33. Зміст права землекористування.

Зміст права землекористування

право постійного користування земельними ділянками

це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку" (ч. 1 ст. 92 ЗК України). Право постійного користування земельними ділянками є речовим правом виключного, постійного, первинного, оплатного характеру.

Право постійного користування земельною ділянкою характеризується обмеженим суб'єктно-об'єктним складом:

• об'єкт - лише земельні ділянки державної або комунальної власності;

• суб'єктами можуть бути лише юридичні особи, засновані на державній або комунальній власності та громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації (ст. 92 ЗК України). Між тим, існуюче зараз право постійного користування інших суб'єктів, що виникло до набрання чинності ЗК України від 25.10.2001, зберігається. Щодо кола потенційних користувачів окремими земельними ділянками можуть існувати спеціальні обмеження -наприклад, відносно земельних ділянок водного фонду вони передбачені ст. ст. 59, 85 ВК України (право надається "державним водогосподарським організаціям"); земель лісогосподарського призначення - ст. 17 ЛК України та ст. 57 ЗК України (право може надаватися державним або У комунальним лісогосподарським підприємствам або іншим державним або комунальним "підприємствам, установам та організаціям, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи ").

Моментом виникнення права постійного землекористування є видача та реєстрація відповідного державного акту (ст. ст. 125,126 ЗК України).

N8. На думку деяких дослідників⁹⁴⁹, існування права постійного користування з обмеженим суб'єктним складом знаходиться у суперечності із обов'язками України щодо адаптації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС. Зокрема, з точки зору законодавства ЄС про конкуренцію (ст. 86.1 Угоди про заснування ЄЄ) надання права постійного користування може розглядатися як державна допомога. Така допомога допускається, але в обмежених випадках і для певної виправданої мети.

34. Підстави припинення права землекористування. Підстави припинення права землекористування передбачені ст. ст. 141-144, 149-151 ЗК, ст. ст. 31,32 Закону України "Про оренду землі".

У загальному вигляді підстави припинення права користування земельною ділянкою передбачені ст. 141 ЗК України:

"Підставами припинення права користування земельною ділянкою с:

а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом;

в) припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій:

г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам:

і) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням:

д) систематична несплата земельного податку або орендної плати."

Припинення права постійного користування у випадку добровільної відмови регламентується ч. ч. 3,4 ст. 142 кодексу:

"3. Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки.

4. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації"

Питання вилучення земельної ділянки були розглянуті вище при описі підстав виникнення права землекористування.

Процедура припинення права землекористування у випадку (1) "використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам" (п. V ст. 141 ЗК України; у п. "б" ст. 143 ЗК України дана підстава сформульована дещо інакше: ^инеусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару грунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів"), (2) "використання земельної ділянки не за цільовим призначенням" (ст. 141, ст. 143 ЗК України), (3) "систематичної несплати земельного податку чи орендної плати" (п. "д" ст. 141 ЗК України) визначена уст. 144 ЗК України:

У разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор по використанню та охороні земель складає протокол про порушення та видає особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа, яка допустила порушення земельного законодавства, не виконала протягом зазначеного строку вказівки державного інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства, державний інспектор по використанню та охороні земель відповідно до закону накладає на таку особу адміністративне стягнення та повторно видає вказівку про припинення правопорушення чи усунення його наслідків у 30-денний строк.

2. У разі неусунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк державний інспектор по використанню та охороні земель звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою.

3. Рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку."

Наведений вище перелік, згаданий у ЗК України, не є вичерпним. Так, строкові види права землекористування припиняються по закінченню строку користування; право користування зазвичай припиняється поєднанням в одній особі власника та землекористувача, зі смертю землекористувача, із загибеллю

земельної ділянки. Істотні особливості має припинення права оренди земельної ділянки - воно

передбачає розірвання договору

35. Поняття, види та загальна характеристика обмежень та обтяжень прав на землю. Законодавство не розрізняє (і не розкриває) на сьогодні термінів "обмеження" та "обтяження" _у часто вони вживаються як синоніми. Суперечливі думки з приводу змісту та співвідношення наведених термінів існують у правовій доктрині.

Цивільне законодавство вживає термін "обтяження" і навіть визначає його стосовно рухомого майна як "право обтяжувана на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувана на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, з якими закон пов'язує виникнення прав і обов'язків щодо рухомого майна" (ч. І ст. З Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" від 18.11.2003^м*). Таким чином, як бачимо, у цивільному законодавстві поняття "обтяження" та "обмеження" також чітко не розрізняються.

На думку В. В. Носіка. "обмеження права власності на земельні ділянки доцільно розглядати як самостійний вид земельних правовідносин, що виникають на підставі юридичних фактів, визначених у законі, чи у договорі у випадках, передбачених також законом." Вони "стосуються суб 'єкта права і спрямовані на вчинення землевласником певних дій, або ж утримання від них, чи терпіння з метою забезпечення прав третіх осіб" . Натомість, обтяження права власності на землю "характеризуються такими ознаками: стосуються земельної ділянки як об'єкта права: встановлюються з метою забезпечення інтересів третіх осіб у такій ділянці в порядку, передбаченому законом чи договором; поєднуються з правами третіх осіб на цю ділянку, що ускладнює, утруднює, перешкоджає власнику вільно здійснювати свої правомочності, накладає на власника тягар зайвих обов'язків, пов 'язаних з використанням такої ділянки чи з необхідністю звільнення земельної ділянки від обмежувальних умов"*¹¹.

. Загальна характеристика обмежень прав на землю

На відміну від загального правила, встановленого ст. 4 Закону України "Про власність¹*, ч. 2 ст. 319 ЦК України, ("[в]лсгсник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону⁴), обсяг права користування земельною ділянкою є обмеженим і обумовлюється цільовим призначенням земельної ділянки: земельна ділянка може (і повинна) використовуватися лише за цільовим призначенням (ст. ст. 91,96 ЗК України).

Існують також спеціальні обмеження права користування, пов'язані із встановленням територій із обмеженим режимом використання. Нижче розглядаються найбільш тилові з таких обмежень.

Охоронні зони

Охоронні зони можна визначити (легальне визначення відсутнє) як території із обмеженим режимом використання, що встановлюються навколо особливо цінних та/або вразливих об'єктів з метою їх фЬичної охорони. Охоронні зони встановлюються, зокрема, навколо:

• об⁷€ктів природно-заповідного фонду (ч. 2 ст. 4, ст. ст. 18,21,39, 40 та ін. Закону України "Про природно-заповідний фонд");

• об'єктів культурно! спадщини (ч. 2 ст. 54 ЗК України, ст. 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини");

• об'єктів транспорту (ст. ст. 67-74 ЗК України, ст. 41 Повітряного кодексу України, ст. 11 Закону України Tipo транспорт", ст. 6 Tipo залізничний транспорт", ст. 11 Закону України "Про трубопровідний транспорт");

• об'єктів зв'язку (ст. 75 ЗК України, ст. 10 Закону "Про телекомунікації", постанова КМ України "Про затвердження правил охорони ліній електрозв'язку" від 29.01.1996 № 135);

призначених для гідрометеорологічних спостережень та Йтших видів гідрометеорологічної діяльності, та режиму їх використання);

• геодезичних пунктів (ст. 22 Закону України "Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність" від 23.12.1998, постанова КМ України "Про Порядок охорони геодезичних пунктів" від 19.07.1999 № 1284);

• інженерних комунікацій (див. п. п. 21, 25, 28, 35 Єдиних правил ремонту, утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними і охорони, затверджених постановою КМ України від 30.03.1994 № 198).

Правовий режим охоронних зон відрізняється залежно від об'єкта, навколо якого встановлена зона, проте завжди передбачає обмеження щодо можливих видів використання земельної ділянки. Конкретний зміст режиму охоронної зони визначається наведеними вище нормативно-правовими актами.

-об'єктів енергетики (ст.ст. 1, 19 Закону України "Про електроенергетику", постанова КМ України "Про затвердження Правил охорони електричних мереж" від 04.03.1997 № 209);

- об'єктів гідрометеорологічної діяльності (ст. 13 Закону України "Про гідрометеорологічну діяльність", постанова КМ України від 11,12.1999 Ні 2262 "Про затвердження Порядку встановлення охоронних зон навколо об'єктів,

Заслуговують також на особливу увагу обмеження прав на землю, шо випливають ізт. з. правил добросусідства.

Правила добросусідства

Правилам добросусідства спеціально присвячена ст. 103 ЗК України: "Стаття 103. Зміст добросусідства

1. Власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдасться найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове

забруднення тощо).

2. Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

З Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення зберігання межових знаків тощо)."

Інші обмеження

Перелік обмежень, зазначений у Главі 18 ЗК України "Обмеження прав на землю" не є вичерпним. Його можна продовжити, виділивши також такі обмеження прав на землю: зони особливого режиму забудови - їх режим і порядок встановлення визначаються ст. 39 ЗК України, Законами України "Про основи містобудування", "Про

архітектурну діяльність", "Про планування та забудову територій", будівельними

нормами та правилами: ДБН 360-92** "Планування та забудова населених пунктів", та ін.;

• водоохоронні зони, водозахисні смуги, берегові смуги водних шляхів -режим і порядок встановлення визначаються Главою 12 ЗК України, ст. ст. 87-93 ВК України;

• зелені зони - існування передбачене постановою КМ України від 27.07.1995 № 557 "Про затвердження Порядку поділу лісів на групи, віднесення їх до категорій захисиості та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду", ГОСТ 17.5.3.01-78 "Охорона природи. Землі. Склад і розмір зелених зон міст";

• зони радіоактивнО'Забрудпених територій - правовий режим і порядок встановлення визначені ст. ст. 169, 170 ЗК України, Законом України "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи";

• зони надзвичайних екологічних ситуацій - поняття, правовий режим та порядок оголошення територій зоною надзвичайної екологічної ситуації передбачені ст. 1 Закону України "Про зону надзвичайної екологічної ситуації¹", актами про оголошення окремих зон надзвичайних екологічних ситуацій: напр., Указ Президента "Про оголошення територій у межах населених пунктів Болеславчик, Мічу ріне, Підгір'я, Чаусове-І, Чаусове-2 Первомайського району Миколаївської області зоною надзвичайної екологічної ситуації" від 31.08,2000 № 2039, затверджений Законом від 05.09.2000 №1931.

Наведений перелік, поза сумнівом, не може вважатися вичерпним.

36. Правові засади оренди землі. Поняття "оренда землГ можна розглядати у двох розуміннях: (1) як право та (2) як правовідношення.

(1) У першому розумінні оренда землі (право оренди землі) - "засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності⁴ (ст. І Закону України "Про оренду землі", ч. І ст. 93 ЗК України).

Із легального поняття оренди землі випливає 4 істотних умови відповідного договору: І) об'єкт (земельна ділянка), 2) строк, 3) плата за користування, 4) спосіб використання ("ціль"). Проте насправді ст. 15 Закону України "Про оренду землі" встановлює значно ширший перелік істотних умов - 10 (детально розглядатимуться нижче). Таким чином, законодавче визначення істотних умов договору оренди не відбиває всіх його істотних умов.

(2) У значенні правовідношення оренда землі є правовідносинами, що складаються у зв'язку із використанням земельної ділянки на титулі права оренди.

За визначенням Н. Ільницької, ""оренда земель - це окрема форма використання земельної ділянки, яка передбачає передачу, що оформлюється нотаріально посвідченим договором, власником (державою, громадянином чи юридичною особою України) земельної ділянки у тимчасове строкове володіння та користування орендаря за плату для здійснення підприємницької чи іншої діяльності з привласненням останнім одержаної продукції і доходів⁴* .

Поняття "договір оренди землГ

Договір оренди землі також може розглядатися в різних розуміннях, (1) як правочин (угода) та (2) як правовідношення. Оскільки в другому розумінні значення договору оренди збігається зі значенням терміну "оренда землі" як правовідношення, розглянемо перше розуміння.

Поняття договору оренди земельної ділянки [як правочину] сформульовано законодавчо: "[д)оговір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства⁴⁴ (ст. 13 Закону України "Про оренду землі").

Ч. 1 ст. 792 ЦК України формулює поняття договору найму (оренди) земельної ділянки дещо більш стисло, але по суті ідентично:

"За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Земельна ділянка може передаватись у наші разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них."На думку А. Соколової, договір оренди землі слід розглядати як угоду, за якою орендодавець передає орендарю земельні ділянки у тимчасове користування на умовах оренди для задоволення потреб орендаря, а останній зобов'язується використовувати орендовані земельні ділянки за цільовим призначенням з дотриманням екологічних нормативів і своєчасно вносити орендну плату

За юридичною природою договір оренди землі є різновидом договору майнового найму (Глава 58 ЦК України). Необхідно пам'ятати, що до регулювання земельно-орендних відносин цивільне законодавство застосовується субсидіарно (ст. 9 ЦК України), а господарське - взагалі не застосовується (ст. 4 ГК України, хоча в кодексі є і ст. 290, яка закріплює протилежну ідею). Договір оренди є консенсуальним (тобто вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди у належній формі), оплатити двостороннім та строковим.

Форма договору є письмовою (ст. 14 Закону України "Про оренду землі"). Правило ч. 2 ст. 290 ГК України про необхідність нотаріального посвідчення договору, на наш погляд, застосовуватися не може, оскільки кодекс прийнятий раніше від Закону України "Про оренду землі" в останній редакції, крім того, ч. 1 ст. 4 кодексу передбачає, що він не регулює земельні відносини. Але якщо в договорі оренди землі передбачено оренду будівель та інших капітальних споруд строком на 3 роки та більше - договір підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 2 ст. 793 ЦК України). Закон України "Про податок з доходів фізичних осіб" від 22.05.2003 передбачає, шо договори оренди нерухомого майна підлягають нотаріальному посвідченню:

"9.1.4. Якщо орендар є фізичною особою, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, то особою, відповідальною за нарахування та сплату (перерахування) податку до бюджету, є платник податку • орендодавець.

При цьому:

б) договір оренди нерухомого майна підлягає нотаріальному посвідченню, при цьому нотаріус зобов'язаний надіслати інформацію про такий договір податковому органу за основним місцем проживання платника податку - орендодавця за формою та у спосіб, встановлені Кабінетом Міністрів України. У разі порушення такої форми чи способу нотаріус несе відповідальність, встановлену законом за порушення порядку чи строків надання податкової звітності."

На наш погляд, положення Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" від 22.05.2003 до визначення форми договорів оренди землі застосовуватися не можуть, оскільки Закон України "Про оренду землі" у новій редакції (від 02.10.2003) скасував вимогу обов'язкового нотаріального посвідчення договорів

оренди землі.

37. Земельний сервітут. Земельний сервітут - "право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками)" (ст. 98 ЗК України)

Правовому режиму земельних сервітутів присвячені ст. ст. 98-102 (Глава 16 "Право земельного сервітуту") ЗК України, ст. ст. 401-406 (Глава 32) ЦК України.

Законодавче визначення земельного сервітуту наведено у ст. 98 ЗК України: /п/раво земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). " ЦК України містить формулювання '"'право користування чужим майном (сервітуту (ч. 1 ст. 401 ЦК України), що не

розкриває ознак сервітуту.

Проблема: існуюче визначення земельного сервітуту (ст. 98 ЗК України) є недосконалим, воно утруднює (І) встановлення сервітутів відносно ділянок, що не є суміжними (хоча така можливість і передбачена ч. 2 ст. 404 ЦК України), утруднює (2) встановлення сервітутів на користь чи за рахунок іншого нерухомого майна (наприклад, сервітутне право власника трубопроводу на чужу земельну ділянку), а також (3) встановлення сервітутів на користь певних осіб. Вважаємо, що через відсутність прямої заборони встановлення подібних сервітутів на сьогодні є правомірним, проте фактично воно є дуже сильно утрудненим.

ИВ. Слід розрізняти поняття земельного сервітуту як встановленого договором або судом речового права, наслідком якого є обмеження прав власників інших ділянок, та законодавчо встановлені обмеження прав власників земельних ділянок в інтересах сусідів, що не породжують речового права інших осіб .

Види земельних сервітутів

Невичерпний перелік видів земельних сервітутів передбачений у ст. 99 ЗК України:

"Стаття 99. Види права земельного сервітуту

Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:

а) право проходу та проїзду на велосипеді;

б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

т) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;

д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;

е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;

є) право прогону худоби по наявному шляху;

ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;

з) інші земельні сервітути."

Окремі науковці надають вживанню у п. "є" терміну "природноҐ [водойми] великого значення, заперечуючи можливість встановлення сервітутів

Ч. 2 ст. 403 ЦК України передбачає також поділ сервітутів на певний строк (строкових) або без встановлення строків (безстрокових).

N8. На сьогодні законодавство України не передбачає поділу земельних сервітутів на особисті (на користь визначеної особи) та реальні (на користь власника певного майна, не обов'язково земельної ділянки), що стримує розвиток сервітутних відносин.

У римському цивільному праві існував також поділ сервітутів на т. з. сільські (шляхові, водні та інші) та міські. Поділ був пов'язаний не з територіальним розташуванням, а з цільовим призначенням, існувала також класифікація сервітутів на позитивні (полягали у праві вчиняти певні дії щодо ділянки) та негативні (полягали у забороні певних дій щодо чужої ділянки).

38. Емфітевзис та суперфіцій. Земельний сервітут - "право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками)" (ст. 98 ЗК України). Правова природа земельного сервітуту буде детально розглянута у темі "Обмеження(та обтяження прав на землю ".

Емфітевзис - "відчужуване речове право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб" (ст. 407 ЦК України). Правовому режиму емфітевзису присвячено Главу 33, ст. ст. 407-412 ЦК України. Земельним законодавством емфітевзис не передбачений.

Проблема, Принциповим є питання: чи можуть взагалі існувати види права землекористування, не передбачені земельним законодавством (емфітевзис. суперфіцій та ін.)? Деякі науковці вважають, що ні (О. І. Заєць, П. Ф. Кулинич, та ін. ). Не можемо погодитися із таким висновком, як видається, він є недостатньо обгрунтован им.

Проблема. В Україні існує практика опосередкування договорами емфітевзису відносин із використання земельних ділянок для садівництва (див. фототаблишо)². Між тим, використання земельної ділянки для садівництва передбачає можливість будівництва "необхідних будинків, господарських споруд тощо" (ч. З ст. 35 ЗК України), тому відносини сторін одночасно мають ознаки не лише емфітевзису, а й суперфіцію (права користування чужою ділянкою для забудови - див. нижче).

дібна ж ситуація може скластись у випадку використання земель ФГ, земель Еанмх сільськогосподарських підприємств, на яких розташовані будівлі і споруди. Як видасться, відносини сторін мають регулюватися одночасно положеннями і про емфітевзис. і про суперфіцій.

Проблема. Виходячи із існуючої редакції ч. 2 ст. 2 Закону України "Про плату за землю" {"[в)ласники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі, крім орендарів та інвесторів - учасників угоди про розподіл продукції, сплачують земельний податок"), земельний податок повинен сплачувати і власник, і емфітевта або суперфіціарій, шо також здатне стримати розвиток відносин із використання земельних ділянок на праві емфітевзису та суперфіцію.

Важливою ознакою прав на чужі речі є визначення їх переліку виключно

законом шляхом формулювання закритого переліку (numerus clausus) . Оскільки ці права є абсолютними, тобто встановлюють обов'язок для невизначеного кола осіб, ці особи повинні бути поінформовані про зміст і види таких прав.

- право загального землекористування

Право загального землекористування земельним законодавством України прямо не передбачене. У ЗК України містяться лише окремі вказівки на існування права загального землекористування - див. ст.ст. 83, 84 в частині згадування земель загального користування (хоча право загального користування поширюється не лише на ці землі). Натомість, існування права загального землекористування випливає із ч. 2 ст. 38 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища":

"Законодавством України громадянам гарантується право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством України."

Таким чином, право загального землекористування є правом невиключного

безстрокового безоплатного користування земельними ділянками для

задоволення життєво необхідних потреб.

У доктрині земельного права України право загального землекористування

досліджував І. О. Костяшкін, який пропонує визначення права загального

землекористування громадян

"... як комплексного міжгалузевого інституту, що грунтується на природно-правовій доктрині і регламентує права та обоє язки, межі і порядок вільного, без закріплення за конкретними суб'єктами і отримання дозволів, безоплатного, рівноправного використання земель як необхідної умови, джерела, засобу і місця забезпечення життєдіяльності людини для задоволення пізнавальних, естетичних, освітніх, наукових, рекреаційних, оздоровчих, туристичних, комунікативних (шляхи сполучення) та інших потреб, гарантує можливість вимагати від держави, всіх юридичних та фізичних осіб виконання обов 'язків у сфері цільового використання, відтворення та охорони земель, щодо яких реалізується відповідне право.'''

Суперфіцій відчужуване речове право користування чужою земельною ділянкою для забудови (таке визначення випливає зі ст. 413 ЦК України). Суперфіцію присвячено Главу 34, ст. ст. 413-417 ЦК України.

На землях фермерських господарств особи мають право вільного проходу, проїзду всіма видами транспорту по дорогах, пересування на човнах, купання у водоймах на належних фермерським господарствам на праві власності або праві оренди земельних ділянках, розміщення наметів і проживання в них, розведення багаття та інші дії. що дозволяються за згодою іх власників, крім випадків встановлення за рішенням суду земельних сервітутів, за умови збереження природних компонентів в екологічно чистому вигляді."

39. Встановлення та припинення земельних сервітутів: підстави та порядок. Порядку встановлення земельних сервітутів присвячена ст. 100 ЗК України:

"Стаття І00. Порядок встановлення земельних сервітутів

1. Власник або землекористувач земельної ділянки має право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки.

2. Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду.

3. Право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку."

Т. ч., законодавчо встановлено два порядки встановлення сервітутів - (1) договірний та (2) судовий. Ч. 1 ст. 402 ЦК України поряд із названими двома передбачає також можливість встановлення сервітуту (3) заповітом.

На жаль, чинне законодавство не визначає підстав, за наявності яких суд повинен задовольняти позов про встановлення сервітуту. На наш погляд, виходячи із принципів примусового відчуження об'єктів права приватної власності (ст. 41 Конституції України, ст. 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції про захист прав та основних

Підстави та порядок припинення земельних сервітутів.

Підстави і порядок припинення земельних сервітутів врегульовані ст. 102 ЗК

україни:

"Стаття 102. Припинення дії земельного сервітуту

1. Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках:

а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки;

б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут; ш) рішення суду про скасування земельного сервітуту;

г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут;

г) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;

д) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.

2. На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках:

а) припинення підстав його встановлення;

б) кат встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням."

Проблема. Із положень ст. 102 ЗК України не зрозуміло, як співвідноситься виникнення підстав для припинення сервітуту із моментом припинення сервітуту, не показана роль державної реєстрації у відповідній процедурі. На нашу думку, у деяких випадках при їх настанні сервітут має припинятися автоматично із подальшою реєстрацією (поєднання власників пануючої та обтяжсної земельної ділянки), настання ж інших обставин має бути лише підставою для рішення суду або державної реєстрації припинення сервітуту.

40. Правова природа права на земельну частку (пай). Правова природа права на земельну частку (пай) у землях, переданих свого часу у колективну власність. Дискусійність питання про правову природу права на земельну частку (пай) у землях, що були передані у колективну власність сільськогосподарських підприємств, обумовлена насамперед суперечливістю законодавства, що визначає суб'єкта права колективної власності на землю (ст. 5 ЗКУ в ред. 1992 р., ст. 10 ЗУ "Про колективне сільськогосподарське підприємство"): з одного боку, закон проголошував, що земельна ділянка належить "співвласникам" - громадянам, але в той же час суб'єктом права називається відповідна юридична особа - колективне сільськогосподарське підприємство (КСП)⁵⁴⁷.

Природно, що за таких умов думки науковців також розділилися. Одні визнавали право громадян речовим, обґрунтовували свої погляди на тій частині законодавчих положень, що називали громадян співвласниками, і з тих чи інших підстав не брали до уваги положення про юридичну особу як суб'єкта права колективної власності⁵⁴". Інші вчені (більшість) обирали прямо протилежний підхід і визнавали за громадянами лише зобов'язальне право вимоги до власника - юридичної особи.

На наш погляд, право на земельну частку (пай) є речовим правом вимагати виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки, що за вартістю відповідає частці особи у сільськогосподарських угіддях, переданих у колективну власність відповідної юридичної особи.

Право на земельну частку (пай) як речове право вимоги є своєрідним різновидом т. з "прав на чужі речГ. На речову природу права на земельну частку (пай) вказує:

(1) його існування незалежно від можливої ліквідації суб'єкта права колективної власності (право слідує за земельною ділянкою). Про це свідчать положення абз. 2 п. 17 розділу X "Перехідні положення" ЗКУ, прийнятого вже після того, як більшість суб'єктів права колективної власності було ліквідовано, за якими право існує "до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю";

(2) його пріоритет над правом власності (колективної або державної) та правом кори­стування відповідною земельною ділянкою. Такий пріоритет випливає із процитованих вище положень відповідних Указів Президента щодо паювання, п. 17 розділу X "Перехідні поло­ження" ЗКУ, а також із ст. 13 ЗУ "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" (передбачає можливість здачі в оренду неви-требуваних земельних ділянок за рішенням місцевої ради або райдержадміністрації).

41. Виникнення права на земельну частку (пай). Момент виникнення права на земельну частку (пай). У правовій доктрині не має однозначного вирішення питання, на який момент особа повинна бути членом відповідного господарства, щоб набути прав на земельну частку (пай). Наприклад, на думку П.Ф. Кулинича, для отримання права на земельну частку (пай) особа повинна бути членом господар­ства на момент паювання (складання списків на видачу сертифікатів). Не можемо пого­дитися з таким підходом. З процитованих вище формулювань Указу Президента України від 08.08.1995 №720/95 випливає, що сертифікат на право на земельну частку пай має не правоустановлююче, а правопосвідчуюче значення, тобто право на земельну частку пай виникає у члена господарства з моменту виникнення відповідного права колективної власності на земельну ділянку та існує незалежно від його посвідчення сертифікатом. Такий висновок підтверджується також і положеннями ст. 2 ЗУ "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", яка передбачає, що сертифікат не є єдиним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай).

42. Порядок паювання земель колективної власності. Паюванню земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств присвячена насамперед ст. 25 ЗК України, проте в цій статті в основному вирішуються питання про розмір земельних часток та визначення площі земель, що підлягають паюванню. Лише ч. 2 статті містить процедурну норму:

"2. Рішення про приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотанням працівників цих підприємств, установ та організацій."

Також процедурні норми щодо паювання земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств вміщені у ч. 3-5 ст. 118 ЗК України:

"3. Громадяни - працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель відповідно до сільської, селищної, міської ради або районної. Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації*

4. Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель.

5. Передача земельних ділянок у власність громадянам - працівникам державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа провадиться після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому цим Кодексом. "

Таким чином, процедура паювання земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств передбачає:

- звернення з клопотанням громадян, що мають право на отримання земельних ділянок у власність, до місцевої ради або районної адміністрації (ч. 2 ст. 25, ч. З ст. 118 ЗК України);

Проблема. Закон не визначає, яка мінімальна кількість громадян, що мають право на приватизацію земельних ділянок, має підтримати клопотання. Із тексту названих законодавчих актів слід зробити формальний висновок, шо будь-які вимоги з цього приводу відсутні, з клопотанням може звернутися навіть одна особа.

^{ІНШ0Г0 бок}У>¹³ положень ст. 25 ЗК України випливає, що складається один проект приватизації на всі землі підприємства. Виходячи із цього, все ж таки вважаємо, шо клопотання про приватизацію повинні підтримати більшість осіб, шо мають право на приватизацію.

- розробка проекту приватизації земель землевпорядною організацією

(спеціальні вимоги до проекту викладені у ст. 25 ЗК України);

- погодження проекту приватизації (ст. 30 Закону України "Про

землеустрій");

- державна землевпорядна експертиза проекту приватизації (ст. 186 ЗК України, Закон України "Про державну експертизу землевпорядної

документації"");

• затвердження проекту приватизації (ст. ЗО Закону України "Про землеустрій", ч. 2 ст. 25, ч. 5 ст. 118 ЗК України);

• перенесення меж земельних ділянок в натуру, оформлення, видача та реєстрація державного акту на право власності на землю (ці стадії процедури детально розглядалися у попередніх темах).

Проблема. Процедура приватизації земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств врегульована недостатньо. Існує невизначеність у багатьох питаннях, зокрема: як співвідноситься приватизація земель із приватизацією самих підприємств? Як мають враховуватися "пенсіонери з числа працівників"*! Як бути у випадку, якщо після затвердження проекту приватизації, але до видачі та реєстрації державного акту особа, що мас право на приватизацію земельної ділянки, померла? Як бути, якщо окремі особи відмовляються отримати у власність земельні ділянки?

43. Порядок паювання земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій. У К А З

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про порядок паювання земель, переданих у

колективну власність сільськогосподарським

підприємствам і організаціям від 8 серпня 1995 року

N 720/95

п о с т а н о в л я ю:

1. Установити, що паюванню підлягають сільськогосподарські

угіддя, передані у колективну власність колективним

сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським

кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у

тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних

сільськогосподарських підприємств.

Паювання земель радгоспів та інших державних

сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення

їх на колективні сільськогосподарські підприємства.

Паювання земель передбачає визначення розміру земельної

частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена

колективного сільськогосподарського підприємства,

сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського

акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі

(на місцевості).

2. Право на земельну частку (пай) мають члени колективного

сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського

кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в

тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються

членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства,

відповідно до списку, що додається до державного акта на право

колективної власності на землю.

При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових

гектарах земельних часток (паїв) всіх членів підприємства,

кооперативу, товариства є рівними.

3. Вартість земельної частки (паю) для кожного підприємства,

кооперативу, товариства визначається виходячи з грошової оцінки

переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь, що

обчислюється за методикою грошової оцінки земель, затвердженою

Кабінетом Міністрів України, та кількості осіб, які мають право на

земельну частку (пай).

Розміри земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах

визначаються виходячи з вартості земельної частки (паю) та

середньої грошової оцінки одного гектара сільськогосподарських

угідь для даного підприємства, кооперативу, товариства.

4. Розміри земельної частки (паю) обчислюються комісіями,

утвореними у підприємствах, кооперативах, товариствах з числа їх

працівників. Рішення щодо затвердження обчислених цими комісіями

розмірів земельної частки (паю) по кожному підприємству,

кооперативу, товариству окремо приймається районною державною

адміністрацією.

5. Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку

(пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться

відповідною районною державною адміністрацією.

6. У разі виходу власника земельної частки (паю) з

колективного сільськогосподарського підприємства,

сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського

акціонерного товариства за його заявою здійснюється відведення

земельної ділянки в натурі в установленому порядку і видається

державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку.

Після видачі громадянинові державного акта на право приватної

власності на земельну ділянку сертифікат на право на земельну

частку (пай) повертається до районної державної адміністрації.

7. Установити, що створюваний під час передачі земель у

колективну власність резервний фонд використовується для передачі

у приватну власність або надання у користування земельних ділянок

переважно громадянам, зайнятим у соціальній сфері на селі, а також

іншим особам, яких приймають у члени сільськогосподарських

підприємств або які переселяються у сільську місцевість для

постійного проживання.

44. Реалізація права на земельну частку (пай). Виділення земельних часток (паїв) в натурі із земель, переданих у колективну власність (доктринальна назва - "розпаювання"), регламентується Законом України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" від 05.06.2003. Процедура виділення земельних ділянок включає такі стадії:

• звернення суб'єкта права на земельну частку (пай) а заявою до місцевої ради або районної державної адміністрації про виділення земельної частки (паю) в натурі (ч. 2 ст. З Закону);

• у разі подання заяв більшістю власників земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства відповідний орган приймає рішення про розробку проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) (ч. 4 ст. З Закону). Розробка і затвердження проекту регламентується ст. 7 Закону (до прийняття Закону роль таких проектів виконували т. з. "схеми поділу земель колективної власності на земельні частки (паї)");

Щ розроблення документації Ь землеустрою щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) (включає (І) проект землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) та (2) технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку;

- погодження та державна землевпорядна експертиза документації із землеустрою (особливості експертизи передбачені ст. 8 Закону);

• розподіл земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) (ч. ч. 1-3 ст. 9 Закону);

• затвердження протоколу про розподіл земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) відповідною радою чи районною державною адміністрацією (ч. 4 ст. 9 Закону);

• прийняття рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) (ч. 4 ст. 9 Закону);

• видача та реєстрація державних актів на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв) (ця стадія є спільною для різних процедур набуття права власності на землю і детально розглядалася у попередніх темах).