2. Міжнародні фінансово-кредитні організації

У сфері міжнародних валютно-фінансових відносин велику роль відіграє така організація як Міжнародний валютний фонд (МВФ). Статутом МВФ передбачено, що він співпрацює з країнами-членами цього фонду з питань, пов'язаних з загальною фінансовою нестабільністю країни. В основі діяльності МВФ лежить надання кредитів країнам-членам цього фонду для підтримки курсу націо­нальної валюти, на фінансування дефіциту платіжного балансу та обслуговування зовнішнього боргу.

Капітал фонду утворюється за рахунок внесків країн-членів. Квоти для кожної з них визначаються відповідно до їх економічного потенціалу, тобто в залежності від величини їхнього ВВП. Ця квота визначає також і обсяги можливої допомоги кожній країні з боку фонду у разі виникнення у неї фінансових проблем.

МВФ фінансує не комерційні проекти, а проведення економічної політики. У своїй діяльності МВФ керується принципом обумовленості, згідно з яким країни-члени фонду можуть отримати кредит лише за умов, якщо вони беруть на себе певні зобов'язання щодо внутрішньої економічної політики. Ці зобов'язання оговорюються в спеціальному меморандумі між фондом і урядом.

У відносинах з країнами колишнього Радянського Союзу МВФ застосовує три типи програм, які реалізуються почергово. Перша – програма трансформації економіки на ринкові відносини. Друга – програма “стенд-бай”, яка є програмою короткострокового фінансування, тобто терміном на 12-13 місяців, і спрямована на здійснення першочергових заходів, необхідних для досягнення макроекономічної стабілізації. Третя – програма розширеного фінансування, яка розрахована на три роки і спрямована на закріплення досягнень початкової стабілізації за програмою “стенд-бай”, і в першу чергу, на структурну перебудову економіки.

Крім МВФ важливу роль у міжнародних валютно-фінансових відносинах відіграє Світовий банк (СБ). Його членами можуть бути лише країни-члени МВФ. Кошти Світового банку складаються із таких елементів: 1) статутного капіталу, утвореного шляхом придбання його акцій країнами-членами банку; 2) позичкових коштів, які Світовий банк одержує на світовому фінансовому ринку шляхом емісії своїх облігацій; 3) доходів, отриманих від власної діяльності.

Основна функція Світового банку – надання довгострокових позик під досить високі відсотки. Вони надаються як державним, так і приватним підприємствам за наявності гарантій з боку відповідних урядів. До групи СБ входять його філіали: 1) Міжнародна фінансова корпорація; 2) Інститут Економічного розвитку; 3) Багатостороння Агенція Гарантії Інвестицій.

В межах Європи важливу роль у Міжнародних фінан­сових відносинах відіграє Європейський банк реконструкції та розвитку (Євробанк). Мета діяльності цього банку полягає у фінансовому сприянні переходу країн Центральної і Східної Європи, включаючи і країни колишнього Ра­дянського Союзу, до ринково орієнтованої економіки. Основний капітал Євробанку складає 10 млрд. ЕКЮ. До його акціонерів входять країни як Європи, так і Америки. Найбільшим акціонером Євробанку є США, частка яких складає 1 млрд. ЕКЮ. Внесок України як акціонера ста­новить 80 млн. ЕКЮ.

Основні функції Євробанку – сприяння переходу до ринкової економіки через фінансування життєздатних проектів у державному та приватному секторах економіки, а також сприяння в здійсненні програм структурної перебудови та приватизації. За статутом цього банку не менше 60 % обсягу його фінансування мають бути спрямовані на реалізацію проектів у приватному секторі. При цьому кошти, які виділяються на проекти приватного сектора, можуть складати не більше 35 % від загальної вартості проекту. Решта фінансування цих проектів має забезпечуватися за рахунок інших джерел. Рівень фінансування проектів у державному секторі не обмежується 35 % їхньої вартості.

Кредити Євробанку надаються під досить високі відсотки. Так, за проектами приватного сектора вони складають 13-17 % річних і надаються терміном від трьох до семи років. Щодо умов фінансування проектів державного сектора, то вони є більш м'якими.

3. Валюта, види валютних курсів та фактори, що впливають на його зміну

Валюта – це платіжний засіб, який може бути застосований у міжнародних розрахунках. Розрізняють вільноконвертовану, частково конвертовану та неконвертовану валюту.

Результати зовнішньоекономічної діяльності кожної країни значною мірою пов'язані з курсом національної валюти. Валютний (обмінний) курс – це ціна будь-якої валюти, виражена через певну кількість іншої валюти. Отже, національна грошова одиниця стає валютою, якщо вона використовується в міжнародних розрахунках.

Валютний курс може встановлюватися у двох формах. Перша – у формі прямої котировки, коли масштабна одиниця іноземної валюти (1, 10, 100 і т. д.) виражається через певну кількість національної валюти. Наприклад, 1 дол. США = 4 грн., або 100 ял. єн = 0,8 дол. США. Друга – у формі оберненої котировки, згідно з якою масштабна одиниця національної валюти виражається через певну кількість іноземної валюти. Наприклад, 1 грн. = 0,25 дол. США, або 1 дол. США = 125 ял. єн. Між курсами національної та іноземної валют існує обернено пропорційна залежність, тобто якщо курс іноземної валюти падає, то в такій же пропорції зростає курс національної валюти. При котируванні валют визначається курс продажу – вищий і курс покупки – нижчий. Різниця між ними формує доход продавців валюти.

Залежно від режиму формування валютного курсу слід розрізняти три його види:

1) вільний плаваючий валютний курс, який змінюється без будь-яких обмежень під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку;

2) фіксований валютний курс – це курс, який держава підтримує на фіксованому рівні. Різновидом фіксованого курсу є валютний коридор;

3) керований плаваючий валютний курс, коливання якого регулюється державою.

В основі валютного курсу лежить паритет купівельної спроможності окремих валют (ПКС). При зіставленні купівельної спроможності окремих валют до уваги приймається ринковий кошик, тобто набір загальнодоступних і найбільш вживаних товарів та послуг, які знаходяться в міжнародному товарообороті. Згідно з паритетом купівельної спроможності курс національної валюти у прямій котировці можна визначити за формулою:

Де Ц^н р.к., Ц^і р.к. – вартість ринкового кошика відповідно в національній та іноземній валютах.

Теорія паритету купівельної спроможності була сформульована шведським економістом Г. Каселем. Паритет купівельної спроможності було прийнято як основу при встановленні офіційних валютних курсів у Європі після Першої світової війни. В сучасній практиці на основі цього паритету здійснюються міжнародні економічні зіставлення. На базі паритету купівельної спроможності працюють МВФ, Світовий банк та інші міжнародні фінансові організації.

Оскільки паритет купівельної спроможності обчислюється через ціни, то це свідчить про те, що курс національної валюти залежить від співвідношення цін на товари ринкового кошика у відповідних країнах. Це означає також, що динаміка курсу національної валюти залежить від співвідношення темпів інфляції в окремих країнах.

Але паритет купівельної спроможності визначає ва­лютний курс лише в тенденції, тобто в довгостроковому періоді. В короткостроковому періоді він відхиляється від цього паритету. Особливо значні відхилення відбуваються в умовах застосування валютного курсу, який коливається під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку. Як будь-яка ціна, так і ціна валюти знаходиться в прямій залежності від попиту і в оберненій – від пропозиції на валютному ринку.

У першу чергу попит на національну валюту визнача­ється попитом на вітчизняний експорт, а її пропозиція – попитом на вітчизняний імпорт товарів та послуг. Якщо вітчизняний експорт збільшується, то іноземні покупці збільшують попит на гривню, а якщо зростає наш імпорт, то вітчизняні покупці збільшують пропозицію гривні. Отже, ті фактори, від яких залежить експорт та імпорт товарів і послуг, є одночасно і факторами валютного курсу. Основні з них – якість товарів і послуг, їхня ціна та динаміка доходів іноземних покупців.

Крім факторів стосовно експорту та імпорту товарів і послуг, на валютний курс впливають і інші, зокрема спів­відношення між відсотковими ставками окремих країн. Якщо відсоткова ставка в нашій країні зростає порівняно зі світовою, то це збільшує попит на наші фінансові активи (акції, облігації), а значить і попит на вітчизняну валюту. Важливим фактором валютного курсу є інфля­ційні очікування. Якщо в нашій країні намітилася тенденція до зростання інфляції, що в перспективі викличе обезцінювання національної валюти, то власники гривні будуть намагатися конвертувати її в більш стійку (тверду) валюту, наприклад в американські долари. Внаслідок цього курс американського долара підвищиться, а курс гривні впаде.

Усі фактори, від яких залежить валютний курс, знахо­дять своє інтегральне відображання через стан платіжного балансу. Особливо це стосується торговельного балансу.

Між торговельним балансом і валютним курсом існує обернений зв'язок. Якщо, наприклад, торговельний ба­ланс погіршується (збільшується від'ємне сальдо), то це слугує ознакою того, що країна більше витрачає грошей за кордоном, ніж отримує їх від продажу своїх товарів. У цьому випадку на валютному ринку з боку учасників торгових операцій збільшується пропозиція національної валюти і зростає попит на іноземну валюту, що спрямовує курс національної валюти до зниження. Навпаки, при позитивному сальдо торговельного балансу виникає тен­денція до підвищення курсу національної валюти.

Звичайно, падіння курсу національної валюти стимулює вітчизняних експортерів і робить менш вигідним імпорт. Наприклад, при падінні курсу гривні з 5,8 до 5,89 гривні за один американський долар експортери отри­мають в гривнях виручку на 5 % більшу, ніж раніше, а імпортери будуть змушені платити в гривнях на 5 % більше для оплати імпорту із США. Внаслідок такого зниження курсу гривні з'являється тенденція до збільшення експорту і скорочення імпорту, тобто до зниження від'ємного або збільшення позитивного сальдо торговельного балансу.

Зі зростанням курсу національної валюти все відбувається в протилежному напрямі. Одночасно слід враховувати, що обернений зв'язок між торговельним балансом і валютним курсом не є прямо пропорційним. Він залежить від еластичності цін стосовно експорту та імпорту. Але незалежно від цінової еластичності в довгостроковій перспективі зміни валютного курсу є важливим чинником регулювання торговельного балансу.

Особливості валютного режиму України в перехідний період:

• Високі темпи інфляції збільшують попит на іноземні валюту та знижують курс національної валюти.

• Скорочення експорту скорочує можливі нагромадження іноземної валюти.

• Великий державний борг, дефіцит платіжного балансу знижують попит на національну валюту.

• Неефективна структура економіки, експорту та імпорту зменшують надходження іноземної валюти.

• Нестабільність політичного та економічного стану викликає відтік валюти в іноземні банки, що зменшує її пропозицію на внутрішньому ринку України і відповідно веде до зниження курсу національної валюти.