Початки львівської кераміки

У середині 50-х років Львів переживав справжній індустріальний бум. За перші 10 повоєнних років у центрі Західної України було збудовано 25 нових заводів та фабрик, реконструйовано більше 100 підприємств. Серед новостворених об’єктів була і фабрика «Львівська кераміка». Передумов для створення підприємства було більше ніж достатньо. Насамперед це наявність на теренах України відповідних природних ресурсів – великих покладів сірої глини. Крім того, наприкінці Другої світової війни радянська влада «успадкувала» від німецьких окупантів покинуте і практично нове обладнання для виробництва керамічної продукції. На додачу, саме тут були кваліфіковані місцеві кадри, виховані на багаторічних традиціях виробництва кераміки.

Близькість розташування Львова до західного кордону Радянського Союзу відкривала перед фабрикою можливості збуту продукції до країн-побратимів із соціалістичного табору (Польщі, Угорщини та Чехословаччини), в яких також відчували брак будівельних матеріалів.

У колишньому віддаленому районі міста Левандівці, де переважно проживали прості робітники, місцева влада виділила підприємству 10 га землі. На новостворену фабрику було працевлаштовані майже 700 осіб. Автоматизоване виробництво дозволяло виробляти керамічну продукцію на трьох лініях. Близьке розташування фабрики до залізничних колій давало можливість без особливих затрат завантажувати у вагони готову продукцію та транспортувати західною частиною Радянського Союзу. Решту продукції автомобільним транспортом перевозили до будівельних організацій чи до магазинів гуртової торгівлі.

Незважаючи на те, що фабрика «Львівська кераміка» була найменшою з трьох головних виробників кераміки в Україні, її вироби швидко знайшли свого споживача. У середині 60-х років тут розпочали випуск продукції санітарно-технічного призначення: умивальників, раковин, ванн та підставок. Крім того, з метою розширення асортименту та зацікавлення споживачів підприємство відкрило виробництво декоративної та спеціалізованої кераміки (ваз, сервізів) «на замовлення».

З роками вже державне підприємство «Львівський керамічний завод» за обсягами виробництва керамічних виробів міцно утвердилося на другому місці в Україні та стало основним постачальником санітарно-технічної та будівельної кераміки у Радянському Союзі. Економічна ситуація в Україні на початку 90-х років ускладнювалася з дня на день. Інфляція набула шалених темпів і щодня з’їдала те, що було зароблено напередодні. В усій країні процвітав бартер. Купоно-карбованці як еквівалент платіжних документів серйозно не сприймалися, всі віддавали перевагу твердій валюті.

Різкий спад як промислового, так і житлового будівництва призвів до зниження потреби на керамічну продукцію. Низька купівельна спроможність населення також не сприяла її збуту через торговельну мережу. Ділові зв’язки з партнерами, що після розпаду Радянського Союзу опинилися по різні боки кордону (одні – на Заході, інші – на Півночі та Сході), практично були втрачені.

Традиційні адміністративні методи керівництва в умовах ринкової економіки ставали неефективними і вже не впливали на хід подій. Зміна економічних умов на пострадянському просторі та активний початок приватизаційних процесів в Україні вимагали нового підходу до справи, нових ідей, нового стилю управління.