловік у Виборга (фельдмаршал П. П. Лассі).

Хід військових дій:

Армія Лассі підійшла до шведського кордону 3-4 вересня і через день взяла м. Вільманстранд, почавши швидке просування у Фінляндії. Хоч шведська армія була посилена до 17 тис. чоловік і командування нею взяв К. Левейгаупт, шведи стали уникати активних дій, відступаючи перед російською армією.

Двірцевий переворот Єлизавети в листопаді 1741 р. перервав бойові дії російської армії, що отримала наказ нової цариці зробити неформальне перемир'я зі Швецією.

Почалися мирні переговори. Незважаючи на те, що Єлизавета Петрівна відмовилася від французького посередництва, Франція проте заявила 8(19) березня 1742 р. в Парижі про примирення Росії і Швеції.

Оскільки Швеція висунула на переговорах вимоги перегляду Ніштадтського миру і не йшла ні на які поступки, переговори були перервані і російська армія почала наступ у Фінляндії. У червні 1742 р. російські війська (35 тис. чоловік) без бою оволоділи Фрід­ріхсгамом, шведи (20 тис. чоловік) відступили до Гельсингфорсу. Фельдмаршал Лассі, незважаючи на наказ з Петербурга зупини­тися на р. Кюмійоки, продовжував наступ і зайняв Гельсингфорс, зайшовши в тил шведських військ і примусивши капітулювати угрупування в 17 тис. чоловік, (24 серпня (4 вересня) 1742 р.), а 8 вересня 1742 р. була взята столиця Фінляндії - м. Або (Турку). Військові дії були припинені в листопаді 1742 р. Шведи вимушені були піти на мирні переговори, оскільки російські війська зайняли всю Фінляндію.

Формально переговори про мир почалися лише 23 січня (3 лютого) 1743 р., тому ця дата вважається датою закінчення війни (військових дій). Таким чином, війна продовжувалася з 24 липня (4 серпня) 1741 р. по 23 січня (З лютого) 1743 р.

Переговори про мир йшли в м. Або п'ять місяців і завер­шилися підписанням миру 7(18) серпня 1743 р.

Договір складається з преамбули і 21 (1-ХХІ) статті і 2 Додатків:

Термін дії: безстроковий (т.зв. «вічний мир»).

Абоський договір:

по-перше, повторював майже дослівно основні умови Ніштадтського миру, який був порушений війною Швеції в 1741-1743 рр. проти Росії;

по-друге, приєднував до них умови про територіальні поступки Швеції на користь Росії, які витікали з перемоги російської армії у війні, розв'язаній Швецією.

Територіальні зміни по Абоському миру:

До Росії відійшла Кюменегордська губернія — весь басейн р. Кюмі з містами Фрідріхсгамом і Вільманстрандом, а також м. Нейшлот (Нюслотт), по-фінському - Олавілінна з провінцією Саволакс. Отже, до Росії відходила частина Фінляндії.

Російсько-шведський кордон, починаючи від узбережжя Фінської затоки, йшов з цих пір прямо на північ по руслу р. Кюмі, потім по її першій притоці зліва і по кордонах басейну р. Кюмі на сході аж до м. Нейшлота в Саволаксі, а звідти вздовж старого російсько-шведського кордону.

Передбачалося нове розмежування на російсько-шведському кордоні, однак воно так і не відбулося.

Фактично договір в Або по пункту про кордон так і залишився невиконаним протягом більше за півстоліття - до нової російсько-шведської війни 1788-1790 рр.