2. Основні види людської діяльності: гра, навчання, праця, спілкування.

Основним видом людської діяльності, що відіграв вирішальну роль у походженні і розвитку фізичних і духовних якостей людини, є праця.

Наголошуємо, що праця – цілеспрямована діяльність людини щодо перетворення та освоєння природних і соціальних сил із метою задоволення потреб, унаслідок якої створюються матеріальні та духовні цінності, формується сама людина.

Процес праці складається

• з трудової діяльності,

• предмета праці і

• знарядь праці.

Розкриваємо психологічні механізми і досягнуті матеріальні чи ідеальні результати за:

• репродуктивної праці;

• продуктивної праці;

• творчої праці.

Особливості спілкування як форми буття людей. Спілкування – складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що породжується потребами спільної діяльності та криє в собі обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття й розуміння іншої людини.

Репродуктивна праця – не створюється чогось нового, а відтворюється в кількісному вимірі вже відоме.

Продуктивна праця у психологічному плані та за результатами діяльності передбачає під час відтворення вже відомого внесення елементів новизни, тобто вищий рівень мислення та якісніший результат.

Творча праця – це створення нового, яке суттєво відрізняється від уже відомого або є таким, якого ще не існувало взагалі. У даному випадку «підключено» найскладніші механізми мислення.

З працею генетично пов’язані інші види людської діяльності (гра, навчання і інш.). На підставі праці в ході соціально-історичного розвитку виникає праця розумова як особлива суспільно необхідна теоретична діяльність.

Гра як вид діяльності характерна для дитячого віку, дітей у грі приваблює сам її процес; домінуюче значення має виконання певних ролей.

Головна мета навчання – засвоєння знань, навичок і вмінь, підготовка до трудової діяльності.

2.1.ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ПРОЦЕС, МЕТА І РЕЗУЛЬТАТ ПРАЦІ.

Сучасна психологія розглядає людину через призму її діяльнісної природи. Такий підхід зумовлений пошуком нових методологічних підходів, оскільки минулі методи застаріли і не дають змоги з’ясувати цілий ряд психологічних явищ. Наприклад, релігієзнавча психологічна наука, яка в основу своєї методології кладе віру людини в Бога, відкидає її діяльнісно-перетворюючу природу як не суттєву. Марксистська психологія, абсолютизуючи суспільно-класову природу суспільного життя, вважає індивідуально-психологічне переживання індивіда як таке, що повинно бути підпорядковане потребам «свого класу» і т. д., що деформує сам зміст специфіки психології окремої особистості. Вчинковий підхід до з’ясування психічних явищ виявився науково і методологічно найбільш продуктивним. Цей метод передбачає з’ясування психологічних характеристик людини на основі її конкретних вчинків і дій. На місце розмірковувань, мрій або відшукувань класових основ ставиться дія, вчинок людини, бо у вчинку вона дійсно виявляє справжній зміст свого психічного «Я».

Психічне загалом має вчинкову природу, бо всякий живий організм крім тілесної сторони, має ідеальну сторону життєдіяльності, тільки рівень цієї ідеальності різний. Психологія саме й цікавиться насамперед цією суб’єктивною, ідеальною стороною життєдіяльності організму. Разом з тим, зрозуміло, що суб’єктивне неможливе без об’єктивного, духовне – без тілесного, бо вони тісно взаємопов’язані та взаємозалежні. Психологія вивчає ці зв’язки взаємозалежності духовного і тілесного у людині.

Діяльнісне взаємовідношення ідеального і матеріального, духовного і тілесного у живому організмі є його поведінкою. Ця поведінка живого організму, у т. ч. людини, є вираженням життєвого відношення людини до середовища, у якому вона живе. Спочатку людина здійснює певні операції з реальними предметами, а вже потім здійснює ці операції у думках. Тобто ідеальне можна розуміти як задум, а тілесну дію – як здійснення цього задуму.

Взаємовідносини «людина – світ» виявляються у контексті вчинків людини як головного змісту її активності. Вчинок в цьому розумінні показує суб’єктивну визначеність мотивації дій людини. Вчинкова дія людини є результатом самоактивності людини. Саме цим пояснюється прагнення сучасної психології розглядати найважливіші психічні процеси через призму вчинкової активності людини, складниками якої є ситуативний, мотиваційний та дійовий фактори. Видатні вітчизняні психологи академіки О. Киричук та В. Роменець зазначають, що «вчинок об’єднує в одну діючу систему і середовище, і спадково дані потяги, і самі поведінкові акти, надаючи їм відповідного смислу ситуації, мотивації та вчинкового акту. В такому випадку вони виступають як компоненти, що взаємно визначають один одного. Тому все, що існує, виникає в психіці, має вчинкову природу. Багатоманітність психічних виявів лише свідчить про нескінченні можливості вчинку виступаючи в різних формах, аж до «персони», й одночасно при цьому бути відомими майже для кожної психологічної системи утвореннями – відчуттями, сприйманнями, пам’яттю, темпераментом, характером, волею, мисленням, фантазією, почуттями, обдарованістю, здатностями і власне самим собою».

Сучасна психологічна думка все активніше звертається до тих теоретико-філософських джерел, які дають змогу розкрити власне людський феномен життєдіяльності. З цієї точки зору важливою є феноменологічна традиція, закладена Е. Гусерлем, К. Ясперсом,

Ж.-П. Сартром і ін. Феноменологія – це філософське вчення, яке орієнтує психологію на вивчення рефлексів, переживань, вчинків людини як феноменів вияву її справжньої людської сутності. В працях вищенаведених мислителів обґрунтовується концепція творчої суб’єктивної здатності людини довільно конструювати своє власне буття. Тому будь-яка спроба віднаходити в тому чи іншому вчинкові людини вплив зовнішніх факторів є безпідставною. За своєю природою людина – істота вільна, її вчинки – це її власний вибір. З цього й повинна виходити психологія. Феноменологічна традиція, таким чином, долає крайнощі ідеалізму і матеріалізму і виводить психологію на шлях пошуку внутрішніх, а не лише зовнішніх детермінацій вчинку людини.