Необхідні умови забезпечення конвертованості національної валюти

• Припинення кредитної емісії незабезпеченої товарами та послугами.

• Максимальне скорочення військових витрат, відмова від фінансових ін’єкцій на підтримку збиткових підприємств.

• Обмеження соціальних програм незабезпечених грошовими та іншими ресурсами.

• Стимулювання виробництва товарної маси і послуг, спроможних протистояти зростаючій грошовій масі в обігу.

• Послідовне проведення лінії на стабілізацію і зміцнення Національним банком валютного курсу гривні за допомогою кредитно-грошової політики, мобілізації внутрішніх і зовнішніх валютних ресурсів, інтервенції на валютному ринку.

4. Види міжнародних валютних систем

Валюта як інструмент міжнародних розрахунків спирається на певну систему загальновизнаних правил, згідно з якими здійснюються ці розрахунки. Сучасна валютна система виникла не зразу, а пройшла в своєму розвиткові ряд етапів.

Перший – охоплює період до початку Другої світової війни. На цьому етапі застосовувалася система золотого стандарту. Згідно з цією системою кожна національна грошова одиниця мала певний золотий вміст, тобто була забезпечена певною ваговою кількістю золота. Тому курс національних валют визначався на основі золотого паритету. Так, якщо золотий вміст англійського фунта стерлінга складав 1/4 унції золота, а долара США – 1/20, то це значить, що 1 фунт стерлінг = 5 доларам США.

За системи золотого стандарту національні банки були зобов'язані обмінювати паперові гроші на відповідну кількість золота. Але з розвитком міжнародної торгівлі, у зв'язку зі збільшенням її обсягів, для багатьох країн почали виникати труднощі з золотим забезпеченням паперових грошей. Тому з часом обмін грошових знаків на золото припинився.

Другий – виник наприкінці Другої світової війни (1944 р.) і проіснував до 1971 р. У цей період в міжнародних валютних відносинах застосовувалася Бреттон-Вудська валютна система, принципи якої були прийняті краї­нами-союзниками по антигітлерівській коаліції на конференції в Бреттон-Вудсі (США). В основу цієї валютної системи було покладено золото – валютний стандарт а функція світових грошей була закріплена за американ­ським доларом. Він був єдиною валютою, яка обмінювалася на золото (за ціною 35 дол. за одну унцію золота).

Американський долар було визнано основною резервною валютою. Курс інших валют фіксувався по відношенню до долара США. Але на початку 70-х років потреба в американських доларах з боку світової торгівлі почала зростати швидше, ніж золотий запас США. Обмін долара США на золото ставав все більше проблематичним. Тому в 1971 р. США офіційно оголосили про його припинення. Ця подія по суті ознаменувала закінчення Бреттон-Вудської валютної системи.

Третій – це сучасний етап, який організаційно оформився після наради в Кінгстоні (Ямайка) в 1976 р. і дістав назву Ямайська валютна система. На цій нараді було прийнято рішення відмовитися від використання золота як основи валютних паритетів. Замість цього була впро­ваджена система плаваючих валютних курсів, тобто він став визначатися в залежності від співвідношення між попитом і пропозицією на валютних ринках. За цією системою ціна національної валюти кожної країни стала залежати від стану її власної економіки та її конкурентоспроможності на світовому ринку.

Крім індивідуальних валют міжнародні розрахунки спираються і на колективні валюти. Так, у 1970 р. МВФ започаткував міжнародну розрахункову одиницю – спеціальні права запозичення (СПЗ), яка частіше визнача­ється за англійською абревіатурою СДР (sресіаl drawing rights). Ця колективна валюта не існує у вигляді готівкових грошей. Вона використовується лише для здійснення записів на спеціальних рахунках співучасників МВФ.

Курс СДР обчислюється на базі «валютної корзини» як середня вартість валют п'яти головних країн світу: США, ФРГ, Франції, Англії, Японії. За даними 1995 р. 1 СДР =1,3 дол. США.

У 1979 р. країни-члени Європейського економічного союзу утворили Європейську валютну систему і відповідно розрахункову одиницю, яка називається ЕКЮ. Курс ЕКЮ визначається на базі корзини національних валют країн, які входять в Європейський економічний союз. При цьому частка кожного учасника в цій корзині залежить від ваги країни в європейському валовому продукті і взаємній торгівлі. Так, квота німецької марки складає 30,53 %, французького франка – 19,43 % і т.д.

На основі валютної корзини визначається центральний курс ЕКЮ по відношенню до американського долара. Він знаходиться у такому співвідношенні: 1 ЕКЮ = 1,2 долара США. Окремі національні валюти зв'язані між собою попарно і можуть відхилятися від узгодженого курсу в межах ± 2,25 %. Якщо ця межа порушується, то Центральні банки відповідних країн здійснюють певні регулю­ючі заходи.

Новим етапом у розвитку Європейської валютної системи стало підписання у 1992 р. Маастріхтських угод, згідно з якими здійснено перехід від ЕКЮ до ЄВРО. З цією метою створено Центральний Європейський банк, який має право на емісію євро-банкнот та чеків. Національні центральні банки стали його філіалами.