4.3. В садах, скверах, парках та інших місцях громадського користування, де є зелені насадження, забороняється:

а) самовільно, без дозволу виконавчого комітету відповідної ради прокладати дороги, канави, добувати родючий грунт, складати будівельні та інші матеріали, влаштовувати звалища, якщо ці роботи можуть призвести до знищення або пошкодження зелених і посадкових насаджень;

б) надрізувати, вирубувати або пересаджувати дерева і кущі при проведенні будівельних, монтажних чи будь-яких інших робіт без дозволу виконавчого комітету відповідної ради та погодження місцевого органу охорони довкілля;

в) вирубувати, ламати і псувати дерева та кущі, переганяти і випасати худобу, вигулювати собак, витоптувати траву на газонах, зривати квіти з клумб.

4.4. Власники споруд на територіях садів, скверів, парків, бульварів і лісопарків, а також торгуючі організації і орендарі приміщень зобов'язані своєчасно ремонтувати і утримувати у справному вигляді всі будівельні споруди (павільйони, туалети, кіоски і т.д.), розміщені у відведених місцях на території зелених насаджень, та проводити прибирання площі на віддалі 5 метрів довкола будівель та споруд, а також на ділянці, яка відведена для спорудження цих будівель.

Об'єкти благоустрою зеленого господарства використовуються відповідно до їх функціонального призначення для забезпечення сприятливих умов життєдіяльності людини на засадах їх раціонального використання та охорони і утримання відповідно до цих Правил.

V. Вимоги до розміщення зелених насаджень

(згідно наказу Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 10.04.2006 ¹105)

Відстань від будівель і споруд до дерев і чагарників

¹

Будівлі і споруди

Відстань до осі, м

стовбура дерева

чагарники

1

Від зовнішніх стін будівель і споруд

5,0

1,5

2

Від краю тротуарів і садових доріжок

0,7

0,5

3

Від краю проїжджої частини вулиць, укріплених смуг країв доріг або бровок канав

2,0

1,0

4

Від щогли, опори, колони, та естакади

4,0

-

5

Від підошви відкосів, терас та ін.

1,0

0,5

6

Від підошви або внутрішньої межі підпірних стінок

3,0

1,0

7

Від підземних мереж:

- газопроводів, каналізації

1,5

-

- теплопроводів (від стінок каналу) і трубопроводів теплових мереж при безканальній прокладці

2,0

1

- водопроводів, дренажів

2,0

-

- силових кабелів і кабелів зв'язку

2,0

0,7

Примітки.

1. Наведені нормативи стосуються до дерев з діаметром крони не більше 5 м і повинні бути відповідно збільшені для дерев з кроною більшого діаметру.

2. Відстань від повітряних електромереж до дерев слід приймати за правилами влаштування електрообладнання.

3. Згідно державних будівельних норм України «Містобудування, планування і забудова міських і сільських поселень» - ДБН 360-92**:

- у нових житлових районах від краю проїжджої частини до осі стовбура дерева не менше 4 м при діаметрі крони не більше 5м. Для дерев з великою кроною цю відстань можна збільшити до розміру, при якому крони будуть розміщуватися не ближче 1,5 м від краю проїжджої частини;

- висота чагарників при їх розміщенні від краю проїжджої частини на відстані від 1 до 5 м не повинна перевищувати 50 см;

- дерева, що висаджують біля будинків, не повинні перешкоджати інсоляції та освітленості житлових і громадських приміщень, а також проїзду пожежних автомашин.

VІ. Порядок погодження посадок нових зелених насаджень

6.1. Рішення Долинської міської ради щодо благоустрою території міста є обов`язковим для виконання розміщеними на цій території підприємствами, установами, організаціями та громадянами, які на ній проживають.

6.2. Проектування, будівництво та реконструкція об`єктів комплексного благоустрою здійснюються на основі генерального плану м.Долина, комплексних транспортних схем та схем організації дорожнього руху, детальних планів територій та проектів забудови території житлових районів, мікрорайонів (кварталів), планів червоних ліній з урахуванням природнокліматичних умов і містобудівних особливостей населеного пункту, експлуатаційних, екологічних та санітарних норм і правил, умов безпеки руху транспорту та пішоходів, етапності будівництва, реконструкції і капітального ремонту.

6.3. Самовільні посадки зелених насаджень на територіях загального користування заборонені.

6.4. Для погодження посадки нових зелених насаджень необхідно виготовити:

- план прив’язки посадки зелених насаджень на топогеодезичній зйомці М 1:500, або М 1:1000 з прив’язкою до інженерних мереж та оточуючої забудови в комунальному підприємстві АПБ «Арка», який погоджується з відділом містобудування та архітектури Долинської міської ради, КП «Пролісок» (тип зеленого насадження) та з КП «Комунгосп», КП «ЖЕК», ОСББ (при необхідності). На вимогу відділу містобудування та архітектури Долинської міської ради на плані прив’язки посадки зелених насаджень (при наявності інженерних мереж) провести погодження з відповідними інженерними службами міста (ВУВКГ, РЕМ, УЕГГ, ЦЕЗ ¹4 тощо).

VІІ. Контроль за дотриманням цих правил

Контроль за дотриманням цих Правил проводять комунальні підприємства міста, КП «Пролісок» та ОСББ.

VІІІ. Відповідальність

За не виконання чи неналежне виконання вимог цих Правил винні особи несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

ГІГІЄНА ЖИТЛА ТА БЛАГОУСТРОЮ НАСЕЛЕНИХ МІСЦЬ

ПЛАН

Гігієнічні проблеми урбанізації

Гігієнічні принципи містобудування

Гігієнічні вимоги до жител і умов проживання в них

Природне і штучне освітлення приміщень

Література

Гігієнічні проблеми урбанізації

"Урбанізація" походить від латинського слова "урбанус" (міський) і означає процес підвищення ролі міст у економічному і культурному житті суспільства, інтенсивного росту міського населення за рахунок міграції його із сіл, концентрації промислових об'єктів, закладів науки і культури у містах. Ріст міст впливає на сфери життєдіяльності суспільства, змінює його структуру, економіку і докорінно перетворює навколишнє середовище. Урбанізація характерна для більшості країн, що розвиваються.

Позитивним у процесі урбанізації є те, що у великих містах створюються більш сприятливі умови для розвитку містобудування, науки І техніки. Люди в містах можуть легше знайти роботу, що відповідає їхній кваліфікації та інтересам. У містах сприятливіші умови для освіти, більш кваліфіковане медичне обслуговування, вищий рівень культурного життя і комунального комфорту (водопостачання, каналізація, центральне опалення, електро- і газопостачання тощо).

Однак урбанізація має і негативні сторони. Це безпланова, скупчена і хаотична забудова міст з незадовільним розв'язанням питань санітарного благоустрою, особливо в робітничих районах. Урбанізація характеризується стихійним ростом міст, чисельність населення яких перевищує 5-Ю млн. чоловік, або злиттям сусідніх міст з чисельністю населення до 20 млн. (агломерації). Перенаселення і пов'язані з цим соціальні обмеження не дають змоги використовувати позитивні сторони урбанізації. Негативні сторони урбанізації набагато перевищують позитивні і породжують нові гігієнічні проблеми.

Багато таких проблем пов'язані із внутрішньоміським транспортом. Щоденні тривалі переїзди на роботу втомлюють людей, знижують працездатність І призводять до збільшення захворюваності. Зростає вуличний травматизм. У США, Англії та Японії від транспортного травматизму гине в 4-6 разів більше людей, ніж від усіх інфекційних хвороб, разом узятих. Шум, створюваний міським транспортом, повсякденно шкідливо впливає на органи слуху жителів.

Автотранспорт є потужним джерелом забруднення повітряного басейну міст. Концентрації високотоксичного оксиду вуглецю у великих містах перевищують допустимі межі. Великої шкоди організму людини завдають викиди промислових підприємств, які в ряді країн неодноразово призводили до катастроф і людських жертв. Великі міста отримують на 15 % менше сонячної радіації. Забруднення атмосферного повітря призвело до того, що збільшилась смертність від хронічного бронхіту, новоутворень, особливо від раку легень.

Дуже складними проблемами є водопостачання та забезпечення продуктами харчування. У бідних районах однією водорозбірною колонкою нерідко користуються понад 1000 жителів. Рівень захворюваності на інфекційні хвороби у містах у 2 рази вищий, порівняно із сільською місцевістю. Особливості життя у великих містах спричиняють нервово-психічні, серцево-судинні, алергічні й Інші захворювання.

Гігієнічні принципи містобудування

З метою забезпечення здорових умов життя І праці населення, міста та села повинні відповідати санітарним і будівельним вимогам, нормам і законам України {ДБН 360-92 "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень"; "Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів" (1966), Закони України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" (1996), "Про охорону навколишнього середовища" (1993), "Охорона атмосферного повітря" (1992). Розселення жителів в Україні здійснюється із урахуванням територіально-адміністративного поділу, соціально-економічного і природно-містобудівного районування у зв'язку з потребою розміщення нових промислових підприємств, розробкою корисних копалин, а також відселення людей із зон катастроф, екологічних лих тощо.

Міські та сільські поселення, залежно від кількості жителів, поділяються на групи (табл. 6.1). До групи малих міст входять також селища міського типу. Для забезпечення умов розвитку міста необхідно на прилеглих територіях виділяти також зони зелених насаджень, призначені для відпочинку населення, поліпшення Таблиця 6.1

Класифікація населених пунктів України залежно від чисельності населення (ДБН 360-92)

Величина населених пунктів Кількість мешканців

міста села

Найзначніші (крупніші) понад 1 млн. -

Значніші (крупні) від 500 тис. до 1 млн. від 3 до 5 тис,

Великі від 100 тис. до 500 тис. від 500 до 3 тис.

Середні від 50 тис. до 1 00 тис. від 200 до 500 чол.

Малі, селища міського типу* від 10 тис. до 50 тис. від 50 до 200 чол. - до малих міст відносяться 1 селища міського типу.

мікроклімату, стану атмосферного повітря і санітарно-гігієнічних умов проживання.

При плануванні необхідно передбачити обмеження росту міст з чисельністю мешканців понад 1 млн., оскільки в них найбільше проявляються гігієнічні недоліки урбанізації. З гігієнічного погляду, міста повинні бути від 100 до 500 тис. мешканців. Навколо таких міст можуть розміщуватися міста-супутники, кожне з яких нараховує 80-100 тис. жителів.

При плануванні населених пунктів необхідно враховувати гігієнічні нормативи і санітарні вимоги щодо їх території і розташування функціональних зон. Велике значення при виборі території під населений пункт мають рельєф місцевості, напрямок пануючих вітрів, структура грунту, ступінь його чистоти, рівень радіоактивності, режим ґрунтових вод тощо. Сприятливими для будівництва є незабруднені території із заляганням ґрунтових вод на глибині не менше 3 м. Велику роль відіграють джерела водопостачання. Вони повинні забезпечувати населення, виробничі об'єкти і міське господарство достатньою кількістю якісної води.

За функціональним призначенням і характером використання територія міста поділяється на сельбищну, виробничу, в тому числі зовнішнього транспорту, і ландшафтно-рекреаційну.

До сельбищної території входять ділянки житлових будинків, громадських установ, у тому числі навчальних, проектних, науково-дослідних та інших інститутів, внутрішньосельбищна, вулично-дорожна і транспортна мережі, а також площі, парки, сади, сквери, бульвари та інші об'єкти зеленого будівництва й місця загального користування.

До складу промислово-виробничої зони міста входять об'єкти матеріального виробництва, комунального господарства, виробничої інфраструктури, науки, підготовки кадрів, інші об'єкти невиробничої сфери, які обслуговують виробництво.

До ландшафтно-рекреаційної території входять озеленені й водні простори в межах забудови міста і його зеленої зони, а також інші елементи природного ландшафту; парки, лісопарки, міські ліси, ландшафти, що охороняються, землі сільськогосподарського використання, заміські зони масового короткочасного І тривалого відпочинку, міжселищні зони відпочинку; курортні зони (у містах і селищах, що мають лікувальні ресурси).

У межах основних структурно-планувальних елементів міста треба передбачати території для розміщення об'єктів і установ культурно-побутового обслуговування населення. Місця їх концентрації формуються як громадські центри різних рівнів.

У межах сельбищної території міста формуються основні структурні елементи: житловий квартал (житловий комплекс), обмежений магістральними житловими вулицями, проїздами, природними межами тощо, площею до 50 га з повним комплексом установ і підприємств обслуговування місцевого значення (збільшений квартал, мікрорайон).

Житлові квартали формують житловий район площею 80-400 га, в межах якого розміщуються установи і підприємства з радіусом обслуговування не більше 1500 м, а також об'єкти міського значення. Межами житлового району є магістральні вулиці й дороги загальноміського значення, природні й штучні межі. Житлові райони можуть формуватися відокремлено як самостійні структурні одиниці.

Житлові райони формують сельбищний район (житловий масив) площею понад 400 га. Тут розміщуються установи районного і міського користування.

Рекомендована щільність населення на території житлового району - від 110-170 чол. га (малі міста) до 190-220 чол. га (найзначніші міста), відповідно для зон міста (периферійної та центральної), житлового кварталу з повним комплексом установ і підприємств місцевого значення - в межах 180-450 чол./га.

Відстань між житловими, громадськими і виробничими спорудами визначається з врахуванням інсоляції, освітленості й протипожежних вимог. Між довгими сторонами житлових будинків висотою у 2-3 поверхи відстань повинна бути не менше 15 м, а висотою в 4 поверхи і більше - 20 м; між довгими сторонами та торцями з вікнами із житлових кімнат - не менше 15 м.

Житлові будинки розміщують з відступом від червоних ліній магістральних вулиць не менше ніж на 6 м. При влаштуванні різних майданчиків і місць відпочинку для дорослих віддаль від вікон житлових і громадських будинків повинна бути: до фізкультурних майданчиків - не менше 25 м, до господарських (для чищення меблів та одягу, сушіння білизни, збирання сміття) - не менше 20 м. Господарські майданчики треба розміщувати на відстані не більше 100 м від найвіддаленішого входу в житловий будинок. До майданчиків для сміттєзбірників слід передбачати під'їзди. Сараї для домашньої худоби, птиці необхідно розташовувати від житлових будинків на віддалі, не ближче 15 м і не дальше 150 м від найвіддаленішого будинку.

Промислова зона, залежно від розмірів, поділяється на структурні елементи: промислові райони, промислові вузли, територіальні групи підприємств, окремі підприємства. Формування структурних елементів необхідно здійснювати в межах загальної програми функціонально-територіальної та архітектурно-планувальної організації промислової зони.

Промислові, сільськогосподарські та інші об'єкти, що є джерелом хімічного, фізичного та біологічного забруднення довкілля, при неможливості створення безвідходних технологій повинні відокремлюватися санітарно-захисними зонами від житлових, громадських забудов, спортивних споруд, територій парків, садів, скверів загального користування, місць відпочинку. Ширина санітарно-захисної зони залежить від характеру негативного впливу промислового підприємства на довкілля і здоров'я населення.

За ступенем шкідливості промислові підприємства поділяють на п'ять класів. До 1 класу належать такі підприємства хімічної промисловості, як виробництво білково-вітамінного концентрату (поприну), санітарно-захисна зона якого становить 3000 м; аміаку, азотної кислоти, амінів, хлорбензолу, їдкого натру, пікринової кислоти, випалювання коксу тощо - 1000 м. До II класу - підприємства з виробництва сечовини, ніобію, танталу, сірчаної кислоти, хімічних органічних реактивів, складних ефірів, генераторного газу, штучної шкіри тощо -500 м. До III класу - підприємства з виробницва бітуму, гудрону, деяких мінеральних солей, нафтового газу, пластичних мас, штучних мінеральних фарб, лаків, оліфи тощо - 300 м. До IV класу підприємства з виробництва гліцерину, мила, гумового взуття, ваніліну, сахарину, парфумерії, синтетичних мийних засобів, хімчистки тощо - 100 м. Мінімальні санітарно-захисні розриви для всіх виробничих будівель і складів, які не виділяють у навколишнє середовище шкідливих, із неприємним запахом і пожежо-небезпечних речовин, не підвищують рівнів шуму, вібрації, електромагнітних випромінювань і не вимагають під'їзних залізничних шляхів, такі як виробництво неорганічних реактивів, "сухого льоду", штучних перлів, фотоплівок й інших фототоварів, повинні бути не меншими 50 м (V клас).

У санітарно-захисній зоні не допускається розташування житлових будинків, дитячих дошкільних установ, загальноосвітніх шкіл, установ охорони здоров'я та відпочинку, спортивних споруд, садів, парків, садівничих й городніх товариств, пасовищ для худоби. Можна розташовувати пожежні депо, лазні, гаражі, будівлі управлінь, поліклініки, науково-дослідні лабораторії, пов'язані з обслуговуваним даного та прилеглих підприємств.

Мінімальна площа озеленення санітарно-захисних зон, залежно від ширини, повинна складати від 40 до 60 %. З боку сельбищної території необхідно передбачити смугу дерево-чагарникових насаджень шириною не менше 50 м, а при ширині зони 100 м - не менше 20 м.

Комунально-складська зона — територія населеного пункту, призначена для розміщення підприємств, які забезпечують потреби населення в зберіганні товарів, наданні комунальних І побутових послуг. На цій території розташовуються також підприємства й об'єкти харчової, харчосмакової, м'ясної і молочної промисловості, торгівлі й плодоовочевого господарства, склади, бази, сховища овочів і фруктів, гаражі, станції технічного обслуговування автомашин, автозаправні станції, трамвайні й тролейбусні депо, автобусні й таксомоторні парки, станції побутового обслуговування населення тощо.

При організації виробничих зон, у тому числі фермерських господарств, перевагу слід віддавати розвитку виробничих центрів, що склалися, мають капітальні будинки, зручно розташовані стосовно населених пунктів, транспортних комунікацій і кормових угідь, та відповідають санітарно-гігієнічним вимогам. Розміщення сільськогосподарських комплексів І підприємств повинно забезпечувати добре збереження природного середовища, виключати можливість розвитку ерозійних процесів, забруднення грунтів і водних джерел відходами виробництва.

Одним із основних елементів благоустрою населених пунктів є зелені насадження. Крім естетичного, вони мають ще й величезне санітарне значення, захищаючи міста і села від диму, вихлопних газів, пилу тощо. Зелений масив приміської зони є резервуаром чистого повітря для населеного пункту. Парки, сади, алеї і бульвари - це своєрідні легені, які очищають забруднене повітря, створюють сприятливий мікроклімат і оздоровлюють довкілля. Вдале поєднання різних рослин дозволяє значно зменшити шкідливі санітарні фактори урбанізації. Так, насадження дерев і кущів значно зменшують амплітуду температурних коливань, збільшують у спекотні дні вологість повітря, покращуючи таким чином теплообмін людини і її самопочуття.

Зелені насадження мають меліоративне, водоохоронне І вітрозахисне значення. Зменшуючи силу вітру, завдяки величезній фільтрувальній поверхні листяного покриву, дерева сприяють осіданню пилових частинок. Повітря на озеленених вулицях в 4 рази чистіше, ніж на ділянках, які не мають зеленого покриву. Багато дерев мають фітонцидні властивості. Так, наприклад, 1 га ялівцю здатен знезаразити повітря великого міста. Надзвичайно високі фітонцидні властивості мають волоський горіх, тополя, сосна, ялина, смерека тощо.

Особливо велику роль зелені насадження відіграють у боротьбі з різноманітними шумами. Гігієнічна норма шумового впливу в населеному пункті не повинна перевищувати 65 дБ, хоча на вулицях з інтенсивним рухом шум може досягати 90-100 дБ. Ефективним бар'єром на перешкоді шуму є зелені насадження. Встановлено, що шумова хвиля на місцевості, яка засаджена деревами та кущами, через кожні 30 м послаблюється на 10 дБ, в той час як на відкритому просторі на такій же віддалі майже не зменшується. Найбільший ефект створюють густі зелені смуги шириною понад 50 м. Стіни будинків затримують цю звукову лавину лише наполовину, а вікна - тільки на чверть.

Діючі будівельні норми передбачають обов'язкові зелені насадження в розмірі 3 га для житлових районів загального і обмеженого користування та спеціального призначення. Територія загальноміського парку повинна бути не меншою, ніж 15 га, а площа загальноміських озеленених територій загального користування становити у великих містах 10 м2 на людину, в середніх - 7 м2, в малих -8 м2. ВООЗ пропонує мати на і міського мешканця 50 м2 міських зелених насаджень і 300 м2 заміських. Необхідно також передбачити спеціалізовані дитячі, спортивні, виставкові, зоологічні та інші парки і ботанічні сади. Крім того, на озеленених територіях загального користування повинні бути фонтани, басейни, альтанки, світильники тощо. У житловій зоні озеленення міста повинно займати не менше 50 % території із розрахунку 30-50 м2 на 1 жителя.

Гігієнічні вимоги до жител і умов проживання в них

Житло є одним із найважливіших факторів зовнішнього середовища. З ним тісно пов'язане все життя людини, воно захищає від несприятливих метеорологічних факторів, є місцем роботи, відпочинку, сну. Відсутність у квартирі необхідного санітарно-гігієнічного мікроклімату негативно впливає на дихання, теплообмін, вищу нервову діяльність, інші фізіологічні функції організму. Розміри і пропорції приміщень, архітектурно-просторове вирішення квартири, колір та спосіб оздоблення стін мають вплив на емоційний статус людини.

Тісний зв'язок між житловими умовами і станом здоров'я є давно відомим фактом. Доведено, що смертність серед мешканців щільнонаселених квартир в 1,5-2 раза вища, ніж у людей, які проживають у просторих приміщеннях. Найбільш типовою хворобою тісних квартир є легеневий туберкульоз. Надзвичайно легко можуть розповсюджуватись і такі інфекції, як грип, кір, скарлатина, дифтерія, кашлюк, вітряна віспа.

При проведенні профілактичних заходів вирішальне значення має забезпечення житлових приміщень достатнім повітрообміном. Разом із тим, тісні приміщення при санітарному не благополуччі можуть сприяти виникненню і поширенню кишкових інфекцій та гельмінтозів. А з перебуванням у вогких і холодних приміщеннях не без підстави пов'язують виникнення ангін і ревматизму. Вогкість, крім того, сприяє розвитку грибків, які руйнують дерев'яні частини будівлі й спричиняють появу неприємного специфічного запаху в приміщенні. Тривале перебування у перенаселених, забруднених і гамірних приміщеннях зумовлює зниження загальної опірності організму Повноцінне в гігієнічному відношенні житло повинно бути достатньо просторим, сухим, мати сприятливий мікроклімат, чисте повітря, важливо, щоб у нього потрапляло сонячне світло. Так, при вивченні впливу на здоров'я дітей планування квартир і, насамперед, орієнтації кімнат, встановлено, що найбільша захворюваність спостерігалась при північній орієнтації, найменша - при південній.

Виявлено залежність між кількістю поверхів будинку і захворюваністю його мешканців. У висотних житлових будинках більше 9 поверхів з кожним поверхом погіршуються фізичні властивості й хімічний склад повітря. Зростають температура, вологість, концентрація оксиду вуглецю і пилу, збільшується захворюваність на так звані аерогенні інфекції (гострі катари верхніх дихальних шляхів, ангіни, вірусний грип, дитячі повітряно-крапельні інфекції, тонзиліти, ларингіти тощо).

Найчутливіші до несприятливих житлових умов діти і люди похилого віку. Так, із збільшенням житлової площі захворюваність дітей різко зменшується. Дослідження багатьох учених-гігієністів свідчать про те, що чим більше в одній кімнаті проживає людей, тим більша їхня захворюваність, особливо дітей і літніх людей. А одночасне проживання в одній квартирі двох сімей призводить до збільшення захворюваності мешканців у 2 рази, переважно за рахунок ураження органів кровообігу і нервової системи.

Таким чином, житло, яке відповідає санітарно-гігієнічним нормативам, має велике оздоровче значення. Дослідження вітчизняних учених показали, що 43-59 % тижневого часу і 80-86 % вихідного (позаробочого) часу людина проводить вдома. Тому для ефективного відпочинку і ліквідації нервової перевтоми, крім певних гігієнічних вимог, слід забезпечувати повний психічний відпочинок. Житло виконує багато функцій: задоволення фізіологічних потреб (сон, особиста гігієна, харчування, заняття фізкультурою і спортом); спілкування і культурна діяльність (відпочинок, розваги, сімейне спілкування); виховання і навчання дітей;" ведення домашнього господарства (готування їжі, догляд за дітьми, прибирання, прання тощо); професійна діяльність, самоосвіта, любительські заняття. Ці функції, що виконуються людиною, визначають необхідний набір приміщень у квартирі для сімей різного демографічного складу.

При гігієнічній характеристиці житлових будівель слід враховувати властивості будівельних матеріалів, насамперед їх теплоємкість. У цьому відношенні цегла; дерево цілком відповідають гігієнічним вимогам, дещо їм поступаються великопанельні блоки і конструкції.

За нормативами, які діяли ще донедавна, рекомендована житлова площа на 1 людину повинна бути не менше 9 м2. Однак зараз гігієністи вважають, що мінімальна житлова площа на 1 людину повинна бути не меншою 13-15 м2.

Природне і штучне освітлення приміщень

Серед факторів зовнішнього середовища, які впливають на організм, світло займає одне з перших місць. Воно діє не тільки на орган зору, а й на організм в цілому, впливаючи на різноманітні фізіологічні процеси обміну речовин.

Важливою гігієнічною вимогою до житла є забезпечення його природним і штучним освітленням. Сонячне проміння має велике біологічне та психологічне значення, під його впливом прискорюється ріст тканин, покращується обмін речовин, змінюється хімічний склад крові, поліпшується самопочуття І робота залоз внутрішньої секреції. Сонячне світло має бактерицидну дію, ультрафіолетове проміння сприяє утворенню в організмі вітаміну О, попереджуючи розвиток рахіту.

Несприятливі умови освітлення погіршують загальне самопочуття, зменшують фізичну і розумову працездатність. Ще в 1870 році Ф.Ф. Ерісман пов'язав розвиток короткозорості школярів із систематичним напруженням органа зору при недостатній освітленості. Крім цього, виявивши більшу частоту короткозорості й сколіозів (викривлення хребта) у міських школярів, ніж у сільських, він висловив геніальну здогадку, що це пояснюється тривалішим перебуванням останніх на свіжому повітрі, тобто під відкритим небом, під прямими сонячними променями. Наш український учений О.М. Савельєв блискуче підтвердив цю гіпотезу, встановивши, що розвиток короткозорості й сколіотичної осанки може бути зумовлений не тільки прямим впливом факторів зовнішнього середовища (тривале зорове навантаження, недостатня освітленість робочого місця, невідповідність меблів і зросту), але і побічним впливом порушень обмінних процесів в організмі, зокрема порушеннями фосфорно-кальцієвого обміну. У дітей, які дуже мало часу проводять на свіжому повітрі у світлу пору доби, розвивається ультрафіолетова недостатність, яка передусім проявляється зниженням вмісту в крові неорганічного фосфору, зменшенням сили м'язів. Знижена працездатність м'язів спини, а також м'язів очного яблука, сприяє розвитку сколіозів І короткозорості. Автором зареєстрована у 13 % таких школярів сколіотична осанка, у 20 % - короткозорість. Рекомендована О.М. Савельєвим тривалість щоденного перебування школярів на відкритому повітрі з метою попередження порушень фосфорно-кальцієвого обміну повинна становити 1,5-2,0 години в проміжку доби від 10 до 16 години. А у листопаді та грудні доречно для компенсації* явищ недостатності застосовувати штучне ультрафіолетове опромінення.

Особливе гігієнічне значення має бактерицидна дія ультрафіолетових променів, які входять до складу сонячного спектра. Під впливом УФ-променів пригнічується розвиток бактерій, а при достатньо тривалій дії вони гинуть.

Природне освітлення забезпечується завдяки сонячному спектру. Оптична ділянка променистої енергії сонячного спектра складається з ультрафіолетових променів з довжиною хвилі від 10 до 400 нм, видимих променів - 400-760 нм, інфрачервоних – 760 - 4000 нм. Інтенсивність природного освітлення у житловій кімнаті залежить від площі й форми світлових прорізів, орієнтації будинку стосовно сторін горизонту, стану небосхилу, відстані від інших будинків та зелених насаджень. Оптимальною орієнтацією для помірних широт вважають південну та південно-східну. Величина природного освітлення залежить також від глибини житла, яка повинна бути не більшою 5 м.

Засклені вікна значно знижують освітленість приміщень, оскільки багато світлових променів відбивається від скла, частина вбирається ним, зокрема біологічно найактивніші ультрафіолетові промені, і лише незначна кількість освітлює приміщення. Велика втрата світла буває через забруднене віконне скло (до 30-50 %). Віконні занавіски вбирають близько 40 % видимих променів. Тому навіть за найсприятливіших умов інтенсивність сонячної радіації всередині приміщення завжди менша за зовнішню і складає максимум 25 % від неї.

Для гігієнічної оцінки природної освітленості найчастіше використовують світловий коефіцієнт (СК) - співвідношення між площею заскленої поверхні вікон та площею підлоги. Застосовують також коефіцієнт природного освітлення (КПО) — відсоткове відношення освітленості даної точки горизонтальної поверхні всередині приміщення до одночасної освітленості під відкритим небом. Рідше використовують кути падіння й отвору та коефіцієнт глибини закладання приміщення (табл. 6.2).

Кут падіння світлових променів - це кут між горизонтальною поверхнею робочого місця і лінією, яка проведена від цієї поверхні до верхнього краю вікна. Чим вертикальніший напрямок сонячних променів, тим більший кут І, відповідно, більша освітленість.

Таблиця 6.2 Нормативні показники природної освітленості житлових приміщень

Показник Нормативи

Коефіцієнт природної освітленості (КПО) не менше 0,75 %

Світловий коефіцієнт (СК) не менше 1:6-1:8

Кут падіння світлових променів не менше 27°

Кут отвору не менше 5е

Коефіцієнт глибини закладання (КГЗ) не більше 2

Кут отвору визначає величину ділянки небосхилу, що безпосередньо освітлює досліджуване місце й утворюється шляхом перетину лінії, яка проведена з нього до верхнього краю вікна, І лінії, що проведена з цього ж пункту до найвищої точки протилежної будови чи дерева, які видно з вікна. Чим більший кут отвору, тим більша освітленість. На верхніх поверхах висотних будинків кут падіння і кут отвору рівні.

Коефіцієнт глибини закладання - це відношення віддалі від верхнього краю вікна до підлоги, до глибини кімнати (віддалі від вікна до протилежної стінки). Він характеризує освітленність в глибині кімнати.

Дуже важливо в житловому приміщенні правильно організувати робоче місце. При цьому необхідно, щоб світловий потік падав зліва.

Крім природного в житлових приміщеннях повинно бути достатнє штучне освітлення. Штучне освітлення житлових приміщень тепер в основному проводиться електричними та люмінесцентними лампами. Недостатнє або неправильно обладнане штучне освітлення порушує функції ока, викликає стомлюваність, знижує працездатність (табл. 6.3). Найбільш доцільними для житла є світильники рівномірно розсіяного і відбитого світла (рис. 6.1).

Лампа розжарювання - найбільш розповсюджене і зручне джерело штучного освітлення. Спектр її випромінювання відрізняється від природного світла більшим вмістом червоних і оранжевих променів та відсутністю ультрафіолетових.

Люмінесцентна лампа - це трубка із звичайного скла, внутрішня поверхня якої покрита люмінофором. Трубка заповнена парами

Таблиця 6.3

Мінімальні величини штучного освітлення для житлових і допоміжних приміщень/ риміщення

ртуті, при включенні між електродами, що знаходяться у двох кінцях трубки, виникає електричний розряд, який генерує ультрафіолетові промені. Під впливом ультрафіолетових променів починає світитися люмінофор. Промисловість випускає п'ять типів люмінесцентних ламп: лампи денного світла (ЛД), лампи холодно-білі (ЛХБ), лампи білі (ЛБ), лампи тепло-білї (ЛТБ) і лампи із відко-регованою кольоропе-редачею (ЛДЦ). Недоліком ламп ЛД є те, що у них не зовсім добра передача кольорів при освітленні ними шкіра людей виглядає блідою і ціанотичною. У спектрі ламп ЛТБ і ЛДЦ більше жовтих променів, тому краще виглядає колір обличчя.

Люмінесцентні лампи мають і інші недоліки. Частота коливань світлового потоку люмінесцентних ламп відповідає імпульсній частоті електричного струму, і при розгляданні предметів, які рухаються, виникають різні спотворення зорового зображення у вигляді множинних контурів. Це явище називають "стробоскопічним" ефектом. А при невеликій освітленості приміщення люмінесцентними лампами (менше 75-150 лк) може з'явитися "сутінковий" ефект освітленість здається малою навіть при розгляданні великих деталей. Тому при користуванні люмінесцентними лампами рівень освітлюваності повинен бути не нижче 75-150 лк.

ЛІТЕРАТУРА

1. Беляков В.Д., Жук Е.Г. Воєнная гигиена й зпидемиология. - М.: Медицина, 1988. - 320 с.

2. Вода питна, гігієнічні вимоги до якості води централізованого господарсько-питного водопостачання. ДСанПіН. Затв. МОЗ України 23.12.1996р. №383.

3. Габович Р.Д., Познанский С.С., Шахбазян Г.Х. Гигиена. - К.: Вища школа, 1983. - 320с.

4. Гигиена детей й подростков / Под ред. Г.Н. Сердкжовской. - М.: Медицина, 1989. - 320с.

5. Гігієна харчування з основами нутриціології / В.І.Ципріян та ін. Навч. посібник - К: Здоров'я, 1999. - 568 с.

6. Голяченко О.М., Сердюк А.М., Приходський О.О. Соціальна медицина, організація та економіка охорони здоров'я. - Тернопіль-Київ-Вінниця: Лілея, 1997. - 328 с.

7. Даценко І.І., Габович Р.Д. Профілактична медицина. Загальна гігієна з основами екології; Навчальний посібник. - К.: Здоров'я, 1999. - 694 с.

8. Загальна гігієна: Посібник до практичних занять / За ред. 1.1. Даценко. - Львів: Світ, 2001. - 471 с.

9. Катернога М.Т. Українська криниця. - К.: Техніка, 1996. - П2 с.

10. Никберг Й.Й. Гигиена больниц. - К.: Здоров'я, 1993. - 260 с.

11. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення // Закон України № 4004-ХІІ від 24.02.94.

Екосистемна інфраструктура міста.

Одним із найефективніших методів вивчення закономірностей та проблем територіальної диференціації взаємодії суспільства та природи, суспільного розвитку чи інших явищ є районування [1].

Як зазначав Гродзинський М.Д., районування поки що є цілиною для екології, тоді як в фізичній та економічній географії – багаті напрацювання з даної проблеми. Наприклад, принципи та методи фізико-географічного районування були визначені ще в 60-70 рр. ХХ ст. і відтоді не зазнали суттєвих змін [3]. Незважаючи на те, що фізико-географічні та економіко-географічні види районування все більше набувають прикладної спрямованості та комплексності, вони не охоплюють повною мірою різні за генезисом зв’язки, що виникають при взаємодії природних і соціально-економічних територіальних систем, а тому не можуть бути достатньою науковою основою для управління процесом природокористування, що й призвело до необхідності розробки нових – екологічних – видів районування [18].

Еколого-географічне районування як метод спрямоване на виявлення регіональних і локальних екологічних проблем, типологічний аналіз екоситуацій і прогнозування змін природного середовища під впливом суспільної діяльності [15].

Багатогранність форм взаємодії суспільства і природи, структурно-компонентна різноманітність суспільно-територіальних та природно-територіальних комплексів, в результаті взаємодії яких виникають екологічні проблеми, міждисциплінарний характер цих проблем обумовили багатоплановість еколого-географічного районування, багаточисельність його галузевих видів.

В систему еколого-географічного районування входять такі його основні види: еколого-фізико-географічне (в тому числі, еколого-ландшафтне) – диференціація природних ландшафтів за їх природоохоронною та природостабілізуючою функцією; еколого-економіко-географічне – диференціація території за рівнем перетворення ландшафтів господарською діяльністю, що зумовлює певну гостроту екологічної ситуації; еколого-соціально-географічне (в т.ч. медико-географічне) – поділ території, що розкриває соціальну якість довкілля, тобто відповідність умов середовища санітарно-гігієнічним нормам проживання та біологічним, психічним потребам населення та інтегральне еколого-географічне районування. Дане районування є передетапом до еколого-управлінського, спрямованого на реалізацію заходів оптимізації природно-господарських систем [15].

Теорія та методи екологічно орієнтованих видів районування недостатньо розроблені і єдиного підходу з даного питання немає.

Іще в 50-х роках ХХ ст. Колосовський М.М. зауважив існування закономірних територіальних зв’язків між природними і економічними районами і висловив думку, що при виділені районів потрібно враховувати і вплив матеріальних процесів суспільного виробництва, що змінюють природу, і навпаки – враховувати вплив природи на суспільство [7]. Колосовський М.М. по суті підняв питання про третій вид районування, відмінний від фізико-географічного та економічного. Проте, незважаючи на практичну необхідність в ньому, пов’язану із актуальністю проблем навколишнього середовища, цей вид районування на той час не набув активного розвитку [13].

Одні з найперших праць з картографування оцінки стану і якості природного середовища України з’явились у 60-х рр. ХХ ст. Це розробки співробітників Відділення географії ГІФ АН УРСР Золовського А.П., Корольової М.А., Підоплічка І.П., Руденка Л.Г., Пархоменко Г.О. [5, 6], основна увага в яких зосереджувалась на оцінці впливу суспільства на природу, а також прогнозі її змін. Крім цього, автори запропонували зміст карт комплексної медико-географічної оцінки природного середовища, впливу господарського використання території на її „медико-географічну” ситуацію [14].

Термін „екологічні карти” з’являється у 1978 році з виданням Золовським А.П., Марковою Є.Є. та Пархоменко Г.О. фундаментальної монографії з картографічного дослідження проблем охорони природи та раціонального природокористування [6].

Нечіткість і багатоаспектність поняття „екологія”, його співвідношення з поняттями „природокористування”, „охорона природи” визначили таку ж розпливчастість у розумінні екологічного районування.

Переважна більшість праць присвячена еколого-економічному районуванню. Єдиного підходу до проведення такого районування немає: одні автори вважають, що еколого-економічне районування більше тяжіє до економічної основи, інші – до природної, а деякі вчені пропонують якісно відмінні підходи до даного питання (басейновий підхід Олдака П.Г. та ін.) [1].

Серед перших – Підоплічко І.П. (1972 р.), який взявши за основу фізико-географічне районування України, проводить районування території України за несприятливими факторами, зумовленими діяльністю людини, враховуючи такі негативні процеси, як змив ґрунтів, еродованість, засолення ґрунтів, пилові бурі, суховії, заболоченість, карстові та селеві явища, побутове та промислове (хімічне) забруднення ґрунтів, води і повітря, руйнування поверхні землі внаслідок шахтних, дорожніх, будівельних та інших робіт [16].

Нев’яжський І.І. (1979 р.) основною одиницею природно-господарського районування вважає еколого-географічний район – територію, для якої характерна певна спрямованість і ступінь зміни природного середовища, зумовлена як історично складеною специфікою господарського навантаження, так і місцевими особливостями природи, що виражається в особливій, властивій лише району, морфології [9].

Єрмаков Ю.Г. зі співавторами проводить еколого-господарське районування за провідним типом процесів (так званими „техногенними перебудовами”), що виникають в ландшафтах при впливі на них господарської діяльності, до яких відносять опустинення, ерозійну деструкцію ландшафтів, фотохімічний смог, активізацію кріогенних процесів тощо. При виділенні еколого-господарських районів автори враховують межі природних районів, зонально-провінційної ландшафтної структури території [16].

До екологічного можна віднести комплексне природоохоронне районування Генсірука С.А. (1979), яке автор виконав з урахуванням змін в навколишньому середовищі під впливом господарської діяльності людини, базуючись на основних принципах фізико-географічного районування [16].

Схема природно-господарського районування Чепурка Н.Л. і Чижової В.П. (1981 р.) також тяжіє до природної основи. Основними районоутворюючими факторами автори вважають однорідні природні умови, загальні тенденції природного розвитку, а також напрямки існуючого і перспективного природокористування [13, 16].

Блехцин І.Я. і Мінєєв В.А. (1981) розробили схему еколого-економічного районування на базі методики економічного районування. За основу еколого-економічного районування пропонують взяти процеси впливу господарської діяльності на навколишнє середовище, а саме: характер, рівень і типи впливу, форми природокористування. Головними показниками комплексного навантаження на навколишнє середовище автори вважають щільність населення, питому вагу міського населення, ступінь територіальної концентрації виробничих фондів, щільність шляхів сполучення та рівень територіальної концентрації видобутку мінеральної сировини. На території України вони виділяють чотири райони: Поліський, Південно-Західний, Донецько-Придніпровський і Південний [16].

Дмітрєвський Ю.Д. і Лавров С.Б. (1983) також віддають перевагу економічним критеріям, визначаючи вплив суспільства на навколишнє середовище за такими показниками: відношення щільності населення в даній країні до середньосвітової; валовий національний продукт країни на одиницю площі; потужність найбільш „брудних” підприємств на одиницю площі; забезпеченість земельними ресурсами (га на одного жителя); транспортне навантаження на навколишнє середовище тощо [16].

В основу еколого-економічного районування Донецько-Придніпровського економічного району Слюсаренко В.К. (1984) поклав такі ознаки, як галузева структура господарства, адміністративний поділ і стан навколишнього середовища. При характеристиці районів враховувалися також географічне положення, розміри території, природні умови і ресурси, структура господарства, особливості його спеціалізації, особливості розселення і трудові ресурси, стан основних компонентів природного середовища, напрямки подальшого економічного розвитку. Еколого-економічний район автор розглядає як територію, що характеризується тісними взаємозв’язками і взаємозалежностями між економічними і природними факторами та володіє порівняно однорідними економічними і ресурсними умовами, господарськими особливостями [16].

Малєва В.І. (1993) розглядає еколого-економічний район як органічно цілісне утворення взаємопов’язаних елементів природа-господарство-населення, що функціонують в просторі та часі в процесі природокористування. При характеристиці еколого-економічних районів Кримської АР автор також враховує географічне положення еколого-економічного району в народногосподарському комплексі; його природо-ресурсний потенціал, особливості господарської освоєності території; галузева і територіальна структура господарства, в т.ч. ступінь антропогенізації і порушеності природних ландшафтів; інтенсивність несприятливих природно-техногенних процесів; особливості зв’язку між структурними утвореннями, особливо центра з периферією; особливості геоекологічної ситуації, в т.ч. стійкість геосистем, масштаби техногенного навантаження, забруднення окремих компонентів, виконання ландшафтами їх функцій, можливості забезпечення рекреаційних потреб і оздоровлення населення. [8].

Тамбовцев Г.В. (2001) критерієм виділення еколого-економічних районів називає рівень розвитку еколого-економічних відтворювальних процесів, який виявляється через категорії: забруднення, зруйнування, деградацію, антропогенного навантаження на природне середовище, зокрема таких факторів і сторін суспільства як територіальна структура, концентрація, спеціалізація промислового комплексу і галузей АПК, густоти населення та його розселення, фактичних видів природокористування, реальних заходів щодо оптимізації навколишнього середовища тощо. Екологічну оцінку території Запорізької області Тамбовцев Г.В. проводить із врахуванням ступеня інтенсивності використання територій, рівня розораності і лісистості, питомої ваги природних екосистем, порушених земель, площ міських територій, шляхів сполучення і комунікацій, індексу урбанізації, питомої ваги антропогенних пустищ і меліоративних земель [17].

Якушик І.Д. (1993) розглядає еколого-економічне районування як територіальну диференціацію екологічної ситуації території, яка є результатом взаємодії природи, населення і господарства. Основними принципами такого районування вчений вважає: принцип ієрархічності; принцип врахування адміністративних меж при районуванні; принцип співставності показників; максимального врахування різноманітних видів впливу господарської діяльності на навколишнє середовище; принцип врахування при виділенні еколого-економічних районів показників, що відображають економічний розвиток, розселення, вплив господарської діяльності на природу і стан природного середовища [18].

Однією із найновіших праць з даної проблематики є схема еколого-економічного зонування України, запропонована Барановським В.А. (2001). Автор проводить диференціацію території за еколого-економічним потенціалом, який розглядає як внутрішню можливість інтегральної геосистеми „суспільство-природа” забезпечувати виконання нею антропо-екологічної, виробничої та інших соціально-економічних функцій. Особливість еколого-економічного потенціалу, за Барановським В.А., полягає в тому, що даний показник характеризує не вплив господарських систем на природне середовище, а екостан складних територіальних утворень – еколого-економічних систем (ЕЕС), що виникли в процесі взаємодії природи і господарських комплексів. За Барановським В.А., еколого-економічна зона – це територія, для якої характерний наближено однаковий рівень перетвореності природного середовища внаслідок техногенного впливу, що зумовлює певну гостроту екоситуації, ступінь регіонального природокористування, охорони природи і здоров’я населення [17]. Критеріями визначення еколого-економічного потенціалу вчений вважає величину техногенного навантаження на природне середовище, яка складається з соціально-економічної освоєності території і забрудненості навколишнього середовища; потенціал самоочищення природного середовища; біологічний потенціал природного середовища; ступінь ураженості території несприятливими природно-антропогенними процесами; природно-ресурсний потенціал [1]. Значно менше уваги приділено еколого-ландшафтному районуванню.

Деякі підходи до даного районування висвітлені в працях М.Д. Гродзинського. Зваживши на високий рівень розробки проблеми районування в фізичній географії, вчений (1993) пропонує використовувати принципи та одиниці фізико–географічного районування при ландшафтно–екологічному районуванні, запровадивши такий таксономічний ряд: континент – пояс – субконтинент – зона (біом) – провінція – область – район – мікрорайон (при чому вищі одиниці районування (до провінції включно) виділяються за критеріями фізико – географічного районування, оскільки вони мають, окрім ландшафтного, й екологічний зміст, а нижчі – за ландшафтно - екологічними). На думку вченого, ландшафтно – екологічна область, район та мікрорайон за критеріями виділення відповідають макро-, мезо- та мікрогеохорам, тому окремий контур макрогеохори розглядається як одиниця ландшафтно–екологічного районування – ландшафтно–екологічна область, а індивідуальні мезогеохори – як ландшафтно–екологічні райони [3].

Пащенко В.М. розглядає еколого-ландшафтне районування як передетап до еколого-географічного районування. В свою чергу, еколого-ландшафтознавче районування вчений характеризує як аналітико-синтезне переважно природничо-географічне дослідження, спрямоване на інтегрування частинних та диференціювання загальних регіональних характеристик ландшафтів за обраними екологічними критеріями, а також як встановлення регіональних територіальних єдностей та відмін ландшафтів, спільних чи різних за оцінками стосовно інтегрованого екосуб’єктного критерію. Для виконання еколого-географічного районування, на думку вченого, потрібно збагатити результати еколого-ландшафтознавчого районування шляхом послідовного багатоступінчастого врахування еколого-географічних критеріїв та оцінок ландшафтів – тих, що пов’язані з іншими природно-, антропо-, економіко-, соціо-, та етноцентричними еколого-географічними дослідженнями [12].

У схемі геоекологічного районування України, розробленій Волощуком В.М., Гродзинським М.Д. та Шищенком П.Г.(1998 р.), запропонована така ієрархія таксономічних одиниць: геоекологічна зона – геоекологічний регіон – геоекологічна область – геоекологічний район – геоекологічний мікрорайон. Геоекологічну зону автори пропонують виділяти на основі зональних відмінностей у ландшафтній структурі та пов’язаних з нею видів природокористування (виділено шість геоекологічних зон – Поліська, Лісостепова, Степова, Сухостепова, Карпатська та Гірсько – Кримська); геоекологічний регіон – вчені розглядають як територіальну систему, яка відзначається високою цілісністю в ландшафтно-екологічному, господарському, етнокультурному відношенні; основою його виділення є спільний комплекс екологічних проблем і набір екологічних ризиків для даної території. (виділено 23 геоекологічні регіони). Геоекологічна область виділяється на основі врахування тих особливостей рельєфу, покривних відкладів, ґрунтів, які визначають особливості природокористування (зокрема, структура угідь) та вірогідності й інтенсивності прояву несприятливих еколого–географічних процесів. Геоекологічний район виділяється як частина геоекологічної області у зв’язку з місцевими відмінами в характері, інтенсивності і спрямованості сучасних природних процесів та вірогідності екологічних ризиків, пов’язаних із сучасним господарським використанням території (у межах України авторами виділено понад 600 геоекологічних районів). Головним критерієм його виділення геоекологічного мікрорайону є структура господарських угідь, тобто мікрорайон виділяється таким чином, щоб в його межах домінував один тип використання території [2].

У геоекологічному районуванні території України, розробленому Л.Малишевою, було враховано зонально-провінційні відмінності фізико-географічних умов, панівні ландшафтно-геохімічні; антропогенну перетвореність ландшафтів (за відсотковим співвідношенням розораних земель, земель сільськогосподарського призначення, земель безпосередньо залучених до технологічних виробничих циклів); забруднення природного середовища (за внесенням добрив, використання хімічних засобів захисту рослин, забруднення поверхневих вод та приземного шару атмосфери); захворюваність населення (загальну та онкологічну) та смертність (загальну та від хвороб систем кровообігу); адміністративний устрій України. [11].

Найновішою спробою геоекологічного районування території України є праця Олішевської Ю.А. (2005р.). Критеріями даного районування автор вибрала природний потенціал, потенціал стійкості, техногенне навантаження та геоекологічний потенціал. Геоекологічний потенціал (як потенціал життєзабезпечення населення, що відображає умови життя населення в конкретних геосистема і їх типах) оцінювався в межах фізико-географічних районів [10].

Дуже ґрунтовні розробки з проблеми інтегрального еколого-географічного районування представленні в працях Молочко А.М., Пархоменко Г.О., Руденка Л.Г. та співавторів, які розглядають еколого-географічне районування як синтез двох видів районування: еколого-фізико-географічного та еколого-економіко-географічного. Основними критеріями такого районування автори вважають ступінь техногенного навантаження на природне середовище та стійкості ландшафтів [15].

У працях Дудник І.М. і Карпенко Н.М. викладена ландшафтна концепція еколого-географічного районування. Автори обґрунтовують загальні принципи даного районування, до яких віднесли принцип територіальної цілісності, принцип відображення територіальних відмінностей у прояві природно-суспільної взаємодії та характері сучасних еколого-географічних проблем, принцип територіальної відповідності еколого-географічного району та природного ландшафту як його змістової основи. В праці визначено також комплекс критеріїв еколого-географічного районування, до основних з яких належать, на думку вчених, природно-екологічний (у тому числі стійкість природних систем до зовнішніх впливів), демографо-екологічний (густота населення, рівень урбанізації, інтенсивність та характер міграційних процесів, показники природного руху населення, рівень різних видів захворюваності), господарсько-екологічний (галузева структура, спеціалізація господарства конкретної території, обсяг викидів в навколишнє середовище, ступінь сільськогосподарського освоєння території тощо) та синтезуючий (рівень антропогенної перетвореності природних систем, наявність небезпечних еколого-географічних процесів тощо) [4].

Найновішою спробою еколого-географічного районування території обласного рівня (на матеріалах Тернопільської області) є праця Янковської Л.В. (2004р.). Головними критеріями еколого-географічного районування в умовах території мезорівня (обласного регіону) ми вважаємо ступінь антропогенної трансформації ландшафтів (показник, що характеризує сукупний вплив антропогенного навантаження на геосистему), потенціал стійкості природних систем до антропогенного тиску (здатність протистояти зовнішнім впливам, самоочищатися і самовідновлюватись), гострота еколого-географічної ситуації. Основними таксономічними одиницями еколого-географічного районування обласного регіону, на нашу думку, є еколого-географічна система – еколого-географічний підрайон – еколого-географічний район. Еколого-географічні системи низового рівня виділялися на основі виявлення внутрішньотериторіальних відмінностей прояву екоситуацій шляхом співставлення територіальної диференціації антропогенної трансформації ландшафтів та потенціалу їх стійкості до господарських впливів. Виділення еколого-географічних підрайонів проводилося за поєднанням переважаючих типів еколого-географічних систем на компактній території. Еколого-географічні райони виділялися на основі групування еколого-географічних підрайонів за такими ознаками як стан природно-суспільної взаємодії (екоситуація), спільність природної основи, подібність потенціалу стійкості природних систем, переважаючий вид природокористування та ступінь антропогенної трансформації ландшафтів. В результаті дослідження на території області було виділено такі чотири типи еколого-географічних районів: 1) з відносно сприятливою еколого-географічною ситуацією; 2) з ускладненою екоситуацією; 3) зі складною еколого-географічною ситуацією; 4) з дуже складною еколого-географічною ситуацією [19].

Аналіз праць з екологічних видів районування показує, що немає спільної думки науковців щодо принципів та критеріїв еколого-географічного районування. Проблемним завданням залишається розробка конкретних методик досліджень, визначення оціночних показників, що дозволило б перетворити еколого-географічного районування в ефективний засіб наукового і практичного вирішення еколого-географічних проблем на усіх територіальних рівнях.

Література:

1. Барановський В.А. Екологічна географія і екологічна картографія. – К.: Фітосоціоцентр, 2001. – 252с.

2. Волощук В.М., Гродзинський М.Д., Шищенко П.Г. Географічні проблеми сталого розвитку України // Український географічний журнал. – 1998. – № 1. – С.13-18.

3. Гродзинський М.Д. Основи ландшафтної екології: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 224с.

5. Золовский А.П., Маркова Е.Е., Руденко Л.Г. Разработка карт для изучения охраны природы и рационального природопользования в Украинской ССР. – К.: Наук. думка, 1976.

6. Золовский А.П., Маркова Е.Е., Пархоменко Г.О. Картографические исследования проблемы охрани природы. – К.: Наук. думка, 1978.

7. Колосовский Н.Н. Теория экономического районирования. – М.: Мысль, 1969. –335с.

8. Малева В.И. Эколого-экономическое районирование Крыма: Автореф. дис… канд. геогр. наук: 11.00.02 / Институт географии НАН Украины. – К., 1993. – 19с.

9. Невяжский И.И. Методы природно-хозяйственного районирования // Вестник МГУ. Серия: География. – 1980. – № 4. – С.41-46.

10. Олішевська Ю.А. Методика геоекологічного районування території України: Автореф. дис. ... канд. геогр. наук: 11.00.11/ Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – К., 2005. – 24с.

11. Олішевська Ю. Сучасний стан проблеми геоекологічного районування території // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Географія. – 2002. - № 2.- С. 186-188.

12. Пащенко В.М. Основні поняття і проблеми еколого-географічних досліджень // Український географічний журнал. – 1994. - № 4. – С. 8-16.

13. Разумовский В.М. Эколого-экономическое районирование: Теоретические аспекты. – Л.: Наука, ЛО, 1989. – 156с.

14. Руденко Л.Г., Бочковская А.И. Становление и развитие еколого-географического картографирования // География и природные ресурсы. - 1992. - № 3. – С. 13-21.

15. Руденко Л.Г., Пархоменко Г.О., Молочко А.М. и др. Картографические исследования природопользования (теория и практика работ). – К.: Наукова думка, 1991. – 212 с.

16. Слюсаренко В.К. Эколого-экономическое районирование. – К.: Наукова думка, 1990. – 112с.

17. Тамбовцев Г.В. Еколого-економічне районування Запорізької області // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського. Серія: Географія. – 2001. – № 2. – С. 143-149.

18. Якушик І.Д. Принципи і методика еколого-економічного районування // Матеріали третьої звітної наукової конференції викладачів та студентів географічного факультету Тернопільського державного педагогічного інституту за 1992 рік. – Тернопіль, 1993. – С.57.

19. Янковська Л.В. Еколого-географічне районування обласного регіону (на матеріалах Тернопільської області): Автореф. дис. ... канд. геогр. наук: 11.00.11 / Чернівецький національний університет імені Ю.Федьковича. – Чернівці, 2004. – 20с.

Опубліковано:

Лекція 2.2.(2 год.) Історичний генезис та динаміка міського ландшафту. Озеленення , як засіб формування культурного ландшафту.

. ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ МІСЬКИХ АГЛОМЕРАЦІЙ. ЕКОЛОГІЗАЦІЯ МІСЬКОГО СЕРЕДОВИЩА.

Екологічна підсистема міста є природним просторовим базисом міста, але людина своєю екологічною діяльністю окультурює природне середовище. Екологічне підсистема міста – це перетворене людиною природне середовище: сади, парки, сквери, бульвари, водойми, алеї тощо. В екологічній підсистемі міста можна виділити чотири екологічні сфери чи об’єкти: літосферу (земля, ландшафт); гідросферу (водойми всіх типів: річки, ставки, озера, джерела, струмки); атмосферу (повітряне середовище міста); біосферу (рослинний і тваринний світ, флора і фауна міста). По відношенню до чотирьох екологічних об’єктів людина здійснює чотири функції, що складають зміст екологічної діяльності людини: збереження природи; відновлення природи, удосконалення природи; захист людини від шкідливого впливу природного середовища. Екологічна сфера міського життя формується екологічною діяльністю міського населення в її різних формах: квітництво, дендрологія, садово-паркова культура, очищення стічних і промислових вод, селекція, спорудження очисних систем, земельні роботи, створення заповідників.

Екологічна криза (що наближає людство до екологічної катастрофи) є наслідком дисгармонії в розвитку природи і суспільства, порушення узгодження соціальних і природних закономірностей.

Екологічна діяльність базується на відповідних екологічних потребах і здібностях людей у створенні сприятливого природного середовища проживання. В ході екологічної діяльності люди вступають в різноманітні екологічні відносини конфліктного чи гармонійного характеру. Екологічні відносини є соціальними і характеризують не відношення людини до природи, відносини людей стосовно природи, опосередковані природою, екологічними об’єктами: “Л-П-Л”.

Організаційне оформлення екологічних відносин разом з екологічною діяльністю, що генерує їх, здійснюється в екологічних інститутах суспільства, союзах, комітетах, міністерствах. Всі вони можуть бути поділені на державні (комітет, міністерство, департамент) та громадські (партії, союзи, рухи. В останній час все частіше говорять про екологічну архітектуру і екологічний дизайн, тобто про естетичне перетворення просторового і предметного середовища міста. Це перетворення здійснюється за законами естетики, тобто з урахуванням міри людини (її константні якості) і міри природних об’єктів. Саме гармонія цих двох мір і виражає сутність прекрасного як результату архітектурно-дизайнерської діяльності людини в екологічній підсистемі.

Екологічна криза (що наближає людство до екологічної катастрофи) є наслідком дисгармонії в розвитку природи і суспільства, порушення узгодження соціальних і природних закономірностей. Ефективна організація екологічної сфери міста передбачає розробку екологічних програм короткострокового (1-5 років), середньострокового (5-15 років), довгострокового (більше 15 років) характеру. Всі ці проблеми в глобальному масштабі представлені в матеріалах Міжнародної конференції ООН з охорони оточуючого середовища (червень 1992 р., Ріо-де-Жанейро)/

Список літератури.

1. Апостолов Е., Мичков Х. Урбанизация, тенденции и гигиеническо-демографические проблемы. – М., 1977.

2. Ахиезер А.С. Социальное воспроизводство и город // Общественное воспроизводство: экологические проблемы / Отв.ред. А.С.Ахиезер. – М., 1991.

3. Баранов А.В. Социально-демографическое развитие крупного города. – М., 1981.

4. Бедный М.С. Продолжительность жизни в городах и селах. – М., 1976.

5. Боже-Гарнье Ж., Шабо Ж. Очерки по географии городов. – М., 1967.

6. Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика: Концептуальні засади сучасного розвитку. – К., 2001.

7. Крупнейшие города – их настоящее и будущее. – М., 1979.

8. Лаппо Г.М. Города на пути в будущее. – М., 1987.

9. Марков Ю.Г. Социальная экология: взаимодействие общества и природы. – Новосибирск, 2001.

10. Мусієнко М.М., Серебряков В.В., Брайон О.В. Екологія. Охорона природи: Словник-довідник. – К., 2002.

11. Посохин М.В. Город для человека. – М., 1973.

12. Проблемы комплексного управления городской средой / Редкол.: А.Я.Хорхот и др. – Львов, 1979.

13. Толстоухов А.В., Хилько М.І. Екобезпечний розвиток: пошуки стратегем. – К., 2001.

. Экология города: Учебник. – К., 2000.

15. Яницкий О.Н. Экологическая перспектива города. – М., 1987.

Яницкий О.Н. Экологическая перспектива города. – М., 1997.

Янкова З.А., Родзинская И.Ю. Проблемы большого города. – М., 1982.

ТЕМА ІV

Лекція 4.1(2 год.) Планувальна структура міста. Природний каркас містобудівної системи.

Лекція 4.2. (2 год.) Оцінка якості та кількості природних ресурсів міської території.( води ,повітря, ландшафтних ресурсів.) ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ МІСЬКИХ АГЛОМЕРАЦІЙ. ЕКОЛОГІЗАЦІЯ МІСЬКОГО СЕРЕДОВИЩА.

Екологічна підсистема міста є природним просторовим базисом міста, але людина своєю екологічною діяльністю окультурює природне середовище. Екологічне підсистема міста – це перетворене людиною природне середовище: сади, парки, сквери, бульвари, водойми, алеї тощо. В екологічній підсистемі міста можна виділити чотири екологічні сфери чи об’єкти: літосферу (земля, ландшафт); гідросферу (водойми всіх типів: річки, ставки, озера, джерела, струмки); атмосферу (повітряне середовище міста); біосферу (рослинний і тваринний світ, флора і фауна міста). По відношенню до чотирьох екологічних об’єктів людина здійснює чотири функції, що складають зміст екологічної діяльності людини: збереження природи; відновлення природи, удосконалення природи; захист людини від шкідливого впливу природного середовища. Екологічна сфера міського життя формується екологічною діяльністю міського населення в її різних формах: квітництво, дендрологія, садово-паркова культура, очищення стічних і промислових вод, селекція, спорудження очисних систем, земельні роботи, створення заповідників.

Екологічна криза (що наближає людство до екологічної катастрофи) є наслідком дисгармонії в розвитку природи і суспільства, порушення узгодження соціальних і природних закономірностей.

Екологічна діяльність базується на відповідних екологічних потребах і здібностях людей у створенні сприятливого природного середовища проживання. В ході екологічної діяльності люди вступають в різноманітні екологічні відносини конфліктного чи гармонійного характеру. Екологічні відносини є соціальними і характеризують не відношення людини до природи, відносини людей стосовно природи, опосередковані природою, екологічними об’єктами: “Л-П-Л”

Організаційне оформлення екологічних відносин разом з екологічною діяльністю, що генерує їх, здійснюється в екологічних інститутах суспільства, союзах, комітетах, міністерствах. Всі вони можуть бути поділені на державні (комітет, міністерство, департамент) та громадські (партії, союзи, рухи. В останній час все частіше говорять про екологічну архітектуру і екологічний дизайн, тобто про естетичне перетворення просторового і предметного середовища міста. Це перетворення здійснюється за законами естетики, тобто з урахуванням міри людини (її константні якості) і міри природних об’єктів. Саме гармонія цих двох мір і виражає сутність прекрасного як результату архітектурно-дизайнерської діяльності людини в екологічній підсистемі.

Екологічна криза (що наближає людство до екологічної катастрофи) є наслідком дисгармонії в розвитку природи і суспільства, порушення узгодження соціальних і природних закономірностей. Ефективна організація екологічної сфери міста передбачає розробку екологічних програм короткострокового (1-5 років), середньострокового (5-15 років), довгострокового (більше 15 років) характеру. Всі ці проблеми в глобальному масштабі представлені в матеріалах Міжнародної конференції ООН з охорони оточуючого середовища (червень 1992 р., Ріо-де-Жанейро)

. СОЦІАЛЬНИЙ ПІДКОМПЛЕКС МІСТА: ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНЕ ГОСПОДАРСТВО, БЛАГОУСТРІЙ, ТОРГІВЛЯ.

На початку лекції, яка є логічним продовженням попередньої, необхідно зазначити, що соціальний підкомплекс є віддзеркаленням ефективності економічного комплексу та ресурсного підкомплексу і разом з тим визначає цю ефективність. Саме соціальний підкомплекс формує гармонійну людину, особистість, а отже, і її повноцінну територіальну спільноту. Соціальний підкомплекс міста поділяється на сферу соціально-побутового забезпечення (житловий комплекс, комунальне господарство, торгівля, побутове обслуговування, благоустрій, санітарія, екологія, соціальний захист) та сферу соціально-культурного забезпечення (сім’я, охорона здоров’я, релігія, освіта, наука, культура, мистецтво, спорт).

18. Сучасне місто – це складний будівельно-інженерний комплекс, система інженерних споруд та комунікацій (водопровід, каналізація, мережа тепло- та газопроводів, кабелів та наземних ліній електропередач, влаштування міського транспорту та ін.), необхідних для нормальної експлуатації житлового фонду, для взаємних зв’язків між собою житлових районів, територій промислових підприємств, кінцевих пунктів позаміського транспорту, громадських та торгових центрів. Важливе значення для створення здорових, зручних та культурних умов життя населення міста має рівень благоустрою міста – розвиток міського транспорту, створення мережі комунально-побутових закладів, міського освітлення, заходів по озелененню міста, його санітарної очистки та т.ін.

20. До міського господарства соціального підкомплексу належать житлове господарство, комунальне господарство, підприємства та організації побутового обслуговування, міського транспорту, зв’язку, торгівлі та громадського харчування, а також відповідні служби, споруди, заклади освіти, охорони здоров’я, культури, соціального забезпечення. Міське господарство знаходиться у підпорядкуванні муніципальних органів, які здійснюють керівництво та контроль за станом обслуговування населення міста, експлуатацією та розвитком підприємств, закладів та служб міського господарства. Комунальне господарство, яке є складовою міського господарства, об’єднує санітарно-технічні підприємства (водопроводи, каналізації, підприємства по прибиранню та санітарній очистки території, комунальні пральні, бані), транспортні підприємства – міський громадський пасажирський транспорт (метрополітен, трамвай, тролейбус, автобус, таксі, фунікулер та ін.) та муніципальні енергетичні підприємства –розподільчі електро-, газо- та тепломережі. До комунального господарства входять також вуличне освітлення, зелені насадження, цвинтарі, крематорії тощо.

22. Важливе значення для соціального підкомплексу міста має система санітарно-гігієнічних заходів муніципалітету, яка направлена на усунення негативних наслідків життя людини у великих містах, таких як перенаселення, нестача чистого повітря та світла, відірваність від природи, велика запиленість, шум, нервові перевантаження, з чим пов’язано значне поширення в місті деяких захворювань.

25. Список літератури.

26. Аитов Н.А. Социальное развитие городов: сущность и перспективы. – М., 1979.

27. Апостолов Е., Мичков Х. Урбанизация, тенденции и гигиеническо-демографические проблемы. – М., 1977.

28. Баранов А.В. Социально-демографическое развитие крупного города. – М., 1981.

29. Борщевский М.В., Успенский С.В., Шкаратан О.И. Города. Методологические проблемы комплексного социального и экономического планирования. – М., 1975.

30. Волошин В.С., Семенченко П.М. Проблемы развития городской среды. Экологические, социальные и экономические проблемы. – Мариуполь, 1997.

31. Глазырин М.В. Управление социально-экономическим развитием города. – Новосибирск, 1983.

32. Город: проблемы социального развития // Под ред. А.В.Дмитриева и М.Н.Межевича. – Л., 1982.

33. Город: социальная политика и рационализация социальной инфраструктуры. – М., 1984.

34. Григорьева И.А. Городская среда и личность // Междисциплинарный подход к проблемам личности и городского образа жизни. – Вильнюс, 1983.

35. Дышлевой В.Д., Плеханов В.Н. Человек в городе. – М.: Знание, 1978. – 128 с.

36. Крупнейшие города – их настоящее и будущее. – М., 1979.