4. Радіомовлення епохи відбудови й відродження

(1945 – 1953 рр.)

Напередодні Другої світової війни Україна була за радянськими мірками розвиненою радіомовною республікою. На її території діяло 10 радіостанцій та 624 радіотрансляційних вузли. Прийом передач здійснювався за допомогою 1.047.300 радіотрансляційних точок і 255.000 радіоприймачів [10]. Усе це було знищено й вивезено в роки війни. Збитки радіокомітетів республіки перевищували 20 млн. карбованців.

Відбудова зруйнованого радіогосподарства почалася ще в роки війни разом із звільненням територій. У багатьох випадках плани першочергового відновлення роботи радіо розроблялися ще до визволення обласних центрів від ворога.

Наприклад: у Луцьку радіовузол був відновлений на третій день після визволення, у Львові вуличні динаміки заговорили вже в перший день після визволення, а через 6 днів тут було завершено монтаж радіовузла на 1000 Вт.

Відновлення зруйнованого радіогосподарства України стало одним з першочергових завдань уряду СРСР. Так, у 1946 році в Україні знову працювало 6 стаціонарних і 2 пересувні радіостанції, 862 радіотрансляційних вузли, понад 600 тисяч радіоточок та майже 13 тисяч радіоприймачів [10].

Особлива увага приділялася розвитку радіомережі в західних областях, де у цей час кількість радіоточок на тисячу мешканців була у 5-6 разів меншою, ніж у східних. Тому, за свідченням статистики, у 1951 році в республіці вже діяло 1.481.700 радіоточок і понад 314 тисяч радіоприймачів, а ще через 5 років-майже 4 млн. радіоточок та понад 1 млн. 200 тисяч радіоприймачів [10].

Після війни до редакції «Останніх вістей» повернулися лише 2 працівники – Ф. Вегеров та С. Максимчук. Першого було призначено відповідальним редактором, другого – відповідальним секретарем. Відбір до складу творчих груп радіо утруднювався загальною нестачею людей з вищою освітою. Тож до роботи на радіо запрошувалися демобілізовані офіцери, до творчої роботи залучалися випускники педагогічних інститутів, сільськогосподарських і технічних вузів, які проходили підготовку на короткотривалих курсах, а то й просто у редакціях. Їм доводилося оволодівали специфікою інформаційного мовлення у процесі створення й підготовки передач.

Зусиллями цих працівників обсяг інформаційного мовлення був досить швидко доведений до довоєнного рівня, а потім і перевершений. Уже в 1946 році з Києва щоденно передавалися сім випусків «Останніх вістей».Основна тема новин того часу – відбудова країни після війни.

Одночасно за завданням директивних органів інформаційна служба готувала й щоденно передавала три спеціальних випуски, поява яких була зумовлена складністю політичної та господарської обстановки.

Перший із них адресувався росіянам, які у великій кількості прибували в Україну на поселення і не розуміли української мови. Їх переселення стимулював український уряд, який за рахунок припливу переселенців намагався ліквідувати гостру нестачу промислових робітників, державних чиновників та партійних функціонерів. Для цієї категорії слухачів інформаційна служба була зобов'язана щоденно готувати оглядовий випуск республіканських новин російською мовою.

Другий щоденний спецвипуск адресувався слухачам західних областей, котрі знову прилучалися до радянського способу життя. Він інформував про розгортання колективізації із одночасним проведенням індустріалізації краю, про соціальні зміни на західній Україні. Але основне вістря цього спецвипуску спрямувалося проти греко-католицької церкви, ОУН та УПА, як чинили запеклий опір радянському режиму і вбачали в ньому свого найлютішого ворога.

Третій спецвипуск був звернений до киян, яких редакція щоденно інформувала через столичну трансляційну мережу про хід відбудови міста.

Також редакція щоденно готувала огляди республіканських газет, щосуботи випускала журнал радіохроніки «Наш тиждень», щонеділі – популярний у ті часи шаховий випуск і щопонеділка – «Спортивні вісті».

Діяльність інформаційної служби з Києва доповнювали у цей час 25 редакцій «Обласних вістей» та 120 редакцій районного радіомовлення .

Отже, масштаби інформаційного радіомовлення були великими, але тематика і літературний рівень не завжди задовольняли владні структури. Основні недоліки: повідомлення застарілих фактів, одноманітна інформація про життя країни, бідна мова випусків новин. Саме на ці недоліки в діяльності інформаційної служби вказувала постанова ЦК ВКП(б), ухвалена у січні 1947 року.

Згадана постанова була першою у повоєнні роки в галузі радіомовлення і саме вона зазначила, що всі радіокомітети, крім московського, оголошуються місцевими і зобов'язані «ширше використовувати багатий місцевий матеріал, доповнювати ним передачі Центрального мовлення». Тим самим, українське радіомовлення, як і мовлення усіх союзних республік, позбавлялося права на самостійну інформаційну діяльність, спрямовувалося на шлях «доповнень» [10].

ЦК ВКП(б) акцентував увагу на змісті інформації, підкреслюючи, що «пропаганда 5-річного плану, показ трудового героїзму, завзяття і наполегливість радянських людей у подоланні труднощів післявоєнного часу і популяризація методів роботи передових робітників і колгоспників, а також досвіду підприємств та колгоспів, що перевиконують завдання 5-річного плану, повинні завжди бути в центрі уваги працівників радіомовлення» [10].

Відтоді основне місце у випусках «Останніх вістей» посіли повідомлення про відродження заводів, шахт, спорудження нових підприємств. У галузі сільського господарства увага зосереджувалася на тих об'єктах, що вже ввели в обіг усі довоєнні посівні площі, збільшили виробництво зерна і продуктів тваринництва. З відродженням економіки України у випусках зростала кількість повідомлень про підвищення матеріального добробуту та культури людей – скасування карткової системи постачання, зниження цін на товари масового споживання (як виявилося згодом,економічно необґрунтоване), поліпшення житлових умов, розширення мережі шкіл, лікарень, наукових та культурно-освітніх заходів.

Інформаційні випуски стали цікавішими й змістовнішими.

Приклад: ранковий випуск «Останній вістей» від 12 січня 1948 року. Його відкривала добірка повідомлень про змагання на підприємствах республіки на честь 30-ліття встановлення радянської влади на Україні. Далі йшло повідомлення про машини обладнання, що виготовляв Новокраматорський машинобудівний завод для новобудов України; інформація про роботу лісорубів, підготовку до весняної сівби у радгоспах республіки. З випуску слухачі дізнавалися також про успіхи колгоспу, створеного на Волині українцями-переселенцями з Польщі про відбудову спаленого фашистами села Геничівка на Львівщині, про програму культурних заходів у селах Київщини на честь наступного ювілею тощо [10].

Важливе значення для покращення інформаційного радіомовлення відіграло вдосконалення техніки радіомовлення. У перші повоєнні роки українські інженери сконструювали і передали на озброєння працівників радіомовлення нові звукозаписуючі апарати – магнітофони (наприклад, випущений у Києві магнітофон «Дніпро» широко застосовувався у практиці республіканського та обласного радіомовлення).

Освоєння техніки монтажу магнітної стрічки в інформаційному мовленні дало можливість вдосконалити радіорепортажі, за допомогою яких журналісти могли цікаво висвітлювати найважливіші події в житті республіки.

Розвиток репортажу зумовив появу радіожурналу «Радянська Україна», що знайомив слухачів із найсуттєвішими подіями у формі репортажних повідомлень із місця.

Основою радіорепортажів тих років були виступи, тексти яких заздалегідь ретельно готувалися. Роль ведучого зводилася до того, щоб надавати виступаючим слово. Підводки до виступів робилися приблизно так: «до кімнати зайшов директор», «до нас наближається начальник цеху», «ми біля робочого місця токаря»…Подібний схематизм тогочасних репортажів обумовлювався недосконалістю звукозаписуючої техніки та складністю її перенесення [10].

У цей період радіомовлення зазнало тиску Сталінського уряду, що намагався посилити контроль за суспільством. Кампанія таврування ганьбою космополітів та оспівування російської культури й науки, а далі боротьба з українським націоналізмом («Останні вісті» викривали «суттєві недоліки» в «Історії української літератури», в першому томі «Історії України», в опері К.Данькевича «Богдан Хмельницький», покарання В. Сосюри за вірш «Любіть Україну»).

У березні 1953 року помер Й. Сталін. Із його смертю припиняються ідеологічні нападки, в які була втягнута інформаційна служба.