1.2. Мотивація та форми міжнародних інвестицій.

Мотивацію використання інвестиційних ресурсів доцільно розглянути з позицій кількох груп суб’єктів інвестиційного процесу: фізичних осіб, корпорацій та урядів. Такий підхід дозволяє окремо розглянути поведінку кожної групи, яка відрізняється мотиваціями, обсягами та напрямками інвестування, що обумовлено різними механізмами створення та індивідуальними цілями використання належних ресурсів.

Заощаджені фінансові ресурси фізичної особи можуть бути інвестовані за рубіж кількома основними шляхами: після вкладення коштів на депозит в один із закордонних банків, купівлі цінних паперів одного із закордонних інвестиційних фондів чи купівлі закордонних корпоративних цінних паперів тощо.

Модель пропозиції заощаджених ресурсів домашніми господарствами (фізичними особами) І. Фішера відображає сутність теорії міжчасового вибору. Модель побудована на припущенні, що принцип вибору для раціональної людини буде полягати в тому, що вона прийме таке рішення відносно належних їй ресурсів, яке забезпечить найбільший рівень добробуту із можливих.

Інвестування капіталу корпораціями полягає у його вкладенні у підприємства за рубежем шляхом нового будівництва або купівлі підприємств, купівлі акцій закордонного підприємства.

Модель формування портфеля Г. Марковіца дозволяє знайти оптимальне рішення щодо інвестицій корпорацій на підставі оцінки співвідношення очікуваної прибутковості та стандартного відхилення можливих інвестиційних проектів у інвестиційному портфелі.

Очікувана прибутковість портфеля буде дорівнювати середньозваженій прибутковості кожної інвестиції, що є у портфелі. Стандартне відхилення портфеля залежить від стандартних відхилень кожної інвестиції, що є у портфелі, і від пропорційного складу інвестицій, що складають портфель.

За моделлю Манделла—Флемінга рахунок руху капіталу за межі країн позитивно залежить від різниці значень прибутковості інвестиційних проектів, тобто чим менша прибутковість інвестиційних проектів у країні базування в порівнянні з прибутковістю закордонних інвестиційних проектів, тим більшим буде вивіз капіталу і тим меншим буде ввіз, і навпаки.

Інвестиційна мотивація транснаціональних корпорацій лежить в природній основі їх сутності, як суб’єктів підприємницької діяльності.

Уряди приймають рішення відносно надання належних державі ресурсів, в основному, у вигляді міждержавних кредитів, урядових позик та технічної допомоги (грантів, субсидій, безоплатних консультацій, розробки програм різного призначення, стажування і навчання за кордоном).

Хоч, за М. Портером, на міжнародному ринку конкурують корпорації, а не країни, однак корпорації ефективно реалізують свої конкурентні переваги в тих країнах, де їхні дії підтримані власними урядами.

Незалежно від декларованих урядами цілей при наданні фінансової та технічної допомоги, фактором, який визначає напрямки руху фінансового капіталу, є довготермінові власні економічні цілі урядів тих країн, які мають конкретні економічні підстави приймати рішення відносно обсягів та напрямків надання фінансових ресурсів в межах власних довгострокових та поточних цілей грошово-кредитної політики.

Фінансові інституції діють на підставі портфельного підходу. Цей підхід припускає те, що кожний суб’єкт намагається досягти найбільшого добробуту, розміщуючи свій набуток у вигляді портфеля активів, керуючись при цьому власними критеріями надання переваги.

Процес прийняття рішення фінансовою інституцією відносно того, як одержати найбільший доход, оперуючи з цінними паперами, та зменшити невизначеність відносно одержання цього доходу, описаний теорією формування портфеля Г. Марковіца.

Мотивації операцій з ресурсами міжнародних фінансових інституцій, що надають кредити та позики на комерційній основі, достатньо близькі до мотивацій діяльності національних фінансових інституцій. Суттєвою різницею є обсяги фінансового капіталу та наявність значного впливу макроекономічних показників країн-реципієнтів. Що стосується міжнародних фінансових інституцій, що надають кредити та позики на некомерційній основі, то фактором (крім глобальних політичних цілей), який впливає на вибір міжнародними фінансовими інституціями тих чи інших країн у якості країн-реципієнтів, є довготермінові глобальні економічні цілі урядів тих країн, які заснували ці міжнародні організації. За цих обставин визначальну роль відіграє міра впливу держав-засновників на керуючі органи міжнародних фінансових інституцій: міра участі і впливу певних країн-засновників в міжнародних фінансових інституціях визначається величиною їхньої частки в статутному капіталі відповідної інституції. Треба зазначити, що поведінка міжнародної фінансової інституції залежить і від стану країни-реципієнта: враховується рівень теперішньої та майбутньої політичної стабільності, сукупних попиту та пропозиції товарів і послуг, рівень інфляції, пропозиції та попиту на гроші. Велике значення має вплив законодавчих бар’єрів, рівнів розвитку фінансових ринків, рівнів економічної стабільності. За цих обставин значно зростає роль суб’єктивних методів при прийнятті рішень відносно надання позик, особливо коли йдеться про країни з нестабільними економічними системами.

Таким чином, мотивація до міжнародного інвестування може носити як економічний, так і неекономічний характер. У країн-донорів (як правило, промислово розвинених)^* превалюють політичні і стратегічні пріоритети при наданні допомоги тій чи іншій країні. Однак, як показує практика, майже у всіх випадках має місце економічне обґрунтування грантів, позик, технічної допомоги. Типовим прикладом, зокрема, є «прив’язка» іноземної допомоги до експорту країни-донора. Очевидною також є тенденція подорожчання іноземної допомоги, превалювання займів над грантами тощо.

Мотивація країн-реципієнтів (майже виключно країни, що розвиваються та країни з перехідними економіками)^* витікає із необхідності залучення ними додаткових ресурсів для власного економічного розвитку за умов недостатності внутрішніх накопичень для валюти та інвестування.

Масштаби іноземної допомоги у 1990-і роки щорічно оцінюються більш у 30—40 млрд дол. США, у 1960-і роки вони були на рівні 5 млрд дол.США, хоча питома вага іноземної допомоги у ВВП країн донорів постійно знижується (з приблизно 0,5% у 1960-і роки до 0,1 у 1990-і).

Кількісно міжнародні інвестиції щорічно оцінюються майже у 900 млрд дол. США. Переважно вони акумулюються і реалізуються у розвинутих країнах.

Мотивацію і форми міжнародних інвестицій можна представити за допомогою схеми міжнародного руху капіталу (рис. 1-4).

Рис. 1-4. Види, форми і мотивація руху капіталу

На рівні окремих країн розрізняють експорт (імпорт) державного (урядового) і приватного капіталу. Останній превалює в сучасній структурі міжнародних інвестиційних потоків, що, зокрема, характеризує рис. 1-5.

Рис. 1-5. Потоки капіталу в економіку 29 країн, що розвиваються у 1992—1998 рр., млрд. дол. США

Державний капітал (всі види коштів із державного бюджету, що переміщаються за кордон або приймаються із-за кордону за рішенням урядів) і капітал, котрим розпоряджуються міждержавні міжурядові організації, є офіційним капіталом. У системі міжнародного руху капіталу у різних формах (кредити, інвестиції, допомога) функціонує також змішаний капітал (приватний, державний, міжнародних організацій).

Основу підприємницького капіталу як форми міжнародного руху капіталу становлять прямі та портфельні іноземні (чи за рубіж) інвестиції.

Прямі інвестиції — це вкладення капіталу з метою сприяння отриманню підприємницького прибутку (доходу), та вкладення, які зумовлені довгостроковим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об’єктом інвестування.

Зазначимо, що прямими інвестиціями є як первинні вкладення, так і реінвестиції (частка доходу об’єкта інвестування, яка не розподіляється і не переводиться прямому інвесторові). Крім того, до прямих інвестицій відносять усі івнутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором і філіями, дочірніми та асоційованими компаніями^*.

Портфельні інвестиції — це вкладення капіталу в цінні папери з метою отримання доходу (дивідендів); такі інвестиції не забезпечують реального контролю інвестора над об’єктом інвестування.

Інвестиційна діяльність, спрямована на здійснення прямих інвестицій за рубіж чи іноземних, може розглядатися як міжнародна підприємницька інвестиційна діяльність. Основу міжнародного портфельного інвестування складають операції з цінними паперами (рис. 1-6).

Рис. 1-6. Специфіка типів міжнародної інвестиційної діяльності

Кількісним критерієм розмежування прямих і портфельних інвестицій у розвинутій ринковій економіці є частка у 10% об’єкта інвестування. Однак, прямою може вважатися й інвестиція з меншою часткою участі, але яка забезпечує реальний вплив на прийняття рішень об’єктом інвестування. І навпаки, якщо частка інвестора становить більше 10%, але він не має реального контролю над об'єктом, то відповідна інвестиція не визнається прямою. Відповідно до міжнародної статистики, інвестору більшості випадків достатньо володіти 10—25% акцій зарубіжної компанії, щоб вкладення були зареєстровані як пряма інвестиція.

Дещо інші підходи характерні для трактування прямих і портфельних інвестицій в українській спеціальній економічній літературі, коли, наприклад, перші пов’язуються з реалізацією реальних інвестицій (з безпосередньою участю інвестора у виборі об’єктів інвестування і вкладення засобів) та непрямі інвестиції (інвестування через посередників). Звуженими, на наш погляд, є відповідні тлумачення у чинному українському законодавстві, коли на прямі і портфельні поділяються лише фінансові інвестиції. Пряма інвестиція визначається як господарська операція, яка передбачає внесення коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою. Під портфельною інвестицією розуміється господарська операція, яка передбачає придбання цінних паперів, деривативів та інших фінансових активів за кошти на біржовому ринку (за винятком операцій з купівлі акцій як безпосередньо платником податку, так і пов’язаними з ним особами, у обсягах, що перевищують 50% загальної суми акцій, емітованих іншою юридичною особою, які належать до прямих інвестицій). Таким чином фіксується якісна і кількісна межа поділу, однак, як було сказано, лише стосовно фінансових інвестицій. Якщо виходити із світогосподарських критеріїв, то прямою за умов контролю над об’єктом інвестування може бути і реальна інвестиція, що реалізується без використання механізму цінних паперів.

Прямі та портфельні інвестиції домінують у структурі міжнародного руху капіталу. І якщо протягом останніх десятиліть переважали прямі інвестиції, то у 1990-і роки спостерігається різке зростання обсягів портфельних інвестицій. (рис. 1-7).

Рис. 1-7. Структура міжнародного руху капіталу

Поряд з прямими і портфельними інвестиціями важливою складовою міжнародної інвестиційної взаємодії є державна іноземна допомога. Іноземна допомога, за визначенням, не має комерційного характеру і надається на пільгових умовах. Структурно її формують гранти, займи і технічна допомога, що мають як двох-, так і багатосторонню основу.